— Ви знайшли те, що шукали?
— …
— J.
На його витонченому обличчі не було й сліду подиву, ніби він заздалегідь знав, що зустріне тут J. У примружених фіалкових очах майнула ледь помітна іскра лукавства.
— Я навмисно залишив одного у живих, — пробурмотів Лі Сайон, натягуючи на себе чорні шкіряні рукавички.
Охайно складені документи, кімната охорони з увімкненим всередині світлом, що ніби запрошувало його увійти, голос вижившого, який пролунав саме у той момент, коли він дочитав останній запис експерименту. Усе це було підготовлено для однієї людини.
І цією людиною був…
— Ви ж прочитали?
…Ча Відже.
Отже, папери на столі, тіла… Все це лишили спеціально. Ча Відже подумки відзначив з іронією цей факт. Він міг би прибрати все куди чистіше. Ча Відже втупився у місце, де щойно лежав чоловік — на підлозі лишилося всього кілька плям крові.
— Так. Прочитав. Це всі матеріали з цього центру? — промовив він дещо дивно зміненим голосом.
— Ну, зовсім крихітна їхня частина.
— …
— Спеціально витратив час і відібрав її. Не залишив надто багато, бо боявся, що вони зрештою можуть не дійти до мене.
— Со Мінґі передав тобі, що я прийду.
Лі Сайон лише усміхнувся у відповідь. Со Мінґі і Романтичний провідник. Вони допомагали Ча Відже, але, по суті, були людьми Лі Сайона. Враховуючи той факт, що в порту Інчона він уже стикався з їхніми методами, це не було такою вже несподіванкою.
— Напевно, так, раз ти навіть не здивувався моїй появі. І всі матеріали навіть підготував, — відповів Ча Відже на своє ж питання, поки Лі Сайон мовчав.
— О, ні, я був дуже здивований, бо не очікував, що перша справа J після повернення через вісім років… — Лі Сайон обвів поглядом приміщення і злегка знизав плечима. — …Буде рейдом на один з дослідницьких центрів Прометея.
— …
— Хоча, між іншим, я Вас про це не просив…
Лі Сайон безшумно зробив до нього декілька кроків. Його рука плавно зняла чорну кепку з голови Ча Відже. Той навіть не пручався.
— Пам’ятаю, коли ми укладали контракт, я згадував лише про те, що переслідую групу, яка заманює людей наркотиками, — тихо заговорив Лі Сайон, акуратно пригладжуючи розкуйовджене волосся Ча Відже.
— …
— А потім Ви раптом заговорив про Прометея…
Лі Сайон легенько постукав пальцем по козирку кепки. Його довгі вії ледь затремтіли, а куточки губ вигнулися у ледачій усмішці.
— Де Ви почули це ім’я… І чому прийшли сюди?
У його голосі звучала нотка запитання, але атмосфера навколо них була зовсім іншою. Лі Сайон, якого добре знав Ча Відже, давно б уже розлютився, тиснув би на нього, допоки не випустив би пару. Але той, хто стояв перед ним зараз…
— Щоразу у Вас зʼявляються все нові секрети.
— …
— Та і Ви такий брехун.
У його очах…
— Як щодо того, щоб влаштувати невеличке Q&A, як у старі добрі часи? Поставимо один одному запитання, дамо відповідь на них і будемо намагатися розгадати, що ж було весь цей час приховано.
У цьому погляді вдавана байдужість змішувалася з чимось потаємним, збуреним і небезпечним.
Ча Відже інстинктивно відчував: це просто так його не відпустить. Один неправильний крок — і його затягне у цей вир.
Схопити скаженого монстра чи впоратися з роздратованим Лі Сайоном було б куди простіше. З цим він принаймні знав, що робити. А ось спокійний Лі Сайон вимагав зовсім іншого підходу. Погляд фіалкових очей ніби пронизував його з самої середини.
Ча Відже стиснув кулак у кишені, впиваючись нігтями у долоню. Добре, що маска приховувала вираз його обличчя.
— У мене немає запитань.
— Насправді… У Вас немає вибору.
Голос Лі Сайона бринів легким сміхом. Він злегка нахилив голову, а його кучеряве волосся плавно ковзнуло по обличчю.
— У мене багато питань до Вас… Про Вас.
— …
— Тоді… Дозвольте мені почати першим.
Шкіряна рукавичка міцно стиснула потилицю Ча Відже.
— Ви ж це знаєте, правда? Що я — піддослідний Прометея, — пролунав мʼякий голос.
Несподіване питання. Пальці Ча Відже мимоволі стиснулися.
— Хто Вам це розповів, і так зрозуміло… Так-то мало хто знав це. Та і більшість з них вже загинули, — пробурмотів Лі Сайон і нахилив голову.
— …
— З тих, хто ще живий, — це Гам Сокйон, Юн Бін, Нам Вуджін і Бе Вонву. Але весь цей час Ви уникали Юн Біна і Гам Сокйон, отже, вони це зробити не могли. Бе Вонву не настільки кмітливий, щоб зрозуміти, що Ви — J. Залишається…
Його великий палець повільно ковзнув за вухо Ча Відже.
— Нам Вуджін. От же ж покидьок.
Лі Сайон був надзвичайно проникливим і бездоганно вмів збирати інформацію з дрібниць. Приховувати щось уже просто не мало сенсу — таємниці, які Ча Відже хотів зберегти, були ним же і розкриті.
— Так, ти правий, — все ж чесно вирішив зізнатися.
— І Ви почули це у день, коли забирали свою бабусю, так? Саме тоді Ви і дізналися про Прометея.
— Це так.
Лі Сайон скреготнув зубами, а потім тихо зітхнув і прибрав руку. Ледь відчутне тепло зникло.
— Тепер Ваша черга.
— Я чув, що не було жодного успішного експерименту. Що всі піддослідні загинули, — не одразу промовив Ча Відже.
— Ага…
Лі Сайон протягнув це слово, повільно піднімаючи голову. На його губах застигла ледь помітна, насмішкувата посмішка.
— Со Мінґі так сказав? Що ж… Він не помиляється. Прометей і справді не досягли успіху. Жодного разу. Всі піддослідні не витримували, їхні тіла руйнувалися або вони ставали чимось набагато страшнішим за монстрів.
— …
— Вам же цікаво, так? Як же так сталося, що я, один із піддослідних, досі живий…
Лі Сайон повільно поклав руку собі на груди.
— Все доволі просто. Я пробудився.
Його голос звучав ліниво і так розслаблено.
— Але не через експеримент. Я пробудився не штучно. Мене обрала Система.
Ча Відже згадав їхню розмову у ресторанчику після тієї угоди. Крихітні чорні істоти, які рухалися під пальцями Лі Сайона…
— Тож, що на Вашу думку здатно привернути увагу Системи?
Запитав мʼякий ліний голос.
— Система…
Палець, що терся об розбите скло.
— Реагує на відчайдушні бажання.
Це стало загальновизнаним фактом після Дня Розколу.
— Коли людина відчайдушно чогось бажає, Система тягнеться до цієї енергії і знаходить її.
Ніби нізвідки з’явилися білі, майже прозорі очі, що втупилися у Ча Відже. Раптом усе навколо змінилося. Ліс. Йому спали на думку уривки розмови з Нам Вуджіном у гільдії Совон. Нам Вуджін, поправляючи білий халат, йшов попереду й тихо мовив:
— Чи він пробудився завдяки експериментам, чи все ж Система відповіла на його відчайдушні благання...
І знову все змінилося. Руїни, уламки, задушливий сморід крові та обгорілої плоті. Ча Відже, згорблений серед завалів, притискав до себе холодні тіла батьків. Звідусіль долинали звуки — важкі кроки монстрів, що нишпорили у темряві ночі.
Й у ту саму мить, коли смерть стояла зовсім поруч, що він відчував?
Я хочу жити.
Він хотів жити.
Я не хочу помирати.
Він не хотів помирати.
І тоді перед його очима спалахнуло яскраве біле світло. Це був момент, коли він вперше зустрів Систему.
Ча Відже підняв голову. У темній, тісній кімнаті єдиним джерелом світла залишалася щілина напіввідчинених дверей. Лі Сайон мовчки дивився на нього. І тут у Ча Відже виникло питання. Яким же було відчайдушне бажання Лі Сайона? Що змусило Систему обрати саме його?
Дивно, але Ча Відже здавалось, що він уже знає відповідь на ці питання.
Наче хтось сам підказував йому її.
Його серце шалено калатало. У голові переплутались емоції — хвилювання, очікування, чи, можливо, тривога і сум’яття. Ча Відже повільно розтулив губи.
— Ти…
Відчуття, ніби у його горлі застрягло щось важке, заважаючи і слово вимовити. Він не був упевнений. Це здавалося просто чимось неможливим. Але всередині жевріла крихітна надія, яка боролася з його власним запереченням.
Хлопчик, який помирав від отрути. Лі Сайон, чиї здібності були напряму повʼязані з отрутою. Хлопчик, записи про якого стерли Прометей чи хтось інший. Лі Сайон, який був їхнім піддослідним і дивом втік. Хлопчик, який усміхався, мружачи очі. Лі Сайон, який усміхався абсолютно так само.
Цього просто не може бути.
Ча Відже подивився на нього розгубленими очима. Й у цей момент Лі Сайон усміхнувся. Його очі примружилися, виблискуючи, немов у дитини, що нетерпляче чекає, коли зможе розгорнути довгоочікуваний подарунок.
Це так дивно.
Ча Відже проковтнув незліченну кількість слів, які просто не міг зараз вимовити.
Це… Занадто вже добре…
З ним ніколи не траплялися такі дива. Він це добре знав. Він вже давненько перестав на них сподіватися. І все ж, хоч як він намагався сказати собі, що це неможливо… Йому ледве вдалося вимовити ці нещасні два слова.
— …Це ти? — його голос зрадницьки затремтів.
Чорні черевики зробили ще один крок уперед. Між ними залишилася зовсім крихітна відстань. Лі Сайон простягнув руку, і Ча Відже, наче зачарований, узяв її. Так само, як і вісім років тому.
Рукавичка м’яко притисла його долоню до обличчя Лі Сайона. Тепло його шкіри було таким м’яким і приємним. Зовсім не схожим на шорсткість бинтів. Лі Сайон повільно потерся щокою об його долоню. Чужа рука накрила його пальці, й уже наступної миті пролунав тихий, мʼякий шепіт.
— Так, хьоне.
