— Так, хьоне.
Чужий голос був таким м’яким, заспокійливим. Лі Сайон, притискаючись щокою до долоні Ча Відже, не відводив від нього погляду. У його темних зіницях відбивалася чорна маска J. Лі Сайон, мовчки дивлячись на Ча Відже, закарбував цю мить тихим голосом.
— Це я.
— … Це справді ти?
Ча Відже затнувся. Перші слова, що зірвалися з його вуст, звучали настільки жалюгідно. Лі Сайон дурнувато кліпнув очима, а потім усміхнувся.
— Так. Непогано виріс, еге ж? Здивовані?
На відміну від нього самого, Лі Сайон поводив себе так грайливо. Ча Відже міг лише беззвучно розтуляти й знову стуляти губи.
Як?
Ти і справді був піддослідним?
Чому?
Чому тебе забрали туди?
Ти знав, що я — J?
Якщо знав, то відколи?
І чому не сказав мені?
Нескінченні питання піднімалися і знову опадали. Хоча він частенько проковтував слова, які хотів сказати, вперше їх було настільки багато, що він не міг вимовити жодного з них. Він навіть не міг вибрати, з чого саме почати.
Лі Сайон перестав тертися щокою об його долоню й тихо пробурмотів:
— Що, не вірите?
— …
Лі Сайон скривив губи.
— Я ж Ваш єдиний успіх, правда?
Єдиний успіх.
— Ти…
Його серце шалено забилося. Ча Відже здригнувся, ніби у нього влучила блискавка.
Ці слова… Він думав, що ніколи більше їх не згадає. Ба більше, він не уявляв, що почує ці слова від Лі Сайона.
Все це здавалося просто нереальним. Натомість наростала безпричинна тривога.
А що, якщо це все просто сон? А що, якщо це просто дурне марення? А що, як у всьому цьому винен всюдисущий запах крові і це все галюцинація? Здавалося, ніби земля ось-ось провалиться під його ногами і затягне у бездонну яму.
J уже не вірив у дива. Він провів у розломі надто багато часу, щоб у них досі вірити. Коли навколо розкидані останки товаришів, не залишається місця для віри. Відчуваючи цю безвихідь, він не міг дозволити собі навіть надію.
Однак, попри все це.
У розломі Західного моря J бачив сни. Й у тих снах він був щасливішим за будь-кого. Він прокидався у м’якому, затишному ліжку, вітався з батьками, готував сніданок, балакав із тіткою, жартував із Юн Біном і завершував день, розповідаючи тому хлопцеві, як пройшов його день. Це було звичайне життя, якого він так сильно прагнув, але ніколи не зміг би мати.
Але щоразу, коли він розплющував очі, перед ним знову поставав кривавий пейзаж.
Надія на диво зникала день за днем. Щоразу, коли він пронизував мечем чергового монстра. Щоразу, коли чув крики про допомогу. Щоразу, коли знаходив рештки своїх товаришів.
І все ж…
J не втрачав останньої іскри надії. Він підтримував себе та тих небагатьох, хто ще залишився на той момент у живих, вірячи, що колись вони точно виберуться звідси. Він пообіцяв і просто не міг стати брехуном для свого єдиного успіху. Він тримався тільки завдяки цій думці.
Але те, що остаточно зламало його…
…Була рука його тітки.
Раптом він прийшов до тями. Ча Відже дивився на юнака перед собою, не в силах повірити, що це чисте, бездоганне обличчя належало тому хлопчику, чия шкіра колись була повністю вкрита бинтами. Рука, що лежала на його щоці, здригнулася, ніби від опіку. Як тільки Ча Відже спробував прибрати її, чужа долоня трохи сильніше стиснула його руку.
— Ні.
— Що…
— Ви щось хочете сказати, хьоне?
Інша рука потягнулася до його обличчя.
Зазвичай Ча Відже би ухилився ще до того, як вона встигла торкнутися його, але цього разу він стояв нерухомо, навіть не думаючи відсторонитися. Невдовзі велика долоня накрила його маску, а потім обережно її зняла.
Прохолодне повітря торкнулося його теплої шкіри.
Лі Сайон широко розплющив очі, але буквально через мить знову примружив їх. Він прибрав руку з чужого обличчя. Разом із тим безсило опустилася і рука Ча Відже.
— … З таким обличчям, — прошепотів Лі Сайон.
— …
— Я навіть не знаю, що сказати.
Брязьк — маска впала на кахель.
І в ту ж мить дві чорні на кінчиках пальців руки знову потягнулися до нього. Вони охопили його обличчя так само, як він колись тримав Лі Сайона. Шкіряні рукавички здавалися незвично теплими. Великі пальці ніжно провели по його очах, неначе торкалися чогось дорогоцінного.
— Ви не можете бути… Хоч трохи щасливішим, га?
— …
Тепло на його щоках було таким заспокійливим, що він несвідомо нахилив голову ближче до цих великих теплих долонь.
— Я не очікував такої реакції, — тихо зітхнув Лі Сайон.
— …
— Чому Ви виглядаєте так, ніби от-от заплачете…
Тільки тоді Ча Відже усвідомив, що його обличчя стало справжнім безладом. Навіть кусаючи внутрішню сторону губи до крові, він не міг стримати емоції, що наростали всередині.
Невже дива трапляються лише з тими, хто вже їх не шукає? Відмовившись від усіх бажань, зрікшись усього, він нарешті побачив, що залишилося у його руках. У порожнечі…
Його єдиний сам прийшов до нього.
Неначе справжнє диво.
Не в силах стриматися, Ча Відже простягнув руки й притягнув міцне тіло ближче до себе. Його обійми змусили Лі Сайона здригнутися. Ча Відже зробив глибокий вдих і повільно видихнув. У повітрі завис легкий, солодкий аромат. Він провів долонею по чужій потилиці, і м’яке волосся заплуталося між його пальцями.
Він чув серцебиття, що билося у чужих грудях, притиснутих до його власних, і швидке дихання біля свого вуха. Обидва серця билися так швидко, як ніколи раніше. Але найбільше його тішило те, що їхні серця билися в одному ритмі.
— Вибач, — прошепотів Ча Відже, а його обличчя скривилося від болю, що так сильно стискав його груди.
J завжди думав, що скаже, коли повернеться.
Спочатку відповідь здавалася очевидною. «Хьон повернувся, ти чекав, а я виконав обіцянку». Прості слова. Слова, які можна вимовити легко, без тягаря на душі. Але чим довше він блукав розломом, тим глибше ті радісні слова тонули всередині нього.
— Тітко!
…І зрештою стали невимовними.
Замість них лишилося тільки одне.
— Вибач, що так запізнився.
— …
Провина.
— Вибач, що порушив нашу обіцянку.
— …
— Вибач, що змусив тебе чекати.
Вибачення, яким не було кінця.
— Вибач…
Сльози так і не виступили на його очах. Вони вже давно висохли. Він відчув, як напруга повільно залишає тіло, яке він обійняв. Невдовзі сильні руки обвили його шию.
Лі Сайон повільно видихнув і нахилив голову. Його мʼяке волосся торкнулися шиї Ча Відже. А вага чужого тіла навалилась на нього, але Ча Відже не похитнувся. Він стояв твердо, приймаючи весь цей тягар. Це був його заслужений тягар.
— Все добре, — тихий голос, схожий на зітхання, торкнувся його вуха.
— …
— Бо все ж я виконав свою частину обіцянки.
Пальці, заплутані у м’якому волоссі Лі Сайона, ледь сіпнулися. Він згадав ту мить у підземеллі. Бліде обличчя Лі Сайона, спотворене дивною усмішкою. Слова, сенс яких він тоді не вловив.
А якщо я скажу, що чекав на Вас весь цей час?
Його власне егоїстичне прохання.
Чекатимеш на мене?
Колись, коли він сидів, згорнувшись у клубок серед трупів і крові, намагаючись думати про щось інше, щоб банально не зійти з розуму, цей хлопчик щоразу приходив йому на думку. І ці думки приводили до жалю. J не раз шкодував, що дав ту обіцянку. Він хотів би ніколи не прив’язувати цього хлопця до себе.
Як безглуздо було чекати на того, хто ніколи не повернеться.
Іронічно, але саме цей жаль урятував J.
Жаль став його єдиним якорем, що тримав його, коли він безцільно блукав у розломі. Без нього… Він давно став би частиною моря. У ту мить губи легко торкнулися його шиї.
— Чому ті, хто має вибачатися, ніколи цього не роблять, а ті, хто не повинен, завжди це роблять?
Голос, що спершу прозвучав дещо лайливо, швидко став м’яким. Лі Сайон потерся чолом об його плече. Мʼяке волосся лоскотало шкіру Ча Відже.
— Ну, Ви спізнилися… Але ж зрештою повернулися, так?
— …
— Ви повернулися до мене.
— …
— І цього більш ніж достатньо.
Неочікувано добрі слова. Ча Відже не знав, як впоратися з цим щастям. Все, що він міг зробити, — це лише міцніше притиснути Лі Сайона до себе. Він був іншим, ніж у його спогадах. Незнайомим, але водночас, навпаки, таким знайомим. Лі Сайон завжди був його хлопчиком.
Лі Сайон був єдиним для Ча Відже.
Вони стояли, міцно обіймаючи один одного, прислухаючись до серцебиття, ніби саме так все і мало бути. Ча Відже поплескав Лі Сайона по спині й підняв погляд до стелі. Замість провини, що повільно розчинялася, у ньому здійнялася лють. Лі Сайон був піддослідним Прометея. Але хто посмів використати довірену ним дитину як експериментальний матеріал?
Ці покидьки…
У цей момент Лі Сайон, який досі тихенько притискався до нього, хихикнув і пробурмотів:
— Хьоне, краще не думайте про це надто багато.
— Що? — грубувато промовив натомість Ча Відже, але Лі Сайон лише мʼяко засміявся.
— Вам варто би радіти і думати: «Він живий».
Рука, що обіймала його шию, опустилася й легенько провела по спині. Незвичний дотик змусив Ча Відже ледь помітно здригнутися.
— Головне, що я живий, — прошепотів Лі Сайон, погладжуючи його по лопаткам.
— …
— І що Ви повернулися до мене.
— …
— І цього ж достатньо, хіба ні? Ви теж так думаєте, правда?
Ча Відже, який досі мовчав, ледь помітно кивнув. Лі Сайон, який досі ховав обличчя у його шиї, трохи підняв голову. Його фіалкові очі мерехтіли за розпатланим волоссям. Але той, хто зараз обіймав його, навряд чи зміг би це помітити. Якорі завжди тонуть глибоко в морі.
— Так, цього достатньо, — прошепотів Лі Сайон.
А потім обережно нахилився і легенько торкнувся губами скроні Ча Відже. Перш ніж той встиг це усвідомити, Лі Сайон відсторонився. Його погляд був сповнений ніжності, коли він дивився на Ча Відже. Але за цією ніжністю ховалися дещо інші почуття.
Тихо, майже беззвучно, Лі Сайон вимовив одними лише губами:
— Все інше — неважливо. Навіть те, про що Ви не знаєте.
