Лі Сайон, що досі м’яко проводив пальцями по його виступаючих лопатках і м’язах спини, нарешті прибрав долоню й легенько поплескав по чужих руках, що міцно його обіймали. Ча Відже повільно відпустив його. Наступної миті Лі Сайон підняв маску з підлоги і простягнув її.
— Вибачте, що впустив її, хьоне.
— Нічого страшного. Її зробив той божевільний, тож вона має бути досить міцною.
Ча Відже струсив пил з маски. Його обличчя, яке ще хвилину тому здавалося на межі сліз, знову набуло звичного холодного виразу.
Мабуть, варто було ще трохи поспостерігати зі сторони.
Промайнуло у голові Лі Сайона. Він спробував проігнорувати хвилю жалю, що раптом накотила на нього, варто було червоним від сліз очам зникнути за чорною маскою. Йому хотілося знову торкнутися Ча Відже, знову провести пальцями по його спині… Але попереду буде чимало можливостей.
— Ходімо, хьоне, — промовив Лі Сайон, кинувши погляд на світло, що пробивалося крізь щілину дверей.
— Ти впевнений, що все оглянув? Так-то цей центр не малих таких розмірів, — чітко вимовив кожне слово спотворений голос.
Як же сильно він скучив за ним — за цим голосом. Лі Сайон примружився і м’яко усміхнувся, схрестивши руки за спиною.
— Ну… Деякий час тому ми все-все дослідили. Со Мінґі мав вже зібрати всі дані.
— А інша решта?
— Їх залишили навмисне. Щоб Ви побачили, хьоне.
Лі Сайон простягнув руку й легенько торкнувся пальців Ча Відже, ніби підганяючи його. Але той не зрушив із місця. Лі Сайон мовчки дивився на чорну маску. Здавалося, той щось хотів сказати.
— У мене ще є питання до тебе, — все ж заговорив Ча Відже після довгої тиші.
— …
— Які експерименти вони проводили над тобою? І як ти взагалі опинився там?
— …
— Як Прометей зуміли забрати тебе з лікарні?..
Під маскою почувся скрегіт зубів. Хоча Лі Сайон і передбачив, що Ча Відже рано чи пізно поставить це питання, але це не принесло йому жодного задоволення. Він відчував лише… Жаль. Ча Відже був надто добрим і чесним. До такої простої наївності добрим.
Він навіть не усвідомлює, що ця доброта поволі з’їдає його зсередини…
Лі Сайон, що не одразу відповів, опустив погляд і повільно кліпнув очима. Його довгі вії здригнулися, а пальці торкнулися чужих, і міцна рука від цього ледь сіпнулася.
— Я не хочу говорити про це тут. Це… — пробурмотів Лі Сайон і схилив голову.
— …
— Можна пізніше, хьоне?
Ча Відже не відповів. Натомість він міцно стиснув його руку у своїй. Іншою ж він обережно провів по його кучерявій потилиці, немов намагаючись так заспокоїти, й промовив спотвореним, але таким лагідним голосом:
— Добре, розкажеш якось пізніше. А зараз ходімо.
Лі Сайон заплющив очі, насолоджуючись ніжним дотик, що пробігся по його волоссю. Його відповідь виявилася трохи іншою, ніж він спочатку планував.
— Гаразд.
Ні.
— Я розповім…
Тобі не варто про це знати.
Тижнем пізніше. Ресторан похмільного супу, як і завжди, був переповнений у вечірню пору.
Люди тулилися у тісних проходах, а перед автоматизованим баром з кімчі та іншими закусками вишикувалася ціла черга. Магічні камені, вбудовані у цей прилад, мерехтіли, безперервно наповнюючи порожні миски свіжим кімчі. То тут, то там піднімалися руки.
— Два похмільних супи!
— Так, хвилинку.
— Вибачте, можна мені пляшку соджу?
— Тільки одну, бо я бачив, що ти вже брав до цього.
— У нашого працівника покращився зір, відколи він пробудився.
Один мисливець, щось бурмочучи собі під ніс, попрямував до торгового автомату. Але замість того, щоб пройти напряму, він зробив невеличке коло навколо столів. Це було недоцільно, але на то він мав одну просту причину.
— …
За сусіднім столиком, схрестивши ноги, сидів чоловік у протигазі.
Можливо, Лі Сайон нарешті відчув докори сумління. Якщо раніше він безсоромно займав місце у центрі зали, то тепер обрав куток, звідки було видно весь заклад. Але зараз проблема полягала дещо в іншому. У тому, що він з’являвся тут щодня, а не раз чи два на тиждень.
Постійні клієнти були вже ситі цим по горло. Хіба другий за рейтингом мисливець Південної Кореї не мав би бути хоч трошки зайнятий? Чому він просиджував час у ресторані похмільного супу замість того, щоб бути у гільдії Падо? Вони з відчаєм дивилися на працівника на півставки, мовчки благаючи його вигнати звідси Лі Сайона. Зрештою він мав найбільшу владу в цьому закладі.
Але з якоїсь причини Ча Відже, який зазвичай обов’язково щось сказав би, зараз просто мовчав. Замість того щоб розмахувати ополоником на Лі Сайона, він інколи перетинався з ним поглядами й навіть обмінювався короткими привітаннями. І щоразу, коли їхні погляди зустрічалися, Лі Сайон весело махав рукою у відповідь.
Напівставник і Лі Сайон!
Хто такий Лі Сайон, як не найменш бажаний гість? І все ж проявити до нього таку доброту…
— Трясця, я цього не витримаю.
Гуп! Палички для їжі точнісінько вп’ялися у шматочок кімчі з редьки. За зеленим столиком сиділо троє. Бе Вонву, який уже доїв свої дві миски супу. Тімлід Хан, що поспіхом наминав рис, поки його окуляри вкривалися парою. І Ганібі, яка мучила нещасне кімчі. Раптом вона різко вдихнула і злобно зиркнула на Бе Вонву.
— Захисничку, от скажи мені чесно.
— Гей, я ж просив не називати мене так. Що тобі взагалі треба?
— Що накоїв твій лідер? — тихо, але різко прошипіла Ганібі, нахилившись до нього ближче.
Бе Вонву закотив на це очі, продовжуючи ретельно змішувати рис із третьою порцією супу. Перелік того, що міг утнути Лі Сайон, був настільки довгий, що складно було вибрати щось конкретне. Врешті він здався і важко зітхнув.
— Та що тільки він не витворяв. Про що саме ти питаєш?
— Не коси на дурня. Кажи, як є. Ми ж домовлялися, пам’ятаєш?
— Усе це явно порушує нашу угоду. Лідер гільдії Падо розводить гармидер у ресторані, а Ча Відже навіть не реагує на це. Він же точно щось запропонував тому взамін? — додав тімлід Хан, поправляючи запітнілі окуляри.
— Що саме?
— Ну, наприклад, оплатити ремонт ресторану.
— О господи, ви що, у якусь змову повірили?
— Що ж між ними таке сталося, що…
— Та звідки мені взагалі це знати…
Поки тімлід Хан гарячкував, Ганібі косо глянула на Лі Сайона. Йому, схоже, вже набридло просто махати рукою, тому тепер він підпер підборіддя обома руками й спостерігав за кожним рухом Ча Відже зі щирим захопленням у погляді.
Що, чорт забирай, він тут витворяє?
Щойно Ганібі зобразила, що її нудить, їхні погляди раптом зустрілися. Лі Сайон опустив одну руку й показав їй середній палець. Його майстерність у поєднанні лайки з позуванням була просто неперевершеною.
Але Ганібі не розгубилася й у відповідь виставила вже обидва середні пальці. Щоправда, це тривало лише мить, бо щойно напівставник вийшов із кухні, чорні рукавички Лі Сайона миттю повернулися у формочку квітки.
Ганібі сперлася щокою на долоню й почала за ними спостерігати. Працівник, тримаючи тацю під пахвою, підійшов до Лі Сайона.
— Хочеш принесу тобі миску супу?
— Ні, дякую. Коли там Ваша зміна закінчується?
Напівставник усміхався. Дуже лагідно усміхався. І це видовище було таким рідкісним і навіть дещо дивним.
Не пригадую, щоб колись бачила його таким…
Вона тихо пирхнула. Атмосфера між цими двома зараз була зовсім іншою. Ганібі надула губи й продовжила зі сторони спостерігати за ними. Що ж вже встигло статися?
Але дещо її все ж насторожило. Інстинкти, які не раз рятували їй життя, зараз дзвеніли тривогою. Під цією доброзичливістю дещо точно ховалося. Ніколи не можна довіряти виключно тому, що бачать очі. Ганібі примружилася. За цією усмішкою…
Чому це він такий напружений?..
23:53.
Незважаючи на те, що вже наближалась північ, в офісі Першої оперативної групи Бюро управління пробудженими все ще горіло світло. Майже ніхто досі не розійшовся. Тімлід сидів за столом, притиснувши голову до складених у замок рук.
Саме по цій причині ніхто навіть не думав про відпочинок. Усе бюро перебувало у стані підвищеної готовності.
Мисливців з бюро підмінили, і від них залишилася лише порожня оболонка.
Такого не траплялося з моменту заснування Бюро управління пробудженими. Безсумнівно, це була справа рук Прометея. Але коли й як це сталося? Жодних зачіпок. Вони навіть не знали, з чого саме варто почати розслідування. Хоча Лі Сайон ліквідував одну з лабораторій і надіслав деякі дані…
— Ох…
Але корисну інформацію вони так і не отримали. Лише купу записів про експерименти.
Ще одне важке зітхання. Мисливці за своїми столами мимоволі напружилися. Керівник Першої оперативної групи, Юн Бін, сплів пальці у замок і схилив на них чоло.
Його сорочка була закочена до ліктів, а звична м’яка усмішка зникла, залишивши по собі лише тінь страшної втоми. На правій руці, з якої щойно зняли гіпс, залишився довгий шрам.
У цей момент завібрував телефон. Навпомацки Юн Бін підніс його до вуха.
— Юн Бін, керівник Першої оперативної групи Бюро управління пробудженими. Чим можу допомогти? — сухо промовив.
— Юн Біне.
Голос був дещо дивно спотвореним. Злегка зміненим, але водночас таким знайомим. По його спині пробіг холодок.
— Можемо поговорити? Це важливо.
Тон цієї людини був ввічливим, але водночас недбало зухвалим. Юн Бін знав лише одну людину, яка звикла так говорити. І, наче підтверджуючи це, голос невдовзі продовжив:
— Ой, це ж я, J. Раптом ти мене не впізнав.
