J.
Юн Бін міцніше стиснув телефон у руці й озирнувся. Поки що ніхто з команди не звернув на нього уваги, але, варто буде йому вчинити щось незвичне, всі погляди неодмінно будуть прикуті до нього. Тож слід було поводити себе як зазвичай.
— …Зрозумів. Будь ласка, зачекайте хвилину.
Він провів рукою по обличчю, підвівся і схопив піджак, що висів на спинці стільця. Шурхіт тканини здався йому надто гучним.
— …
Кілька колег здивовано зиркнули на нього. Не кажучи ані слова, Юн Бін підняв вказівний палець, вказуючи на стелю. На обличчях колег відбилася жахлива втома. Хтось навіть важко зітхнув.
Затиснувши телефон між плечем і вухом, він швидко написав кілька слів на клаптику паперу й показав команді.
[Вийду на хвилинку. Відпочиньте.]
Ті кивнули, щойно прочитали записку. Щойно він вийшов з офісу й зачинив за собою двері, його кроки прискорилися. Спустившись сходами аварійного виходу, він зупинився на поверсі підвального приміщення — саме тут не було камер спостереження, і ніхто не зміг підслухати цю розмову. Він перевів подих.
Зазвичай Юн Бін не звернув би на це уваги, вирішив би, що це черговий самозванець. Але…
— J повернувся.
Чи розумів він вагу цих слів?
Юн Бін потер пальцем кришку телефону, глибоко вдихнув і нарешті знову заговорив.
— Вибачте за затримку. Говоріть.
— Здається, ти не один. Ще на роботі?
— …
— Уже майже північ.
Кожного разу, коли він чув цей спотворений голос, у грудях з’являлося дивне відчуття — чи то напруги, чи то якогось дивного очікування. Ні, це більше було схоже на тривогу.
Чи знала людина на іншому кінці дроту про його почуття?
— Розмовляти телефоном не дуже безпечно. Хотів би зустрітися з тобою особисто. Не буде сьогодні раптом вільної годинки?
J, якого вони намагалися вистежити всіма можливими — і ні — способами, сам вийшов на зв’язок і запропонував зустріч. Це було надто несподівано.
До того ж…
Раптом йому пригадалися слова Хон Йесона.
— J сам так сказав. Він вважає, що реструктуризація підземелля сталася через нього, але ще не знає чому. Поки не розбереться, він зʼявлятиметься тільки у крайніх випадках, як і сталося цього разу.
Крайніх випадках. Розпливчасте формулювання. Юн Бін швидко прокрутив у голові останні події. Чи була ситуація такою ж критичною, як і тоді, коли з’явилося підземелля S+ рангу? Так, Прометей проникли у глибини Бюро управління пробудженими, але навіть це не виглядало достатньо серйозним приводом для появи J. То чому ж?.. Він ніяк не міг знайти відповідь на це питання.
— …
— Ти зайнятий? Якщо так, то нічого не вдієш.
У спотвореному голосі співрозмовника почулося легке розчарування.
— Ні, я вільний. Де зустрінемось? — швидко відповів Юн Бін.
— О, я продиктую адресу. Але приходь один. І не кажи директорці.
Юн Бін машинально записав адресу, мимоволі замислившись.
З огляду на проникнення Прометея у бюро, не можна було виключати того, що це могла бути пастка. Минуло вісім років з дня зникнення J у розломі, і за цей час чимало людей намагалося видати себе за нього. Більшість із них були звичайними аферистами й швидко зникали з радарів, так і не потрапивши під арешт.
І все ж…
Якщо є хоча б найменший шанс… Він мав піти на цю зустріч. Це було обов’язком кожного, хто зміг вижити.
За адресою, яку йому назвав J, знаходився дитячий майданчик. Він спробував передзвонити за тим самим номером, але ніхто не відповів. З цікавості він вирішив перевірити, і зрештою виявилося, що це був звичайний номер громадського телефону.
— …
Припаркувавши машину у провулку, він неквапливо пішов уперед. Ніч була тихою — не було чутно навіть звуку комах. У нього пересохли губи. Невдовзі у полі зору з’явився майданчик.
На краю червоної гірки сидів молодий чоловік у кепці та чорній масці. Він недбало сперся ліктями на коліна.
На ньому була величенька така куртка, застебнута до самого підборіддя, чорні спортивні штани й звичайні капці з трьома білими смужками. Зовсім непомітний серед натовпу… Якби ж тільки не маска.
Ліхтар над його головою блимав, а навколо снували комахи. Здавалося, повітря на мить застигло. Чоловік повільно підняв голову, неначе відчувши присутність Юн Біна.
— О.
Спотворений голос видав короткий вигук. Він ледь помітно кивнув, ніби вітаючись.
— Давно не бачились. Сподіваюся, у тебе все добре.
Юн Бін не відповів. Тон голосу був знайомим, але він не міг так просто йому довіритися.
Чи справді це був J? І як він дізнався його номер? Чому з’явився саме зараз? Чому так довго залишався у тіні? Запитання вирували одне за одним, так і лишаючись без відповіді.
На щастя, Юн Бін добре вмів приховувати власні почуття. А ще краще — отримувати необхідну інформацію.
— Так. Давно не бачились, — він ледь помітно усміхнувся, схрестивши руки за спиною.
— …
Молодий чоловік йому не відповів одразу, а Юн Бін напружено намагався дещо пригадати. Якою раніше була статура J? Цей хлопець видавався трохи дрібнішим, але в цілому доволі схожим. Щоправда, оцінити його габарити було непросто, бо сидів він на гірці так і ще згорбився.
— З твоєю рукою все гаразд? — пробурмотів собі під ніс J, спершись підборіддям на долоню.
— Перепрошую?
— Ти ж тоді поранив праву руку, поки захищав інших від голема.
— …
Юн Бін здивовано розплющив очі, але швидко взяв себе у руки і приховав зайві емоції. Те, що він отримав травму, було загальновідомо, особливо на Першому каналі та і в інших мережах. Але подібні деталі знали лише ті, хто безпосередньо був тоді у розломі... Ні. Цього недостатньо, щоб бути впевненим. Цілком можливо, що він дізнався про це зі слів Хон Йесона...
У цей момент юнак важко зітхнув.
— Ох, як же цей хлоп вміє перекручувати слова… Просто нестерпно.
Зі стогоном чоловік потягнувся і підвівся. Засунувши руки до кишень куртки, він трохи нахилив голову набік, пильно розглядаючи Юн Біна. Його погляд зупинився на шрамах на руках, які проглядалися з-під закочених рукавів.
— Ти став значно обережнішим, — знизив плечима J.
— Вибач, зважаючи на поточні обставини.
Юн Бін злегка схилив голову. Чоловік пройшовся перед гіркою, задумливо схрестивши руки на грудях.
— Може, поговоримо про той час, коли теревенили на сходах штабу?
Сходи штабу. Знайоме місце миттєво навіяло старі спогади, і Юн Бін повільно видихнув. Напруга, що сковувала його плечі, трохи спала. Він провів руками по обличчю і пробурмотів:
— Ах... Тож це і справді ти.
— Авжеж, я ж не якась там фальшивка.
— …
Потираючи власне обличчя, ніби намагаючись швидше прийти до тями, Юн Бін невдовзі підвів голову.
J, який казав, що з’являтиметься лише в разі крайньої необхідності, цього разу прийшов сам. Невже і справді сталося щось серйозне? Навряд чи він вирішив привітатися через стару држбу.
— Щось трапилось? — схвильовано запитав Юн Бін.
— Ох... Це. Не сказав би, — він недбало почухав потилицю.
Хлопчик, якого вважали мертвим, виявився живим. Немов справжнє диво.
Навіть Ча Відже, який ніколи не вірив у дива, повірив у нього у той самий момент, коли тримав Лі Сайона у своїх обіймах. В оточенні темряви та запаху крові вони були єдиними у цьому великому, хто досі дихав. Тепло тіла Лі Сайона, який притискався до нього, було таким заспокійливим, що Ча Відже міг би тримати його ось так цілу вічність.
Він був єдиним доказом того, що життя Ча Відже не було марним. Був настільки дорогоцінним, що у Ча Відже не вистачило би слів описати наскільки...
Але.
— Я втомився.
— Зрозумів.
Наскільки б дорогоцінним він не був...
— Вибачте, у мене збори гільдії. Поговоримо пізніше.
— Гаразд.
Але той факт, що вони досі не змогли нормально поговорити, був зовсім іншою проблемою!
Минуло вісім років з їхньої останньої зустрічі. Навіть друзі чи рідні, яких розлучили роки, знайшли б, про що поговорити. А зв’язок між Ча Відже та Лі Сайоном був набагато глибшим.
Ча Відже відчував, що повинен дізнатися все, що сталося з Лі Сайоном за ці вісім років. Як його викрали люди Прометея. Які жахливі експерименти він пережив. Це був його обов’язок як опікуна!
Але Лі Сайон, немов вугор, вислизав від будь-яких серйозних розмов, хоч і щодня з’являвся у ресторані похмільного супу. У нього завжди знаходився якийсь новий привід піти: зустріч гільдії, підземелля, розлом, помилки підлеглих, засідання у Бюро управління пробудженими.
Одного дня Ча Відже спробував зупинити його, але Лі Сайон прикинувся до смерті втомленим і так бідосічно притулився до нього. Спочатку Ча Відже навіть подумав, що той знову потрапив у тенету Юн Біна, але зрештою вирішив не надавати цьому великого значення.
Проте навіть його терпінню є межі.
На сьомий день, коли вони так і не змогли серйозно поговорити, Ча Відже, сидячи навпочіпки біля контейнера для вторсировини, повільно знімав етикетки з пляшок і мимоволі про дещо замислився.
Якщо за тиждень нічого не змінилося, значить, Лі Сайон вирішив ніколи йому про це і не розповідати. Він і так був раніше надто замкнутим і впертим — і ці якості з часом лише посилилися.
Єдину картку, яку Ча Відже ще міг розіграти, — це Маленького Дива Со Мінґі. Але якщо він попросить у нього інформацію про Прометея, швидше за все, Со Мінґі приховає її на вимогу Лі Сайона.
Будучи J, Ча Відже, як ніхто інший, знав, що таке отримувати урізану інформацію. З певним часом він навчився миритися з цим. Але чи збирався він і цього разу задовольняти себе крихтами інформації? Звісно ж, що ні.
Значить, варто спитати когось іншого.
Ча Відже відклав пакет із пляшками й повернувся до закладу. Він витягнув книгу [Навчальний посібник для нових мисливців] — подарунок, який переглянув лише кілька разів перед іспитом на мисливця, — і розгорнув його. На першій же сторінці лежала закладинка — точніше, то була візитівка.
[Бюро управління пробудженими, група оперативного реагування №1]
[Керівник: Юн Бін]
Вуличний ліхтар блимав, готовий от-от згаснути. Пізньої ночі, під тьмяним світлом ліхтаря, двоє чоловіків стояли на дитячому майданчику — місці, що зовсім їм не пасувало. Вони напружено дивилися один на одного.
Спостерігаючи за розгубленим і настороженим виразом обличчя Юн Біна...
— Виклади мені все, що знаєш про Прометея і Лі Сайона.
Ча Відже без зайвих слів і не крихт совісті вимагав засекречену інформацію.
