— Виклади мені все, що знаєш про Прометея і Лі Сайона.
Запала тиша. У холодному передсвітанковому повітрі чулося лише стрекотіння цвіркунів. Юн Бін мовчки дивився на чорну маску.
Він хотів сказати так багато, а запитати ще більше. Як він вибрався з розлому Західного моря? Коли саме? Чи все з ним зараз гаразд? Якщо він вижив, то чому не дав про себе знати раніше?
Слова, що були поховані впродовж цих восьми років, тиснули на нього. А зараз він ламав голову над тим, що сказати, що запитати, а що все ж таки залишити при собі. Незважаючи на те, що всю дорогу сюди він намагався уявити цю розмову, це виявилося марним. Бо після чужого прохання у голові Юн Біна запанувала порожнеча. Замість слів у думках з’явилася зовсім інша фраза.
Як поводитися з колишнім колегою (ака героєм), який вважався весь цей час мертвим, а тепер, через вісім років, повернувся і вимагає засекречену інформацію?
Юн Бін подумки вигадав заголовок, який би підірвав будь-який анонімний форум. Щось, що йому ніколи раніше не спадало на думку. Чомусь зараз він почувався штучним інтелектом, який має знайти відповідь на складне запитання. Несвідомо Юн Бін підвів голову до темного неба. Почуття провини й полегшення, що охопили його, щойно він побачив знайому чорну маску, швидко розвіялися — мов попіл, підхоплений вітром, — а їхнє місце зайняла тривога, що наповнила кожен закуток його розуму.
Ти ж казав, що це не так вже й важливо.
Не так і важливо? Ні, це було важливо. І навіть дуже.
Той факт, що J, якого всі вважали мертвим, повернувся, вже сам по собі був приводом для вдячності. Здавалося, він був у доброму здоров’ї, з усіма кінцівками на місці — і це насправді приносило неабияке полегшення. Та попри зовнішній спокій, у цій короткій фразі J все ж щось та і приховав.
Інформація про Прометея та Лі Сайона.
J був мисливцем найвищого рангу, і його вміння знаходити засекречену інформацію вразило би кожного. Але як він дізнався про Прометея? І який зв’язок мав із Лі Сайоном, раз йому знадобилися дані про нього?
Можливо, він вийшов на контакт із Прометеєм?
Ні. Юн Бін відкинув цю думку. Прометей був мішенню багатьох угруповань. Вони б не мали ні часу, ні причин зв’язуватися з J. Скоріше за все…
Скоріше за все, до цього якось причетний Лі Сайон…
Він згадав ті зловісні слова, що кинув Ґю-Ґю у темній кімнаті для допитів.
— Придивися покраще до Лі Сайона.
— Я довго копав і відібрав кілька кандидатів, які могли б бути J… Але вся інформація обривається на Лі Сайоні та гільдії Падо. Той хлопець поширює неправдиву інформацію, і це жахливо діє на нерви.
Ґю-Ґю однозначно підозрював Лі Сайона. Він стверджував, що той обрізав усі шляхи, що вели до J. А в день, коли J знову з’явився у рейтингу іколи Юн Бін зустрів Лі Сайона перед меморіалом розлому Західного моря... Так, цей вечір був достобіса дивним.
Навіть не намагаючись приховати лякаючу, придушливу енергію та зловісну ауру, він тоді сказав:
— Все, що вийде з глибин цього розлому...
Лі Сайон чітко це заявив…
— Належить мені.
І посміхнувся.
— Тож забирайся.
Так моторошно і так виразно водночас.
Тоді він абсурдно заявив про своє право на J, який дивом втік з розлому. Але ж Лі Сайон пробудився значно пізніше, ніж J потрапив туди. Між ними не повинно бути жодного зв’язку. І все ж...
— Гм, невже таке важке питання задав? Ти справді так довго його обдумуєш чи як?
Спотворений голос перервав його хаотичні думки. Юн Бін різко підняв голову. J, засунувши руки в кишені чорної куртки, стояв перед ним, трохи нахиливши голову, і невдовзі невинно запитав:
— Хіба моє прохання таке дивне? Раніше між нами не було таємниць, пам’ятаєш?
Ну, тому що у тебе був найвищий рівень доступу й ти міг все-все дізнатися.
Юн Бін проковтнув слова, що ледь не зірвалися з його язика. Щоправда, таким чином J міг отримати тільки інформацію про монстрів, підземелля та розломи. Той продовжив бурмотіти собі під ніс:
— Мисливець Сон міг щось приховати від мене… Але гаразд, неважливо, — він знизав плечима. — Було б чудово, якби ти передав мені це все у звіті… Але якщо хвилюєшся через витік інформації, просто розкажи. Я запам’ятаю. Та й ти зараз страшенно зайнятий, еге ж? Бачив тебе у рекламі про безпеку під час землетрусів.
Говорив легко, ніби робив послугу. Коли J взагалі встиг побачити той ролик? Юн Бін провів долонями по обличчю, намагаючись позбутися напруги. Він добре вмів приховувати емоції, коли намагався дізнатися нову інформацію, але зараз зберігати самовладання було майже неможливо.
Невдовзі Юн Бін підняв голову. Його обличчя видавало втому, але губи продовжували механічно рухатися:
— Рекомендую пошукати інформацію про Лі Сайона в Інтернеті, J. Усе детально задокументовано у вікі.
— Хіба я просив його біографію? Мене цікавить зовсім інше — тому я й покликав тебе. Ти ж усе знаєш, тож навіщо прикидаєшся, ніби ні? — відповів байдужим тоном J.
— Це порушення закону про захист особистих даних.
— Я ж не прошу його ID і пароль.
— Що заборонено, те заборонено, J.
— Добре. Але якщо Лі Сайон під забороною, то Прометей під цей закон не підпадає, так?
— Прометей — це інформація з грифом «цілком таємно», J. Для цього мені потрібен дозвіл директорки.
Юн Бін відчув на собі гострий погляд за чорною маскою, але зовсім не планував змінювати свою думку. Він не знав, навіщо J це потрібно, та і небезпечно було обговорювати ці теми. До того ж…
Якщо ти так довго не показувався, на те була причина.
Розлом, з якого так і не повернулась незліченна кількість мисливців. І єдиний, хто вийшов звідти живим. Найсильніша людина у минулому і теперішньому. Варто J з’явитися на публіці — і всі погляди неминуче будуть прикуті до нього. Доброзичливі чи злісні — вже якось неважливо.
Юн Бін не хотів наражати його на небезпеку.
— …
Може, це було самолюбство, може, все ж егоїзм. А, можливо, він зараз робив те, чого не зміг зробити у минулому. Але Юн Бін хотів захистити його хоча б зараз. Коли у нього нарешті з’явилась така можливість. Бо тільки так він і міг попіклуватися про J.
Але…
Пролунало довге, важке зітхання. J нахилив голову, сперся чолом на долоню й тихо промовив:
— Я не хотів цього робити…
— Що?
— …Але, схоже, у мене немає іншого вибору.
Це було зловісне попередження. Незабаром його капці глухо вдарилися об землю. Його поза, його аура — у цьому всьому було щось достобіса дивне. Юн Бін стурбовано глянув на нього. J, трохи нахилившись, виглядав як хуліган, і невдовзі, зігнувши одну ногу, він вигукнув:
— Як ти можеш приховувати інформацію від героя, який врятував цілу країну?!
Це була пастка!
У Юн Біна ледь щелепа не відвисла. Шок був таким сильним, що він навіть засумнівався, чи правильно почув. Хіба це не той самий J, який завжди зневажливо відмахувався від звання героя? А тепер він відкрито користується своїм авторитетом. Минуло чимало часу — достатньо, щоб змінилися і річки, і гори, — але Юн Бін і близько не очікував почути щось подібне.
— Що… Що ти сказав?
— Ти знаєш, скільки монстрів я вбив? Скільки розломів закрив?!
— Зачекай хвилинку, J!
— Скільки підземель я розчистив, питаю!
— Прошу тебе, заспокойся!
— Я ж не вимагаю чогось неможливого! Я навіть не прошу підсумок останніх восьми років! Лише дві дрібниці! А старий колега не може розповісти мені навіть це?!
— Мені справді дуже шкода! Вибач! Будь ласка, заспокойся!
На щастя, його спалах обурення закінчився довгими наріканнями про те, як у часи J не було ні секунди спокою, як він спав на трупах монстрів і вкривався їхніми тілами…
Нарешті, після довгого мовчання, Юн Бін важко опустився на лавку. J також звалився, але вже у саму гірку ледь не вниз головою. Між ними нову запала тиша, і навіть цвіркуни стихли. Вісім років — чималий проміжок часу, за який цей юнак зміг перетворитися на старого буркотуна.
Після війни, що принесла одні лише поразки…
— …
— …
Довгий час жоден з них не наважувався порушити це мовчання. Поглянувши у бік J, Юн Бін мимоволі помітив, як неспокійно той похитує ногою. Зрештою Юн Бін, згорбившись, прикрив обличчя руками і тихо прошепотів:
— …Я розповім.
— …
— Але перед цим… Можна мені дещо сказати?
— …Можна.
Відповідь прозвучала так само тихо. Юн Бін провів кінчиком язика по сухих губах і тихо зітхнув.
— J, коли ти офіційно повернешся, всі погляди неминуче будуть прикуті до тебе. Якщо вже казати чесно… Я б не хотів, аби ти видав себе. Кажу це як Юн Бін, а не як один з керівників Бюро управління пробудженими.
— …
— Люди можуть бути жорстокими. У минулому…
Що тоді коїлося у його голові? Коли він бачив змучену постать J, що блукав коридорами бюро, весь залитий кров’ю, яку навіть не встиг витерти з себе. Люди навколо вдавали, що не помічають цього. Ігнорували юне обличчя, яке не могла приховати навіть чорна маска. Бо так їм було простіше — так легше було вижити.
— Хіба ти не багато натерпівся у минулому? — прошепотів Юн Бін.
— Господи, та про що ти взагалі…
Юн Бін різко підняв голову. J сперся підборіддям на руку і дивився на нього спокійно, майже відсторонено. У тиші, що затяглася, кожна секунда здавалася вічністю. Нарешті, з непохитною впевненістю у голосі, J промовив:
— Я все це вже обдумав. І прийняв рішення.
