Біп, біп, біп… Сигналізація гучно розрізала тишу. J обережно притиснув хлопчика до себе, вклавши в обійми мінімум сили. Той час від часу кашляв у його руках.
Запах крови все наростав. J обережно погладжував його по спині. Тіло хлопчика, що безсило схилилося на нього, здавалося напрочуд легким, а серцебиття – хоч і слабке – було швидким, наче доводило: він усе ще живий.
‘Він живий.’
‘Я врятував його. Цю дитину.’
J знову і знову повторював цей факт подумки. Лише тоді напруга поступово покинула його тіло. Він зітхнув. Хлопчик, кашель якого щойно вщух, раптово здригнувся. Здавалося, той відчував, що зробив щось не так. Але J не мав у собі навіть крихти злости. Навпаки – завдяки йому він бодай трохи опритомнів.
‘Навіщо помирати? Ти маєш жити. До самого кінця…’
Лише тоді він зможе жити далі – з цією впертою, самовпевненою, надто активною дитиною. J знову зітхнув, цього разу довше. Закривавлена рука хлопчика повільно відпустила його комір. J притулився щокою до хлопця, й прошепотів:
— Болить?
— …
— Мабуть, болить… Навіщо ж ти так раптово?
Як і завжди – жодної відповіді. Але з часом J навчився бачити її навіть у найдрібніших рухах хлопчика.
Важке дихання, тремтяче тіло. Хлопчик, який навчився терпіти, замість розказувати про свій біль. J лагідно поплескав його по спині. Тепло обіймів заспокоювало.
— Ти можеш робити, що завгодно… тільки не лякай мене так більше, гаразд?
— …
— Лікарі скоро прийдуть. Потерпи ще трохи.
— …
Хлопчик мовчки слухав, аж раптом захитав головою. Потім, наче в намаганнях вирватися з його обіймів, почав штовхати J в груди. J здивовано схопив його за руку.
— Що таке? Чому?
— …
— Ти не хочеш бачити лікарів?
Реакція була невиразною. Здавалося, він не відчував ані симпатії, ані неприязні до них. У таких випадках на краще змінити підхід. J, закотивши очі, притулився щокою до маківки хлопчика, й жартома спитав:
— Чи ти просто хочеш залишитись зі мною?
Голова під його щокою енергійно закивала. Реакція була такою щирою, що J на мить оторопів. Він приголомшено витріщався на хлопця. А потім за маскою розквітла усмішка – і вже за мить вона вибухнула щирим сміхом.
— Ха-ха-ха! Ах… і справді.
Хлопчик почав битися, ніби знову намагався вирватися з його рук. J поспішно притиснув його міцніше, й почав втішати.
— Чекай, чекай. Я не з тебе сміюся. Чесно.
— …
— Гм-гм. Секунду.
J витягнув з інвентарю пляшечку з небесно-блакитною рідиною. Усередині вона повільно ворушилася, ніби була живою. Це був шматочок слизу, який він підібрав, коли побачив, як мисливці бавляться з ним. Спершу думав, що він стане гарною іграшкою для дитини, але, схоже, з’явився ще один не менш корисний спосіб його використання.
Він відірвав невеличкий шматочок, і жбурнув у щілину під дверима. Слиз з вологим хлюпом прилип до неї, і почав повільно розповзатися, щільно її вкриваючи. Тепер відчинити двері буде не так просто.
‘Якщо вже почав…’
Він відірвав ще один шматочок, і кинув у камеру відеоспостереження на стелі. Той повністю вкрив її поверхню. J задоволено поплескав у долоні.
— Добренько… Тепер ніхто не зможе зайти. Задоволений?
— …
— Чесно, з тобою один клопіт.
Голос, який мав би звучати докірливо, натомість був сповнений неприхованої ніжности. Хлопчик ще більше притулився до нього. Їхні тіла стикнулися, і тепер він теж міг відчути серцебиття J. Той лагідно поплескав його по спині, а потім мимоволі випалив те, чого не планував…
— …Я поїду на деякий час.
— …
— Цього разу, можливо, надовго. Навіть не знаю, наскільки…
Долоня, що ледве могла щось утримати, вчепилася в його сорочку. J кілька секунд дивився на цю руку, перш ніж запитати:
— …Не йти?
Хлопчик повільно кивнув. Як же було б добре, якби він міг. Чесно кажучи, J і сам не хотів іти в розлом. Колись, отримавши наказ, він вирушив би без зайвих роздумів. Просто робив би, як накажуть. Навіть не думаючи про власне життя.
Але він все ще тут.
J трохи підняв маску, яка повністю закривала його обличчя. Попри ще юні риси, чітка лінія щелепи свідчила – він вже дорослий.
— Дай мені руку.
— …
Він обережно взяв руку, що трималася за його сорочку, та підвів до свого обличчя. Коли його пальці торкнулися відкритої шкіри, вони здригнулись, мов обпеклися. J тихо всміхнувся.
— Торкнись як слід.
— …
— Я обіцяв дати тобі доторкнутись. Це – моє обличчя, не маска…
— …
— Хіба тобі не цікаво?
На його лагідні слова пальці, що застигли на місці, обережно провели по щоці. J заплющив очі й не рухався, дещо підвівши голову. З кожним погладжуванням нерішучість на кінчиках його пальців танула. Пальці ковзнули від щоки до підборіддя, зупинившись на нижній губі. У куточках вуст J з’явилася ледь помітна усмішка. Він навмисно розтулив рота, щоби запитати:
— Чому зупинився?
— …
Кінчики пальців здригнулися, і поспішно відсмикнулися від його губ. Ця обережність розвеселила J, і він ледве стримувався, аби не розсміятись – реакція була надто цікавою. Він мовив лукавим тоном:
— Ти перший, хто ось так торкнувся мого обличчя.
Пальці, що торкалися його обличчя, раптом завмерли. J лагідно притиснув щоку до забинтованої долоні. Тепло зустрілося з теплом – людським, заспокійливим. Воно було доказом того, що він ще живий. Губи J трохи ворухнулися.
— …Я повернуся.
Він знав: шанси на його повернення критично низькі. Навряд всередині є вцілілі. Але він мусив іти. Всі на це сподівалися. Усі чекають, що J увійде в загадковий розлом і знищить його.
Так, як завжди роблять герої. Бо герой повинен.
J також погоджувався з їхньою думкою. Він має урятувати тих, кого зможе. Для порятунку людей не потрібна причина. Оскільки він і сам так вважав, ніхто не міг його зупинити.
‘…Окрім тебе.’
J дивився на того єдиного, хто був для нього всім. Обличчя хлопця було трохи спотворене – здавалося, він ось-ось заплаче. Що може бути більш егоїстичним за прохання чекати того, хто може так і не повернутись?
І все ж.
Він дозволив собі цю маленьку жадібність. Обережно, він відкрив своє серце.
— Чекатимеш на мене?
Відповіді не було. Хлопець прибрав руку з його щоки. Звісно. Це було цілком зрозуміло. J вже збирався заплющити очі…
— …
Хлопчик простягнув мізинець.
***
Насправді його спогади про події у розломі дуже розмиті. Навіть коли він навмисне намагається згадати, в голові спливають лише уривки коротких сцен.
Він пригадав, як білий попіл опадав, мов сніг – і тоді, на мить, йому здалося, що це прекрасно. Та не встиг він як слід обміркувати цю думку, як на білосніжному тлі побачив бризки крови.
Він пам’ятав, як вбивав монстрів, знаходив частини тіл мисливців, які зайшли в розлом раніше, бачив, як гинуть мисливці, що зайшли разом з ним — роздерті чудовиськами; пам’ятав крики, плач, людські звуки, які не можливо було відрізнити від звірячих. Останні слова його вмираючої тітки…
Рився в купах тіл, аби витягти хоча б якусь кінцівку. Загнав ікло в голову Василіска – і натомість почув лиш мертву тишу…
‘А потім я прокинувся в купі сміття.’
Ча Ийдже скривився, і кинув пакети, які тримав у обох руках, до купи сміття. Зняв рукавички, і провів долонею по розпатланому волоссю.
‘Кажуть, сильний стрес здатен витіснити частину спогадів. Можливо, саме це і сталося зі мною. Хоча це лише здогад. Те місце було справжнім пеклом.’
Добре, в ньому ми були наче отруйні гадини ґу в посудині.
*Прим редакт: в ориґу щодо опису місця використали "고독(蠱毒)", де 고독 це самотність, а 蠱毒 — отрута Ґу в написанні традиційними ієрогліфами, яка готувалась із комах ґу. Для приготування отрути Ґу отруйних створінь (Якісь комахи, скорпіони, змії, сороконіжки тощо) поміщали у зачинену посудину, де вони вбивали одне одного і нібито концентрували всю свою отруту у єдиному вцілілому — найсильнішому. В нашому випадку цим найсильнішим вцілілим є J, який вбив всіх инших "ґу"-монстрів.
Воно затягувало в себе безліч життів, а увінчувало лиш одного переможця…
Щойно він усвідомив, яким пекельно-самотнім було те місце, то перестав намагатися відновити свої уривчасті спогади. Він просто знову й знову повторював імена та обличчя тих, кого не зміг врятувати.
Його тіло вже давно покинуло розлом, проте здавалося, ніби J досі блукає тим казаном – перебирає тіла твоїх товаришів, плентається порожнечею в пошуках хоч когось живого. Озираючись на тих, кого не зміг врятувати.
Тримаючись за рішучість і обіцянку врятувати всіх. Самотужки.
‘І нарешті…’
Він втік. З того казана.
Ийдже крокував упевнено. В ресторані з хеджан-ґуком мерехтіло тепле помаранчеве світло. Перед міцно зачиненими металевими дверима щось виблискувало. Це був бажаний гість. Ча Ийдже широко усміхнувся.
— Ккокко!
— Ку?
Порцелянове курча обернулося на його голос. На спині його була коробка розміром із людську голову, й Ккокко скочив на ноги.
— Ку-ку!
У той самий момент завібрував телефон у кишені фартуха Ийдже. Прийшло повідомлення.
Відправник…
010-XXXX-XXXXX: Ваше замовлення доставлено, клієнте. Перевірте прикріплений файл.
Маленьке диво. Со Мінґі.
