Коли яскраво-червоний захід згас, поступившись місцем синюватому нічному небу, J, недбало вмостившись на зовнішніх сходах штабу бюро управління пробудженими, – що було рідкістю – дивився на рейтинг, наданий системою. З кожним помахом руки в повітрі імена в списку оновлювалися одне за одним.
«Його голосові зв’язки можуть не відновитися. Або ж він розучився писати.»
‘…Дійсно.’
Слова Ґайон мали сенс. Травми хлопця надто серйозні, аби так легко загоїтися. Сам факт, що він взагалі вижив після отруєння, вже був дивом.
Хоч його й лікують, та він, можливо, більше не зможе говорити чи бачити. Було б добре, якби хлопчик міг сам сказати своє ім’я, та…
Більшість бажань J досі залишалися нездійсненними.
‘Варто хоча б придумати варіянти імені.’
Телефонні довідники й випускні альбоми були втрачені в день розлому, а імен, які J ще міг пригадати, залишилось обмаль. Ледве відновлений інтернет працював у рази повільніше, ніж раніше. Чи зможе рейтинг системи стати в пригоді?
J сперся підборіддям на руку, і пробігся очима по щойно оновленому списку.
[ПектусанськийТигр]
[НепереможнаСлава]
[Берсерк]
[ГероїчнийДух]
‘Жодне не підходить…’
‘Чому мисливці так люблять ці свої псевдоніми? Не розумію. Чи не краще було б використати своє справжнє ім’я, як Чонбін чи тітонька?’ – Подумав J, який і сам був одним з перших, хто використав мисливське ім'я. У цей момент він почув звук – наближалися чіткі, рівні кроки.
— Ось ви де, J.
— Прийшов?
Чонбін був одягнений у чорну бойову форму, схожу на ту, яку носив J. Виглядав він так, ніби тільки-но відловив ще одного пробудженого. Злегка вклонившись, він перепросив поглядом.
— Казав, що буду вчасно, але… таки запізнився. Вибачте.
— Все гаразд. Ти ж, певно, знову якогось поганця спіймав? Хто цього разу?
— Один із пробуджених психотипів. Погрожував цивільним.
J, спершись об стіну, поплескав долонею по місцю поруч. Чонбін на мить завагався, та все ж сів біля нього. Місця для двох дорослих чоловіків було замало – стало тісно. J закрив системне вікно, й переплів пальці на колінах.
— То чому ти мене шукав? Щось важливе?
— Ах, саме так.
Прочистивши горло, Чонбін мовив:
— Можливо, ви вже бачили звіт, але… чи знаєте, що у Західному морі з’явився розлом?
— Бачив у списку. Подумав, що відділення в Інчхоні з ним впорається... Хіба він не п’ятого класу?
— Так, все правильно. Проте…
Чонбін потер підборіддя, й продовжив:
— Оскільки розлом з’явився в морі, ми віправили туди досвідчених мисливців. Але з того часу – жодної звістки.
— Коли вони ввійшли?
— Відтоді минуло вже вісімнадцять днів.
— …
Рух пальців завмер. Розлом п’ятого рівня. Зазвичай такі вдається закрити за тиждень, якщо відправити достатньо людей. Навіть у разі непередбачуваних обставин тривалість більше тижня — рідкість. Та цього разу минуло вже вісімнадцять днів.
Чонбін продовжив, потерши підборіддя:
— Через чотирнадцять днів ми відправили ще одну групу… але й від них жодної звістки.
Очевидно, щось трапилося. J нахилився вперед і притулив зчеплені пальці до кутиків рота на масці. Його голос, дещо змінений нею, звучав напружено:
— …А тітка?
— Мисливиця Пак Хекьон поки що не входила. Зрештою, вона — одна з керівників відділення в Інчхоні.
— …
— Але якщо так триватиме надалі, то не лише мисливиця Пак Хекьон…
Чонбін обірвав фразу. Обоє прекрасно розуміли, що він збирався сказати. І вагу цих слів теж. J, розуміючи, що Чонбін відчуває провину за сказане, зупинив його:
— Досить.
— …Гаразд.
Чонбін похилив голову. Запала тиша. J дивився, як один за одним спалахують вуличні ліхтарі, після чого театрально підвівся. Доторкнувся до потилиці, й повернув голову.
— Дякую, що розповів.
— …
— Ну, принаймні я зможу підготуватись.
— …Вибачте.
— Вибачаєшся… Не перепрошуй даремно, а краще придумай ім’я, якщо матимеш час.
— Ім’я?
— Мм, для хлопчика.
Чонбін різко підвів голову. Обличчя, яке щойно було сповнене провини, тепер заплямувалось подивом.
— Ви що, плануєте завести дитину? Та ні, ви ж іще замалі для дітей, чи не так?
J теж шоковано глянув на Чонбіна. Щоправда, через маску цього видно не було. Чонбін поспішив додати:
— Я чув, ви кудись останнім часом часто навідуєтесь… Звичайно, якщо ви кохаєте одне одного, то я не можу стати на заваді, але…
— Що за фігню ти верзеш?
— Може, мені варто розповісти про це мисливиці Пак Хекьон…!
Бам!
Чіткий звук рознісся довкола. Того дня J вперше в житті вдарив мисливця S-класу.
І удар був міцним.
***
Як завжди, хороші дні минають швидко, а погані – затягуються.
J неквапливо прямував до кабінету директорки. Тук-тук – двічі постукав, перш ніж відчинити двері до простороï кімнати.
За темно-коричневим столом сиділа жінка середнього віку з охайно підстриженим коротким волоссям та суворим, хижим обличчям. Під холодним світлом виблискувала чорна табличка:
[Хам Сокджон, директорка бюро управління пробудженими.]
Хам Сокджон кивнула:
— Проходь. Сідай.
Вона злегка підняла окуляри, й потерла чоло – втома чітко відбивалась на її обличчі. J сів на диван, кинувши погляд на розкидані по столу документи – особові справи мисливців, що працювали на бюро, або ж незалежних мисливців.
Він перегортав документи, вдивляючись в обличчя. Раптом його руки завмерли. Серед знайомих облич – Пак Хекьон.
— …
Пак Хекьон, 45 років. Мисливиця А-класу. Відділення бюро управління пробудженими в Інчхоні.
На її впевненій усмішці стояв червоний штамп.
[Статус: Невідомо.]
Край документа зім’явся. Хам Сокджон, зітхнувши, підвелася й запитала:
— Хочеш щось випити? Є зелений чай і кава.
— Отже, тітка таки пішла всередину.
— …
Хоч його тон і був саркастичним, та Хам Скоджон дивилась на J спантеличено. Він беззвучно прошепотів: «Статус: невідомо». Скільки б разів він не повторював – усе здавалося нереальним. Ніби він блукав у сні, втративши зв’язок з реальністю…
J кинув документ. Аркуші безладно розлетілися по столу.
— Що ж… Розлом з'явився близько до інчхонського відділення, тому, звісно, вона пішла в нього.
— …Так.
— І штаб також прислав підкріплення.
— Прислав.
— Але ніхто не повернувся.
— …Правильно.
— Ти в порядку?
— Перевіряєте мене?
— Так.
J глибоко зітхнув. Хам Сокджон, що сиділа на дивані навпроти, зняла окуляри, й закрила обличчя обома руками. В кімнаті запала важка тиша. Ні Хам Сокджон, ні J не наважувалися заговорити першими.
Скільки часу минуло?
J побачив ще одне знайоме обличчя серед розкиданих документів. Мисливець-новачок, з яким він кілька разів перетинався в Розломі. Він прикусив губу.
[Статус: Невідомо.]
Він закинув ногу на ногу, й відкинувся на спинку дивана.
— Що не так, директорко?
— …
Статус: Невідомо.
— Просто віддайте наказ.
Статус: Невідомо.
— «Крім тебе, мені більше нема кому довіряти, ти — моя остання надія».
Статус: Невідомо.
— «Тож іди в розлом».
Статус: Невідомо.
— «І помри в ньому».
Хам Сокджон різко підвела голову, мов блискавка. Її очі були широко розплющені — ніби побачила привида. Лише тоді J помітив: очі її почервоніли та опухли.
— Ах… — Тихо зітхнув J.
Він пошкодував про сказане, але вже було запізно.
Спершу слід було подивитися їй в обличчя. Треба було, як завжди, почати з чогось легкого. Шия в нього похолола. Побачивши штамп «Статус: Невідомо» на фото тітки…
‘Відколи…’
J стиснув кулак, важко ковтнувши клубок у горлі.
‘…все пішло шкереберть?’
Слово не горобець, як вилетить — не спіймаєш.
***
Після втечі з кабінету директорки він отямився перед знайомими дверима лікарняної палати. Як опинився там – не пам’ятав. J стукнувся чолом об холодні двері.
‘Чи варто казати хлопцеві, що йду в розлом?’
Він відкинув це раптове питання, яке спало йому на думку. Ні. Входити в розломи – така ж буденність, як їсти. Йому не потрібно говорити. Повернення звідти не займе багато часу.
Врятувати людей, вбити господаря розлому — і все закінчиться, як завжди. От тільки цього разу йому доведеться рятувати мисливців.
Хоча дещо дивним є те, що необхідно рятувати тітку.
Статус: Невідомий.
— …
Він стиснув кулак так сильно, що хрустнули кістки. Емоції вирували – його охопило бажання щось розтрощити.
Статус: Невідомий.
‘А раптом у розломі…’
Статус: Невідомий.
‘Якщо я загину…’
У цю мить він почув якийсь шелест із палати. J інстинктивно відчинив двері– і здивовано розширив очі.
Хлопчик, весь у бинтах, намагався підвестися з ліжка. Тремтячими руками він знімав дроти, що були приєднані до його тіла, та намагався сісти.
— Кхе-кхе…
Однак, можливо, через те, що ще було зарано, різкий кашель вирвався з його грудей. Хлопець поспіхом затулив рота. Він зігнувся, а плечі його затремтіли. Запахло кров’ю. Між пальцями, якими він прикривав рот, просочувалася темно-червона кров. J миттю кинувся до нього, схопивши за плече.
— Гей, навіщо ти встаєш?
— …
— Навіщо…!
J збирався крикнути, але застиг. Закривавлена рука відчайдушно схопилася за край його одягу. А потім – бинти торкнулися шиї. І крізь них – тепло…
Людське тепло.
J зціпив зуби. Він не вмів відштовхувати тепло. Тому залишалося лише обіймати. Не відпускаючи.
