— Хьон прийшов!
J зімкнув широко розведені руки, зачинив за собою двері та впевнено рушив до ліжка. Застояне повітря закрутилося навколо нього. Привівши з собою й вітер з назовні, J трохи нахилився й запитав:
— Що робив?
— …
У відповідь – тиша. Лише злегка примружені очі, тьмяний погляд і ледь помітна усмішка, що зникла під бинтами майже одразу, й була йому відповіддю. Обличчя його залишалося беземоційним, а сховані під ковдрою пальці ледве здригнулися. Дотепер J уже навчився читати значення цих дрібних рухів.
— Ти чекав на мене.
J підтягнув маленький стілець ближче до ліжка і сів, нахиливши обличчя в масці ближче до хлопця. Той одразу трохи відхилився. З ледь чутним сміхом у голосі J запитав:
— Скучив за мною, чи не так?
Хлопчик повільно кліпнув, і відвернув голову. Стиснуті губи говорили самі за себе – знову засмутився. J вже добре знав: характер у нього твердий, а настрій змінюється швидше, ніж падає монета. Але цього разу J мав здогад.
Схрестивши руки, він зітхнув:
— …Мені справді шкода. Я хотів прийти раніше, але мав купу справ.
Відтоді, як хлопчик отямився, J регулярно навідувався до лікарні. Отримавши пропуск, він иноді з’являвся тихо, мов тінь. Попри хаотичний графік, він усе ж знаходив час, щоб діставати протиотруту, бачитися з хлопцем і говорити з ним – навіть якщо у відповідь звучала лише тиша. Так минуло кілька місяців.
Голова хлопця була повернута до J, та його очі дивилися в нікуди.
— …
— Останнім часом кількість розломів…
‘Ой.’
J урвав фразу на півслові, прикрив вуста під маскою кулаком і крадькома озирнувся. У кутку стелі на них дивилася чорна камера відеоспостереження. Він знав, що ця модель не має аудіозапису, але все одно не міг дозволити собі бути необачним у словах.
‘Поки що це не підтверджено…’
Останнім часом кількість розломів більшала. Це було майже непомітно – лише небагато мисливців, які безпосередньо працювали на місцях їхнього виникнення, могли це виявити. Але J не міг діяти, спираючись лише на припущення – його слова важили більше, ніж слова инших.
‘Потрібно обговорити це з Чонбіном.’
Хлопчик нахилив голову набік, ніби запитуючи, чому J замовк. Той міцно стиснув кулак, і мовив:
— Я теж за тобою скучив.
Можливо, через поспіх у голосі прозвучала несподівана щирість. Той, хто мав приховувати своє обличчя, голос і серце, рідко дозволяв собі бути відвертим. Пальці хлопця ледь помітно стиснули ковдру.
Тепер замість гудків апаратури було чутно його дихання й рівномірне серцебиття. Багато дротів, що з’єднували його тіло з приладами, вже зняли. Порівняно з тими днями, коли він лежав мов труп, це був справжній прогрес.
‘Він вже може сидіти.’
Хоча хлопець й досі потребував допомоги й залишався прикутим до ліжка, йому із кожним днем ставало краще. Стан поліпшувався настільки стрімко, що J мимоволі почав задумуватися про майбутнє – не завтрашнє, а значно далі.
— …
Після довгих хвилин перебирання ковдри хлопчик повільно простягнув руку. J без вагань узяв її. Його міцна долоня повністю накрила худу долоню хлопця. Лагідно провівши пальцями по її тильній стороні, він запитав:
— Як почуваєшся? Нічого не болить? Чув, вони трохи змінили суміш ліків.
Хлопчик ледь помітно кивнув.
— Все добре.
— …
— Бачу, ти вже сидиш… Можливо, колись зможеш і ходити.
Можливо, колись він зможе щось написати, щоб висловити свої думки. Можливо, зможе самостійно підвестися з ліжка. Вийти з цієї кімнати.
‘Хтозна, може, навіть заговорить…’
Ця думка промайнула несподівано. Відтоді як став мисливцем, J не дозволяв собі думати про далеке майбутнє. Він був надто зайнятий виживанням тут і зараз.
Такі думки він залишав иншим, заспокоюючи себе, що цього досить. Він просто розмахував своїм списом, вірячи, що мир усе ж настане, і хтось збудує дім для цього миру на фундаменті, який він заклав.
Але цей хлопчик змушував J мріяти про инше майбутнє. Не про велике, де настає мир. А про щось особисте. Він поглянув на маленьку руку, що ворушилася в його долоні, й спитав:
— Ти колись бачив море?
Затуманені очі повільно повернулися до нього. Хлопчик скривив губи, ніби питаючи: «Що це за питання таке?». Або, можливо, подумав, що J насміхається з нього. Той усміхнувся.
— Я не знущаюсь. Просто подумав, що коли тобі стане краще, ми могли б разом поїхати до моря.
— …
— Я якось був у Каннині. Щоб зловити кракена чи, може, велетенського кальмара… Ну, в нього були величезні присоски. Але не в тому річ…
— …
J прочистив горло, й поплескав хлопця по руці.
— Там було дуже гарно. Поїхали разом, як тільки тобі стане краще.
— …
— Якщо подобається ідея – кліпни.
Люди кліпають очима мимоволі, з фізіологічної потреби, але все одно – це була пропозиція. І хлопчик кліпнув, навіть не вагаючись. У його затуманених очах, що розплющилися і знову заплющилися, J побачив своє відображення. Його кутики губ сіпнулися.
— Це обіцянка. І навіть якщо передумаєш – я тебе туди сам віднесу.
Він простягнув мізинець. Потім обережно взяв забинтовану руку хлопця, й переплів їхні пальці. J усміхнувся.
— О, тепер ти можеш зітхати.
Куточки вуст хлопчика трохи піднялись під бинтами.
Звідки виникали розломи? Куди вели ці підземелля? Звідки приходили монстри? Що за система обирала людей і дарувала їм силу?
Від дня розлому світ перевернувся догори дриґом, і досі лишався сповненим загадок. Дні змішалися в хаосі, де важко було розрізнити добро і зло. Але саме в цьому хаосі і проходило повсякдення J.
Єдине, що залишалося незмінним у вирі нескінченних змін – це хтось, хто чекав на нього. Місце, куди він мав повертатися. J заплющив очі й схилив голову.
Дивно. Здається, ти вказуєш мені шлях. Доказ, що я не помилився.
Що трапляється, коли зустрічаються самотні люди? Тепер J знає відповідь. Вони стають єдиними один для одного. Хлопчик став для нього настільки важливим, що жодні слова не могли цього висловити.
‘Скільки часу минуло?’
Хлопчик заснув, слухаючи історії J. Його дихання вирівнялось, пальці розтиснулись. Спостерігаючи за тим, як злегка здіймаються і опускаються його груди, J підвівся. Не відпустивши руки хлопця, він нахилився й иншою долонею ніжно торкнувся його щоки.
Проводячи пальцями по бинтах, прошепотів:
— Знаєш…
— …
— Ти – мій єдиний успіх.
J прибрав руку з його щоки. Навколо панувала тиша й спокій. Ледь чутне дихання, рівний стукіт серця. Було б добре залишитися ось так – разом. Як родина.
Колись він справді так думав.
***
Провівши чимало часу біля хлопчика, J відчув чиюсь присутність і вийшов із лікарняної палати. За дверима на нього чекала Ґайон, однією рукою вона притиснула до грудей папку, а иншу сховала в кишені пальта. Вона низько вклонилася та прошепотіла:
— Вітаю, J. Я хотіла з вами поговорити.
— Що сталося?
— Це стосується протиотрути та стану хлопчика… гм… Переказати коротко?
Ґайон кинула погляд на зап’ястя J. Екран годинника блимав. Здається, з ним намагалося зв’язатися бюро управління пробудженими. Відправник…
Чонбін.
— Одну хвилинку.
— Гаразд.
J напівобернувся, й натиснув на годинник. На маленькому екрані з’явилося коротке повідомлення:
Чонбін: Я хотів би зустрітися. Прошу, дайте знати, якщо будете вільні ввечері.
‘Що він хоче обговорити?’
J трохи здивувався, але, можливо, це навіть на краще. Йому дійсно була потрібна людина, якій можна довірити розмову про зміни у розломах. Він опустив очі й, заглибившись у думки, відповів:
— Маю трохи часу. Говоріть коротко.
— А, добре! Тоді почну. Відновлення йде нормально. Ми все ще маємо регулярно вводити антидот, але процес детоксикації майже завершено. Після цього плануємо перейти до дослідження способів відновлення пошкодженого організму.
— Він колись зможе ходити?
— Думаю, це можливо. Хоча, чесно кажучи, щодо очей і голосових зв’язок – не впевнена. Але ми зробимо можливе.
J глибоко зітхнув. Ґайон, яка досі тримала голову опущеною, кинула на нього погляд і запитала:
— Але… ви й далі будете кликати його «той хлопчик»?
— …Що?
J широко розплющив очі. Тримаючи папку під пахвою, Ґайон ніяково мовила:
— Ми ж досі не знаємо його імені, правда? Він не може писати. І не говорить... А сім’ю ми так і не знайшли…
— …
Він пригадав руїни, вкриті отрутою. Два розплавлених тіла навколо хлопчика. Визначити, хто є хто в тому місці, де все було поглинуте отрутою, було неможливо. Ні часу, ні людей для цього не було. Сувора реальність.
Ґайон пробурмотіла:
— У будь-якому разі, оскільки ви його привели, J… Може, дасте йому ім’я?
— Ім’я?
— Так. Для людини ім'я важливе. Думаю, йому теж сподобається.
— …Ні.
J кинув погляд у бік лікарняної палати і тихо сказав:
— Не потрібно. У нього вже є своє.
— …
— Колись він сам нам його скаже.
— …А якщо не зможе?
— Що?
Зненацька почувши питання, J здивовано глянув на Ґайон. Та, зустрівшись із його очима, випросталась і пояснила:
— Ну, тобто… його голосові зв’язки можуть не відновитися. Або ж він розучився писати.
J байдуже знизав плечима, ніби кажучи: «І навіщо ж тоді питати?»
— Тоді я сам дам йому ім’я.
