J уважно оглянув хлопця ще раз. Його обличчя було блідим, потріскані губи – міцно стиснуті. Він виглядав надзвичайно невдоволено.
‘Як йому вдається так виразно передавати емоції одними лише губами?’
Попри те, що хлопчик ось-ось мав знепритомніти від болю, він і далі вперто демонстрував свою позицію навіть у такому стані.
‘Кажуть, що біль робить людей злими.’
‘Це біль змінила хлопця чи він завжди був таким?’
J раптом зацікавився. Замислившись, не відводячи погляду від хлопця, він зненацька запитав:
— Ти мене пам’ятаєш?
— …
— Я тебе повернув. Тоді, звідти. Це був я.
Хоча й сенс сказаного був розмитим, але хлопчик, здається, зрозумів. Його губи ледь розтиснулись, голова трохи більше повернулась у бік J – наче він згадав ту мить.
‘Було б краще, якби він не пам’ятав.’
Якщо ті розплавлені тіла, що тоді обіймали хлопця, справді були його ріднею… тим паче краще було цього не пам’ятати. J прикусив щоку зсередини. Пам’ять не керується так, як хотілось би: те, що хочеться забути, зазвичай лише глибше вкорінюється у свідомість. Поглянувши на забинтоване обличчя хлопця, J мовив:
— Чув, ти ще не можеш говорити… А пальцями рухати можеш?
У відповідь пальці хлопця трохи сіпнулися. Джей сперся підборіддям на руку, й пробурмотів:
— Тоді просто воруши пальцями. Я постараюся зрозуміти.
— …
— Я добре вмію говорити сам із собою. І читати людей також.
— …
— Зрозуміло? Можеш поворухнути пальцями?
Кінчики пальців хлопця здригнулися. J широко усміхнувся:
— О, отак.
Пі-пі-пі… До дещо важкого і хрипкого дихання додалося ще одне — спокійніше. Палата, в якій зазвичай лунало лиш одне дихання, раптом здалася повнішою. Це був рідкісний момент тиші. Заплющивши очі, J прошепотів:
— Я J.
— …
— Це не справжнє ім’я, але можеш так мене називати. Я мисливець досить високого класу, працюю в Бюро управління пробудженими… Та й усе, мабуть. Ох… Більше й сказати нічого.
Пальці хлопця знову сіпнулися. J пильно стежив за їхніми старанними рухами. Він так впевнено заявив, що все зрозуміє, але насправді…
‘Гадки не маю, що він намагається сказати’
Взагалі нічого зрозуміло не було. J ніяково стиснув губи, відчувши збентеження.
Ну, з часом усе владнається. Чим більше вони проводитимуть часу разом, тим краще він навчиться розуміти ці ледь помітні рухи. Зрештою, в нього талант до навчання.
Постукуючи пальцем по масці, J задумливо мовив:
— Ти не побачиш мого справжнього обличчя навіть коли одужаєш. Я завжди в масці. Тож не засмучуйся через поранені очі… Їх можна вилікувати.
— …
— І голос, який ти зараз чуєш – не мій. Маска змінює його.
— …
— О, хочеш доторкнутися до неї? Можеш рухати рукою?
J підійшов ближче до ліжка, й обережно підкотив рукав хлопця.
Але забинтована рука була вся в трубках і голках – жодного вільного місця. Здавалося, якщо він ще трохи нею ворухне — і до палати кинуться лікарі чи дослідники.
J неохоче завів руки за спину й втупився кудись у повітря.
— …Схоже, це неможливо.
— …
— До твоєї руки зараз доторкнутися не можна. Вибач.
Пальці хлопця, що метушливо ворушилися, раптово завмерли. Його губи знову скривилися. J легенько кашлянув, і трохи повернув голову.
— Як тільки одужаєш – дам доторкнутися.
— …
Голова хлопця, яка щойно відверталася, знову трохи повернулася в бік J. Той швидко заговорив:
— Справді. Обіцяю. Дам доторкнутися.
J поспішно простягнув руку, й легенько торкнувся мізинцем до мізинця хлопця. Потиснути руки було неможливо – навіть найобережніший дотик міг нашкодити: хлопчик був знесиленим, а J – першокласним пробудженим.
На щастя, це, здавалося, спрацювало. Хлопчик повністю повернувся до нього. З полегшенням зітхнувши, J обережно взявся перебирати його пальці, ніби тримав дорогоцінну порцелянову фігурку.
— Якщо болітиме – дряпай мене за руку.
— …
— Тільки не надто сильно – ще пальці зламаєш.
Кожен дотик змушував перев’язану руку здригатися. Було цікаво спостерігати – немов за мімозою. J, бавлячись бинтами й пальцями, пробурмотів:
— Тобі, мабуть, нудно тут самому.
У цей момент годинник на його руці завібрував довгим гудком. Його викликали.
— О.
‘Скільки часу минуло?’
J миттєво отямився, і відпустив руку хлопця. Слабкі пальці ковзнули по тильній стороні його долоні. Очі J здивовано розширилися – пальці хлопця тягнулися до нього.
Здивований, J знову взяв його руку.
— Що таке? Болить?
— …
Пальці ледь помітно ворухнулися, ніби казали «так». J занепокоєно сказав:
— …Але мені треба йти, цей виклик… Я справді маю йти. Я покличу медсестру.
— …
Губи хлопця скривилися в легкій образі. Не довго думаючи, J кинув:
— Я ще прийду.
— …
Губи залишались стиснутими. Зітхнувши, J підвів погляд до стелі й додав:
— Я старатимусь приходити, щойно з’являтиметься можливість. Але не знаю, як часто це буде.
— …
Здавалося, що губи стиснулися ще дужче.
‘Трясця, не варто було бути таким чесним.’
J ніколи не вмів добре брехати. Він зітхнув.
— Вибач, зачекай трохи.
— …
— Я повернусь якнайшвидше. Гаразд?
Зрештою пальці хлопця легенько торкнулися долоні J, і відступили. Проте він усе ще не виглядав задоволеним. J м’яко торкнувся забинтованої щоки, а потім прибрав руку.
— Побачимося наступного разу.
J розвернувся, та попрямував до дверей. Щойно він їх відчинив, Ґайон, яка сиділа в кріслі, схрестивши руки й заплющивши очі, швидко розплющила їх. Мабуть, вона задрімала. Потерши рота, вона поспішно підвелася.
— Вже йдете? Могли б ще трохи побути.
— Ні, мене викликало бюро.
— Чи не надто ви зайняті? Підземелля, розломи… І ще матеріяли нам приносите.
— Ну… Нічого не вдієш.
Зачинивши двері, J знизав плечима. Вони йшли мовчки, повертаючись назад. Коли наблизилися до лабораторії, J заговорив:
— До речі.
— Так! Будь ласка, кажіть.
— Можете зробити мені карту для пропуску до лікарняної палати? Особисту.
— Га?
Ґайон розгублено глянула нього з роззявленим ротом. Той, тримаючи руки за спиною, відповів з ледь помітною усмішкою:
— Я ж чимало пожертвував… Це цілком можливо, чи не так?
***
Час знову пролетів непомітно. Принаймні цього разу було легше, ніж раніше.
Крап, крап, крап – краплі крови падали, мов дощ, коли J розсікав повітря списом. Він струсив кров зі зброї, та рушив до виходу з підземелля. Коли тіло потягло, перед його очима промайнула знайома картина.
Він стояв біля воріт напівзруйнованого будинку. Це був рідкісний випадок, коли будівля перетворилася на підземелля, тож J особисто вирішив туди навідатися. На щастя, воно виявилося відносно спокійним. Мисливець, що чекав біля входу, простягнув йому білий рушник, змочений водою. J взяв його, витер кров з рук і натиснув на навушник.
— Це J.
Лагідний голос поцікавився:
— Як все пройшло у підземеллі?
— Все добре. Лісовий тип, знайшов чимало корисних речей. Я вбив усіх монстрів і володаря підземелля… Тож, як щодо того, щоб надіслати дослідницьку команду?
— Гаразд. Але…
Настала коротка пауза. J з подивом глянув на навушник – зв’язок не обірвався. Хам Сокджон поводилась незвично нерішуче. Після кількох секунд мовчання вона запитала:
— У тебе, бува, не сталося чогось хорошого днями?
— …Перепрошую?
J завмер, й глянув на годинник. Він на мить подумав, що говорить із тіткою, а не з директоркою, але ні – це була саме вона. Навіщо ж їй подібне питати? Щойно він почав плутатися у власних думках, як Хам Сокджон швидко додала:
— Ні, просто… останнім часом ти виглядаєш щасливішим, от і все.
— …
— …Це не докір. Мабуть, сказала зайве. Забудь.
— Ой, ні… — розгублено відповів J. — Гм… Дякую за турботу.
— …Гаразд. Сьогодні відносно тихо, тож відпочинь.
— Добре…
Зв'язок обірвався. Нібито нічого не змінилося, та чи було цього достатньо, щоб Хам Сокджон питала про це? J почухав потилицю й кивнув мисливцю, що чекав поряд.
— Дякую. Ви теж можете повертатись.
— Ви не поїдете з нами до бюро?
— А, ні. Мені ще треба декуди зайти.
— Зрозумів. Дякую за вашу важку роботу.
Мисливець вклонився, після чого зник. J неквапливо пішов. Його кроки спершу були повільними, але пришвидшувалися що ближче він підходив до знайомого провулка. На момент, коли перед ним з’явилася біла будівля, він майже біг.
Він ввійшов через службовий вхід, піднявся ліфтом, сходами, пройшов коридор і простягнув свою картку. Біп – механічний звук супроводжував відчинення дверей знайомої лікарняної палати. J усміхнувся ще ширше, відчинивши білі двері.
У центрі бездоганно чистої палати ліжко все ще було оточене апаратурою. Проте атмосфера вже не була такою тихою й похмурою, як раніше.
Хлопчик, що сидів, спершись на ліжко, повільно повернув голову. Його обличчя, хоч і досі було замотане бинтами, тепер трохи відрізнялося. Раніше видно було лише ніс і губи, а тепер відкритими були і очі, і ніс, і рот. Хоча очі й залишались туманними через отруту, вони були чітко спрямовані на J.
J широко розвів руки.
— Хьон прийшов!
Затуманені очі хлопця примружилися, мов він усміхався.
