Ледь чутний звук серцебиття.
J ішов на нього, ніби зачарований. Він не звертав уваги на те, як час від часу його ноги занурювалися в болото.
Скільки він уже пройшов? Нарешті попереду з’явилася будівля – частково зруйнована, але відносно ціла. Саме звідти лунало серцебиття. J без упину почав розгрібати завали.
‘Навіщо?’ – запитував розум.
Який сенс рятувати того, хто все одно приречений? Хочеш знову відчути, як чиєсь життя згасає у тебе на руках?
Та ці думки не зупиняли його. Навпаки, рухи ставали все швидшими.
Навіть якщо це правда, J не міг просто проігнорувати цей звук.
— Ох…
Тихий вигук зірвався з губ.
Під уламками виявився крихітний простір, де могли б тісно втиснутися одна-дві людини. І там…
Там лежав хлопчик. Він був затиснутий в обіймах тих, хто, ймовірно, був його батьками. Їхні тіла розплавилися до невпізнання від отрути.
Його очі, затуманені токсинами, дивилися прямо на J. Губи ворухнулися.
— Будь ласка, врятуйте мене.
J зціпив зуби. Поспіхом дістав протиотруту зі свого інвентаря, і простягнув хлопчикові.
— Все добре.
Брехня, промовлена безліч разів.
— Тепер усе буде добре.
З надією, що цього разу ця брехня стане правдою.
***
Непомітно час минав.
Вбивство господарів підземель, вбивство господарів розломів, вбивство господарів підземель, вбивство господарів розломів, вбивство господарів підземель… Знову і знову. В якийсь момент йому доручали тільки знищувати монстрів, а не рятувати людей. Нескінченно повторювалось. Рутина не змінювалася.
Але зрідка до неї додавалося щось нове.
Туп, туп, туп. Його чорні черевики впевнено крокували коридором. Погляди перехожих мимоволі затримувалися на високому юнакові в чорному. Хтось наважився привітатися. Чорна маска повернулася в їхній бік, і ледь помітно кивнула.
J відчинив залізні двері в кінці коридору, пройшовши всередину. Люди в захисних костюмах метушливо рухалися приміщенням, що слугувало лабораторією в лікарні.
J упевнено перетнув кімнату, й відкрив ще одні залізні двері – цього разу значно товстіші. Усередині, під посиленими шарами захисту, дослідники зосереджено спостерігали за фіолетовою рідиною в пробірках. Один із них, що стояв ближче до дверей, помітив його та низько вклонився.
— Ах, J! Давно не бачилися. Дякую, що знайшли час, попри зайнятість!
Дослідник привітно усміхнувся, і передав йому металеву коробку, в яку J одразу поклав важку сумку. Різкий запах миттю наповнив кімнату, коли зсередини почала просочуватися густа чорна рідина. Дослідник, обережно тримаючи коробку руками, попрямував до заднього сховища.
— Запасів отрути бракує? — Запитав J.
— Від останньої партії ще трохи залишилося, поки вистачає.
— Дослідження йдуть добре?
— Так, усе просувається доволі добре. Ви і сьогодні навідаєте дитину?
— Так.
— Ах, J!
До нього поспіхом підійшла ще одна дослідниця. J зупинився, трохи повернувши голову. Він одразу впізнав її – пробуджену, що займається створенням зіль. З нею його якось познайомив директор лікарні.
Жінка в окулярах і білому халаті, з каштановим волоссям, зібраним великою шпилькою. Це була Ґайон. Вона, здавалось, перебувала в піднесеному настрої. Підійшовши ближче, вона прошепотіла:
— Стан дитини поступово покращується. Антидот, який ми розробили, схоже, діє. І все це завдяки вам, J!
— …
J мовчки дивився на неї, через що вона ніяково закашлялась.
— Гм, я, мабуть, занадто захопилася? Ми зосередилися на детоксикації, тож трохи відклали инші процедури… Але він уже не в тому стані, щоб відвідини були неможливі.
Ґайон глянула на його реакцію, а тоді додала:
— Від сьогодні, може, ви будете відвідувати його особисто? Ви весь час дивилися лише крізь скло.
— …Це дозволено?
— Звісно. Усі ці дослідження стали можливими тільки завдяки вам, J.
Вона недбало махнула рукою, ніби відігнавши зайві сумніви. Це був порив цікавости, миттєва примха чи прагнення самовдоволення – J не міг сказати напевно. Та зараз це вже не мало значення.
Він мовчки рушив слідом за Ґайон. Кімната дитини знаходилася в самій глибині лікарні. Йдучи коридором, вона знову заговорила:
— Просто щоб ви знали… Як ви, мабуть, бачили крізь скло, дитина здебільшого непритомна. Иноді він приходить до тями, та не на довго. Ми регулярно вводимо йому знеболювальні та анестезію.
— Це справді необхідно?
— Ви думаєте, ми робимо це за власним бажанням? Нам і самим не хочеться. Але…
Ґайон важко зітхнула.
— Без цього він би не витримував болю. Минулого разу він знепритомнів, і відтоді ситуація не змінилася. На жаль, поки отрута не буде повністю виведена з організму… Ах, ми на місці.
Вона приклала ключ-картку до пристрою, і двері відчинилися. За ними простягався довгий білий коридор, який вів до ще одних зачинених білих дверей. Ґайон відчинила їх.
Кімната всередині була простора й біла. У самому її центрі лежав хлопчик. Його тіло, підключене до численних апаратів, повністю покривали бинти.
Ґайон відійшла назад.
— Я почекаю зовні. Не поспішайте.
— Добре. Я ненадовго.
— О, не кваптеся! Будьте стільки, скільки потрібно.
Двері зачинилися за його спиною з глухим звуком. J повільно обвів кімнату поглядом.
Біп… біп… біп… Рівномірний сигнал апаратури наче замінив звук серцебиття хлопчика. J повільно наблизився до ліжка.
Ледве видимі крізь бинти ніс і рот, повільне підняття грудної клітки, жахливі, час від часу, стогони. Погляд його холодних очей ковзнув по нерухомому тілу.
— Отже, це вони називають покращенням…
Ну, кисневу маску зняли – уже щось. J криво всміхнувся. І все ж хлопчик залишався схожим на труп.
J підсунув ближче круглий розкладний стілець, і сів на помірній відстані від ліжка. Мовчки спостерігав, як хлопчик дихає, помічаючи ледь помітні рухи грудної клітки.
— …
Скільки часу минуло? Зрештою J сперся ліктями на коліна й підпер підборіддя руками. Та сама думка, що переслідувала його відтоді, як він уперше взяв хлопчика за руку. Він прикусив губу.
‘Чи було правильним рішенням врятувати його?’
‘Хлопчик сам просив порятунку, але хіба він розумів, що виживання означатиме нескінченну агонію, отруту, яка роз'їдає його тіло, неможливість рухатися та відчувати, як власне тіло розкладається?’
‘Чи правильно було змушувати його терпіти цей біль? Настільки нестерпний, що від нього він втрачав свідомість. Чи все це було лише моєю егоїстичною примхою?’
‘Чи страждає він через моє егоїстичне бажання врятувати його?’
‘Чи було б краще просто покласти кінець його стражданням…’
У цю мить кінчики пальців хлопчика ледь помітно здригнулися. J на мить послабив стиснуті кулаки. Він випрямився, пильно вдивляючись у рух руки.
Поміж рівномірних сигналів апаратури пальці знову поворухнулися – цього разу виразніше.
— Ти…
Слова зірвалися з його вуст мимоволі.
Пальці хлопчика, наче відгукнувшись на голос, ледь зігнулися.
J розширив очі, й постукав пальцями по коліну. Невже слух у нього залишився неушкодженим? Він знову запитав:
— Ти прокинувся?
Голова, що досі була повернута до стелі, повільно схилилася в його сторону. Очі, сховані під бинтами, немов дивилися прямо на J. Можливо, це була лише його уява. Потріскані, бліді губи повільно розтулилися. З них вирвався слабкий подих, і все ж…
Це звучало як відповідь.
— Ти прокинувся.
J вимовив це вголос. У ту ж мить у ньому спалахнуло щось давно забуте. Почуття, яке він одразу розпізнав.
Радість.
Він поспішно схопив розкладний стілець, і підсунув його ще ближче до ліжка. Хлопець і далі дивився на нього. Ледве помітні рухи стали виразнішими.
J запитав:
— Як довго ти не спав?
— …
— Як ти почуваєшся? Дуже боляче? Все гаразд?
Голос J став незвично гучним. Хлопець не відповів, але його пальці ледь помітно смикалися.
Здавалося, він не писав у повітрі літери, а просто доводив, що не спить. З вуст хлопця зірвався тихий стогін. Обличчя J, приховане під маскою, ледь насупилося.
— Тобі потрібне знеболювальне? Мені попросити його для тебе?
Щойно прозвучало слово «знеболювальне», хлопець відвернув голову – на диво, швидше, ніж раніше. Можливо, це був його максимум. Все одно повільно, але…
— …Ха.
J, уважно за ним спостерігаючи, раптом засміявся. Голова хлопця неквапливо повернулася назад. J навіть не помітив, як на його губах з’явилася усмішка.
Безкінечні тривожні думки, виснаження, що так довго роз'їдало його тіло і тягар відповідальности, що тягнув униз, – усе це розвіялося.
Тепер у його пустотливих очах відбивався лише хлопчик перед ним. J нахилився ближче до ліжка, сперся підборіддям на руку й усміхнувся.
— Гей, ти кумедний.
Здається, хлопчик, якого він урятував…
— …
…мав неабияку силу волі.
Дуже сильну.
