J нерухомо дивився на Чонбіна. Той, ніби без причини, потер ніс і крадькома кинув погляд у його бік. Кінчики його сплутаного чорного волосся були трохи вологими. Чонбін кивнув у бік волосся J.
— Схоже, ви щойно з душу.
— Ага, так.
J провів кінчиками пальців по своєму волоссю. Попри спроби висушити, волога ще залишалася.
— Було надто багато крови. У такому стані на гелікоптер не сядеш.
— …Тобто знову кудись вирушаєте. Куди цього разу?
— Сказали, що у Чунджу з’явилося підземелля.
— Важко вам. Ви б хоч трохи відпочили.
В голосі чулось занепокоєння з легким докором. J ледь помітно всміхнувся, почувши знайомі слова. Чонбін, який і сам тинявся країною не менше за нього, наврядчи мав право це казати.
J безтурботно відповів:
— Людей бракує, тож вибору нема. А ти сьогодні не виїжджаєш?
— Ні, поки що ні. У мене на сьогодні заплановані допити.
Чонбін постукав пальцем по навушнику у вусі.
— Хоча, якщо подзвонять, доведеться їхати.
Не встиг він договорити, як годинник J загудів. Схоже, на даху вже чекав гелікоптер, судячи з гулу вітру та ревіння гвинта. Обличчя Чонбіна миттєво спохмурніло.
— …Як кажуть – слова стають реальністю… Вибачте.
— Не варто. Здається, гелікоптер вже тут, тож я піду. Бережи себе.
J пройшов повз Чонбіна, й почав підійматися сходами. Той проводжав його поглядом, задумливо застигши на місці, а тоді раптом вигукнув:
— Зачекайте, J!
J визирнув з-за перил нагорі. Чонбін поспіхом понишпорив у кишенях, намагаючись щось дістати, коли раптом десь збоку гучно пролунав голос:
— Гей! Швидко приведіть мисливця Чонбіна!
— Що йому казати?
— Скажи, що затриманий мисливець здійняв переполох чи щось таке!
— …
— Ех… Ми обидва зайняті.
J безтурботно махнув рукою, й зник на сходах. Залишившись наодинці, Чонбін міцно стиснув у долоні те, що тримав. Енергетичний батончик у руці тріснув, розламавшись навпіл. Галас навколо наростав.
Ха… Він глибоко зітхнув, і різко натиснув на навушник.
— Так, почув. Вже йду.
Востаннє глянувши на сходи, що тяглися догори, він все ж розвернувся й пішов униз.
***
Скрип… Величезне тіло з глухим гуркотом впало на землю, випустивши останній подих. Гуп – земля здригнулася. J байдуже глянув на нього, витер кров зі списа й прибрав його до інвентаря.
Чунджунське підземелля вдалося розчистити швидше, ніж передбачалося. Воно з’явилося у віддаленій гірській місцевости, тож серед цивільних не було постраждалих. Ранг підземелля не відзначався особливо небезпечним, та й саме по собі воно виявилося невеликим.
J нерухомо дивився на бездиханне тіло величезного птаха – володаря цього підземелля – і думав:
‘Місцеві мисливці й самі могли з ним впоратися.’
Ще до цього, коли J, спустившись з гори, наблизився до входу в підземелля, там уже зібралася група мисливців. Обмотані бинтами, вони стояли з цигарками в зубах, і гаряче щось обговорювали.
‘Чому вони не заходять?’ – Сховавшись за деревом, J уважно спостерігав.
Один із мисливців підвищив голос:
— Трясця, ну це ж просто смішно! Я вже зв’язався з бюро управління пробудженими! Сам J приїде! Нащо нам туди лізти?!
— Що? Навіщо кликати J?! Ми й самі можемо впоратися з цим…
— Гей, бовдуре. J махне списом – і вмить зачистить підземелля. Тобі справді хочеться битися з володарем, ризикуючи життям? У тебе що, запасне є?
— …
— У Синміна рука досі не зажила. Дідько, її ледь не ампутували! Я більше не хочу бачити такого. У кожного своя роль.
Мисливець, який щойно гарячкував, видихнув хмару диму. Та здійнялася вгору, й розчинилася в повітрі.
— Якими б сильними ми не були, ми не рівня герою. Потім ще дякуватимеш.
Хрусь. Десь поруч пролунав хрускіт гілки.
Усі різко обернулися до джерела звуку.
J, не вагаючись ані секунди, вийшов з-за дерева. Обличчя мисливців миттєво зблідли. Чорна маска. Бойова форма. Повітря навколо немов стало густішим.
— …
J неквапливо підійшов, і зупинився перед входом до підземелля. Хтось нервово ковтнув слину.
J навіть не глянув у їхній бік – просто мовчки зайшов усередину.
‘Рятувати людей – це те, що потрібно робити.’
У цьому не було жодних сумнівів. Але коли инші сприймали його дії як належне… тут уже важко було не втомитися.
Гудіння… Повітря ледь відчутно здригнулося, й за тілом володаря підземелля відкрився вихід. На щастя, це відвернуло його увагу від неприємних думок. J байдуже дивився на мерехтливий вхід. Але варто було раз зародитися думці – і вона текла, мов вода.
‘У цьому світі немає нічого певного…’
Він заплющив очі. У пам'яти постали мисливці, забинтовані з ніг до голови. Мисливці, які тримали зброю. Вони теж виглядали втомленими. Але…
‘Мені зовсім не обов’язково було втручатися…’
Не встиг він закінчити думку, як різко зірвав свою маску й ляснув себе по щоках. Жаркий біль розлився по обличчю. Під маскою ховалося холодне, ще юне на вигляд обличчя. Понишпоривши у кишені, він витягнув пом’яту пачку цигарок.
Взяв одну в зуби, клацнув дешевою запальничкою. Глибоко затягнувся. Але лише на мить.
Кхе, кхе! J різко закашлявся, плечі його здригалися. В очах виступили сльози. Коли кашель минув, навколо запанувала тиша. Цигарки, які він курив усього кілька разів, здавалися йому чужими. Як і повітря в підземеллях, в яких він так часто бував.
— …Ха.
Здавалось, він ніколи до цього не звикне. Принаймні до такого.
***
Після підземелля в Чунджу настала черга розлому, що з’явився в Манвоні. Це був розлом поглинального типу, який проковтнув усі навколишні будівлі.
Слухаючи нудний брифінг, J заплющив очі. Так було краще. Краще зайняти себе справою, ніж порпатися в непотрібних думках.
Незабаром вони досягли місця призначення, і гелікоптер почав знижуватися. J легко зіскочив на землю. Глухий удар, земля під ногами ледь здригнулася.
Навколо розлому – порожнеча, ніби щось пожерло все довкола. Чим ближче він підходив до цілі, тим голосніше ставали крики та галас людей.
— J!
— J тут!
— Ох, дякувати небесам…
Зітхання полегшення, змішані з вдячністю, чулися з усіх боків. J примружився. Навколо входу в розлом було надто багато людей.
‘Рятувальна команда ще не прибула?’
Раптом до нього майже бігом підскочив мисливець.
— Дозвольте доповісти, J!
— Так, кажи.
— Рятувальники зайшли в розлом, але всередині все вкрите отрутою… Вони вийшли майже одразу. Ситуація дуже серйозна.
— …Отрутою?
— Так! Ми не змогли просунутися далеко, всі…
J повільно обвів поглядом місцевість. Трохи осторонь від розлому стояв білий намет, а під ним – мисливці з почорнілими тілами, що від болю корчилися на землі.
Один занурив обличчя у відро, харкаючи темно-червоною кров'ю. Инший кричав від нестерпного болю, схопившись за чорну, роз'їдену руку.
Суцільний хаос.
Мисливець, що доповідав, тихо пробурмотів:
— Усередині, ймовірно, вже не лишилося вцілілих. Отрута надто сильна – навіть мисливці не витримують… Найкраще буде якнайшвидше розібратися з володарем розлому…
— …
— Ось, візьміть запасні протиотрути. Вони не найефективніші, але…
Мисливець витяг з інвентаря кілька пляшечок із фіолетовою рідиною й простягнув їх. Але J похитав головою.
— Візьму лише половину. Решту використайте для лікування постраждалих.
Але, опинившись у розломі, J на мить пошкодував про це.
‘…Треба було брати всі.’
Він насупився. Повітря було просякнуте різким, їдким смородом.
Розлом всередині здавався зовсім иншим світом. Зруйновані будівлі танули в чорній отруті, втративши свої обриси. Серед густого, смоляного болота визирали очі гігантських саламандр і жаб, а їхні липкі язики раз у раз викидалися в повітря.
J швидко оцінив ситуацію.
‘Якщо всередині все таке, то навряд чи тут є вцілілі…’
Ні, їх тут не могло бути.
J поправив маску. Його тіло могло витримати більшість отрут, але в цьому середовищі, де токсини були повсюди, навіть він не був певен, як довго зможе протриматися. Насправді з кожним вдихом тіло його все важчало.
Це був токсичний газ, що підіймався з болота. Затримуватися тут надовго було б нерозумно.
‘Потрібно якнайшвидше розібратися з володарем розлому й вибратися звідси.’
Але, як завжди, все йшло не за планом J.
Він приготувався стрибнути вперед, заплющив очі й загострив усі відчуття. Відчув безліч монстрів, могутню присутність велетенського володаря розлому, і раптом…
Ледь чутний звук серцебиття.
Очі J різко розширилися.
