— Розлом у Нам’янджу. Він не надто великий, але в нього високий рівень загрози, тож залучити можемо лише обмежену кількість мисливців. Саме тому ми звертаємося по допомогу до вас, J...
Подальші слова були уже знайомою промовою, яку J чув безліч разів. Рятувальна команда перебувала в повній готовности – щойно J прибуде, вони негайно розпочнуть рятувальну операцію та закриють розлом. Його завдання — знищувати монстрів, поки рятувальники завершують свою роботу, а після сигналу – вбити володаря розлому.
J машинально кивнув. Сон Джохон задоволено усміхнувся, і поплескав його по плечу.
— Ми завжди довіряємо вам, J. Розраховуємо на вас і цього разу.
Чи справді вони йому довіряли? Хтозна. Але J добре знав одне: основна робота завжди лягала на нього. Неможливо було цього не помітити. Та він терпів. Бо так можна було врятувати більше людей.
— J!
Коли він вийшов із конференц-залу і перетинав коридор, він підвів погляд через знайомий голос. У кінці коридору стояла жінка середнього віку з привітним обличчям, широко розкинувши руки й усміхаючись.
Переконавшись, що поруч нікого немає, J трохи прискорив крок. У голосі з’явилася легка нотка радости.
— Тітко.
ID-картка, що висіла на шиї жінки, ледь похитнулася. Пак Хекьон.
Коли J підійшов ближче, він на мить напружився, а потім ледь помітно відступив. У пам’яти раптово зринуло насуплене обличчя мисливця-новачка.
‘Якщо залишився запах крови…’
Проте Пак Хекьон навіть не вагалася. Вона ступила вперед, і обійняла його. Жодного натяку на відразу. Її теплі руки лагідно поплескали J по спині. Лише тоді його напружене тіло трохи розслабилося.
— Ох, та я ж покликала тебе, бо знала, що поряд нікого немає. Ти завжди так переймаєшся.
— Так.
— Боже, ти знову виріс! Ще вищим став, чи що?
— Трохи.
— Ти підростаєш щоразу, як я тебе бачу. Чи не занадто багато працюєш, га?
— Певно, так. Відколи ти перейшла до філії в Інчхоні, ми рідко бачимося.
Розмова була теплою, сповненою турботи – як між ріднею, що давно не бачилася. Проте насправді вони не були родичами. Просто звикли називати одне одного ось так – тіткою та племінником.
Вони єдині вижили після розлому, який забрав їхніх родин. Та зв’язок між тими, хто пережив подібне, часто виявляється міцнішим за будь-який инший.
J поглянув на Пак Хекьон. Її обличчя виглядало більш здоровим, ніж тоді, коли вона працювала в штабі. Це було природно – керувати одним регіоном значно легше, ніж постійно мандрувати країною. Це радувало. J усміхнувся.
— Що привело тебе до штабу?
— Сокджон викликала мене на розмову.
Короткі обійми закінчилися. Стурбовані карі очі оглянули J з голови до п’ят.
— Ти не поранений? Нормально спиш? Добре їси? Я читала, що останнім часом ти мандруєш по всій країні.
— Все гаразд.
— Серйозно, вони повинні знати міру… Змусити ледь двадцятирічного хлопця так важко працювати.
Пак Хекьон цокнула язиком, і тяжко зітхнула.
— Думаю поговорити з Сокджон про повернення до штабу. Я не можу залишити тебе одного, я хвилююсь.
— Ой, ні, не потрібно повертатися. В Інчхоні тобі набагато зручніше. Я справді в порядку.
— …
Попри щирість його слів, хвилювання не зникало з обличчя Пак Хекьон. У цей момент на зап’ясті J голосно завібрував годинник. Ймовірно, команда з гелікоптера закликала його поквапитися. J натиснув на навушник, і трохи схилив голову.
— Вибач, хотів би я поговорити довше, але мушу йти.
— …Куди цього разу?
— Нам’янджу. Це зовсім поруч.
Пак Хекьон розтулила рота, ніби хотіла щось сказати, але J випередив її. Він узяв її руку, й твердо мовив:
— Я справді в порядку.
Та навіть поки він говорив вібрація годинника не припинялася.
***
‘Я в порядку.’
— Кіііек!
‘Я в порядку.’
Гігантський птах змахнув крилами, та вже за мить мертвим звалився на землю. J вправно висмикнув спис, лишивши в серці птаха зяючу діру.
Перед ним здіймалися величезні, міцно зачинені двері руїн. Навколо, мов гори, височили трупи монстрів. Кров з тіл розтікалася, утворивши калюжі. J обережно відступив убік, уникнувши пролитої крови, і глянув на ліс.
Удалині ледь чулися віддалені крики, стогони та плач. Хотілося затулити вуха.
‘…Зі мною все повинно бути гаразд.’
J стиснув кулак і приклав його до грудей, вирівнявши дихання.
У ту ж мить…
Бах! Щось вибухнуло, спалахнувши полум’ям над лісом. Сигнальна ракета – знак, що рятувальна група виконала свою місію.
Власне, саме це й було його завданням: чекати і винищувати монстрів, доки команда не завершить евакуацію людей. А опісля розібратися з господарем розлому.
J легко перестрибнув через гору трупів, та наблизився до масивних дверей. Потім він щосили вдарив по них ногою. Гуркіт! Кам’яні двері з тріском розлетілися на друзки.
Раар…
Господар розлому, згорблений у темряві храму, люто заревів. Його яскраво-червоні очі загрозливо спалахнули в пітьмі. Від цього реву здригнулося не лише каміння під лапами істоти, а й сама земля.
Холод пробіг по спині J, та він не відступив. Лише міцніше стиснув спис, і кинувся вперед. Він відчував, як кров циркулювала в його жилах. На обличчі J з’явилася зухвала посмішка.
…
А потім – немов у тумані.
Коли J розплющив очі, темного храму вже не було. Замість нього перед ним постала зруйнована вулиця. Навколо метушилися мисливці з білими пов’язками. Він бачив людей, що, ридаючи, схилялися над тілами, вкритими білою тканиною.
— …
J взявся за голову. У скронях пульсувало – голова розколювалася. Останнім часом провали в пам’яти ставали дедалі частішими. Можливо, через адреналін, через хвилювання… або ж щось схоже на транс, як у старих романах про майстрів бойових мистецтв.
Коли приходив до тями, майже завжди опинявся біля залитого кров’ю входу в розлом.
‘І цього разу теж…’
Він повільно стиснув, і розтиснув руку. Хоч він і був у крові, та все ж неушкоджений. Поруч лежав спис. Його кінцівки на місці, тобто жодних серйозних поранень.
‘…Цього достатньо.’
Навіть думки виснажували. Йому хотілося просто залишитися наодинці. В тиші. J заплющив очі, як хтось підійшов.
— Г-гарна робота, J! Ви сьогодні були просто неймовірні!
Це був той новий мисливець, якого він бачив на сходах. Він виглядав незграбно та увесь був вкритий пилом. J навіть не ворухнувся у відповідь. Мисливець трохи завагався.
— Ви не поранені? Вам потрібне зілля? У мене не так багато, це із запасів, але…
J зрозумів: якщо не відповість, той і далі буде крутитися навколо. Повільно розтулив губи.
— …Ні, все нормально.
В цю мить у навушнику почувся механічний голос:
— У Чонджу з’явилося підземелля. Потрібна підтримка. Гелікоптер готовий у штабі. J.
Час рятувати людей. Йому хотілося просто лягти і не рухатися, але тіло діяло саме по собі. Коли він підвівся, то почув стурбований голос мисливця:
— Але J, ви ж… ви ж стікаєте кров’ю…
— Вона не моя.
Коротка відповідь, і він ступив уперед, натиснувши на навушник.
— Вирушаю негайно.
Спис із глухим стуком торкнувся землі. З його вістря стікали краплі крови.
***
Після швидкого душу J одразу попрямував до вуличних сходів. Йому потрібен був час на самоті, хай навіть недовгий.
Втім, схоже, це місце вже було зайняте. Визирнувши, він побачив знайому постать. Спина чоловіка в чорному костюмі була легко впізнаваною.
Його золотаве волосся розвивалося легким вітерцем. Чоловік тихо зітхнув, білий дим розчинився в повітрі. J сперся підборіддям на поручні сходів, і заговорив.
— Чонбіне.
— Га?
Зненацька почутий голос змусив Чонбіна випростатися й обернутися. Через навчання в поліцейській академії його рухи залишалися чіткими. Побачивши J, Чонбін трохи розслабився. Діставши з кишені переносну попільничку, він затушив цигарку та ніяково всміхнувся.
— Це ви, J. Я нічого не відчув. Даруйте.
— Що ти тут робиш?
— Було трохи вільного часу, ось і вирішив відпочити.
— Чому не в кімнаті відпочинку?
— Ну…
Чонбін озирнувся навколо, й знизав плечима.
— Там… трохи людно.
Несказане й так було зрозумілим для J, який теж шукав усамітнення на цих сходах.
— Некомфортно?
Чонбін лише трохи всміхнувся.
Минуло три роки від дня розлому. Попри хаос, спричинений монстрами, які продовжували з’являтися по всій країні, Південна Корея зуміла відновити порядок. І все це завдяки двом мисливцям метеоритного рангу S – J і Чонбіна.
Вони мандрували країною, ліквідовуючи підземелля, розломи та злочини, пов’язані з пробудженими. Та хоч зовні ситуація виглядала стабільною, насправді все було инакше.
Навіть після створення бюро управління пробудженими, рівень злочинности серед пробуджених залишався критично високим. І лише Чонбін міг розібратися з подібними злочинцями. До того ж монстрів, розломів і підземель було більше, ніж мисливців, що означало хронічну нестачу робочої сили.
Більшість в першому поколінні пробуджених або загинули, або втратили дієздатність у боротьбі з монстрами. Їм не вистачало досвіду. Битви з монстрами були війною на виснаження. У таких умовах прогалини були неминучими.
Але це не та ситуація, коли вони могли просто залишити все, як є. Хтось має заповнити ці прогалини.
‘І це будемо ми двоє.’
J мовчки дивився на Чонбіна.
