Біп, біп, біп… Гучно лунав писк кардіомонітору. J обережно обійняв хлопчика, намагаючись це зробити якомога обережніше. Той, притулившись до нього, тихо покашлював.
У повітрі досі стояв терпкий запах крові. J ніжно провів рукою по худенькій спині хлопця. Тіло, що безсило лежало у його обіймах, здавалося таким легким. Чуже серце билося швидко, але все одно ледь відчутно — наче намагалося нагадати, що він усе ще живий.
Він живий. Він живий…
Я врятував його. Я врятував цю дитину.
J ще раз спробував усвідомити цю приголомшливу правду, і тільки після цього його напружене тіло змогло трохи розслабитися. Він важко зітхнув. Хлопчик, який тільки почав заспокоюватися, здригнувся. Здавалося, він розумів, що зробив щось не так, але J не злився на нього. Навпаки, саме завдяки цьому хлопчику він нарешті зміг прийти у себе.
І нащо я вже зібрався вмирати? Я маю намагатися жити до самого кінця…
Тільки тоді він зможе і надалі жити з цим впертим, норовливим і надміру активним малим. J знову тихо зітхнув. Хлопчик, чиї забруднені кров’ю руки досі чіплялися за комір, несміливо все ж відпустив його. J притулився щокою до чужої маківки й тихо запитав:
— Боляче?
— …
— Мабуть, дуже боляче… Нащо ж ти це зробив?
Як і завжди, відповідь він так і не почув. Але з часом J навчився розуміти цього хлопчика без слів.
Переривчасте дихання, легке тремтіння тіла. Цей хлопець замість того, щоб вголос казати, що йому боляче, звик просто мовчки терпіти. J ніжно поплескав його по спині. Тепло чужого тіла, на диво, його навіть дещо заспокоювало.
— Ти можеш робити все, що завгодно… Але не лякай мене так більше, добренько?
— …
— Лікарі скоро прийдуть. Зовсім трошки треба почекати.
— …
Хлопчик, який весь цей час мовчки його слухав, раптом заперечливо похитав головою, а потім, ніби намагаючись вислизнути з обіймів, почав відштовхувати J долонями. Той же стривожено схопив хлопця за руку.
— Що таке?
— …
— Не хочеш лікарів бачити?
Хлопчик не відповів, але й не виглядав ані надто наляканим, ані особливо незадоволеним. У такі моменти краще було просто задати питання дещо інакше. J задумався на мить, а потім потерся щокою об його маківку і грайливо запитав:
— Чи хочеш зі мною побути?
Голова під його щокою почала енергійно кивати. J навіть розгубився від такої прямої відповіді. Він подивився на хлопчика здивованим поглядом, і раптом за його маскою розквітла усмішка. Усмішка, яка в одну мить переросла у дзвінкий сміх.
— Ха-ха! Ох, справді…
Хлопчик почав вовтузитися, ніби намагався у такий незручний для нього момент вислизнути. J поспішно обійняв його й спробував заспокоїти:
— Чекай, чекай. Я ж не з тебе сміюся. Чесно.
— …
— …Кхем, кхем. Зачекай.
J дістав зі свого інвентарю невеличку пляшку, наповнену каламутною небесно-блакитною рідиною. Всередині неї щось ворушилося, ніби було й справді живим.
Це був шматочок слима, який він якось узяв у мисливців — ті гралися з ним, і J подумав, що це може стати непоганою такою іграшкою для дитини. Але все ж він використав її заради дечого іншого.
J відірвав шматочок і кинув його в щілину під дверима. Слимак із м’яким плюскотом прилип до неї і повільно розповзя підлогою, поки повністю не закрив прохід. Тепер відчинити двері буде не так і просто.
Заодно…
J відірвав ще один маленький шматок і кинув його прямісінько у камеру відеоспостереження під стелею. Слимак обліпив її, приховуючи те, що відбувалося зараз у палаті.
— Ну от… Тепер ніхто не зможе зайти. Задоволений? — гордо хлопнув у долоні J.
— …
— Чесно, ти такий засранець.
У його голосі чулося щось схоже на докір, але водночас у ньому бриніло стільки турботи і ніжності. Хлопчик ще ближче притулився до нього. Тепер навіть він, напевно, міг почути, як б’ється серце J. Він провів рукою по чужій спині й, сам того не очікуючи, вимовив слова, які вже не збирався казати…
— Я… Їду на деякий час.
— …
— …Цього разу надовше. Але я навіть не знаю, скільки часу піде на це…
Рука, яка ледве могла щось втримати у пальцях, раптом судомно вчепилася у його кофту. J на мить втупився у неї поглядом, а потім все ж тихо запитав:
— …Хочеш, щоб я не йшов?
Хлопчик повільно кивнув. Якби ж тільки це було можливо. Якби ж він справді міг залишитися. Чесно кажучи, J і сам не хотів іти у це пекло. Колись він би, навіть не замислюючись, виконав цей наказ. Просто діяв би так, як веліли. Без сумнівів, без вагань, без думок про власне життя. Але причина, з якої він досі був тут…
J трохи підняв свою маску, що закривала все його обличчя. Хоча зі сторони він все ще виглядав як юнак, гостра лінія підборіддя свідчила про дещо інше — за ці три роки він доволі сильно подорослішав.
— Дай-но мені руку.
— …
Він обережно потягнув кволі пальці, що чіплялися за його сорочку, до свого обличчя. Як тільки вони торкнулися оголеної шкіри, хлопчик здригнувся, ніби обпікшись.
— Та ну, торкнися нормально, — тихо засміявся J.
— …
— Ми ж домовлялися, пам’ятаєш? Я сказав, що дам тобі доторкнутися. Ну, ось… Моє обличчя, а не маска…
— …
— Хіба тобі не цікаво?
На його лагідні слова пальці, що на мить завмерли, нарешті обережно торкнулися його обличчя. Вони нерішуче провели по щоці, і J заплющив очі, нахиливши трохи нижче голову.
Поступово вагання зникли, і пальці впевненіше торкалися рис його обличчя, немов намагаючись кожну з них запамʼятати. Вони ковзнули вниз, торкнулися підборіддя, а потім зупинилися на нижній губі. J злегка всміхнувся і навмисно розтулив вуста.
— Чому зупинився?
— …
Пальці з переляку миттєво відсмикнулися від його губ. Через ці обережні, тендітні рухи J було важко стримати свою грайливу натуру. Зрештою реакція хлопчика була надто вже цікавою.
— Ти перша людина, якій я дозволив ось так торкнутися мого обличчя, — дражливо промовив J.
Пальці, що вивчали його риси, раптово завмерли. J м’яко притулився щокою до долоні хлопчика. Тепло торкнулося тепла. Тепло життя. Тепло людського тіла його дещо заспокоювало.
— …Я повернуся, — ледь помітно ворухнув губами J.
Він знав. Ймовірність повернутися — надзвичайно мала. Шанс знайти когось живого всередині розлому — ще менший. Але він мусив іти. Всі цього хотіли. Всі хотіли, щоб J зайшов у той загадковий розлом і знищив його.
Так, як це завжди роблять герої. Адже саме для цього герої й існують.
J погоджувався з цими очікуваннями. Врятувати всіх, кого тільки було можна. Бо для порятунку причини не були потрібні. І якщо він сам так вирішив, ніхто не зміг би його зупинити.
…Окрім тебе.
J подивився на єдиного, хто мав на нього вплив. Обличчя хлопчика ледь скривилося. Здавалося, він от-от розплачеться. Як же егоїстично просити когось зачекати, коли сам не знаєш, чи взагалі зможеш повернутися.
Але все ж…
Він дозволив собі цей маленький егоїзм. Вперше відкрив своє серце для іншої людини.
— Чекатимеш на мене?
Відповіді не було. Хлопчик прибрав руку з його щоки. Звісно. Це цілком нормально. J вже збирався заплющити очі…
— …
…Але хлопчик простягнув йому мізинець.
Насправді все, що відбулося у Західному розломі, було для нього розмите, неначе стара, зіпсована плівка. Навіть коли J намагався згадати, у голові виникали лише уривки, фрагменти подій.
Він пам’ятав, як думав, що білий попіл, що падав з неба, був чимось навіть схожий на сніг. А вже за мить бачив, як на ньому розцвітали червоні бризки крові.
Боротьба з монстрами. Частини тіл мисливців, які увійшли раніше за нього всередину. Товариші, яких на його очах розривали на частини монстри. Крики про допомогу. Передсмертні слова його тітки…
Розгрібання куп тіл, аби знайти хоча б чиюсь руку. Ікло, яке він встромив у голову Василіска. І тиша. Гробова тиша.
…А потім я прокинувся на смітнику.
Ча Відже натягнуто посміхнувся і кинув пакети у купу сміття. Він зняв з себе пластикові рукавички й провів рукою по скуйовдженому волоссю.
Кажуть, якщо людина переживає надто сильний стрес, мозок блокує частину спогадів. Гадаю, так сталося і зі мною. Припускаю принаймні. Але… Те місце було справжнім пеклом.
Так. Цей розлом був котлом життя і смерті.
Поглинаючи безліч життів і не випускаючи жодної. Окрім однієї…
Після того, як він зрозумів це, Ча Відже припинив намагатися зібрати воєдино розірвані фрагменти пам’яті. Натомість він повторював імена і згадував обличчя тих, кого не зміг тоді врятувати.
Навіть якщо його тіло було тут, здавалось, J так і залишився у тому котлі смерті. Копаючись у трупах своїх товаришів, блукаючи порожнечею, сподіваючись знайти тих, хто зміг вижити. Пам'ятаючи тих, кого не зміг врятувати. Зберігаючи рішучість і обіцянку врятувати всіх. Самотужки.
А тепер…
Він нарешті вирвався. З того пекла.
Ча Відже впевнено крокував вперед. З вікна ресторану похмільного супу лилося тепле, помаранчеве світло. Перед зачиненими металевими дверима щось блиснуло. Довгоочікуваний гість.
— Ккокко! — радісно всміхнувся Ча Відже.
— Квок?
Порцелянове курча повернуло свою голову на голос. На його спині була закріплена коробка, розміром із людську голову. Ккокко радісно підстрибнув на місці.
— Квок-квок!
Одночасно з цим у кишені фартуха Ча Відже завібрував телефон. Прийшло повідомлення. Відправником був…
010-XXXX-XXXXX: Ваше замовлення доставлено. Будь ласка, перевірте вкладений файл.
Маленьке диво Со Мінґі.
