Як тільки яскраво-червоний захід сонця відступив, і синювате нічне небо взяло верх, J, який сидів, згорбившись, на сходах штаб-квартири Бюро управління пробудженими, глядав на рейтинг. З кожним рухом пальця у повітрі список оновлювався, імена змінювалися одне за одним.
— Просто його голосові зв’язки можуть не відновитися. І він може забути, як писати.
…Це правда.
Слова Ґаюн мали сенс. Насправді травми хлопця були надто серйозними, щоб ось так легко, майже без наслідків загоїтися. Те, що він вижив після такого сильного отруєння, вже було дивом.
Навіть із лікуванням він міг більше ніколи не заговорити чи побачити щось. Найкращим варіантом було, якби хлопець зміг назвати хоча б своє ім’я, але…
Більшість бажань J так ніколи і не здійснювались.
Треба, мабуть, придумати йому ім’я.
Телефонні книги та випускні альбоми зникли під час Дня Розколу, і J пам’ятав лише кілька імен. Ледь відновлений інтернет працював у рази повільніше, ніж колись. Чи могла Система хоч якось допомогти тим самим рейтингом мисливців?
Він криво сперся на лікоть і продовжив перегляд списку, що щойно оновився.
[ТигрБекдусану]
[НездоланнаСлава]
[Берсерк]
[ГероїчнийДух]
І жодного нормального…
Чому мисливці так люблять вигадувати собі псевдоніми? J, який свого часу сам започаткував моду на мисливські імена, важко зітхнув. У цей момент він почув рівномірні кроки, що наближалися до нього.
— Ось Ви де, J.
— Ах, ти вже тут?
Юн Бін, одягнений у чорну бойову форму, таку ж, як і J, схоже, щойно затримав ще одного пробудженого. Він чемно уклонився, виглядаючи дещо винним.
— Казав, що прийду вчасно, але запізнився… Вибачте.
— Та нічого. Ти ж упіймав поганця, так? Хто на цей раз?
— Пробуджений ментального типу, який тероризував цивільних.
J, спершись на стіну, постукав по сходинці поруч із собою. Юн Бін завагався, але врешті сів поряд. Двом дорослим чоловікам у такому тісному просторі було трохи незручно. J закрив вікно Системи та зчепив між собою пальці.
— То що сталося? Хочеш щось розповісти?
— Так, — Юн Бін прочистив горло і заговорив. — Ви, мабуть, вже бачили звіт, але чи в курсі Ви, що над Західним морем з’явився розлом?
— Бачив у списку. Думав, що філія в Інчоні впорається. Це ж усього лише п’ятий рівень?
— Так. Але… — Юн Бін потер підборіддя, перш ніж продовжити: — Оскільки він з’явився над морем, ми відправили туди досвідчених мисливців. Але від них досі немає жодних звісток.
— Коли вони туди зайшли?
— Минуло вже вісімнадцять днів відтоді.
— …
Пальці J завмерли. Розлом п’ятого рівня зазвичай можна закрити за тиждень, якщо відправити достатньо людей. Навіть якщо стається щось неочікуване, це рідко займає більше семи днів. А тут — цілих вісімнадцять.
— Через чотирнадцять днів ми вислали ще одну групу… Від них теж жодних новин, — промовив далі Юн Бін, нервово торкаючись підборіддя.
Щось явно було не так. J подався вперед й уперся руками в маску. Його голос, навіть попри фільтр, що його спотворював, звучав напружено.
— …А що з тіткою?
— Мисливиця Пак Хеґюн ще не заходила. Вона ж керує безпосередньо філією в Інчоні.
— …
— Але якщо це так і буде тривати… То не тільки мисливиця Пак Хеґюн…
Юн Бін різко замовк. Обоє знали, що він хотів сказати, і яку вагу мали ці слова. Не бажаючи змушувати Юн Біна почуватися винним, J зупинив його.
— Досить.
— …Так.
Юн Бін низько схилив голову. Настала тиша. Дивлячись, як один за одним засвічуються ліхтарі, J різко підвівся. Він потягнувся, торкнувшись потилиці пальцями, і повернув голову.
— Дякую, що розповів.
— …
— Хоча б зможу підготуватися.
— …Вибач.
— Та годі тобі… До речі, якщо маєш час, краще подумай про ім’я.
— Ім’я?
— Так, для хлопчика.
Юн Бін підняв голову. Обличчя, повне почуття провини, тепер виглядало дуже і дуже розгубленим.
— Ти збираєшся завести дитину? Але ж тобі ще зарано, хіба ні?
J, ошелешений не менше за нього, подивився на Юн Біна. Хоча і через маску цього не було видно.
— Я чув, що ти останнім часом кудись навідуєшся… Якщо ви обоє щасливі, я нічого взагалі не маю проти, але… — поспіхом спробував виправдатися Юн Бін.
— Що за дурню ти мелеш?
— Чи маю я повідомити про це мисливицю Пак Хеґюн?!
Лясь!
Гучний звук рознісся повітрям. Цього дня J вперше у своєму житті вдарив мисливця S-рангу.
І він виявився доволі міцним.
Як завжди і бувало, славні деньки були короткочасними, а страждання, навпаки, тривали ледь не все життя.
J ішов неквапливими, виваженими кроками до кабінету директорки. Стук, стук — двічі постукав, перш ніж відчинити двері.
За масивним коричневим столом сиділа середнього віку жінка. Її коротке, акуратне волосся не закривало шию, а суворе, хижоподібне обличчя здавалося ніби вирізаним із каменю. Під холодним флуоресцентним світлом виблискувала чорна табличка.
[Директорка Бюро управління пробудженими Гам Сокйон.]
Жестом вона запросила його зайти.
— Сідай.
Гам Сокйон поправила окуляри і потерла пальцями чоло. На її обличчі була викарбувана невблаганна втома. J опустився на диван, швидко пробігся поглядом по розкиданих на столі документах. Досьє мисливців. Деякі працювали під егідою бюро, інші — поза його межами.
J перегорнув їх, вдивляючись в обличчя мисливців. І раптом його пальці завмерли. Серед знайомих облич була Пак Хеґюн..
Пак Хеґюн.
45 років.
Мисливиця А-рангу.
Філія Бюро управління пробудженими, Інчон.
Над її впевненою усмішкою виділявся червоний штамп.
[Статус: Невідомо.]
Край документа зім’явся у його руці. Гам Сокйон зітхнула, повільно підвелася і невдовзі запитала:
— Щось питимеш? Є зелений чай і кава.
— Отже, тітка все ж зайшла всередину.
— …
Його голос був просякнутий гіркою іронією, але погляд Гам Сокйон було важко прочитати. J беззвучно поворухнув губами.
[Статус: Невідомо.]
Скільки разів він не повторював це про себе — воно все ще здавалося таким нереальним. Все ще було схоже на спотворене марево. Документ вислизнув з його пальців, а інші аркуші розсипалися по столу.
— Ну… Розлом же з’явився поряд з філією Інчона. Звісно, що вона пішла туди першою.
— …Так.
— А потім і головний офіс вислав людей.
— Вислав.
— Але ніхто не повернувся.
— …Правильно.
— З тобою все гаразд?
— Ви мене перевіряєте?
— Так.
Вона глибоко зітхнула. Опустившись на диван навпроти нього, вона зняла окуляри і сховала обличчя у долонях. Важка, затягнута мовчанка. Ніхто з них не порушив її першим.
Час плинув, і серед розкиданих документів J помітив ще одне знайоме обличчя. Мисливець, якого він зустрічав у розломі кілька разів. Він прикусив нижню губу.
[Статус: Невідомо.]
Він схрестив ноги, відкинувся на спинку дивана.
— Що не так, директорко?
— …
[Статус: Невідомо.]
— Просто віддай наказ.
[Статус: Невідомо.]
— Скажи, що я єдиний, кому ти можеш довіритися. Що я твій останній козир.
[Статус: Невідомо.]
— Накажи мені зайти у розлом.
[Статус: Невідомо.]
— Накажи мені там здохнути…
Гам Сокйон різко підняла голову. Її очі розширилися так, наче вона побачила справжнього привида. Лише тоді J помітив — її очі були червоні й набряклі. Він мимоволі зітхнув.
…Занадто пізно.
Він мав би подивитися на неї з самого початку. Мав би почати з чогось буденного, не дати провалитися у цю безодню. Його шию пробив холод. З того моменту, як він побачив той штамп у тітчиному досьє…
Коли ж все…
J стиснув кулак.
…пішло не так?
Слова не повернути.
Покинувши кабінет директорки, він опам’ятався лише тоді, коли опинився перед знайомими лікарняними дверима. Як саме сюди потрапив, він просто не пам’ятав. J зі стуком ударився чолом об холодну поверхню. Сказати хлопцю, що він іде у розлом?
J відігнав цю думку. Ні, це не мало значення. Входити у розломи для нього було так само буденно, як їсти. Цей раз також не мав стати винятком з цього простого правила. Він просто мусив урятувати людей і швидко вбити боса розлому. Як, власне, і завжди.
Єдина відмінність — цього разу він мав витягнути звідти мисливців. Цього разу…
…Цього разу він мав витягнути звідти тітку.
[Статус: Невідомо.]
— …
Пальці так сильно стискалися на долоні, що він мимоволі відчув, як хрустнули його кістки. Хотілося розтрощити будь-що. Хотілося кричати. Зсередини все так сильно пекло.
[Статус: Невідомо.]
— Якщо в розломі…
[Статус: Невідомо.]
— Якщо я там… Помру…
Шурхіт. Тихий звук прорізав гнітючу тишу. J рвучко штовхнув двері, і його очі у мить широко розплющилися.
Хлопець, обмотаний бинтами, силкувався піднятися. Ослаблими руками зривав з себе дроти, що були приєднані до тіла. Він намагався сісти.
Кахи, кахи…
Але це було занадто для нього. Його тіло затремтіло від нападу кашлю. Він схилився, притиснувши руку до рота. І повітря просякло запахом крові. Темно-червона кров повільно просочувалася крізь його пальці. J кинувся до нього і схопив за плечі.
— Гей, навіщо ти намагаєшся піднятися?!
— …
— Навіщо!..
Але, перш ніж закінчити, J заціпенів. Закривавлена рука міцно стиснула край його одягу. Затерплі бинти торкнулися його шиї, а за ними — тепло. Людське тепло.
J скреготнув зубами. Він не знав, як відштовхувати тепло. Тож міг просто мовчки тримати його у власних руках. До кінця своїх днів.
