— Хьон тут!
J опустив широко розкинуті руки, зачинив за собою двері й підійшов до ліжка. Застояне повітря зворухнулося навколо. Від нього віяло освіжаючою прохолодою вечора.
— Чим займався? — запитав J, трохи нахилившись.
— …
Відповіді він так і не почув. Лише трохи примружені, тьмяні очі й ледь помітна, короткочасна усмішка під шаром бинтів. На обличчі не відбилося жодних емоцій, проте пальці, що лежали на ковдрі, ледь помітно ворухнулися. За весь цей час J навчився розуміти більшість значень, прихованих у цих незначних жестах.
— Ти чекав на мене.
J посунув до ліжка невеликий стілець і сів. Він нахилився трохи ближче, а хлопчик ледь відсахнувся назад.
— Сумував за мною, еге ж? — тихо засміявшись, запитав J.
Хлопчик повільно кліпнув і відвернув голову. Судячи з міцно стиснутих губ, він знову сердився. J уже добре знав: той, хто сидів зараз перед ним, був ще тим упертюхом і міняв настрій так само швидко, як хмари небом пливуть. Але цього разу J здогадувався, що саме могло його засмутити. Він схрестив руки на грудях і зітхнув.
— …Вибач. Я хотів прийти раніше, але багацько справ навалилося.
З того часу, як хлопчик прийшов до тями, J регулярно відвідував його у лікарні. Отримавши перепустку, він іноді з’являвся тут так тихо, немов справжній фантом. Попри хаотичний розклад, він знаходив час, щоб дістати отруту, прийти до хлопця та провести з ним ще одну розмову, так і не отримавши жодної відповіді. З тих пір минуло вже кілька місяців.
Хлопчик повернув голову у бік J, але його погляд залишався спрямованим у порожнечу поруч із ним.
— …
— Останнім часом кількість розломів…
Упс. J замовк на півслові, прикрив долонею маску на обличчі й пильно оглянув кімнату. В кутку стелі виблискувала камера відеоспостереження. Він знав, що ця модель не записує звук, проте не мав права говорити так необачно.
Це досі ніхто не підтвердив…
Несподіваних розломів ставало дедалі більше. Лише одиниці серед мисливців помітили цю зміну. Але здогадки — це ще не доказ. Тим паче, коли твої слова мають таку вагу.
Варто обговорити це з Юн Біном.
Хлопчик нахилив голову, ніби запитуючи, чому J замовк. Стиснувши кулак, J тихо промовив:
— Я теж за тобою дуже сумував.
Можливо, через поспіх у його словах прозвучало більше правди, ніж він планував. Той, хто був змушений ховати обличчя, голос і почуття, рідко дозволяв собі так щиро висловлювати те, що насправді відчував. Хлопчик легенько стиснув пальцями ковдру.
Тепер у кімнаті було чутно не писк медичних приладів, а дихання та серцебиття цього хлопця. Більшість дротів, що колись оплутували його тіло, медперсонал вже давно зняв. Порівняно з тим, як він лежав тут, схожий більше на дивом ще живий труп, це був величезний прогрес.
Тепер він навіть може сам сісти.
Попри те, що йому ще потрібна була допомога й постільний режим, стан хлопця покращувався з кожним днем. Настільки, що J почав думати не лише про завтра, а й про більш далеке майбутнє.
— …
Вовтузячись з ковдрою, хлопчик повільно простягнув руку. J без вагань узяв її. Його великі долоні повністю накрили тонку, холодну кисть. Легенько погладжуючи тильну сторону його руки, J запитав:
— Як ти почуваєшся? Нічого ж не болить? Чув, що вони трохи змінили ліки.
Хлопчик ледь помітно кивнув.
— Це добре.
— …
— Дивлюсь на тебе зараз і… Можливо, колись ти зможеш ходити.
Можливо, одного дня він зможе написати щось, щоб висловити свої думки. Зможе сам підвестися з ліжка. Сам вийти з цієї кімнати.
Хто знає, можливо, колись він зможе заговорити.
Ця думка раптово промайнула у його голові. Відтоді як він став мисливцем, J ніколи не замислювався про своє майбутнє. Щодня він був надто зайнятий тим, щоб банально вижити.
Він залишав роздуми над цим іншим, переконуючи себе, що саме так буде правильно. Розмахував списом, вірячи, що колись настане мир, і що на фундаменті, який він закладе, буде збудовано дім миру і спокою.
Але цей хлопчик змусив J мріяти про дещо інше майбутнє. Не про велике й далеке, де панує мир у всьому світі, а про маленьке й особисте. Дивлячись на зовсім невеличку руку, що ворушилася у його долоні, J промовив:
— Ти коли-небудь бував на морі?
Каламутні очі хлопця повільно повернулися до нього. Він надув губи, ніби запитуючи, що це за дивне питання. Або, можливо, він подумав, що J глузує з нього. На це він лише усміхнувся.
— Я не насміхаюся з тебе. Просто подумав, що коли ти одужаєш, ми могли б поїхати на море.
— …
— Якось я їздив у Каннин… Ловив там Кракена, чи то просто був якийсь гігантський кальмар… У нього були ну просто величезні присоски… Ах, гаразд, неважливо.
— …
J прочистив горло й поплескав хлопця по руці.
— Те море було таким гарним. Давай поїдемо туди разом, як тільки ти одужаєш.
— …
— Якщо тобі подобається ця ідея, кліпни.
Звісно, люди й так кліпають очима через фізіологічні потреби. Але саме зараз це була пропозиція. І хлопчик кліпнув без жодних вагань. У його оченятах відбився J, а кутики його вуст ледь піднялися.
— Тоді домовилися. І обіцяю, навіть якщо потім ти раптом передумаєш, я віднесу тебе на руках, скільки б не пробував пручатися.
J обережно простягнув мізинець, а потім обережно взяв перев’язану руку хлопця і сплів їхні пальці. Хлопчик тихо зітхнув.
— О, тепер ти навіть зітхаєш, — хихикнув J.
Під бинтами кутики його губ піднялися ще трохи.
Через що виникали розломи? Куди вели всі ці підземелля? Звідки з’являлися монстри? Що таке насправді Система? Чому вона обирає людей і наділяє їх силою?
Їхній світ після Дня Розколу став суцільною загадкою. Дні були настільки безладними, що важко було судити, що тепер було правильно, а що — ні. Але цей хаос став для J повсякденням.
Єдиним, що залишалося незмінним серед вічних змін, була людина, яка чекала на нього щодня. Місце, куди він мав так чи інакше повернутися. J заплющив очі й нахилив голову.
Це так дивно. Складається враження, ніби ти показуєш мені правильний шлях. Наче даєш зрозуміти, що я не помиляюся.
Що відбувається, коли зустрічаються самотні люди? Тепер J знав відповідь на це питання. Коли самотні люди знаходять одне одного, вони стають єдиними один для одного. Хлопчик став для нього важливішим, ніж будь-хто. Таким значущим, що жодні слова не могли описати все, що він насправді відчував.
Не минуло й кількох хвилин, як хлопчик заснув, слухаючи уривки історій J. Його нерівне дихання вирівнялося, а пальці невдовзі ослабли.
Спостерігаючи, як слабко піднімаються й опускаються його груди, J підвівся. Не випускаючи руку хлопця, він нахилився й ніжно провів вільною долонею по його щоці. Ледь чіпляючи пальцями бинти, він тихо прошепотів:
— Знаєш…
— …
— Ти – мій єдиний успіх.
Невдовзі J забрав руку. У палаті панувала легка тиша, крізь яку було чутно тільки слабке дихання й тихий стукіт серця. Було б добре, якби все залишалося саме так. Якби вони могли залишатися разом. Як справжня родина.
Колись J вже замислювався про це.
Пробувши біля хлопця доволі довгий час, J відчув ледь вловиму присутність і все ж вийшов з палати.
Ґаюн стояла у коридорі, притискаючи до грудей теку одною рукою, а іншу ховаючи у кишені халату. Вона чемно нахилила голову й тихо заговорила:
— Вітаю, J! Маю для тебе дещо важливе.
— Що саме?
— Щодо протиотрути й стану хлопця. М-м… Мені коротко пояснити чи?
Ґаюн кинула погляд на його зап’ястя. Екран годинника блимав. Схоже, з ним намагалося звʼязатися Бюро управління пробудженими. А відправником був…
Юн Бін.
— Одну хвилину.
— Добре.
J злегка відвернувся і прогорнув повідомлення на годиннику.
Юн Бін: Хотів би зустрітися з Вами сьогодні. Дайте знати, якщо вільні ввечері.
І що ж він хотів обговорити? J це трохи збило з толку, але, можливо, це навіть було на краще. Йому потрібен був хтось, із ким можна було б потайки поговорити про зміни в розломах.
— У мене є трохи часу. Можеш розповісти зараз, — занурившись у роздуми, коротко відповів J.
— О, чудово! Тоді доповідаю. Одужання йде дуже і дуже добре. Протиотруту поки ще потрібно вводити регулярно, але процес детоксикації майже завершено. Після цього плануємо розпочати дослідження щодо відновлення пошкодженого організму.
— Він зможе ходити?
— Думаю, так. Щодо очей і голосових зв’язок… Не впевнена. Але ми зробимо все можливе.
J глибоко вдихнув і повільно видихнув. Ґаюн, яка досі тримала голову опущеною, поглянула на нього й несміливо запитала:
— Але ти й далі кликатимеш його просто «хлопцем»?
— …Що?
J широко розплющив очі. Ґаюн незграбно посміхнулася, притискаючи теку ближче до себе.
— Ми ж досі не знаємо його імені, правда? Він не може писати, не може говорити… Та і ми так і не знайшли його рідних.
— …
J згадав руїни, залиті отрутою. Два майже повністю розчинені тіла, що лежали поруч із хлопчиком. З’ясувати особи у тому місці було просто неможливо. На це не було ані часу, ані ресурсів. Ось такою і була ця сувора реальність.
— У будь-якому разі оскільки ти його і врятував… Чому б саме тобі і не дати йому ім’я? — зітхнула Ґаюн.
— Ім’я…
— Так. Для людини це, як-не-як, важливо. Думаю, хлопцеві теж сподобалося б.
— …Ні, — J глянув у бік палати й тихо пробурмотів: — У нього вже є ім’я.
— …
— Одного дня він сам нам його скаже.
— …А якщо ні?
— Що?
Здивований несподіваним питанням, J глянув на Ґаюн. Вона випрямилася й пояснила:
— Ну… Я не про щось погане, просто його голосові зв’язки можуть не відновитися. І він може забути, як писати.
J байдуже знизав плечима, ніби кажучи «Ну й що з того?»
— Якщо так станеться, тоді я сам йому дам імʼя.
