J уважно оглянув хлопчика ще раз. Його обличчя було блідим, а потріскані губи щільно стиснутими. Він, здавалося, був чимось невдоволений.
І як формою губ взагалі можна було передати свої справжні почуття? Незважаючи на те, що цей хлопець міг будь-якої миті знепритомніти через біль, він усе одно вперто стояв на своєму, навіть у такій ситуації.
Кажуть, що від болю люди стають вередливішими…
Чи він поводився так через біль, чи просто мав такий характер? J це питання дещо зацікавило. Втупившись у хлопчика поглядом і майже загубившись у власних думках, він раптом запитав:
— Памʼятаєш мене?
— …
— Це я витягнув тебе звідти.
Попри те, що його слова були доволі розпливчастими, хлопчик, здавалося, і без зайвих пояснень все зрозумів. Його стиснуті губи трохи розслабилися, а голова ледь помітно повернулася убік J, ніби він пригадав той день.
Мабуть, все ж було б краще, якби він цього не пам’ятав.
Якщо та розплавлена постать, що всіма силами намагалась захистити цього хлопчика, справді була його батьком чи родичем… Тим паче. J прикусив внутрішню частину щоки. Памʼять ніколи не підкорялась бажанням людини, а спогади, які хотілося забути, з часом ставали тільки яскравішими. Дивлячись на перев’язане обличчя хлопчика, J знову промовив:
— Чув, що ти поки не можеш говорити… А як щодо рухів пальцями?
У відповідь кінчики пальців хлопчика ледь ворухнулися. J сперся підборіддям на руку й пробурмотів:
— Тоді просто рухай пальцями. Я зроблю все можливе, аби зрозуміти тебе.
— …
— Я добре вмію говорити сам із собою, та і читати інших людей теж.
— …
— Ну що? Зможеш поворухнути пальцями?
Кінчики пальців знову поворухнулися, а J широко всміхнувся.
— Отак, правильно.
Біп… Біп… Біп…
Поміж уривчастого, важкого дихання лунав ще один, трохи тихіший подих. Палата, де зазвичай було чути лише дихання однієї людини, раптом здалася не такою вже і порожньою. І справді рідкісний момент спокою.
— Я — J, — прикривши очі, прошепотів.
— …
— Це не моє справжнє ім’я, але називай мене так. Я мисливець досить високого рангу, працюю у Бюро управління пробудженими… І це, мабуть, усе, що варто про мене знати. Трясця… Більше й розказати нічого.
Пальці хлопчика знову заворушилися. J уважно стежив за ними, намагаючись зрозуміти, що той хоче сказати. Він так упевнено заявив, що все розбере…
…І я гадки не маю, що саме він намагається сказати.
Раптом стало ніяково, і він скривив губи. Але час усе вирішить. Чим більше вони будуть проводити час разом, тим краще він навчиться розпізнавати рухи хлопчика. Зрештою J завжди швидко вчився.
— Навіть коли одужаєш, ти не зможеш побачити моє справжнє обличчя. Я постійно ношу маску. Тож не сумуй через те, що твої очі поранені… У будь якому разі їх можна вилікувати, — розсіяно проговорив J, постукавши пальцем по масці.
— …
— І голос, який ти зараз чуєш, — теж не мій. Маска його змінює.
— …
— О, хочеш доторкнутися до неї? Зможеш трошки руку підняти?
J нахилився ближче й обережно підкотив рукав хлопчика. Його забинтована рука була вся у трубках та голках. Здавалося, варто тільки ворухнутися, як лікарі чи дослідники одразу ж увірвуться до палати. J неохоче прибрав руки за спину й втупився в порожнечу.
— …Схоже, не варто.
— …
— Твоя рука зараз не в тому стані, щоб торкатися маски. Вибач.
Пальці хлопчика, що жваво рухалися, різко завмерли. Його губи знову стиснулися. J, легенько прокашлявшись, трохи відвернув голову.
— Як тільки одужаєш, я дозволю тобі торкнутися.
— …
Хлопчик, який до цього трохи ображено відвернувся, повільно повернув до нього голову. Не втрачаючи можливості, J швидко додав:
— Справді. Обіцяю.
J поспішно простягнув руку і легенько торкнувся мізинцем мізинця хлопчика. Потиснути руки було неможливо у такому стані. Яким би обережним він не був, хлопчик залишався вкрай ослабленим цивільним, а J — мисливцем найвищого рангу.
На щастя, це спрацювало. Хлопчик знову повернув голову у його бік. Відчувши полегшення, J почав ніжно перебирати його пальці, неначе вони були зроблені з найдорожчої порцеляни.
— Подряпай мою руку, якщо буде боляче.
— …
— Але не дуже сильно, а то пальці ненароком ще зламаєш.
Кожен дотик змушував перев’язану руку здригатися. За цим було цікаво спостерігати, неначе за мімозою, що стискає листочки від найменшого доторку. Граючись із бинтами та пальцями хлопчика, J пробурмотів:
— Напевно, тобі нудно самому.
Саме у цей момент його годинник гучно завібрував.
— О.
Скільки вже часу минуло? J швидко отямився і відпустив руку хлопчика, але у ту ж саму мить слабкі пальці ковзнули по тильній стороні його долоні. J широко розплющив очі. Хлопчик тягнувся до його руки. Здивований, J трохи міцніше стиснув його пальці.
— Тобі боляче?
— …
Пальці ледь помітно поворухнулися, ніби кажучи «так». J насупився.
— …Але мені треба йти, це важливий дзвінок… Справді треба. Я покличу медсестру.
— …
Хлопчик знову надув губи, а J сам не помітив, як з його губ зірвалися наступні слова:
— Я обовʼязково прийду ще.
Чужі губи так і залишилися надутими. Зітхнувши, J глянув на стелю.
— …Я буду приходити настільки часто, наскільки зможу. Але не певен, коли саме.
Чужі губи, здається, надулися ще більше. От халепа. Треба було збрехати… Але J не вмів брехати.
— Вибач. Просто трохи почекай, — він тихо зітхнув.
— …
— Я повернуся, щойно зможу. Добренько?
Пальці хлопчика легенько тицьнули J у долоню востаннє і повільно відсахнулися. Але виразу задоволення на чужому обличчі все одно не було. J м’яко торкнувся перев’язаної щоки хлопчика, а потім прибрав руку.
— Побачимось.
Він розвернувся і попрямував до дверей. Коли він їх відчинив, Ґаюн, яка сиділа у кріслі навпроти дверей, схрестивши руки на грудях і прикривши очі, раптом розплющила їх. Напевно, задрімала. Протерши рот рукавом, вона швидко підвелася.
— Уже йдеш? Міг би залишитися довше.
— Не можу, мені подзвонили з бюро.
— Ох, на тебе так багато взвалили. Підземелля, розломи… І ще й матеріали для нас приносиш.
— Ну… Що поробиш.
Зачинивши за собою двері, J знизав плечима. Вони мовчки йшли коридором, повертаючись назад. Дійшовши до дослідницької зони, J заговорив першим:
— До речі…
— Так? Що таке?
— Можеш зробити мені перепустку для доступу до лікарняної палати? Особисту.
— …Що?
Ґаюн ошелешено подивилася на нього, широко розкривши рот. J же, сховавши руки за спину, усміхнувся:
— Я ж чимало пожертвував… Це ж можливо, правда?
Час минув швидко, але цього разу не здавався таким обтяжливим.
Крап… Крап… Крап…
Краплі крові падали, неначе дощ, варто було його спису прорізати повітря. J струснув кров зі списа і попрямував до виходу з підземелля. Як тільки його тіло виринуло по іншу сторону порталу, перед очима з’явився знайомий пейзаж.
Він стояв біля воріт напівзруйнованого будинку. Це був рідкісний випадок, коли безпосередньо сама будівля перетворилася на підземелля. Саме через таку дивину J вирішив особисто розібратись у цій ситуації. На щастя, цей розлом виявився відносно безпечним. Мисливець, що чекав біля входу, простягнув йому білий рушник, попередньо змочений водою. J взяв його, витер руки від крові та натиснув на навушник.
— Це J.
— Як там підземелля? — пролунав мʼякий голос.
— Все чисто. Лісова зона, було чимало корисних ресурсів. Я винищив усіх монстрів і боса підземелля… Можете надсилати групу для дослідження.
— Гаразд. Але…
Настала коротка пауза. J спантеличено перевірив свій навушник. Зв’язок не обірвався, але Гам Сокйон чомусь вагалася. Після короткої тиші вона все ж продовжила:
— Щось хороше сталося останніми днями?
— …Перепрошую?
J зупинився і розгублено глянув на годинник. Йому навіть здалося, що він говорить не з директоркою, а з тіткою. З чого б це їй питати щось подібне? Він уже почав плутатися в думках, але Гам Сокйон швидко додала:
— Ні, просто… Останнім часом ти став ніби щасливішим.
— …
— Це не докір. Я, мабуть, щось зайве сказала. Забудь.
— О, ні, — вражено відповів J. — Гм… Дякую за Вашу турботу.
— …Гаразд. На сьогодні більше невідкладних справ немає, тож відпочивай.
— Зрозумів…
Зв’язок обірвався. Здавалося, мало що змінилося у його житті. Але навіть цього вистачило, щоб Гам Сокйон помітила? J почухав голову і жестом покликав мисливця, що стояв поруч.
— Дякую. Можеш повертатися.
— Ви не поїдете з нами до бюро?
— Ні, у мене є ще одна справа.
— Розумію. Дякуємо за Вашу важку працю.
Мисливець вклонився і швидко пішов.
J повільно рушив у протилежному напрямку. Спочатку його кроки були спокійними, потім пришвидшилися, а, коли він побачив знайому білу будівлю, майже перетворилися на біг.
Він зайшов через службовий вхід, піднявся ліфтом, пробіг сходи, пройшов коридором і приклав картку до зчитувача.
Біп!
Приємний механічний звук зустрів його біля знайомих дверей лікарняної палати. J широко всміхнувся, відчиняючи білі двері.
На ліжку, оточеному медичним обладнанням, сидів хлопчик. Але тепер усе виглядало не так тихо й похмуро, як раніше. Хлопчик, що сперся на подушки, повільно повернув голову.
Його обличчя, досі перев’язане, було не таким, як раніше. Ще декілька днів тому було видно лише ніс і рот, а тепер — майже усі риси: очі, ніс, губи. Його очі все ще були затуманені через отруту, але саме зараз вони виразно сфокусувалися на J, який широко розвів руки.
— Хьон тут!
Затуманені очі хлопчика ледь звузилися, немов він усміхнувся.
