Ледь чутний звук серцебиття. J йшов за ним, неначе загіпнотизований. Він рухався вперед, не помічаючи, як час від часу провалювався у болото.
Скільки він уже йшов? Перед ним з’явилася будівля — відносно ціла, хоч і частково зруйнована. Саме звідти лунав цей звук. J швидко почав розгрібати завали.
Навіщо?
Запитав його розум.
Який сенс рятувати того, хто все одно рано чи пізно помре? Невже справді хочеш знову відчути, як хтось помирає на твоїх руках?
Але його руки не зупинялися. Навпаки, вони почали рухатися ще швидше. Навіть якщо це було так, J не міг проігнорувати цей звук.
— Ох…
З його вуст зірвався тихий вигук. Під шарами уламків був невеликий простір — такий, де змогли б поміститися одна-дві людини. І там…
Там був хлопчик, затиснутий у холодних обіймах своїх батьків, які вже давно розчинилися в отруті, перетворилися на щось невпізнаване. Його очі, затуманені отрутою, дивилися на J, а губи ледь помітно ворухнулися.
— Будь ласка… Врятуйте мене…
J зціпив зуби. Він поспіхом витягнув зі свого інвентаря протиотруту й потягнувся до хлопчика.
— Все буде гаразд.
Брехня, яку він повторював уже безліч разів.
— Тепер все точно буде добре.
Але цього разу сподівався, що його слова не виявляться нею.
Час минав швидко.
Він вбивав босів підземель. Вбивав босів розломів. Вбивав босів підземель. Вбивав босів розломів. Вбивав босів підземель…
Зрештою йому доручали лише одне — знищувати монстрів, а не рятувати людей. Нескінченне повторення, і жодних змін.
Але інколи до цього розпорядку додавалося ще дещо.
Туп, туп туп. Його чорні чоботи рішуче розсікали повітря довгого коридору. Люди, що проходили повз, раз у раз кидали погляди на високого юнака, одягненого у все чорне. Хтось навіть наважився привітатися. Його чорна маска повернулася у бік цієї людини, і він лише легко кивнув у відповідь.
J штовхнув важкі металеві двері у кінці коридору. За ними розгорнулася гамірна лабораторія. Люди у захисних костюмах працювали без зупину.
J без вагань перетнув довгу залу та відчинив наступні залізні двері — цього разу ще товщі. Усередині вчені у ще важчому спорядженні ретельно вивчали фіолетову рідину у колбах. Дослідник, що стояв біля входу, низько вклонився.
— Ах, J! Давненько ми не бачилися. Дякую, що прийшов, незважаючи на свій напружений графік!
Він тепло привітався та передав металеву скриньку. J поклав усередину важкий мішок. Крізь тканину почала просочуватися чорна рідина, наповнюючи повітря різким запахом. Дослідник, поводячись украй обережно, поніс мішок у підсобне приміщення.
— Вам не вистачає отрути? — запитав J.
— Ще залишилося трохи з минулого разу, тож поки цього буде достатньо.
— Як просувається дослідження?
— Усе йде доволі добре. Ти сьогодні також зайдеш до дитини?
— Так.
— Ах, J!
З іншого кінця лабораторії поспіхом наблизилася ще одна дослідниця. J повернув голову.
Він одразу впізнав її. Жінка в окулярах, з каштановим волоссям, високо зібраним завдяки шпильці, у білому лабораторному халаті. Ґаюн. Пробуджена, яка займалася створенням зіллів і яку йому раніше представив голова цієї лікарні. Вона виглядала схвильованою і, нахилившись до нього ближче, прошепотіла:
— Стан дитини поступово покращується. Протиотрута, яку ми розробили, діє. І це все завдяки тобі, J!
J мовчки дивився на неї. Ґаюн же незручно відкашлялася.
— Ой, я надто захопилася, так? Ми зосередилися на детоксикації, тому інші методи лікування ще не застосовували… Але дитина вже у такому стані, що її можна безпосередньо відвідати, — вона пильно стежила за реакцією J, а потім додала: — Починаючи з сьогоднішнього дня, можеш заходити у його палату. До цього ти ж міг спостерігати за ним тільки через скло.
— …Ніхто не буде проти?
— Звісно, що ні! Усі ці дослідження стали можливими лише завдяки тобі, J.
Ґаюн махнула рукою, ніби це було щось незначне. Цікавість, примха, бажання знайти собі виправдання? J не міг цього зрозуміти. Але це вже й не мало значення.
Він рушив слідом за Ґаюн. Палата дитини знаходилася у глибинах лікарні. Йдучи весь цей час мовчки, Ґаюн раптом перервала тишу:
— Просто щоб ти знав… Як, мабуть, ти уже бачив через скло, дитина майже завжди непритомна. Іноді він прокидається, але це триває зовсім недовго. Ми регулярно вводимо знеболювальні та анестезію.
— Це так необхідно?
— То не наш вибір! Ми теж цього не хочемо. Але… — Ґаюн важко зітхнула. — Без них дитина просто знепритомніла б від болю. Минулого разу так і сталося… З того часу він так і не отямився. На жаль, поки отрута повністю не виведеться з його організму… Ах, ось ми й на місці.
Ґаюн приклала картку до пристрою, і двері відчинилися. За ними простягався білий коридор, а у кінці — ще одні білі, щільно зачинені двері. Вона їх швиденько відчинила.
Всередині була простора, майже порожня біла кімната, а у самому центрі — хлопчик, з голови до ніг огорнутий білими бинтами і підключений до численних апаратів.
— Я зачекаю ззовні. Не поспішай, — Ґаюн швидко зробила крок назад.
— Добре. Я скоро вийду.
— Ой, та не квапся! Можеш залишитися на стільки, на скільки потрібно.
Двері зачинилися за ним з глухим стуком. J повільно оглянув кімнату.
Біп, біп, біп… Регулярне пищання апаратів немов замінило звук серцебиття цього хлопчика. J підійшов ближче до ліжка.
Ніс і рот ледь виднілися з-під бинтів. Грудна клітка повільно здіймалася та опускалася. Час від часу з його вуст виривалися слабкі, болісні стогони. Холодний погляд J пройшовся по хлопчику.
— І ось це вони називають покращенням…
Ну, кисневу маску вони все ж зняли. У певному сенсі це й справді було покращення. J злегка скривив губи в посмішці. Але навіть так… Хлопчик навіть зараз був схожий на труп.
J підсунув до себе складаний стілець і сів на невеликій відстані від ліжка. Він мовчки спостерігав за хлопчиком, за тим, як той ледь помітно дихає.
— …
Скільки часу вже минуло? Зрештою J сперся ліктями на коліна й підпер підборіддя руками. Відтоді як він уперше взяв цього хлопчика за руку, його не покидало одне-єдине питання. Він до крові прикусив нижню губу.
Чи правильно я зробив, що врятувати цю дитину?
Цей хлопець просив про порятунок. Але він не міг знати, що його виживання обернеться нескінченною боротьбою з отрутою, нерухомістю, відчуттям, як його тіло повільно розкладається.
Чи правильним рішенням було приректи його на цей біль? Біль, від якого він кожного разу непритомніє? Чи не був цей порятунок лише моїм егоїстичним бажанням?
Можливо, він зараз страждає і буде у подальшому страждати через мою дурну впертість?
Чи не краще просто… Покінчити з цим всім?
У ту ж мить кінчики пальців хлопчика ледь помітно ворухнулися. J на мить послабив хватку, випростався і зосередив погляд на чужій руці. Серед рівномірного ритму апарату пальці хлопчика знову поворухнулися. Цього разу куди помітніше.
— Ти…
Слова зірвалися з його вуст самі собою. Ніби у відповідь, пальці хлопчика злегка зігнулися. Очі J широко розплющилися. Він постукав пальцями по своєму коліну. Невже слух хлопчика залишився неушкодженим?
— Ти прокинувся? — знову запитав J.
Голова, що досі була повернута до стелі, повільно нахилилась у його бік. Здавалося, що очі, приховані за бинтами, дивилися прямісінько на нього. Можливо, це була всього лише його уява. Потріскані, бліді губи ледь розкрилися.
Видих.
Але J сприйняв це як відповідь.
— Ти прокинувся.
Він мимоволі промовив ці слова вголос. І раптом… Вперше за довгий час його з головою накрила емоція, про існування якої він майже забув.
Це була щира радість.
J різко вхопив стілець і пересунув його ближче до ліжка. Голова хлопчика все ще була повернута у його бік. Рухи, які ще хвилину тому були майже непомітними, ставали дедалі виразнішими.
— Як довго ти не спав? — знову запитав J.
— …
— Як почуваєшся? Дуже боляче? Ти як? У порядку?
Його голос звучав незвично гучно. Хлопчик не відповідав словами, але його пальці продовжували ворушитися.
Здавалося, він не намагався щось написати, а просто… Показував, що він прийшов до тями. З його губ вирвався слабкий стогін. Під маскою обличчя J ледь помітно скривилося.
— Тобі потрібне знеболювальне? Мені покликати когось?
Щойно хлопчик почув слово «знеболювальне», він різко відвернув голову. Це було, мабуть, найшвидше, на що він був наразі здатний. Все ще повільно, але…
— …Ха.
J, який уважно спостерігав за ним, тихо засміявся. Голова хлопчика повільно повернулася знову до нього. J не помітив, як кутики його губ самі собою піднялися вгору. Важкі думки, втома, що роз’їдала все його тіло, гіркота сумнівів — усе це враз зникло.
Його очі, грайливо виблискуючи, прикипіли до хлопчика. J нахилився ближче, сперся підборіддям на долоню і усміхнувся.
— Гей, а ти кумедний.
Схоже, хлопчик, якого він врятував…
— …
…Мав сильну волю.
Справді дуже сильну.
