— Цей розлом знаходиться у Намʼянджу. Хоча сам по собі він не такий вже і великий, але рівень, який йому присвоїли, доволі високий. Тож, у цьому рейді може бути задіяна обмежена кількість мисливців. Саме тому ми звертаємось до тебе по допомогу, J…
Наступні слова були звичним для нього набором фраз. Рятувальна команда була напоготові, тож, як тільки J прибуде, вони одразу розпочнуть операцію. Його завданням, як і завжди, було стримування монстрів, поки команда не завершить рятувальні роботи, а після сигналу він мав знищити боса. J машинально кивнув. Сон Чохон задоволено усміхнувся і поплескав його по плечу.
— Ми довіряємо тобі, J, і розраховуємо на тебе цього разу теж.
Хто знає, чи справді вони йому довіряли? J чудово усвідомлював, що на нього припадала більша частина роботи. Не помітити це було просто неможливо. Але він терпів. Бо тільки так він міг врятувати якомога більше людей.
— J!
Коли J виходив із конференц-зали і вже майже перетнув коридор, то почув знайомий голос і швидко підвів голову. В кінці коридору стояла жінка середнього віку із привітним обличчям. Вона широко усміхалася, розкинувши руки у сторони.
Переконавшись, що поруч нікого немає, J прискорив крок. У його голосі з’явилася ледь помітна усмішка.
— Тітонько.
На шиї жінки гойдався бейдж із написом Пак Хеґюн. J наблизився, але на мить завмер, перш ніж зробити крок назад. Він згадав, як новенький мисливець невдоволено зморщився минулого разу.
Якщо вона почує від мене запах крові…
Але Пак Хеґюн ні на мить не завагалася — швидко ступила вперед і обійняла його. На її обличчі не було жодних ознак відрази, а теплі руки м’яко поплескали його по спині. Тільки тоді J зміг трохи розслабити своє тіло.
— Ох, любий, я ж покликала тебе, бо тут більше нікого немає. Ти завжди так сильно хвилюєшся.
— Є таке.
— Лишенько, як же ти виріс! Ще вищим став…
— Та так, трохи є.
— Щоразу, коли тебе бачу, ти стаєш все вищим і вищим. Ти ж точно не перепрацьовуєш? Га?
— Коли як. Відколи тебе перевели у відділення в Інчоні, ми не так і часто бачимося.
Розмова між ними була такою теплою, дещо нагадувала розмову родичів, які давно не бачилися. Але насправді вони не були справжньою родиною, хоч і називали одне одного тіткою та племінником.
Вони були єдиними, хто вижив після того, як Перший розлом забрав їхні сім’ї. Але зв’язок між тими, хто зміг вижити, був набагато міцнішим за будь-які кровні узи.
J поглянув на Пак Хеґюн. Вона виглядала значно краще, ніж раніше, коли працювала у штаб-квартирі. Це й не дивно — керувати окремим регіоном набагато легше, ніж постійно подорожувати країною. Яке ж це все ж було полегшення. J усміхнувся.
— Що привело тебе до штабу?
— Сокйон покликала поговорити.
Вони недовго обіймали одне-одного. Невдовзі занепокоєний погляд карих очей уважно пробігся по J з голови до ніг.
— Ти ж не поранений? Спиш нормально? Їж добре? Я чула, що ти постійно мотаєшся по всій країні.
— Я у порядку.
— Ох, ну чому вони не знають міри… Змушують ледь двадцятирічного хлопця так виснажуватися, — Пак Хеґюн важко зітхнула, цокнувши язиком. — Думаю поговорити із Сокйон, щоб повернутися до штабу. Я не можу залишити тебе тут самого.
— О ні, тобі не потрібно повертатися. В Інчоні набагато спокійніше, а зі мною і так все буде добре.
— …
Попри його щирі слова, тривога так і не зникла з її обличчя. У цей момент на зап’ясті J гучно завібрував годинник. Напевно, команда пілотів просила його поспішати. J натиснув на навушник і трохи нахилив голову.
— Вибач, хотів би поговорити довше, але мушу йти.
— …Куди цього разу?
— Намʼянджу. Зовсім поруч.
Пак Хеґюн відкрила було рота, наче хотіла щось сказати, але J випередив її. Він узяв її за руку і твердо вимовив:
— Я справді у порядку.
Навіть коли він говорив ці слова, годинник на його запʼясті не переставав дзижчати.
Я у порядку.
— Кі-і-іек!
Я у порядку.
Величезний птах затріпотів крилами і, востаннє хрипко скрикнувши, впав. J спритно витягнув спис. Птах, у серці якого зяяла велика діра, повалився на землю.
Перед ним височіли масивні ворота руїн, а навколо громоздилися гори тіл монстрів. Кров із їхніх трупів збиралася у калюжі, розтікаючись по землі. J відступив, щоб не ступити у неї, і поглянув у бік лісу.
З усіх сторін долинали крики, стогони, зойки. Різко його охопило бажання затулити собі вуха.
…Я маю бути в порядку.
J стиснув кулак біля серця і затамував подих. У ту саму мить…
Бум!
Щось вибухнуло, і над лісом спалахнули червоні вогні. Сигнальна ракета. Це означало, що рятувальна команда завершила свою місію.
Це була головна роль J у цій операції. Він мав чекати, упродовж цього часу знищуючи монстрів, поки рятувальники евакуюють людей, а потім — розібратися з босом розлому.
J легко перестрибнув через купу трупів і зупинився перед зачиненими дверима. Невдовзі він із усієї сили вдарив по них ногою.
Гр-р-рх…
У темному храмі, скорчившись, гарчав бос розлому. Його яскраво-червоні очі палахкотіли у темряві. Здригався не лише храм, а й весь простір навколо.
J відчув, як по тілу пробіг холодок, але не зробив і кроку назад. Він лише міцніше перехопив спис і кинувся вперед, відчуваючи, як у жилах починає закипати кров. Його губи розтягнулися у хижій посмішці.
— …
…Після цього все було як у тумані.
Коли J повільно розплющив очі, темний храм перед ним зник. Замість нього простягалася ущент зруйнована вулиця. Мисливці з білими пов’язками на руках метушилися навколо. Деякі тіла вже накрили білими простирадлами, і над ними ридали люди.
— …
J торкнувся своєї голови. Скроні нестерпно пульсували. Останнім часом він усе частіше ось так втрачав свідомість. Можливо, це ставалося через адреналін, збудження чи через цілковиту зосередженість, як бувало у майстрів бойових мистецтв у книгах.
Коли він приходив до тями, то зазвичай опинявся біля входу у розлом, з голови до ніг залитий кров’ю.
І цього разу теж…
Він повільно стиснув і розтиснув пальці. Рука була вся в крові, але принаймні ціла. Поруч з ним лежав спис, кінцівки рухалися, а тіло не так і сильно постраждало.
…Ну, не все так погано, виходить.
Навіть думати було виснажливо. У подібні моменти він просто хотів опинитися у якомусь тихому місці на самоті, там, де не було жодної душі. Коли J було заплющив очі, до нього хтось підійшов.
— Чудова робота, J! Ви сьогодні були просто неймовірні!
Це був той новенький мисливець, якого J бачив раніше на сходах. Увесь у пилюці, він був далеко не у найкращому вигляді. J не відповів, а мисливець натомість затнувся.
— Ви… Ви не поранені? Не потрібне зілля? У мене є трохи зі складу…
J зрозумів, що якщо не відповість, той і далі буде кружляти навколо, тому повільно розтулив рота.
— …Ні, я у порядку.
У цей момент у навушнику пролунав механічний голос:
— У Чонджу з’явилося підземелля. Необхідно надати підтримку. Гелікоптер чекає у штабі. J.
Настав час рятувати інших людей. Йому хотілося просто впасти і більше ніколи не рухатися, але тіло само зробило крок вперед. J встав, і мисливець, що стояв поряд, стривожено вигукнув:
— Але, J, Ви весь у крові…
— Це не моя, — коротко відповів J і, похитуючись, ступив уперед, натискаючи пальцями на навушник. — Вже вирушаю.
Його спис вдарився об землю, і краплі крові впали з його вістря.
Прийнявши швидкий душ, J одразу вирушив до сходів. Йому потрібно було побути на самоті. Навіть якщо всього на кілька жалюгідних хвилин.
Однак, схоже, там уже хтось був. Він визирнув і побачив знайому фігуру. Струнку спину чоловіка у чорному костюмі.
Його золотаве волосся розвівав легкий вітерець, а з губ наступної миті зірвалося важке зітхання, і в повітрі розтанула біла димка. J сперся підборіддям на перила сходів і промовив:
— Юн Біне.
— Так?
Юн Бін здригнувся від несподіваного голосу і миттєво випростався. Його рухи були чіткими, як і личило випускнику поліцейської академії. Побачивши J, він розслабився, витягнув кишенькову попільничку та з незграбною усмішкою загасив цигарку.
— Це Ви, J. Я чомусь не відчув Вашої присутності. Вибачте.
— Що це ти тут робиш?
— Мав трохи вільного часу, тому вирішив перепочити.
— Чому не у кімнаті відпочинку?
— Ну… — Юн Бін ковзнув поглядом довкола і знизав плечима. — Там… Занадто людно.
Попри те, що Юн Бін сказав далеко не все, що було у нього на думці, сенс його слів легко було вловити. J, який теж шукав тихий куточок, коротко кивнув.
— Тобі теж дискомфортно?
Юн Бін не відповів, лише невпевнено усміхнувся.
Минуло три роки з Дня Розколу. Хоча по всій країні продовжували з’являтися монстри, здавалося, що Південна Корея знову набула деякої стабільності. І все це завдяки двом мисливцям S-рангу.
J і Юн Біну.
Вони безупинно подорожували країною, зачищаючи підземелля, розломи та знешкоджуючи злочинців із пробудженими здібностями. Але попри порядок, який бачив весь світ, всередині все тріщало по швах.
Навіть після створення Бюро управління пробудженими, злочини не припинялися. Єдиним, хто міг упіймати таких злочинців, був Юн Бін. Однак і без цього проблем вистачало.
Монстрів, підземель і розломів було більше, ніж мисливців, і дефіцит кадрів став майже хронічним. Мисливці першого покоління або загинули, або були серйозно травмовані після стількох років боротьби. А тим, що пробудилися нещодавно, бракувало досвіду.
Битви з монстрами були війнами на виснаження. І жертви були так чи інакше неминучими. Але це не була ситуація, коли вони могли просто залишити все, як є. Хтось повинен був заповнити цей брак сили.
І це маємо зробити саме ми.
J бездумно глянув на Юн Біна.
