— Заступник лідера взагалі не вміє підбирати вдалий момент. От, шайсе, завжди так…
Со Мінґі пробурмотів собі під ніс, прикриваючи мікрофон долонею, з таким виглядом, немов щойно втратив батьківщину. На тому кінці дроту Бе Вонву перепитав:
— Га? Що? Я тебе не чую.
— Та нічого. Я зв’яжуся з Вами тоді вже після розслідування. Доповідати напряму лідеру гільдії?
— Так, і тримай мене в курсі щодо цього теж. А от Сайону про це не кажи.
— Заступнику, Ви ж знаєте, що свавільні речі я також маю доповідати лідеру гільдії?
— Закрий на це очі хоч разок, чоловіче. Я ж для його ж блага стараюсь.
Звісно, знову…
— Тоді я на тебе покладаюся!
Не залишивши співрозмовнику і шансу, Бе Вонву спокійно поклав слухавку, кинувши чергову інформаційну бомбу.
Со Мінґі, який несподівано опинився з цією вибухівкою у руках, важко зітхнув і покосився у сторону Ча Відже. Той, як і раніше, стояв, схрестивши руки, з м’якою усмішкою на обличчі. Від цього у Со Мінґі все всередині похололо.
Цю бомбу треба якось знешкодити та й пошвидше!
Він сперся на стіну, спершу витрусивши з себе глибоке зітхання, і поправив темні окуляри, під якими виднілися виразні кола під очима. Якби клієнт був звичайною людиною, йому б точно стало шкода такого виснаженого хлопця. Але чекати співчуття від Ча Відже було марно. Тож, не давши тому рота відкрити першим, Со Мінґі перехопив ініціативу.
— Ні.
— …
— Ні, хоч Ви і клієнт, але таке не прокатить.
— …
— І як би Ви на мене не дивилися, ні-ні-ні…
Ні, не підходь. Со Мінґі витягнув уперед руку, немов суддя, який виносить остаточний вердикт. Але супротивник теж не збирався відступати. Ча Відже розслаблено розкрив руки і просто дав Со Мінґі п’ять.
Ляп.
— Ой.
Якось це було надто сильно для звичайного «дай п’ять». Со Мінґі смикнувся, неначе мімоза, яку тільки-но зачепили. Від несподіваного удару по всьому його тілу побігли сироти. Ча Відже, розгублено усміхаючись, витягнув зі свого інвентаря зілля і плеснув його на руку Со Мінґі.
— Ну, чого ти відразу відмовляєшся, навіть не вислухавши мене?
— Бо Ви хочете піти зі мною на розслідування, так? Гадаєте, я не здогадався? Поводитеся точнісінько як лідер гільдії.
Со Мінґі різко поправив сповзаючі з носа окуляри. Ча Відже, ніби застуканий на місці злочину, делікатно відкашлявся, а Со Мінґі насупився ще більше.
— …Треба ще й над психічним станом клієнта попрацювати, виходить.
— Та хто над ким ще попрацювати має…
— Навіть якщо Ви J, у розслідуванні участі не братимете.
— Чому?
— Бо Ви мій клієнт.
Ча Відже підняв брови. Со Мінґі буркнув, запихаючи планшет і стилус назад у свій інвентар.
— Це справа честі. Я 36-й мисливець у рейтингу Південної Кореї, фахівець зі стелсу й проникнень. Ви колись бачили, щоб гід тягнув свого клієнта у небезпечне місце?
— …
— Раз уже ми заговорили про це, скажу ще кілька речей, — Со Мінґі витер з руки залишки зілля хустинкою й продовжив рішучим голосом: — Перед тим, як іти кудись, треба оцінити ситуацію і переконатися, що це, перш за все, безпечно. Я знаю, Ви дуже сильний, але це не означає, що можна просто лізти напролом.
Оцінка ситуації? Заходи безпеки? Ча Відже, який у житті такого не робив, тупо витріщився на Со Мінґі. У його розумінні все відбувалося набато простіше: зайшов, оцінив вже на місці і вирішив проблему. Навіщо це все ускладнювати?
Хоч для Ча Відже речі, про які казав Со Мінґі, скидалися на слова старигана. Але він мав трохи здорового глузду, тому промовчав. Со Мінґі, здавалося, вже був на межі.
— Навіть якщо Ви так не робили раніше, то варто від сьогодні почати. Чому? Бо саме гільдія Падо і я, перш за все, подбаємо про оцінку ситуації й заходи безпеки, — швидко проговорив Со Мінґі, немов зачитував зараз реп.
— Але…
Ча Відже обережно відкрив було рота, але Со Мінґі у ту ж саму мить похитав головою.
— Якщо хочете сперечатися, ідіть скаржитися напряму до лідера гільдії. Так-то він такої ж думки, що і я, аби Ви розуміли.
Той хлопець? Ча Відже закотив очі. Звісно, він не знав усіх подробиць про Лі Сайона, але з того, що він бачив, Лі Сайон, схоже, полюбляє більше втручатися особисто, ніж довіряти будь-які справи іншим.
Поки Ча Відже вагався, Со Мінґі вимовив зібраним тоном:
— Лідер гільдії теж пройшов через подібне промивання мізків. Коли він мене завербував, але роботи не дав, я, звісно, не розгубився і влаштував йому якісну прочуханку!
Забудьмо про це. Насправді, то не було вже такою великою проблемою. Просто Со Мінґі сам себе закопав у ту яму. Ча Відже поглянув на нього з жалем. Чи то на щастя, чи на біду, Со Мінґі виглядав задоволеним після своєї промови.
— Ви ж чули той дзвінок? Використайте мене хоча б наполовину так, як це зазвичай робить лідера гільдії.
— Ах, так.
Телефон Со Мінґі коротко задзвонив у його руках. Перевіривши екран, він нахилився ближче до Ча Відже.
— Адреса прийшла. Побачимося наступного разу.
— Зачекай-но трохи.
Ча Відже, замислившись на мить, покликав Со Мінґі. Той, майже сховавшись у тіні під стільцем, підняв голову.
— Так, кажіть.
— Після розслідування зв’яжись зі мною теж. Я хочу почути всю інформацію про Прометея, включаючи адресу того місця.
Со Мінґі поглянув на Ча Відже і зітхнув.
— Без відома лідера гільдії, так?
Ча Відже усміхнувся.
— Так.
Со Мінґі ледь кивнув, майже непомітно, і швидко зник у темряві тіні. Невдовзі спокій і тиша повернулися до цього маленького ресторанчику. Кожного разу, коли він опинявся наодинці у такій тиші, Ча Відже не міг не відчувати, як його настрій різко падає. Він склав руки разом і прикрив ними низ обличчя.
— Хух…
Хоч він і знав, що ганятися за слідами того, хто, ймовірно, вже мертвий, — безглуздо, але… Все одно не міг нічого з собою вдіяти.
Бо та дитина…
Його рука, що різко провела по обличчю, натиснула на кнопку телевізора. Незначний шум час від часу заспокоював його.
Ча Відже вийшов з ресторану, тримаючи у руках два пакети зі сміттям. Лишковий запах цигарок у повітрі свідчив, що хтось нещодавно курив у цьому провулку. Він глянув на сіре небо.
Клацнула старенька флуоресцентно-зелена запальничка. За мерехтливим малим полум’я небо затягнули густі хмари.
Юнак, глянувши востаннє на цей вогник, незабаром поклав запальничку назад у кишеню. Кінчики його пальців мимоволі зачепили пачку цигарок, але він так і не витягнув її. У будівлі було забагато людей для цього.
Де люди, там і шум. Іноді це було дещо… Нестерпно.
!..
Здібності, які розвинулися після пробудження, були водночас і благословенням, і прокляттям. Іноді вони змушували чути те, чого він бажав би ніколи так і не дізнатися. Юнак удав, що нічого не почув, і спустився вниз. Незабаром він сів на стару сходинку.
Бюро управління пробудженими, поспіхом створене для боротьби з напливом злочинців-пробуджених, знаходилося в одному з поліцейських відділів, який так і не почав належним чином функціонувати з Дня Розколу. Не було ані грошей, ані часу на будівництво нової будівлі.
На стінах все ще висіли плакати з безпеки руху і боротьби з курінням, нагадуючи всім, що це досі був поліцейський відділ. Ці плакати так і не змінили, хоча минуло вже цілих три роки.
Чиїсь кроки наближалися. Тц. Юнак тихо цокнув язиком і поспіхом заплющив очі.
Будь ласка, тільки не сюди…
Кроки нарешті зупинилися прямо під сходами. Разом із ними долинув веселий голос, сповнений захоплення.
— J! Ось Ви де!
J повільно розплющив очі і поглянув вниз. Один з новачків у Бюро управління пробудженими, якого він бачив кілька разів, висунув свою голову і подивився на нього.
Новачок, який приєднався три місяці тому, якщо памʼять йому не почала зраджувати. Як і годиться новеньким, у його очах досі сяяв щирий ентузіазм.
— Вже викликають? — без емоцій відповів J.
— Так! Саме так.
J відвів погляд від новачка і подивився на похмуре небо. Посеред нього клубочився чорний вир.
— Скажи їм, що скоро буду.
— А, але я думаю, що Вам краще піти прямо зараз…
— …
J не відповів і просто витріщився на цього мисливця. Хоча його обличчя було приховане маскою, значення його погляду було очевидним. Мисливець, отримавши настільки холодний погляд, затнувся.
— Ц-це терміново. Мені сказали обов’язково взяти Вас з собою…
— Хто сказав?
— М-мисливець Сон…
— …
Коротке зітхання зірвалося з вуст J. Повільно підвівшись на ноги, він почав спускатися.
Туп, туп — його чоботи ритмічно відлунювали на сходах. Обличчя все ще було приховане під маскою, а руки сховані у кишенях. Він мовчки пройшов повз новачка.
У той момент різкий запах крові вдарив у ніс. Новачок мимоволі скривився й, усвідомивши це, швидко затулив рота долонею.
J зробив вигляд, що нічого не помітив, лише ледь помітно тому кивнув. Минуло вже три роки з того моменту, як його проголосили героєм.
— Дякую, що передав.
Якщо так подумати зараз…
— Повертайся теж до роботи.
Тоді він виглядав втомленим. Дуже втомленим.
