Туп-туп-туп. Коридором лунали швидкі кроки – наче хтось майже біг.
Люди в коридорі поспіхом відступали, пропускаючи постать, що наближалася. Спершу в їхніх очах майнула роздратованість, але, здивовано впізнавши власника черевиків, вони змінили вирази обличчя на привітні. Один із мисливців, розливши каву собі на руку, вигукнув:
— Керівнику Чонбіне! Ви повернулися?
— Так, давно не бачились. Як справи? Ой, вона розлилася через мене?
— Ні! Просто руки трохи тремтять!
— Як ваше здоров'я, керівнику?
— Ха-ха, все гаразд. Незабаром одужаю, не хвилюйтеся.
— Бережіть себе!
— Дякую.
Права рука Чонбіна була в гіпсі, а обличчя вкрите пластирами, що надавало йому жалюгідного вигляду. Та його м'яка усмішка залишалася незмінною.
Але це було лише тимчасово. Пройшовши гамірним коридором і спустившись під землю, усмішка поступово зникла з його обличчя. Кроки пришвидшилися, поки не стали майже бігом.
В бюро управління пробудженими була спеціяльна кімната для утримання та допиту пробуджених злочинців. Доступ мали лише особи з відповідним рівнем допуску. Вона розташовувалася в глибині будівлі, і дістатися до неї можна було лише ліфтом.
Чонбін поклав своє посвідчення мисливця на пристрій автентифікації у ліфті.
[Авторизація підтверджена. Мисливець S-класу Чонбін з Бюро управління пробудженими, ласкаво просимо.]
Чонбін, старанний держслужбовець бюро управління пробудженими, повернувся на роботу одразу після того, як його виписали раніше запланованого терміну. Він так і не зміг заснути через погане передчуття.
І, як то кажуть, погане передчуття ніколи не буває хибним. Щойно він повернувся, то побачив зламаний стіл у кімнаті для допитів, а перед ним – Лі Сайона, що недбало сидів у кріслі. Відтоді, як Чонбін потрапив до лікарні, минуло вже чимало часу, але Сайон усе ще залишався під вартою. І це при тому, що той навіть не чинив особливого опору – лише розтрощив стіл!
Чонбін посміхнувся.
‘Це погано.’
І від цього йому стало ще тривожніше. Якби Сайон влаштував безлад у кімнаті допитів, Чонбін, можливо, навіть відчув би полегшення. Але його мовчання було значно страшнішим.
Чонбін миттєво кинувся вирішувати ситуацію. Він увірвався до кімнати для допитів, і щойно їхні погляди зустрілися, він одразу запропонував Сайону залишити бюро, пообіцявши окремо навідатися до гільдії Падо.
Однак Сайон не виглядав особливо розлюченим. Він не дорікав і не насміхався з Чонбіна за його поспішний прихід. Натомість жестом покликав його ближче й прошепотів на вухо:
— Я не відчував присутности Хон Єсона з учорашнього дня.
— Що ти маєш на увазі?.. Хон Єсон все ще тут?
Чонбін насупився. Він наказав, щоб після короткого допиту Єсона відправили до селища Джан Ін у Букхансані. Сайон спокійно відповів:
— Був. Але вже ні.
В його тоні звучав натяк. Поплескавши Чонбіна по плечу, Сайон покинув кімнату для допитів.
— Тобі варто уважніше стежити за внутрішніми справами.
Дзень. Світло ліфта увімкнулося. Коли ліфт досягнув підвалу, двері відчинилися. Чонбін випростався, і рушив темним коридором.
У кінці проходу знаходилися надійно замкнені залізні двері. Перед ними, зі схрещеними за спиною руками, пильнували вхід мисливці. Усі вони були знайомими Чонбіна – його безпосередні підлеглі. Побачивши його, мисливці мовчки схилили голови.
— Вітаю, керівнику.
— Не очікував вас тут побачити. Зараз не має бути жодних затриманих пробуджених. Я також не отримував жодних особливих звітів.
— …
— Я не віддавав наказу охороняти це місце. Хто наказав вам залишитися тут?
— …
Мисливці не відповіли, їхні погляди були спрямовані вперед. Чонбін усміхнувся й запитав:
— Відчините двері?
— Це неможливо.
— Гм, дивно…
— …
— Наскільки мені відомо, в бюро управління пробудженими немає жодного місця, куди б я не міг зайти…
Не встиг мисливець витягнути щось зі свого поясу, як Чонбін різко вибив двері ногою.
Бам!!
На важких залізних дверях тепер була вм’ятина, і звідти пролунав чийся крик.
— Аааа! Що відбувається?!
— О, тут ти?
— Що…? Чонбіне, ти прийшов мене врятувати?!
Єсон, прикований ланцюгами до стільця, підняв заплакані очі. Проте, помітивши пластирі на обличчі Чонбіна та гіпс на його руці, він нахилив голову набік.
— Або ні? Тебе теж схопили?
— Ха-а…
На щастя, на ньому не було жодних слідів побиття чи катувань – лише ланцюги та ізолювання. Але навіть це було занадто. Чонбін тяжко зітхнув і обернувся. Мисливці, що стояли перед дверима, спокійно дивилися на нього, не змінивши виразу облич. Провівши рукою по волоссю, він запитав:
— Чому Хон Єсон досі тут?
— …
— Він уже мав бути в селищі Джан Ін у Букхансані. Хто наказав залишити його тут?
— …
— Чому я не чую відповіді?
— Ха…
Раптом голова одного з мисливців біля дверей неприродно смикнулася. Світло в його очах згасло, а судини в них полопались, заливши білки моторошним багряним кольором.
Чонбін знову зітхнув.
Бряц… Чорний ланцюг із холодним металевим звуком обвив його ліву руку.
— От халепа… Варто було мені лише на мить відлучитися, і все пішло шкереберть. Знову завдячую тобі.
— Що відбувається? Це не мисливці з бюро?
— Хтозна. Може, самозванці. Або ж хтось втрутився в моїх підлеглих. Здається, мене недооцінили.
Чонбін холодно кинув ці слова, й зробив крок уперед. Тіла мисливців скривилися ще потворніше. Пролунав чіткий брязкіт металу. Не озираючись, Чонбін мовив:
— Хон Єсоне, відійди якнайдалі.
— Га? Я ж прив’язаний до стільця.
— Але ноги в тебе вільні, так? Пригорнися до стіни.
— Господи.
Буркочучи собі під ніс, Єсон незграбно відсунувся в кут кімнати.
У ту ж мить із костюма мисливця раптово вирвалися чорні шипи.
Бряц, бряц… Зловісний, моторошний звук нагадував дзижчання комах. Шипи зіткалися один з одним, видавши зловісний гуркіт.
Свист!!
Шипи полетіли прямо в Чонбіна.
***
Пізнього вечора, незадовго до часу підготовки, в ресторані з похмільним супом залишилося лише двоє клієнтів.
Біп.
— З вас 60 000 вон.
— Ось.
Ганібі простягнула картку. Ийдже спритно провів оплату, і віддав їй чек. Але вона не поспішала йти, натомість затримавшись біля каси і м’яко прочистивши горло.
Ийдже здивовано глянув на неї. Її питання застало його зненацька..
— Як ваша бабуся?
— Перепрошую?
— Ну, на дверях висіло оголошення. Щось про те, що ви закрилися на день, аби відвезти бабусю до лікарні.
Вона, мабуть, говорила про фальшиве оголошення, яке він повісив під час виставки майстра. Ийдже, не відволікаючись від прибирання стійки, відповів:
— О, з нею все гаразд.
— Справді? Яке полегшення.
— А чому питаєте?
— Та так… Просто зараз наша гільдія укладає контракт із фармацевтичною компанією.
— Ганібі.
Керівник Хан, що стояв поруч, тихо зауважив. Ганібі глянула на нього й відповіла:
— До чого така таємність? Це майже підтверджено. Новина все одно розлетиться за кілька днів.
— Але навіть так краще тримати язик за зубами. Тут часто буває багато мисливців...
— Ми останні клієнти перед підготовкою. І що з того? Я все перевірила, перш ніж говорити.
Керівник Хан лише зітхнув, і похитав головою. Ганібі сховала картку та чек у гаманець, і з усмішкою звернулася до Ийдже:
— Якщо маєте вільні кошти, можете прикупити акцій. Вони, швидше за все, злетять у ціні. Це велика справа.
— Кхем...
— Могли б витратити прибуток на лікарняні рахунки. Ну, бувайте!
Махнувши рукою, Ганібі залишила ресторан. Керівник Хан приклав палець до губ, а потім поквапився за нею. Брязь, клац. Двері зачинилися. Ийдже переглянув звіт про продажі й замислився.
‘Вона навмисне розповіла секретну інформацію?’
Якщо керівник Хан так бережно приховував це, означає, справа дійсно серйозна. Вона хвилювалася через його проблеми з лікарняними рахунками? Ийдже цінував цю турботу... Він почухав потилицю.
— Гм, цінна інформація. У ресторані із супом від похмілля багато подібного.
Позаду нього пролунав знайомий голос. Ийдже миттєво обернувся і вдарив кулаком, але, на щастя, обійшлося без переломів. Лише тремтячий голос озвався:
— Ого, які ж у вас неймовірні рефлекси… Вітаю, клієнте…
Голос лунав з тіні під стільцем за стійкою. Ийдже присів перед ним і мовив:
— Цього разу пробачаю, але більше так не вискакуйте.
— Завдяки вашій безмежній великодушности я ще живий. Обережність ніколи не буває зайвою.
З-під стільця виповз Мінґі, випростався й вклонився.
— Перед тим як ми почнемо розмову, зачекайте хвильку.
Мінґі витяг зі свого інвентарю невеликий круглий предмет, і натиснув на нього. Білий туман розлився навколо, осівши на склі вікон. Він поправив сонцезахисні окуляри.
— Хоч і малоймовірно, що хтось стане підглядати, краще перестрахуватися, зважаючи на серйозність ситуації.
— Так само як підслуховували ви, Со Мінґі-німе?
— Авжеж.
Мінґі без тіні сорому відповів, і дістав з інвентарю планшет. Ийдже, засунувши руки в кишені фартуха, запитав:
— Щось корисне знайшли?
— Якщо коротко… За допомогою Романтичного Відкривача ми ретельно перевірили національну лікарню.
Затиснувши стилус між пальцями, Мінґі торкнувся скроні й додав:
— Жодних даних.
— …Що?
— У національній лікарні взагалі немає жодного документу про нього. Підозріло чисто.
— …
— Хіба це не дивно? Є дані навіть про пацієнтів, які лікувалися там десятиліття тому, а от про вашого друга взагалі нічого немає.
Таке можливо? Ийдже, задумавшись, насупився. Він намагався згадати, чи могли ті дані загубитися у хаосі того часу. Довго обмірковував і, нарешті, мовив:
— Якщо припустити, що їх спершу просто не внесли в систему…
— Але ж звичайна лікарня змогла розробити протиотруту завдяки вашому другу й отримала від вас спонсорську підтримку, так? Повинні були залишитися якісь дані. Передача коштів, обладнання… Особливо там, де крутяться гроші, завжди залишаються сліди. Але тут – геть нічого.
— …
— Отже, залишається лише одне.
Очі Мінґі заблищали, коли він вказав стилусом на Ийдже.
— Хтось цілеспрямовано стер усі дані про вашого друга. Надто чисто. Так, ніби їх ніколи й не існувало.
