В закутку старого провулку ховався невеликий ресторан без жодної вивіски. Єдиною підказкою, що це взагалі заклад харчування, була наклейка "Хеджан-ґук" на скрипучих металевих дверях. Але попри це ресторанчик був переповнений. Усередині метушилося ще більше людей, ніж назовні, утворюючи черги.
У меню було лише два пункти: суп від похмілля за п’ятнадцять тисяч вон і алкоголь. Біля меню на стіні хаотично висіли старі, потьмянілі плакати й автографи. Однак це були не підписи знаменитостей:
[Ресторан хеджан-ґуку – Мисливець Бе Вону]
[Чудове місце! – Мисливиця Ян Хеджін]
Автографи належали мисливцям.
Серед натовпу метушився юнак із чорним волоссям. У сірому худі та чорному фартусі з логотипом бренду соджу він майстерно маневрував вузьким приміщенням, несучи по дві розпечені кам'яні миски на кожній руці.
— Ваш суп готовий.
— О, дякую.
— Працівнику, ще два супи на цей стіл!
— Добре.
— І додайте дві порції рису, будь ласка.
— Зараз усе буде.
Юнак швидко запам’ятав замовлення, кинув короткий погляд на стіл і поквапився на кухню. У цей момент із-за спини прозвучав голос чоловіка з поголеною головою.
— Гей, принесете ще одну пляшку соджу?
— Ні, ви вже випили дві.
— Та що ви таке кажете? Це лише перша!
— Я бачив, як ви щойно поклали порожню пляшку в інвентар. Більше не дам.
Хлопець указав пальцем на табличку біля меню. На аркуші А4, написаному чорним маркером, було чітко зазначено:
[Ліміт на соджу: дві пляшки на стіл]
[※ Щоб уникнути галасу та бійок]
Зібравши порожні миски зі столика поруч, юнак пішов на кухню. Чоловік із поголеною головою незграбно витягнув пляшку з інвентарю, а його сусід одразу заходився його дорікати:
— Бачиш? Я ж казав, що так не пройде. Цей хлопчина дуже суворий із кількістю випивки. Завжди тільки дві пляшки.
— Він якийсь яструб, а не працівник. Я сховав пляшку швидше, ніж ловлю монстрів. Невже він мисливець?
Чоловік навпроти похитав головою.
— Командир Хан казав, що питав його про це, але той відповів, що звичайна людина.
— Та невже? Може, це через цей тренд – приховані сили? Або він незареєстрований?
— Ти ж знаєш, які штрафи за незареєстрованих пробуджених. Якби він мав приховану силу, то давно б заробляв у підземеллях, а не тут супи носив.
Юнак, проходячи на кухню, на мить напружив плечі, але чоловік із поголеною головою нічого не помітив і лише кивнув, погоджуючись:
— Так, ті, хто приховує сили, завжди влаштовують із цього шоу.
— Командир Хан хоче взяти його в команду, якщо той пробудиться. А якщо він і до пробудження такий спритний, то точно буде щонайменше B-класом.
Не звертаючи уваги на розмову, хлопець у кухні налив воду в мийку і ледь помітно всміхнувся.
'Та я, мабуть, пробудився раніше за вас,' — подумав він.
Ча Ийдже, так звали юнака, мав неабиякі здібності: він міг із легкістю помічати приховані пляшки соджу й володів надлюдською силою, яка дозволяла нести кілька розпечених мисок одночасно. Але, бувши прихованим пробудженим, він обрав працювати в цьому маленькому старому ресторанчику, а не йти легким шляхом у підземеллях.
***
Кілька місяців тому Ча Ийдже прокинувся на сміттєзвалищі. Скільки часу він був непритомний? Довго кліпаючи очима, він поступово відчув, як до нього повертаються притуплені почуття.
— Де це я?.. Ух…
Нестерпний сморід вдарив у ніс, і його шлунок скрутився, викликаючи нудоту. Хоча востаннє їв він доволі давно, виснажене тіло судомно стискалося. Світ крутився, і він навіть пальцем не міг поворухнути.
Монстри нескінченним потоком виливалися з білого розлому. Так, він пам’ятав, як бився з василіском, як у фіналі встромив лезо йому в голову. А потім…
Розплющивши очі, він побачив величезну чорну діру посеред темно-синього нічного неба. Вона виглядала, ніби сповіщала про кінець світу, хоча зараз це видовище стало настільки звичним, що важко було уявити небо без неї. Люди називали це чорною дірою.
Чорних дір не видно всередині розломів. Це означало, що він повернувся до реальності. Коли свідомість прояснилася і він усвідомив ситуацію, його охопила проста фізична потреба.
— Хочу їсти…
Використовуючи купу сміття як опору, Ча Ийдже з великими зусиллями сів. Спершись об брудну стіну, він важко зітхнув і спробував підвестися. Його кволе тіло рухалося, ніби неслухняний механізм, а хиткі ноги тремтіли, відмовляючись йти.
У якийсь момент у повітрі з’явився аромат м’яса. Мимоволі він широко розплющив очі та озирнувся навколо. Наприкінці темного провулка він помітив тьмяне світло. Не перестаючи хапатися за стіну, він рушив туди.
Перед ним постала занедбана будівля без жодної вивіски. Через запилене скло залізних дверей він побачив стареньку, що сиділа сама. Відчувши чиюсь присутність, жінка, яка чистила часник, обернулася. Ча Ийдже, спершись чолом об скло, слабким голосом прошепотів:
— Чи можна… щось поїсти?..
Його вигляд, скоріш за все, більше нагадував мерця, який дивом вибрався з рук маніяка, проте старенька, замість того щоб злякано кричати, відчинила двері.
— Чого ти стоїш? Заходь швидше.
Зайшовши всередину, Ча Ийдже відчув, як тепло й запах м’ясного бульйону огортають його. Старенька оглянула очима його з ніг до голови й похитала головою.
— Що з тобою сталося? З розлому повернувся, чи що?
— Гм… – тільки й спромігся мовити він.
Цокаючи язиком, вона махнула рукою на вільне місце й зникла в кухні. Він незграбно сів за стіл у найдальшому кутку. Невдовзі перед ним з’явилася тарілка білого кісткового бульйону та миска з рисом.
— Їж. На хеджан-ґук треба трохи почекати.
— …
— Якщо не збираєшся їсти, викинь.
Поглянувши на їжу, Ча Ийдже знову опустив очі на стіл. Та коли відчуття голоду стало нестерпним, він немов одержимий почав поглинати їжу. Кожна ложка білого бульйону повертала життя в його замерзле, виснажене тіло. Він подумав, що те світло, яке бачив у провулку, було, мабуть, відбиттям доброти цієї жінки. Він зачерпнув рису й додав його в бульйон.
Наситившись, Ча Ийдже став роздивлятися інтер’єр закладу. Старий телевізор, потерті постери, старезний вентилятор і велетенський календар, що наче застиг у часі. Це місце було просякнуте духом минулого.
'Скільки часу минуло з того моменту, як я увійшов у розлом?' – Погляд Ча Ийдже зупинився на календарі.
— Дві… що? Який зараз рік?
Застигши, він кліпав очима, але цифри на календарі залишалися незмінними. Минуло вісім років. Його дихання збилося, реальність наче вислизала з-під ніг.
На поличці з телевізора лунало:
— Вісім років тому в районі західного моря відкрився розлом п’ятого рівня…
Ча Ийдже ковтнув ще ложку бульйону, але слова з телевізора змушували його серце стискатися.
— …Розлом раптово досягнув першого рівня. Уряд відправив у нього мисливця J S-класу, а також чотирнадцять мисливців А-класу та тридцять — В-класу. На жаль, ніхто з них не повернувся…
На екрані миготіли знайомі обличчя. Це були ті люди, яких Ча Ийдже відчайдушно шукав серед гір мертвих тіл.
Його серце пронизав гострий біль, але він змусив себе не піддаватися емоціям, зберігаючи холодний вираз обличчя. Дивлячись на екран, він бачив мисливців класу B і A, а потім з’явилося останнє зображення — мисливець S-класу, J, у чорній масці, яка приховувала все його обличчя.
— Бюро управління пробудженими офіційно визнало загибель усіх мисливців, які увійшли в розлом, через три місяці після його закриття.
'Усі загинули?'
Екран змінився. Ча Ийдже, тримаючи в руках порожню ложку, автоматично підніс її до рота.
Його рука продовжувала машинально тягнути ложку в повітрі, хоча тарілка вже була порожня. На екрані з’явився чоловік середніх років, який завершував свою промову.
[Сон Йохон | Пробуджений S-класу | Глава гільдії Самра]
— Без J у нашої країни не було б майбутнього. Вісім років тому ми втратили героя в Інчхоні. J та 44 мисливці сміливо увійшли в розлом, подарувавши нам надію. Ми зобов’язані дивитися вперед і рухатися далі.
З серйозним виразом обличчя чоловік урочисто дивився в камеру.
— На цьому завершується документальний фільм до восьмої річниці розлому першого рівня у західному морі, «Для J».
Внизу екрана з’явився підпис: [Ця програма створена за підтримки гільдії Падо та бюро управління пробудженими], після чого екран згас. Ча Ийдже кілька разів програв у голові почуті слова, щоб переконатися, що не помилився.
"— Було підтверджено, що всі мисливці, які увійшли в розлом, загинули.
— Вісім років тому ми втратили героя в Інчхоні.
— Документальний фільм до восьмої річниці, «Для J»."
Це сон? Якщо заплющити очі та знову розплющити, чи прокинеться він? Але все, що його оточувало, було надто реальним. Чорна діра, яку він бачив раніше, повний шлунок і ложка, що впала з гучним дзвоном, усе це не залишало сумнівів.
Ча Ийдже не міг приховати свого потрясіння й схопився за голову. Усі мисливці, яких відправили в розлом західного моря, загинули? Але це не могло бути правдою. Ні, це точно не так!
Адже мисливець J, Ча Ийдже, єдиний, хто вижив, зараз сидить тут і їсть суп!
