Том 1. Розділ 3

— Ем… чи можу я скористатися телефоном?

— Звісно, вперед.

— Дякую.

Ча Ийдже попрямував до стійки ресторану, ледве закінчивши говорити. Він узяв стару слухавку й набрав прямий номер директора бюро управління пробудженими — номер, який знав лише він. Рука помітно тремтіла, поки він натискав кнопки. Та натомість він почув холодний голос оператора:

— Набраний вами номер недійсний. Перевірте номер і спробуйте ще раз.

Спробувавши ще раз, він отримав той самий результат. Ийдже повільно поклав слухавку. Серце, що до цього здавалося застиглим, мов у крижаній воді, почало шалено калатати, а на чолі виступив холодний піт.

‘Невже я справді потрапив у майбутнє на вісім років? Або, що важливіше… невже я справді мертвий?’

Проте він не міг бути впевнений ні в чому. Можливо, директор просто змінив номер. Ийдже не хотів бачити ситуацію лише з негативного боку. Рішуче розвернувшись, щоб вийти з ресторану, він згадав важливу деталь.

У нього не було грошей. Перед тим як увійти в розлом, він узяв із собою лише витратні матеріали, як-от зілля. Навіть їх він уже використав. Тепер він був повністю на мілині — без копійки за душею, навіть на оплату їжі.

Кинувши швидкий погляд на літню жінку за прилавком, Чха Йі Чже обережно заговорив:

— Ем, бабусю...

— Га?

— Ну, я…

Він ніяково потер рукави, не знаючи, як продовжити. Жінка мовчки подивилася на нього, а тоді неспішно підійшла й узяла його поранену руку у свої зморшкуваті долоні.

— Усе гаразд, синку.

— Перепрошую?

— Просто колись повернешся й поїси ще.

Вона сунула йому в руку дві зім’яті купюри по десять тисяч вон. Ийдже розгублено відкривав і закривав рот, не в змозі вимовити ні слова, лише низько вклонився. Жінка тим часом пішла на кухню й повернулася з темно-синьою курткою й чорною шапкою.

— Одягни це.

— Ні, справді, не варто. Я… я впорядку.

— Якщо будеш швендяти вдень у такому стані, тебе затримають. Одягай.

Жінка була непохитна. Знімаючи свою подерту куртку, Ийдже помітив на лівому зап’ясті срібний годинник, який мав із собою з моменту пробудження.

‘Ось воно!’

Швидко знявши годинник, він простягнув його жінці.

— Бабусю, візьміть це.

— Що це?

— Годинник. Це все, що в мене зараз є.

— Навіщо? Мені він не потрібен.

— Ні, будь ласка, візьміть. Подумайте про це як про заставу. Я обов’язково повернусь за ним.

Ийдже майже силоміць вклав годинник у її руку, натягнув шапку на голову й вибіг із магазину, низько вклоняючись на ходу. Жінка щось кричала йому вслід, але він не озирнувся.

Зупинившись через кілька кварталів, він підняв погляд до неба. Уже світало. Довга черга біля автобусної зупинки, машини, що заповнили дороги, люди, які йшли мокрим від роси тротуаром із втомленими обличчями. Усі були зайняті своїми справами.

Сцена здавалася мирною, але для Чха Йі Чже вона була чужою. Ця Південна Корея, яка, за його підрахунками, існувала на вісім років уперед від його часу, була зовсім не схожою на ту, яку він пам’ятав. Дивлячись на звичайне життя людей, він відчував тільки порожнечу.

І тоді це сталося.

Біііііп—

Навколо пролунав гучний сигнал тривоги. Люди витягали телефони, щоб перевірити повідомлення. Поруч двоє школярів жваво обговорювали щось.

— Чорт, через 30 хвилин відкриється розлом.

— Як думаєш, побачимо мисливців? Якщо прийдуть, знімемо й закинемо на YouTube.

— Ага. Як шкода, що я дрона не взяв.

‘Розлом?’

Ийдже розгублено озирнувся навколо. Люди зберігали спокій, ніби це був звичайний день. Тривожні сповіщення, здавалося, стали буденністю. Він упіймав за руку жінку, яка проходила повз.

— Вибачте, це правда? Відкривається розлом?

— А? Так, щойно надійшло повідомлення. Ви хіба не бачили?

— Я.. я забув телефон.

— Ах, зрозуміло. Ось, подивіться.

Жінка показала йому свій телефон.

[Бюро управління розломами]

Очікується, що розлом відкриється на сході району Вірае-дон, Сонгпа-гу, Сеул о 7:42 ранку 14 листопада. Жителі повинні евакуюватися до призначених укриттів. Якщо передчасна евакуація неможлива, зв’яжіться з бюро управління пробудженими.

Розлом — це, по суті, "раптовий вхід до підземелля". На відміну від звичайних підземель із фіксованими точками входу, розломи з’являються випадково й відкривають прохід. Якщо їх не ліквідувати швидко, монстри почнуть вириватися назовні. Але як можна передбачити час і місце відкриття розлому?  

Ийдже застиг, занурений у роздуми. Жінка обережно запитала:  

— Ем, з вами все гаразд?  

— Так… Усе добре. Дякую, що показали.  

Жінка кивнула, усе ще виглядаючи стурбованою, й пішла геть. Провівши її поглядом, Ийдже, трохи оговтавшись, теж рушив уперед.  

Ревіння двигунів автомобілів перекликалося з ілюзіями, яких він так намагався уникати. Хрускіт кісток, розриви плоті, тріск ший, благання про пощаду... Знайомі крики та звуки накладалися на спокійну картину міста. Ці жахливі спогади змусили його зупинитися.  

’Чи мали всі ці жертви сенс?’  

Світ через вісім років після зникнення J був таким мирним і досконалим. Саме такою була картина, про яку він мріяв.  

Зруйновані дороги, автобуси, розчавлені лапами монстрів, обвалені будівлі, обгорілі й зігнуті вуличні ліхтарі, люди, що затамували подих, боячись появи монстрів будь-якої миті. Минуле стояло перед очима, ніби це було вчора.  

Ийдже щиро бажав миру. Життя без страху. Навіть якщо його самого не буде поряд, щоб це побачити. Але тепер, коли ці моменти стали реальністю, у нього були суперечливі відчуття.  

Чи щось зміниться, якщо J, якого вже вісім років вважали мертвим, повернеться? Його поява зруйнує цей спокій. Усі збігатимуться, вимагаючи пояснень, що сталося в розломі, як він вижив і чому повернувся лише тепер.  

Ийдже витер холодний піт. Здавалося, всередині щось скручувалося.  

Він розумів, що має розповісти світу про жертви своїх товаришів. Він пам’ятав їхні імена, обличчя, те, як вони загинули.  

Але...  

— Ийдже, запам’ятай.  

— Світ змінився, і тепер, коли в тебе є сила, усі покладатимуться на тебе. Вони очікуватимуть, що ти врятуєш усіх.  

— Але,Ча Ийдже, ти ще такий молодий…  

— Тобі не обов’язково рятувати всіх.  

— Ти можеш утекти.  

Ийдже пригадав слова своєї тітки, коли вона тримала його за плечі й давала поради.  

Його тітка, яка теж пробудилася як мисливиця B-класу після того, як втратила своїх двох синів у тому самому розломі, що забрав сім’ю Ийдже, була єдиною, хто вижив із ним. Хоча вони не були кровними родичами, вони підтримували одне одного, як сім’я. Саме вона порадила йому приховати свою особистість.  

’Тепер я розумію, тітко.’

Ийдже потер очі, хоч і не мав потреби.  

Мисливець J уже був мертвий, і ніхто не знав, хто такий Ча Ийдже. Люди навіть не здогадувалися про його існування. Навіть через вісім років двадцятирічний Ийдже залишався тим самим юнаком. Він усе ще пам’ятав, як тітка вітала його з дорослішанням. Але у цьому світі йому тепер було двадцять вісім.  

Люди проходили повз нього байдуже. Ийдже довго стояв посеред натовпу. Тихо, самотньо.  

І зрештою,  

Ча Ийдже вирішив утекти вперше в житті.  

***  

Кілька місяців потому… у тому ж ресторані з похмільним супом.  

Ча Ийдже, який щойно збирався помити гору посуду на кухні, повернувся до зали через постійні замовлення та дзвінки від клієнтів.  — Рахунок, будь ласка!  

— Так, одну хвилинку.  

Одне з найважливіших відкриттів Ча Ийдже під час роботи в цьому ресторані було те, що, навіть залишивши життя мисливця й ставши працівником у закладі з похмільним супом, повністю приховати свої здібності тут не вдасться.  

— Ще кімчі й редьки, будь ласка!

— І додайте трохи перцю!

— Добре, одну хвилинку.

Цей ресторан був занадто популярним. Особливо серед мисливців, які їли швидко й багато. Через це Ча Ийдже удавав, що він звичайна людина, яка просто трохи сильніша й спритніша, використовуючи свої здібності пробудженого лише трохи.  

— Вибачте, можна трохи перцю?..

— Так, звісно.  

— Дякую.  

— Швидше прибирайте стіл! Нам треба поїсти й вирушати в підземелля!  

— Ми самі витремо стіл! Можна ганчірку звідти?  

— Якщо дасте нам перець, ми самі його наріжемо.  

— Цей хлопець — мисливець B-класу. Він круто справляється з нарізанням мечем.

У короткий проміжок часу, поки Ча Ийдже повернувся на кухню, клієнти вже почали ділити обов’язки, ніби збиралися на рейд у підземеллі. Ледве вибравшись із переповненого залу, що нагадував щойно відкритий розлом, Ийдже дістав із холодильника контейнери з кімчі й редькою, щоб трохи перепочити. Його рухи стали механічними, а погляд порожнім.  

’Треба якомога швидше поставити бар самообслуговування для кімчі й перцю.’

Схопивши два мішки рису та перцю, він швидко вийшов із кухні й одразу почав оцінювати мисливців поглядом. Найкраще було доручити завдання нарізки перцю мисливцеві B-класу.  

— Ви, наріжте цей перець, а також візьміть кімчі, редьку й рис. Я поки що розберуся з рахунком.  

Слідом за його вказівками мисливці бездоганно розділили ролі, ніби справді брали участь у рейді. Мисливець B-класу, використовуючи кинджал, що, ймовірно, був зброєю не нижче C-класу, нарізав перець. Мисливець C-класу за допомогою щипців розкладав кімчі та редьку, а решта мисливців шикувалися з мисками в чергу. Ча Ийдже обробляв їхні платежі на терміналі, спостерігаючи за гармонійною сценою.  

’Це і є світ, який я захищав…?’

Колишній мисливець №1 у Південній Кореї, перший мисливець S-класу в країні, відомий під ім’ям J. Вісім років тому він закрив розлом першого рівня в західному морі й став національним героєм після своєї загибелі. Його справжнє ім’я, нікому невідоме, було Ча Ийдже. І тепер…  

— Дякую, гарного дня. Ласкаво просимо, скільки вас буде?  

…він був звичайним працівником у ресторані з похмільним супом.