ГЛАВА 54 (19). Епілог. Підозри військового офіцера
Лібай спостерігав за мерехтливим світлом ліхтарів з вершини зовнішньої стіни імператорського містечка без жодних слідів захоплення на обличчі. Вдень бенкет, ввечері бенкет, а самий пік веселощів — уночі.
— Ого, виглядає весело, еге ж? — вигукнув його підлеглий, що сидів поруч.
Ще зовсім дитя, цей хлопець щойно досяг повноліття, однак вже зміг скласти іспит і отримати військове звання. Це свідчило про його здібності. Лібай вважав його одним з найкращих новачків цього року, який вартував того, щоб возитися з його муштрою.
Цієї ночі Лібай залишився в палаці. Тут завжди мала перебувати певна кількість офіцерів. Хоча завдяки підвищенню він тепер не був зобов’язаний опікуватись новачками, але канцелярська робота була йому не до душі, тож він скористався наглядом за хлопчиськом як приводом.
Офіційний бенкет тривав з ранку до обіду, а справжні веселощі чекали на гостей ввечері. Влаштовували такі свята, звісно, лише високопосадовці. Більшість з них жила в елітному районі на півночі столиці. Деякі з найзаможніших, здавалося, були готові розважатися всю ніч, зовсім не турбуючись про вартість палива. З верхівки палацової стіни було добре видно вогні у їхніх маєтках.
— Та яке там весело? Годі тобі, — Лібай згадав, як начальство кілька раз брало його з собою на подібні заходи. На щастя, не надто часто. Розважалися там лише кілька найповажніших службовців, добряче напиваючись в процесі. А такі дрібні службовці, як він, мали постійно дбати про старші чини та не дозволяти собі зайвого.
Лібай був у дещо кращому становищі завдяки тому, ким був господар тих вечірок. Або, можливо саме через те, ким він був, молодому офіцерові було зовсім не до веселощів.
Запрошували Лібая на бенкети високопоставленого офіцера на ім’я Луохань, який був відомий своєю ексцентричною поведінкою. Якщо він влаштовував вечірку в себе вдома, то це перетворювалось на якесь химерне «шоу талантів». Одного разу через те, що борода і вуса Лібая були ще малопомітні, йому довелося перевдягтись у жіноче вбрання, вкрити обличчя білилами та рум’янами, а потім танцювати перед усіма. Напевно, це виглядало доволі моторошно, адже він на той момент вже мав достатньо широкі плечі та сформовані м’язи.
Хоч як принизливо це було, правда полягала в тому, що саме участь у подібних бенкетах допомогла Лібаю обійняти свою теперішню посаду. Оскільки його батько був провінційним службовцем, то він не мав жодної підтримки для побудови військової кар’єри в столиці. А начальником Лібая тоді якраз устала людина, яка мала однозначно гірші за нього здібності й змогла піднятися вище лише завдяки родинним зв’язкам. Побачивши цього начальника на одному з бенкетів Луохань замислено покрутив у руках письмового пензлика і запропонував йому стати цивільним службовцем.
Лібай тоді подумав, що це якось аж надто раптово, однак практично наступного дня його начальник дійсно залишив військову службу. Ще більш дивним було те, що він справді став вправним та успішним держслужбовцем.
Згодом Лібая підвищили до старшого офіцера також завдяки рекомендації Луоханя. Попри те, що його було важко зрозуміти, а його дивацтва завдавали всім довкола клопоту, цей стратег дійсно мав око на здібних людей. І це приносило свої плоди.
З вечірок Луоханя хоч якась користь була, однак Лібай був впевнений, що в будь-якого іншого господаря бенкети перетворювались на збіговисько хитрих лисиць, що лише зовні виглядали безневинними барсуками та єнотами, а за пазухою ховали чорні серця.
Клопоти Лібая давно вже запахли смаленим, хоча корінь зла вирахувати йому все ніяк не вдавалося.
Згадавши це, Лібай сперся на стіну й почав лічити на пальцях:
— Першою була маленька пожежа на складі, — промимрив він.
За словами Маомао це була, швидше за все, випадковість, але Лібая турбувало дещо дивне в цьому випадку. Він усе ще зберігав кістяну трубку, яку Маомао довірила йому.
З того часу в Лібая залишився секрет — невеличка пролисина, що з’явилася через опік, отриманий тоді. Він дав собі чудернацьку обіцянку обов’язково змусити Байлін торкнутись цього місця, коли наступного разу відвідає «Малахітовий палац».
— Наступним був той випадок біля таверни.
Все ж цікаво, що то були за хлопці. Зрештою Лібаю так і не вдалося нічого про них дізнатися. У підсумку його переслідувала тривога через людей, яких він навіть не міг пригадати*.
// * П.п.: Мова йде про події 41(6) глави. Оскільки вони не попали у фінальну версію новели, то ні в манзі, ні в аніме не згадуються.
І ще одна річ.
— Спроба отруєння урядовця, так?
Ця справа не мала широкого розголосу, оскільки виглядала, як звичайний випадок харчового отруєння. Постраждалий службовець мав зв’язки із військовими, й Лібай також був із ним знайомий. Та нещодавно молодшого брата цього урядовця посадили у в’язницю. Прикро, що злочинцем виявився родич.
Можливо через те, що правильне лікування отруєння було проведено занадто пізно, але у результаті, хоч службовець і залишився живим, він став калікою. Він більше не був здатен якісно виконувати свої обов’язки, як раніше. Лібай згадав, як новий урядовець, що мав тепер виконувати ту саму роботу, в розпачі чухав потилицю й питався у підлеглого: «І як це все робити?». Здається, це була досить серйозна справа.
А молодший брат того службовця белькотів дещо, що здалося Лібаю дивним. Начебто його хтось підбурював. З іншої сторони майже кожен, хто потрапляв до в’язниці, заявляв про щось подібне, не визнаючи своєї провини. Оскільки в’язниця була в підземеллі військової частини імператорського містечка, то Лібай мав чималий досвід спілкування зі злочинцями.
Та біда не ходить одна. Ось що хвилювало Лібая останнім часом.
Він пишався своєю інтуїцією та сподівався, що вона й надалі добре йому служитиме. А тому не вважав, що це була лише його уява й зараз раптом згадав про слова молодшого брата службовця.
Однак у підсумку, він подумав, що немає сенсу сушити голову щодо цього.
Лібай позіхнув і покрутив головою. Він зрозумів, що як не зробить щось прямо зараз, то просто засне.
— Ну, я повертаюся.
— Вже йдете? Може, залишитеся ще трохи? — спитав підлеглий.
— Ха! Думаєш, мені весело возитися з таким паршивцем? — покепкував з нього Лібай, спустився сходами зі стіни та пішов до кімнати відпочинку.
Аж раптом...
Хтось бігцем прогупав по кам’яній підлозі коридору. Переляканий голос вигукнув: «Швидше, сюди!» й коридором провели чоловіка в білому службовому вбранні. Здається, це був військовий медик.
— Що трапилося? — запитав Лібай, підлаштовуючись під їхні кроки.
Офіцер, що супроводжував лікаря, на мить набрав вкрай роздратованого вигляду, але, помітивши відтінок нефриту та колір китиці підвіски на поясі Лібая, тихо прошепотів:
— Злочинець. Він упав із піною на губах.
Після цих слів чоловік схопив медика, який, здавалося, от-от зомліє, і потягнув його вниз сходами до підземелля.
Лібай зупинився й недовірливо почухав потилицю.
— З піною? Отже, мені не просто здалося?
Як не крути, це все дійсно пахло смаленим.
=============
// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі або на сайті. Смакуйте улюблені новели рідною мовою!
