// «Смаколикам» три роки! Ю-ху! 🥳
ГЛАВА 41 (6). Один день з життя військового офіцера
Лібай стиснув у кишені свій важкий, набитий грошима гаманець та рушив далі дорогою до Квіткового міста. Це був його перший вихідний відтоді, як він отримав зарплату. Як військовий, Лібай був розквартирований на території імператорського містечка, однак кожного вільного дня вирушав у місто. І місцем його призначення був дім розпусти, в якому на нього чекала зустріч з Пишноцвітною Трояндою.
Сьогодні його хода була особливо легкою. Тільки-но він зустрів одну знайому придворну панночку, на ім’я Маомао. Вона мала непоказну зовнішність, однак напрочуд широкі зв’язки. От і з відомою куртизанкою Байлін, яку також називали Пишноцвітною Трояндою*, вона була настільки близькою, що називала її «старшою сестричкою». Маомао саме збиралася пройти крізь ворота, з невеликою торбою на спині. Вона мала намір навідатися до свого додому у Квітковому місті після довгої перерви. Лібай подумав, що вона неминуче прийде привітатися зі своєю «старшою сестричкою» і, якщо пощастить, вони влаштують чаювання прямо в холі «Малахітового палацу».
Це був хороший шанс для Лібая побачити обличчя улюбленої «квітки», адже зазвичай, його відвідини «Малахітового палацу» закінчуювалися тим, що він просто пив чай з однією з учениць. Іншими словами, потай він сподівався використати візит Маомао задля побачення з Байлін.
Отже, з легким серцем він вирушив до міста, однак сонце ще стояло надто високо. Квіткове місто по-справжньому відчиняло ворота для гостей лише на заході сонця. Деякі крамнички були відкриті вже з полудня, однак від повій-учениць Лібай чув, що Байлін справжня «сова» й прокидається лише ближче до вечора. Навіть якби він прийшов прямо зараз, було б зарано.
— А, до біса.
Лібай вирішив вбити час у сусідній корчмі.
***
— Що замовите, пане? — до Лібая з поклоном звернулася дівчина доволі розпусного виду. Хоч вона і поводилася, як подавальниця, але погляд, спрямований на Лібая, був оцінювальним, як у повії. Ресторанчик був просторий, але тьмяно освітлений і малолюдний. Одні відвідувачі тихо перешіптувалися між собою, а інші шумно загравали до подавальниць.
Лібай вирішив, що зробив помилку, зайшовши сюди. Хоча це місце знаходилося досить далеко від Квіткового міста, однак, здавалося, надавало саме тамтешні послуги. На першому поверсі була корчма, а вище — такий заїжджий двір, в якому подавальниці проводжали клієнтів до їхніх номерів та вже не поверталися до самого ранку.
Чесно кажучи, це був не той заклад, відвідинами якого можна похизуватись. По суті, вони займалися тим самим, що й борделі Квіткового міста. Проблема була в тому, чи мали вони офіційний дозвіл на це. Звісно, продаж «квітів» приносив значно більший дохід, ніж продаж самих лише харчів. Але ж і податкова ставка для такої справи помітно відрізнялася.
Якби Лібай був затятим поборником правил, він, ймовірно, дав би свідчення про ухиляння від сплати податків і взяв би це собі за заслугу. Однак він був не такою людиною, тому лише замовив собі страву, побачивши, як смакує свій обід відвідувач по сусідству. Лібай знав, що подібні речі були потрібні для успішної кар’єри, але він не вважав себе достатньо розумним для цього. Він завжди спирався лише на фізичну силу й вважав, що якби він надто невміло вказав на порушення, невдоволений погляд відповідального посадовця приніс би йому забагато клопоту. Якби він і зробив хоч щось, то хіба що поскаржився на це знайомому державному службовцю з підвищеним почуттям справедливості за випивкою.
Подавальниця, зрозумівши, що Лібай зайшов лише пообідати, виправила свої кокетні манери та повернулася на кухню легкими кроками. Що ж, в таких місцях жінки вміють швидко перемикатися.
Лібай влаштувався за столом і швидко роззирнувся навколо. Крім Лібая в залі були лише двоє чоловіків, що залицялися до подавальниць, трійця, що перемовлялася в кутку, ще двоє, які обідали поруч.
Погляд Лібая затримався на трійці. Один з них постукував пальцями по столу, а під кінчиками його пальців виднівся невеликий папірець. Коли подавальниця принесла до їхнього столика чергову пляшку вина, вона також забрала порожню пляшку й пішла назад на кухню. За цей час папірець зник.
«Зрозуміло», — подумав Лібай. Ну, звісно, нечесний заклад приваблює нечесних людей. Схоже, що окрім їжі та «квітів», вони продають ще й інформацію. Лібай прислухався до розмови трьох чоловіків.
— Як йдуть продажі останнім часом?
— Ну, практично без змін. От тільки ціна на полотно трохи підвищилася.
Це скидалося на звичайну купецьку розмову. Нічого підозрілого в цьому не було. Добре було б на цьому й покінчити, але за звичкою Лібай продовжив слухати їх, вишукуючи слова з підтекстом.
Лі Бай вважав, що нинішній стан справ у країні був не такий вже й поганий, але невдоволені все ще знаходились. Навіть існували припущення, що вибух, який днями стався на складі, був спричинений зумисно. Зрештою, причиною виявилося недбале поводження комірника з люлькою.
Згадавши про це, Лібай дістав дещо з-за пазухи. Цю річ йому дала Маомао під час їхньої недавньої зустрічі. Це була люлька, вирізьблена зі слонової кістки. Вправна придворна панночка почистила та відполірувала її, припустивши, що ця річ належала комірникові. Вона сказала, що замінивши дерев'яну частину, нею можна буде знову користуватися.
— Добре буде, якщо ви повернете цю люльку, адже її можна вигідно продати, — сказала вона.
Лібай вже розпитав про дім, в якому мешкав комірник. Він вважав себе добросердою людиною, що має таку рису характеру, як нездатність відмовити іншим у проханні. Тож він збирався сходити до комірника по обіді.
— Так чи інакше, а зроблена вона напрочуд гарно, — пробубонів він.
Слонова кістка була бивнем тварини з далекої країни. Звичайно, пересічній людині дістати такий матеріал було нелегко. Втративши настільки дорогоцінну річ, будь-хто обов'язково шукав би її.
— Вітаю, пане. Дякую за очікування.
Подавальниця принесла миску теплої рисової юшки. Густа юшка, ретельно перемішана зі шматочками курятини та різноманітними овочами виглядала дуже апетитно. Також подали смажені курячі крильця та свинину, тушковану з горіхами й овочами. За одним лиш ароматом можна було зрозуміти, що вся ця їжа чудово приготована.
— Виглядає непогано.
— Ах, ця їжа дійсно додасть вам сил, — подавальниця підморгнула Лібаю, солодко посміхнувшись. Схоже, вона намагалась спокусити його. Раніше, можливо, його привабила б ця дівчина — не надто товста, з гарним тілом та симпатичним обличчям — але не зараз. Після зустрічі з неймовірною жінкою, яка виглядала так, наче вона народилася з квітки лотоса, ідеали Лібая піднялися настільки, що пробили дах. Тепер, коли він скуштував цієї райської насолоди, він більше не міг задовольнятися звичайними жінками.
— Тоді, скуштуймо.
Побачивши, що Лібай без жодної реакції взявся до обіду, подавальниця повернулася до зали, розгубивши всю свою привітність. Схоже, цій жінці сьогодні не щастило з клієнтами, тому вона звернулася до пари відвідувачів, що сиділи поруч.
То були двоє товстуватих чоловіків, один з яких виглядав зовсім нездоровим. Він мав темні кола під очима й набрякле обличчя. Він нічого не їв, тільки пив чай. Усю смачну на вигляд їжу, яка привернула увагу Лібая, їв другий чоловік.
«Хіба можна марнувати таку смачну їжу?», — подумав Лібай, рухаючи паличками.
Незабаром тріо попереду, закінчивши свої справи, перейшло до сплати рахунку. Лібай облизав ложку. Він і не подумав нічого робити, хоча помітив, що рахунок був завеликий для тої кількості вина, яку вони випили. Він лише скоса поглянув на них, запам’ятовуючи обличчя.
Невдовзі після того, як та трійця вийшла, пішли й ті двоє, що обідали поруч.
Подавальниця, якій не вдалося підчепити клієнта, кинула на Лібая роздратований погляд. Здається, вона хотіла, щоб він швидше доїв та дав їй можливість прибрати.
***
— Це тут?
Лібай йшов вулицею, важко дихаючи. Після обіду він попрямував до будинку комірника, щоб повернути йому люльку. Й першим, хто його зустрів, виявився сам комірник — неохайний, зарослий щетиною та оповитий алкогольними парами.
Коли Лібай показав йому люльку зі слонової кістки, чолов’яга одразу заявив:
— Мені це не потрібно. Просто викинь цю кляту штуку.
Сьогодні Лібай був вбраний не в офіційний стрій військового, а у повсякденний одяг. Він подбав про пристойний зовнішній вигляд, хоча б для того, щоб не соромно було показатися на очі Байлін, але не вдягнув пояс із нефритовою підвіскою, що вказував на його ранг, тому колишній комірник прийняв його за простого посильного. Він навіть звернувся до Лібая грубою вуличною мовою.
Коли ж молодий офіцер перепитав, чи не була ця річ цінною, комірник сказав:
— Хтозна. Це був подарунок і я взяв її лише тому, що її віддали задарма. Взагалі-то вона надто складна у використанні. Я навіть не зміг її розпалити, як слід.
Лібай схилив голову, замислившись.
Що за людина могла віддати виріб зі слонової кістки задарма? До того ж чоловіку, який навіть не здатний зрозуміти його цінність.
Попри думку про те, яке це марнотратство, Лібай пояснив комірнику, що люлька зроблена зі слонової кістки. У відповідь чоловік лише розсміявся:
— Що? Це такий жарт?
Він розповів, що люльку йому подарувала звичайна придворна панночка, яка просто запропонувала цю люльку йому, оскільки вона була їй непотрібна. А він взяв, оскільки річ виглядала доволі вишуканою.
Поки Лібай слухав оповідку колишнього комірника, дещо його збентежило.
Дивно, що цей чолов’яга хоч і ставився до люльки якось нерадо, схоже, навіть не здогадувався, що саме вона була пов’язана з причиною пожежі. Й що саме через неї він ледве лишився живий, отримав опіки по всьому тілу та втратив роботу.
Лібай дійсно збирався віддати люльку зі слонової кістки колишньому комірникові, але вирішив не робити цього, побачивши небажання чоловіка. Однак йому кортіло з’ясувати більше про те, що його стурбувало.
«Чому та придворна панночка таке вчинила?» — замислився Лібай.
Подарована люлька, придворна пані, що її віддала, комірник, продуктовий склад і, як підсумок, вибух.
Відчуваючи, що від справи, яку він мав врегулювати, запахло смаженим, Лібай вирушив до Квіткового міста. Щоб скоротити шлях, він не став виходити на центральну вулицю, а зайшов до безлюдного провулка. Він був певний, що оскільки Квіткове місто розташоване в південній частині міста, то буде швидше, якщо просто триматися південного напрямку.
Десь посередині проходу на вузькій вулиці залунали кроки.
Лібай мав достатньо гарний слух, щоб спромогтися розчути чужі розмови по всьому залу харчевні, й міг визначити, скільки заплатив відвідувач, за одним лише дзвоном монет. Старші офіцери часто питали його: «Ти що, собака?».
Зараз він почув кроки п’ятьох людей: троє бігли попереду і двоє позаду. Ці кроки лунали з сусіднього провулку, відокремленого лише одним рядом будинків. Якщо в місті й бігають люди, то тільки з найнікчемніших причин: наприклад, коли за ними женуться лихварі або ж бродячі собаки.
Лібай видерся на стіну найближчої будівлі й пробрався через двір приватного будинку. Занедбана хатина виглядала так, наче в ній не жили вже багато років, тому він не боявся, що хтось поскаржиться. Він обережно зазирнув крізь щілину в стіні.
Там Лібай побачив знайомі обличчя. Це були нещодавні відвідувачі харчевні. Троє чоловіків, притиснутих до стіни, були тими, хто купував інформацію, а решта двоє — парою товстуватих чоловіків, які обідали поруч з Лібаєм.
Дует загнав тріо в кут. З точки зору кількості людей, ситуація мала б бути протилежною, але Лібай міг зрозуміти, чому так сталося. Ті двоє рухалися значно спритніше, ніж можна було б очікувати від людей їхньої статури. Першим з них був той чоловік з хворобливим обличчям, а другий, що не мав помітних відмінних ознак, так вправно стиснув комір одного з переслідуваних, що той і не думав тікати. Він щось прошепотів на вухо спійманому чоловікові, але навіть для вух Лібая не було чутно, що саме.
«Оце я втрапив у халепу», — подумав Лібай. Він перестав підглядали, притиснувся до стіни й завмер. Затримавши дихання, він весь перетворився на слух.
Він почув уривки звичайного допиту, типу «хто вас послав?» та «що ще?». Схоже той, хворобливий на вигляд чоловік чатував двох інших бранців. Кожен раз, коли двоє притиснутих до стіни людей, починали якось дивно шарудіти, лунав металевий брязкіт.
Лібай не знав, що відбувається, а тому вирішив, що в цьому випадку краще нічого не робити. Якщо ці люди ганялися один за одним та влаштовували допит в такому непривабливому місці, можна бути певним, що й ті, й інші аж ніяк не добрі люди. Він не знав на чиєму боці правда і чи вона взагалі є хоч на одному боці. Одна справа, якби мова йшла про утиск якоїсь гарненької дівчини, але що б там не поділили ці пройдисвіти, він не мав наміру комусь допомагати.
Звісно, якби дійшло до вбивства, йому довелося б втрутитися, але не схоже було, що в цьому буде необхідність. Закінчивши допит, огрядний чоловік звернувся до другого так, наче нічого й не сталося.
— Що ж, час повертатися.
Коли ті двоє вже майже пішли, один з них раптом зупинився на півкроці. Він стояв саме навпроти Лібая, відділеного тонкою стіною паркану.
Пролунав удар і лезо ледь не встромилось прямо в обличчя Лібаю.
— Щось трапилось?
— Ні, просто здалося, що там хтось є. Але, мабуть, то лише моя уява, — почувся хрипкий голос.
Голос, який звучав так, наче його власник застудився, схоже, належав людині з мішками під очима. Але чомусь в Лібая лишилось відчуття, ніби він вже чув цей голос раніше. Проте він так і не зміг його пригадати.
Лібай притис руку до серця й довго чекав, доки його серцебиття заспокоїться.
Ті двоє вже пішли, й навіть троє спійманих також зникли, коли він нарешті зміг спокійно видихнути. Лібай провів пальцями по спітнілому волоссю й зітхнув. Це було зовсім не те ж саме, що влізти в бійку. Йому було зовсім не притаманно сидіти, завмерши та затамувавши подих. Проте він пишався тим, як його вчитель, майстер меча, хвалив його за вміння затримувати подих не гірше за дикого звіра. А зараз він був шокований тим, що його майже помітили.
— Що ж це, в біса, за хлопак? — Лібай встав і стряхнув пил з сідниць, відчуваючи неабияку втому.
Небо почервоніло. Наставав час, коли нічні метелики змахують крилами. Прекрасна куртизанка навіть не зоглянеться на відвідувача зі спітнілим обличчям. Лібай поплескав себе по щоках. Він мусив негайно змінити свій настрій, щоб побачитися з чарівною Пишноцвітною Трояндою.
Робота — то робота, а втіха — то втіха й важливо вміти вчасно перемикатися.
// * П.п.: Прізвисько Байлін взагалі-то є ботанічною назвою — великоквітна троянда, але містить одразу кілька підтекстів. Тут натяк і на її пишні форми (тому я й змінила на Пишноцвітну), і на професію «квітки», і на її важкодоступність, оскільки троянди в Середньовічному Китаї навряд чи були поширеними квітами. А також присутня гра слів, бо японською «великоквітна» читається схоже на «дайлін».
=============
// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі або на сайті. Смакуйте улюблені новели рідною мовою!
