ГЛАВА 35. Епілог. Євнух і куртизанка
— Це ж просто робота! Йди вже, — наполягала стара управителька борделю, змушуючи Маомао сісти в доволі розкішну карету. Вочевидь, сьогоднішня робота полягала в обслуговуванні бенкету якогось багатого шляхтича.
Поки Маомао скрушно зітхала, її привезли до великого маєтку на півночі столиці. Разом з нею були старші сестрички та ще кілька молодих дівчат. Всі були красиво вбрані та вишукано нафарбовані. Їй було неприємно від однієї думки, що вона зараз виглядала так само.
Пройшовши довгим коридором та піднявшись крутими сходами, вони потрапили до просторої зали.
Повсюди зі стелі звисали паперові ліхтарі та гойдалися червоні китиці. На підлозі, вкритій червоним килимом, були розкидані численні звірині шкури, на яких влаштувалися гості — їхні сьогоднішні клієнти. П’ятеро з них, що розташувалися приблизно в один ряд, виявилися молодші, ніж можна було очікувати.
Побачивши молодих людей, освітлених мерехтливим полум'ям, сестричка Байлін облизнулася. Сестричка Нюйхва, що стояла поруч, штовхнула її в бік.
«Ви б хоч познайомились спочатку».
Було відомо, що всі тутешні гості були високопосадовцями, що працювали при імператорському дворі. Схоже, вони дослухалися рекомендацій офіцера Лібая.
Завдяки таким зв’язкам Лібая, борг Маомао мав би потроху зменшуватись.
Що ж, оскільки вибувні виплати, які вона отримала, виявилися більші, ніж очікувалось, Маомао могла радіти можливості працювати лише на пів ставки, не торгуючи власним тілом.
«Та відьма лише язиком клацнула».
Стара управителька відверто воліла б зробити з Маомао повію. Цей намір ставав все очевиднішим протягом останніх кількох років. Дівчині багато разів казали, щоб вона перестала гратися в аптекаря, але це було неможливо. Ніхто ще не зміг перемкнути її інтерес з фармакології на співи й танці.
«Хоч там як, а місцеві господарі неймовірно багаті».
Запросити дівчат додому коштувало набагато дорожче, аніж влаштувати бенкет у борделі. До того ж запрошені були відомими на все місто куртизанками, кожна з яких за одну ніч прислуговування за столом могла позбавити вас річного запасу срібла. Важко повірити, що вони запросили всіх трьох принцес «Малахітового палацу»: Меймей, Байлін та Нюйхва.
Маомао була лише одною з кількох дівчат, яких замовили, щоб ще більше підкреслити досконалість Трьох Принцес. Хоча вона пройшла більшу частину навчання, проте не могла декламувати вірші, грати на ерху чи танцювати.
Єдине, що вона дійсно могла — це слідкувати, щоб чаші гостей бенкету не порожніли.
Приліпивши усмішку до лиця, вона плавно, без поспіху, підливала вино у спорожнілі чаші. Це було нескладно, оскільки всі були поглинуті поезією та танцями старших сестричок й не витріщалися на неї.
«Отакої! Йому нудно?»
Поки всі сяяли посмішками, насолоджувалися вином та виставою, був один чоловік, що дивився лише вниз.
Молодий хлопчина, одягнений у першокласний шовковий халат, сидів, спираючись на одне коліно, сам наливав собі випивку й ковтав чашку за чашкою. Тільки біля нього атмосфера здавалася затьмареною аж до сірого кольору.
«Може роботу втратив?»
Відповідальна Маомао, присіла поруч із похмурим чоловіком з повною пляшкою в руках. Його гарне, наче глянцеве, волосся звисало бахромою й приховувало верхню половину обличчя.
— Облиш мене самого.
Здивована Маомао промовчала. Здається, вона вже десь чула цей голос.
І поки вона про це думала, її рука мимоволі рушила вперед. Всі застереження щодо ввічливості та хамства просто вилетіли з її голови.
Намагаючись не торкнутися чола чоловіка, вона обережно підняла його чуба. Оголилося прекрасне обличчя. А на ньому — вираз роздратування, який миттю змінився здивуванням.
— Пане Женьши?
В нього не було тієї блискучої посмішки, й голос його не був солодким, як мед, але це безперечно був той самий євнух, якого вона знала.
Женьши кілька разів кліпнув. Він так прикипів до неї поглядом, що серце Маомао ніяк не хотіло заспокоюватись.
— Ти хто, в біса, така?!
— Мені часто таке кажуть.
— Тільки не кажи, що це макіяж настільки змінив тебе!
— Це я теж часто чую, — здається, в неї вже була подібна розмова*. Маомао відпустила чуба й волосся лягло на місце.
// * П.п.: Й справді, розмова з Лібаєм у 25-й главі починається так само, слово-в-слово. Я навіть спеціально в оригіналі перевірила 😅.
Але в ту ж мить Женьши простягнув руку і спробував схопити долоню Маомао.
— Чому ти ухиляєшся? — він сердито зиркнув на неї.
— Будь ласка, куртизанок не можна торкатись, — такими були правила, тож вона просто не мала вибору. Інакше доведеться стягнути з нього додаткову плату.
— Отже, чого це ти так вирядилася?
— Я тимчасово тут працюю.
— Від імені борделю? То невже ти...
Зрозумівши, що хотів сказати Женьши, Маомао яро зіщулила очі. Що за дурна звичка сумніватися в чужій цнотливості?
— Я ще не приймаю особистих клієнтів. Поки що.
— Поки що?..
Вона нічого не відповіла.
Вона не хотіла нічого відповідати. Адже дійсно може статися так, що стара відьма встигне знайти для неї клієнта до того, як вона відпрацює борг. Досі цього не трапилось лише тому, що батько та старші сестрички стримували її.
— Хочеш, я тебе викуплю?
— Га?
Маомао вже збиралася сказати «що за жарти!», аж раптом дещо спало їй на думку.
— А це не така вже й погана ідея.
Обличчя Женьши набуло вкрай здивованого вигляду.
Щось забагато емоцій сьогодні на його обличчі замість звичного блискучого виразу. Звісно, його досконала усмішка небесної діви була прекрасна, але той вираз важко було вважати нормальним людським обличчям.
Вона навіть на мить замислилася, чи не поселилися в його тілі одразу дві душі.
— Непогано було б ще раз попрацювати у Внутрішньому палаці, — сказала Маомао.
Плечі Женьши опустилися. Цікаво, що це з ним?
— Хіба ти звільнилася, не тому, що ненавиділа те місце?
— Коли це я таке казала?
Вона ж просила його дозволити їй продовжити працювати там, щоб сплатити борги, але він сам її звільнив. Попри всі клопоти, працювати служницею дружини Ґьокуйо було доволі непогано. Якщо подумати, не так-то просто отримати таку рідкісну роботу, як куштувач отрут.
— Єдине, що мені не подобалося, це те, що я не могла продовжувати свої експерименти з отрутами.
— Надзвичайно. Тобі справді варто це припинити, — Женьши поклав підборіддя на підняте коліно. З якоюсь зажурою на обличчі він гірко усміхнувся. — Все вірно. Адже ти саме така людина, чи не так?
— Що? Про що це ви?
— Ну, недарма ж люди кажуть, що ти не дуже вправна у спілкуванні.
— Я... часто це чую.
Гірка усмішка Женьши поступово змінилася на дещо дитячу.
Цього разу Маомао похмуро опустила очі долу. Й Женьши тут-таки простягнув руку.
— Чому ти знов ухиляєшся?
— Такі правила.
Та попри її слова Женьши не став відводити простягнуту руку. Його погляд наче прилип до Маомао.
— Може, хоч трохи можна?
— Не варто.
— Ну зовсім трошки? Від цього ж небо не впаде.
— Мій дух впаде.
— Лише однією рукою? Навіть кінчиків пальців буде достатньо.
Маомао промовчала. Який же він настирний. До речі цей чолов’яга завжди мав такий надокучливий характер.
Зрештою, вибір у неї небагатий, тож Маомао закрила очі й приречено зітхнула:
— Ну добре, тільки пальцями.
Щось притислося до її губ.
Маомао відкрила очі. На кінчиках довгих пальців Женьши червоніли яскраві плями фарби для губ.
Поки приголомшена Маомао застигло спостерігала, Женьши прибрав руку. А потім спокійно, наче так і треба, обережно приклав пальці до власних губ.
«Ах ти ж!..»
Він зсунув пару пальців і на його губах бездоганної форми з’явилися ледь помітні червоні плями. Женьши примружився, його усмішка стала ще більш дитячою. А на щоках, ніби віддзеркалення тих плям, з’явився рум’янець, ніжний, наче цвіт сакури.
Плечі Маомао затремтіли, але оскільки Женьши усміхався так по-дитячому невинно, вона не змогла нічого сказати й лише пригнічено відвела погляд.
«Ще й відбиток лишився!»
Міцно стиснувши губи, Маомао відчула, як спалахнули її щоки. А вона ж навіть рум’яна не накладала.
Тут до неї донеслося чиєсь хихотіння і Маомао раптом виявила, що всі навколо дивляться на неї. Старші сестрички спостерігали за нею з осміхом. Аж лячно, що потім буде. Та вже й зараз було вкрай незручно.
Ґаошунь, появу якого вона навіть не помітила, з полегшенням склав руки. Він виглядав так, наче щойно скінчив дійсно складну роботу.
Маомао була збентежена настільки, що не могла потім пригадати, що було далі. Єдине що запам’яталося — це наскільки наполегливим був допит, який їй влаштували старші сестрички.
***
За кілька днів у столичному Квітковому місті з’явився прекрасний шляхтич.
Він приніс таку кількість золота, що засліпив навіть досвідчену стару відьму, а на додачу — дивну рослинку, що росла з жука, й зажадав лише одну дівчину.
=============
// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі або на сайті. Смакуйте улюблені новели рідною мовою!
