ГЛАВА 26. Відвідини домівки
Місто квітів, до якого так хотіла повернутися Маомао, знаходилося не так вже й далеко. Це був квартал завбільшки з Внутрішній палац, з усіх сторін оточений столичними вулицями.
Він розкинувся практично навпроти імператорського містечка, варто було вийти з воріт, перетнути рів та трохи пройтися пішки.
«Однак, можна й з розкошами проїхатися туди візком».
Високий і кремезний Лібай, що сидів поруч з нею на передку повозки, радісно наспівував, притримуючи віжки. Він передав дощечки з написаним Маомао листом, тому вже впевнився у правдивості її слів. Невже він справді настільки захоплений мріями про зустріч з повією?
Однак не можна вважати усіх повій однаковими. Є такі, що продають своє тіло, а є й ті, що продають своє мистецтво. Й чим вони успішніші, тим менше клієнтів приймають. Тому їхня вартість зростає, як у будь-якої рідкісної коштовності.
Навіть просто випити чашку чаю з такою куртизанкою, вартуватиме чимало срібла, а провести ніч разом обійдеться у зовсім позахмарну суму. Таке піднесене існування перетворювало їх на свого роду ідолів, предмет мрій та прагнень серед городян. Деякі міські дівчата навіть самі приходили стукатися у ворота борделів в надії досягти подібного успіху. Однак вдається це лише одиницям.
«Малахітовий палац» — давній та відомий у столиці бордель, що утримував повій від середнього до найвищого рангу. Й саме серед найвідоміших його куртизанок були ті, кого Маомао називала «старшими сестричками».
З висоти повозки, що шумно погойдувалася, вона могла бачити ностальгічні краєвиди. Крамничка, де робили шашлики з м'яса та овочів, які їй так кортіло з'їсти, поширювала вулицею пряні аромати. Вздовж річки гойдали гілками верби, а з під них лунали голоси продавців дрів.
Коли вони проїхали через розкішну браму кварталу, перед ними розкинувся яскравий та барвистий світ. Оскільки день ще не згас, перехожих було небагато, але за балюстрадами других поверхів борделів було видно повій, що відпочивали й привітно махали їм руками.
Візок зупинився перед величними воротами багатоповерхової будівлі.
Маомао легко вискочила з повозки та підбігла до старої жінки, що стояла біля входу.
— Давно не бачилися, бабусю, — сказала вона худорлявій жінці з люлькою в зубах.
Колись давно та була куртизанкою, про яку говорили, що в неї навіть сльози наче перли. Та тепер усі її сльози висохли й вона стала мертвим деревом. Свого часу вона відмовилася від викупу і продовжила працювати навіть після того, як термін її контракту закінчився. Тепер вона перетворилася на невсипуще бабисько, якого всі боялися. Час невблаганний.
— Що ще за «давно не бачились»? Дурне дівчисько! — слідом за словами промайнув різкий удар в живіт.
Маомао зігнулася й подумала, що, як не дивно, але вона скучила навіть за цим кислим присмаком в роті, коли від удару шлунковий сік підкочує до горла. Скільки разів у минулому вона використовувала це, щоб виблювати надлишок отрути?
Лібай, який взагалі-то був людиною добродушною, стурбовано погладив Маомао по спині, не розуміючи, що відбувається. «Що, в біса, ця відьма коїть?» — було написане у нього на обличчі.
Маомао сплюнула й затерла ногою забруднену землю. Поруч на неї занепокоєно дивився Лібай.
— Хм, це і є наш почесний гість? — стара зміряла парубка оцінювальним поглядом.
Візок доручили обслузі борделю.
— Гарна статура. Й обличчя вродливе. А ще подейкують, що служба твоя зараз на злеті, так? — підсумувала огляд бабця.
— Бабусю, як можна казати таке прямо в обличчя? — сіпнулася Маомао.
Та стара вправно вдала, що нічого не сталося, й поманила дівчинку-служку, що підмітала подвір'я.
— Поклич Байлін. У неї сьогодні немає роботи, окрім як чай молоти.
— Байлін... — Лібай голосно ковтнув. Ця куртизанка була відома, як неперевершена танцівниця.
Треба віддати належне Лібаю — його думки сповнювала не просто хіть до повії, а справжня туга за прекрасним. Він мав би за честь одну лиш можливість побачити омріяний та недосяжний образ на власні очі, провести час в одному приміщенні та прийняти філіжаночку чаю з її рук.
«Старша сестричка Байлін? Хм... Можливо, цілком можливо...»
— Пане Лібаю, — Маомао легенько тицьнула велетня, що поринув у мрії поруч з нею, — ви впевнені у своїх м'язах?
— Не те щоб, зовсім впевнений, — чоловік закачав рукав, — але я постійно тренуюся. А що?
— Он як. Що ж, нехай вам пощастить.
Повернулася служка й повела здорованя, що замислено похилився, за собою вглиб будівлі.
Маомао була дійсно вдячна йому за те, що він допоміг їй дістатися сюди, й звісно бажала гідно відплатити. Навіть якщо він доторкнеться до своєї мрії лише на одну ніч, спогади про це залишаться у його пам'яті на все життя.
— Маомао, — на зморшкуватому обличчі власниці цього голосу з'явилася страхітлива посмішка. — Ти зникла на десять місяців без жодної звістки.
— Що ж поробиш, я була змушена працювати у Внутрішньому палаці.
Назагал Маомао вже пояснила найголовніше у дерев'яному листі.
— Хоч ти й незлюбила мене з першого погляду, я доглядала тебе увесь цей час.
— Знаю, — Маомао витягла з-за пазухи мішечок. Там була половина всієї зарплатні, яку вона заробила у Внутрішньому палаці за ці місяці.
— Цього замало.
— Звісно. Я не думала, що це буде саме сестричка Байлін.
Одна з висококласних повій повинна була провести з ним ніч і не втратити свого заробітку. А Лібай був би щасливий хоч одним оком побачити «Трьох принцес».
— Якщо це буде лише чаювання, то чи не повинно цього вистачити, хоча й впритул?
— Дурепа. Хіба можливо, щоб Байлін нічого не зробила з таким моцним хлопаком?
«Так і знала».
Як то кажуть, хоч найкращі куртизанки не продають своє тіло, це не означає, що вони не кохають. Що ж, так воно і є.
— То лишень божий промисел... — спробувала Маомао.
— Не мели дурниць. Я обов'язково включу це в рахунок.
— Але ж я не зможу заплатити.
«Навіть якщо віддам усе, що лишилося, цього не вистачить. Як не крути...»
Маомао замислилася. З якого боку не глянь, це ж безпідставна вимога.
— Шо?! У гіршому випадку розплатисся своїм тілом. Подумаєш! Просто перейдеш з державного борделю до звичайного. Різниця не велика. Є бовдури, яким сподобається навіть такий бракований товар, як ти.
Вже кілька років стара настирливо переконувала Маомао стати повією. Вона, хто все своє життя присвятив Місту Квітів, ніколи не вважала проституцію нещасливою долею.
— Мені там ще рік працювати.
— В такому разі, продовжуй приводити цінних клієнтів. Не старих дідуганів, а тих, кого ми ще довго зможемо потроху доїти. Як от щойно.
«Ну от. Як завжди, думає лише про те, як гроші викачати?»
У цієї зажерливої бабці, тільки й думок, що про гроші.
Оскільки розмов про торгівлю тілом з неї вже досить, доведеться Маомао час від часу надсилати старій помірковані жертви.
«Чи здатний євнух стати клієнтом борделю?»
В її голові спливло обличчя Женьши, але це була негодяща ідея. Повії можуть не на жарт захопитися ним, й уся ця лавочка просто перестане існувати.
Водночас шкода віддавати старій Ґаошуня чи лікаря-дурисвіта. Важко вдавати з себе вправну стару скупердяйку.
Справді дуже незручно не мати місця, де можна було б зустрічатися з людьми.
— Маомао, старигань вже, мабуть, причвалав додому, тому давай-но мерщій забирайся звідси, — сказала стара.
— Ага, звісно.
Хоч як глибоко вона замислиться, все одно рішення прямо зараз не знайде.
Маомао прослизнула на бічну вуличку за «Малахітовим палацом».
***
Варто відійти від центральної вулиці, як Місто квітів порожніє та хмурніє.
Довгі ряди вбогих халуп, жебраки що вичікують, доки в їхніх щербатих мисках з'явиться хоч якась копійка, а також повії-невдахи з явними ознаками сифілісу.
Одна з цих злиденних хатинок і є домівкою Маомао.
У тісному приміщенні, розділеному на дві кімнати з земляною підлогою, сидів згорблений чоловік й змішував якийсь розчин. Він мав глибоко пошматоване зморшками обличчя й настільки м'які обриси фігури, що скидався на стару жінку.
— Ось і я, тату, — промовила Маомао.
— О, ти запізнилася — він привітався з нею, як завжди, й невпевненою ходою пішов готувати чай, наче нічого не сталося.
Коли чай був розлитий пошарпаними чашками, дівчина заходилася його пити. Потроху вона розповіла старому про все, що з нею сталося за цей час, а той лише кивав, наче погоджуючись з нею.
Повечерявши кашею, щедро приправленою цілющими травами і картоплею, Маомао вирішила одразу лягти спати. А ванну вона прийме вже завтра, у гарячому джерелі «Малахітового палацу».
Маомао згорнулася калачиком на простому ліжку з солом'яної підстилки, розстеленої прямо на земляній підлозі. А батько накрив її запасним одягом й продовжив розтирати зілля, не даючи згаснути вогню у маленькій пічці.
— Внутрішній палац? Це, мабуть, доля.
Слова, які пробурмотів її батько, розчинились в глибинах дрімоти.
=============
// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі або на сайті. Смакуйте улюблені новели рідною мовою!
