ГЛАВА 25. Лібай
Схоже, скандал навколо отруєння вийшов доволі гучним — так завзято Сяолань кинулася розпитувати Маомао.
Позад сараю для білизни є місце, де служниці можуть попліткувати. Вони вдвох сиділи там на дерев’яних ящиках і їли плоди глоду, нанизані на палички, наче маленькі шашлички.
«Вона ж не здогадується, що я в цьому замішана?»
Вигляд Сяолань, коли вона бовтає ногами, набиваючи ягідками повного рота, робить її молодшою за свій вік.
— Та служниця, вона ж з того самого палацу, що й ти, Маомао? Та, що з'їла отруту?
— Ну... так.
Це ж не брехня.
— Хоча балачок про неї повно, насправді ніхто нічого не знає. З нею все гаразд?
— Так, — Маомао почувалася доволі незручно, раз у раз уникаючи цієї теми, й Сяолань не лишилось нічого іншого, як невдоволено копилити губи.
Вона змахнула шпажкою, на якій залишилася ягідка глоду. Це було схоже на яскраво-червоний корал на кінчику шпильки для волосся.
— Ну гаразд. Ти отримала щось типу шпильки абощо?
— Угу.
Цілих чотири, якщо врахувати ту, віддану з ввічливості. Маомао також включила в це число намисто, подароване пані Ґьокуйо.
— Та ти шо?! То тепер ти можеш піти звідси?
«Га?»
— Що ти щойно сказала? — перепитала Маомао.
— Гей? Вже не хочеш вибратися назовні?
Їнхуа ж намагалася сказати про це. А вона все повз вуха пропустила! Який провал! Маомао вчепилася у волосся. Занурюючись у ненависть до себе, вона похитала головою.
— Щось не так?
Маомао побачила здивований погляд Сяолань.
— Розкажи мені про це все, що знаєш!
Побачивши незвично палку́ зацікавленість подруги, Сяолань аж роздулася від гордості.
— Ага, звичайно...
І це балакуче дівчисько навчило Маомао, як скористатися подарованою шпилькою.
***
Лібая викликали прямо під час тренування. Витираючи піт, він передав свій тренувальний меч підлеглому.
Статечний євнух простягнув йому дерев'яну дощечку листа і жіночу шпильку для волосся. Це була дерев'яна шпилька, прикрашена персиковим коралом, одна з багатьох, які він роздав.
Лібай був певний, що ніхто не сприйме такий подарунок навсправжки, розуміючи, що це лише ввічливість, але схоже, помилився. Було б недобре осоромити дівчину відмовою, але й ставитися до її прохання серйозно буде незручно. Проте, якщо вона красуня, це було б марнотратством.
Обмірковуючи способи делікатної відмови, Лібай поглянув на дощечку. «Нефритовий палац. Маомао», — було написано у листі.
Він подарував шпильку лише одній із придворних панянок Нефритового палацу. Тій непривітній служниці.
Потираючи підборіддя, Лібай кінець-кінцем зібрався перевдягатися.
***
Чоловікам вхід до Внутрішнього палацу заборонений. Звісно для Лібая, який не мав нічого спільного з євнухами, це був заборонний сад. Як то кажуть, чого не вільно, те й кортить. Але навряд чи він колись туди потрапить, а якщо й потрапить, то пожалкує про це.
Та хоч яким страшним було це місце, однак, за наявності особливого дозволу, звідти можна було викликати одну з придворних пані. Й отака шпилька була способом його отримати. Одним зі способів.
Лібай зайняв спеціальну кімнату біля центральних воріт, де належало чекати ту, кого викликав. Кімната була невелика і містила лише стіл та стільці на двох. З обох боків були двері, біля котрих чатували євнухи.
Нарешті у дверях з боку Внутрішнього палацу з'явилася худенька служниця мініатюрного зросту. Її обличчя навколо носа було рясно всипане ластовинням.
— Ти хто, в біса, така?!
— Мені часто таке кажуть, — відповіла служниця з відвертою байдужістю і затулила долонею ніс. З’явилося знайоме обличчя.
— Тільки не кажи, що це макіяж настільки змінив тебе!
— Це я теж часто чую, — дівчина відреагувала абсолютно спокійно, без жодного натяку на незадоволення чи сльози.
Лібай нарешті здогадався. Це була та сама куштувачка отрут.
Однак, як не дивився він на її заплямоване обличчя, не міг пов'язати його у своїй уяві зі звабливою посмішкою тієї чарівливої спокусниці.
Це справжня загадка.
— Ти хоч знаєш, що означає покликати мене у такий спосіб? — він сів, схрестивши ноги й склавши руки на грудях.
Попри поважну й загрозливу позу, яку зайняв кремезний військовий, мініатюрна служниця без жодного страху заявила:
— Я сподіваюсь навідатися до рідного дому.
Вона сказала це абсолютно спокійно.
Лібай почухав потилицю.
— То ти хочеш, щоб я тобі допоміг?
— Саме так. Я чула, якщо ви виступите моїм гарантом, то я зможу ненадовго повернутися додому.
Як можна було ляпнути щось настільки безглузде? Лібаю захотілося запитати, чи розуміє вона справжнє значення цих слів?
Вочевидь, ця дівчинка, Маомао, просто хоче скористатися ним, щоб повернутися додому. Це не той випадок, коли дівчина намагається окрутити військового офіцера.
Це сміливо, це зухвало, це відчайдушно.
Лібай сперся підборіддям на руки й пирхнув. Таку поведінку можна було б назвати неввічливою, але зараз він не мав бажання її виправляти.
— Отакої! Дівчинко, невже ти хочеш просто скористатися мною на повну?
Кажуть, Лібай хороший хлопець, але коли зиркає сердито, то набуває доволі страхітливого вигляду. Настільки, що коли він розпікає ледачих підлеглих, ті починають вибачатися навіть за те, чого не робили.
Та це дівчисько навіть бровою не поворухнуло. Лише незворушно дивилася на нього.
— Ні, я лише подумала, що зможу, свого роду, віддячити, — Маомао виклала на стіл жмут дерев’яних дощечок. Вони скидалися на рекомендаційні листи.
— Меймей, Байлін, Нюйхва, — прочитав Лібай. Імена цих жінок були йому знайомі. Точніше, окрім Лібая, вони знайомі багатьом чоловікам.
— Чи хотіли б ви насолодитися самим цвітом «Малахітового палацу»? — так називався висококласний бордель, де за одну ніч спускали річний запас срібла. Названі імена належали найуспішнішим дівчатам цього місця, відомим як «Три принцеси».
— Якщо сумніваєтесь, можете показати їм це і впевнитись, — дівчина всміхнулася йому, ледь викрививши губи.
— Ти жартуєш, чи не так?
— Перевірте.
Це щось абсолютно неймовірне. Навіть у кращому випадку важко повірити, що проста покоївка має зв’язки з куртизанками такого рівня, до яких не могли дотягнутися навіть високопоставлені чиновники. Що б це означало?
Поки він знову чухав потилицю над усіма цими незрозумілостями, дівчина раптом зітхнула й підвелася.
— Що таке? — схаменувся він.
— Не схоже, що ви мені вірите. Вельми перепрошую, що витратила ваш час, — вона плавно дістала щось з-за пазухи. Ще дві шпильки. Одна з червоним кришталем, а друга зі срібла. — Щиро прошу вибачення, що потурбувала вас. Я знайду когось іншого.
— Гей! Агов! — Лібай притис до столу дощечки, які вона вже зібралася забрати.
Маомао безвиразно подивилася на нього.
— Чим я можу допомогти тобі? — він подумав, що програв.
***
— Це ж на краще, чи не так, пані Ґьокуйо? — Хуннян глянула на Маомао крізь напівзакриті двері. Дівчина виглядала значно жвавішою, ніж зазвичай, й пакувала речі в піднесеному настрої. Це настільки відрізнялося від її звичної поведінки, що справді дивувало.
— Ну, це ж лише на три дні, — відповіла та.
— Напевно.
Старша покоївка підхопила принцесу, яка намагалася встати, тримаючись на неї.
— Вона абсолютно не розуміє, чи не так?
— Безумовно.
Інші покоївки вітали Маомао, але сама вона, здається, не розуміла, чому. Вона безтурботно відповідала: «Куплю вам сувенірів».
Пані Ґьокуйо стояла біля вікна й визирала назовні.
— Справді бідолашна дівчинка, — зітхнула вона, але на її обличчі з’явилася пустотлива посмішка.
***
Нарешті завершивши всю свою роботу й отримавши змогу повернутись до ледарювання, Женьши відвідав Нефритовий палац наступного дня після від’їзду Маомао.
// П.п.: Якщо ви стикалися з російським або англійським фан-перекладом цієї новели, або ж читали манґа-адаптацію, то могли впізнати у Лібаї персонажа, на ім'я Ріхаку. Не дивуйтеся, річ у тім, що саме так читається японською ім'я одного з найвідоміших китайських поетів епохи Тан — Лі Бая (李白, піньїнь: lǐ bái, катакана: リハク). Відомо, що в молоді літа він захоплювався лицарством і бойовими мистецтвами, а також мав славу гультіпаки та забіяки, тож цілком міг послужити прототипом даного персонажа. Як і з іншими іменами, я вирішила притримуватись китайської транскрипції, оскільки події новели розгортаються в умовному Китаї.
=============
// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі або на сайті. Смакуйте улюблені новели рідною мовою!
