Нарешті, його та її початок завершується.

Я прийшов до кімнату клубу і глянув на західне сонце, що повільно сідало у Токійську затоку за вікном. Зі східного боку опускалася завіса ночі, заливаючи небо тьмяним індиго.

            – І що нам тепер робити…? Я ж навіть постаралася спекти торт, – зітхаючи, прокоментувала Юкіношіта. Так само, як і я, вона помітила колір неба. Дійсно, вже майже час іти додому. Дзвінок либонь прозвучить саме тоді, коли ми розріжемо торт.

            Юїґахама розгублено нахилила голову. – Торт? Нащо торт?

            – Тобто "нащо"? Ах, я ж тобі ще не говорила, так? Юїґахамо, я попросила тебе прийти сюди, бо хотіла привітати з днем народження, – відповіла Юкіношіта.

            – Га?

            – Останнім часом ти не приходила до клубу… і, ем… я хотіла заохотити тебе, аби ти доклала належних зусиль і прийшла. А ще, ем… гадаю, можна назвати це виявом моєї вдячності. – Немовби відвертаючи увагу від своєї сором’язливості, Юкіношіта тихенько прочистила горло неголосним гм-гм.

            Не встигла вона й договорити, як Юїґахама її обійняла. – …Юкінон, ти пам’ятаєш про мій день народження!

            Ух, не пам’ятає. Вона, бач, відгадала його по твоїй електронній адресі.

            Проте, не цікавлячись, як так сталося, Юїґахама зі сльозами на очах тішилася своєму запізнілому щастю.

            – Тим не менш, сьогодні, схоже, нам не вдасться це зробити, – сказала Юкіношіта. Мабуть, вона таки відчувала задуху, бо заговоривши, намагалася скинути з себе Юїґахаму. Та трохи опиралася, а потім сплеснула в долоні, ніби у неї з’явилася ідея. Юкіношіта скористалася з того, що вона відволіклася, і спритно вислизнула.

            – Добре, тоді ходімо кудись. Наприклад… в місто, – запропонувала Юїґахама.

            – Га? Але ми не можемо просто… – перед такою несподіваною пропозицією Юкіношіта розгубилася.

            Однак Юїґахама відмахнулась від її заперечень, і наполягла, – Ну давай! – підморгнувши, мовляв, лиши це на мене! – Я забронюю місце і все інше, тому не переживай! Все добре! Я вже суперщаслива від того, що ти приготувала для мене торт.

            – Але ж, є не тільки торт…

            – Н-не може бути, ти і подарунок мені купила?! – Очі Юїґахами блиснули на Юкіношіту. Попри факт, що вона скинула її лише хвилиною раніше, Юїґахама знов скоротила розрив між ними.

            Остерігаючись іще одних обіймів, Юкіношіта відповіла, – Так, ну… але не тільки я, – сказала вона, поглядом вказуючи на мене.

            – Га? Ти кажеш… – Юїгахама розгадала слова іншої дівчини і розпливчато, ніяково посміхнулася. – Ах… ах-ха-ха. Хіккі, я зовсім не чекала, що ти купиш мені подарунок. Бо, ем, типу як… останнім часом… усе було дещо… дивно. – Очі Юїґахами зустрілися з моїми, і ми обоє одразу ж обірвали контакт.

            Коли з нами була Юкіношіта, я міг перебороти дивне неприємне відчуття, вдаючи, що не помічаю. Але цього разу Юкіношіта навмисно втягнула мене в розмову, і я зрозумів — це послання: визнай, що щось трапилося, і шуруй рішати проблему. Враховуючи те, яка нечуйна вона зазвичай, це явно дивний вибір часу, аби втрутитися.

            Я витягнув невеличкий пакунок зі своєї сумки і невимушено передав його прямо Юїґахамі. – …Але це необов’язково подарунок на твій день народження.

            – Га?

            Потопаючи у цій атмосфері, що надзвичайно ускладнювала розмову, і навіть відчуваючи ризик запнутися, я змусив рот ворушитись якомога правильніше. – Я трохи думав. Напевно… вважаймо, що ми квити, розумієш? Я врятував твого собаку, а ти стараєшся бути доброю зі мною. Почнімо з чистого листа, – сказав я і продовжив, не чекаючи на відповідь. – Тобто, тобі нема чого примушувати себе возитися зі мною. Особа, яка мене збила, оплатила мої лікарняні рахунки і приходила з адвокатом, аби вибачитися, чи таке я чув. Тож у тебе немає причин жаліти мене, чи переживати за мої почуття. – З кожною фразою, що покидала мій рот, я відчував неприємний щем біля серця, немовби щось його стискало. Але якщо не скажу, то ніколи не зможу з цим покінчити. – До того ж, я врятував собаку не того, що він твій.

            На коротку мить, Юїґахама глянула на мене з неймовірним смутком, але одразу ж потупила очі.

            – Я не вважаю тебе конкретною особою, яка мені завинила, тому й тобі особисто не потрібно віддавати мені борг. Але… тойво… як би це сказати… я хочу відплатити за те, що ти була дружньою до мене. Як тільки віднімеш оце, то ми розрахуємось. Ми квити. Тобі більше не треба переживати за мене. Тому покінчімо з усім цим, – завершив я і, видихнувши, відчув, як разом із видихом зникає тягар у грудях. Тепер ситуація може вирішитись, і ми обоє можемо залишити це позаду: і ніякове непорозуміння, і неправильні спроби застерегти себе від подібного. Хоча, мабуть, і те, і те однаково сталося б у майбутньому.

            Дивлячись лише на напружену, сувору лінію її губ, я уникав погляду Юїґахами. – …Чому ти ось так про це думаєш? Ніби я тебе жалію, чи змушую себе бути тактовною? …Я ніколи не думала про це отак. Я просто… – Тихий, мов шепіт, її голос тремтів. Ми з Юкіношітою тільки мовчки слухали. Це все, що ми могли. Ніхто з нас не міг нічого сказати. Ледве помітна темрява причаїлася в закутках клубу. Досі тільки найтонші промінчики сонячного світла навскоси падали досередини. – Типу як… все так заплутано, і я вже не дуже розумію… мені здавалося, що все набагато простіше, ніж оце… – Тон у неї був дещо радіснішим, ніж раніше, але вона, швидше за все, насилу зробила видимість бадьорості, надавши словам не більше змісту, ніж повітрю.

            Цю невизначеність розітнула крижана репліка. – Все не аж так заплутано. – Юкіношіта стояла, а за спиною в неї заходило сонце. Морський бриз із  відчиненого вікна шелестів крізь її волосся. – Хікіґая не пам’ятає, що рятував тебе, Юїґахамо, а ти не пам’ятаєш, щоб тобі хоч колись було його шкода. Ви обоє від початку помилялися.

            – Ага, це правда, – погодився я.

            Юкіношіта кивнула. – Тож, я вважаю, що пропозиція Хікіґаї покінчити з цим — правильний вибір.

            Ми почали неправильно, тож подальші події для нас, очевидно, також вийшли неправильними. Хай би які там виникли емоції, відповідь не зміниться, я певен. Навіть якщо… якщо… ці почуття є чимось особливим. Якщо почуття зародилися через випадкову аварію, якщо вони спрямовані на мене через мою жертву, або якщо вони розвинулися б до будь-якого альтруїста, що врятував її собаку, тоді я не можу прийняти їх як щось справжнє.

            Якщо я зробив ту послугу, не впізнаючи її, отже вона отримала ту послугу не впізнаючи мене. Значить, її почуття та її доброта були не для мене. Вони були до персони, яка їй допомогла. Ось чому я не хотів, аби в неї склалося неправильне уявлення.

            Коли все це лише в моїй голові, я перестаю обтяжувати себе, плекаючи надії та споглядаючи їх загибель. Не очікую нічого на початку, не очікую нічого у процесі, не очікую нічого до кінця.

            Юїґахама якийсь час мовчала, перш ніж промимрити декілька слів. – Але покінчити з цим…? Я, ніби як… я цього не хочу.

            – …Не будь дурною, – промовила Юкіношіта. – Якщо з цим покінчено, значить тобі слід просто почати заново. Ніхто з вас не винен.

            – Що? – здивовано спитав я.

            Спокійна і зібрана Юкіношіта відкинула волосся назад на плечі. – Хоч між вами є різниця у тому, що один допоміг, а одній допомогли, ви обоє однаково стали жертвами дорожньої аварії, хіба ні? У такому разі, причиною всього цього була особа, що допустила аварію. А це означає… – Юкіношіта зробила недовгу паузу. Протягом того короткого проміжку часу, вона направила рішучий погляд на мене, а потім на Юїґахаму. – …ви двоє… можете почати правильно, – сказала вона, посміхаючись одночасно і ласкаво, і дещо смутно. У світлі західного сонця мені не вдалося роздивитися, що було в її примружених очах. – Я маю доповісти пані Хірацуці, що ми завербували додаткову учасницю, як вона і просила, – додала Юкіношіта, немовби щойно згадала, а тоді різко крутнулася на підборах й, не озираючись, покрокувала з клубу швидше, ніж зазвичай.

            Тепер тут були тільки ми з Юїґахамою. Юкіношіта сказала свою частину, тож припускаю, причин залишатися у неї не було, але хай іде до дідька ця ніякова атмосфера.

            Нишком зиркаючи на мене, Юїґахама підшуковувала правильний момент, перед тим як тихо, нерішуче підсумувати розмову. – Ем… е-е… П-приємно знову повернутися. – Слова не потребували продовження, але вона, чомусь, гойднула головою, вклонившись.

            – У-угу… – Поняття не маю, що в цьому такого приємного.

            Але все ж, щось мене не влаштовувало. Відчувалося, ніби Юкіношіта заманила мене сюди. Софістика — це начебто моя спеціальність. Не можу повірити, що вона перемогла мене в моїй грі. Я криво всміхнувся.

            Юїґахама тикнула мене у спину. – …Агов, а можна я відкрию?

            – Ну, вперед. – Тепер, коли я вручив подарунок, це її власність. Не треба перейматися, питаючи дозволу відкрити.

            Юїґахама обережно розгорнула обгортковий папір, і її лице засвітилося. – Ого… – Затамувала подих.

            Круглий срібний жетон знаходився у центрі плетива з чорної шкіри. Він чудово пасуватиме до каштанового кольору. Як на мене, предмет підібраний вдало. За ці роки, купивши стільки подарунків для Комачі, я дещо здобув. Так сталося, що я експерт із виконання її доручень.

            Як видно, Юїґахама вибором задоволена, бо обережно вивчала подарунок. – З-зачекай секундочку, – сказала і негайно відвернулася. Менше ніж за тридцять секунд, вона знов обернулася до мене, вовтузячись зі своєю чілкою. – І-і як тобі? – Дещо сором’язливо відвела очі. У сяйві західного сонця, чорна шкіра, яка прикрашала її білу шию, вражала прекрасним контрастом із каштановим волоссям. Їй пасувало ідеально.

            Мені справді не хотілося їй говорити… але в такі моменти, безсумнівно, наймудріше покінчити з цим. – Е-е… але ж це собачий нашийник. – І чому він їй так личить?