Бонус трек! "Щось на кшталт пісні до дня народження"

Цей бонусний трек — прозова адаптація радіоп’єси [1], що йшла в комплекті зі спеціальною копією видання "Моя романтична комедія юності неправильна, як і очікувалось, Том 3". В цьому тексті описується епізод, що відбувається через деякий час після подій третього тому. Рекомендуємо послухати цей бонусний трек після прочитання книги. Крім того, будь ласка, зрозумійте заздалегідь, що після обробки деякі частини злегка відрізняються від голосової доріжки.

 

            Дні народження.

            В один із цих сприятливих днів я з’явився на світ, а в безліч інших днів у моєму житті з’явилися травми. Наприклад, святкування днів народжень, куди тільки мене не запрошували. Моменти, коли мої однокласники співали пісню до дня народження зворушували моє серце, бо я вважав, що то для мене, а потім виявлялось, що то для когось із такою самою датою народження. Торти на день народження, на яких моє ім’я написане неправильно… О, стосовно останнього: що в біса витворяла моя мама? Не роби помилок в імені власного сина.

            Можливо, немовлята плачуть при народженні не через емоції від їхньої появи на світ, а через те, що вперше відчувають самотність після того, як їх розлучили із матір’ю. Тобто, самотність починається з народження.

            Якось мудра людина сказала: ніколи не забувай, як це бути новачком.[2] Отже, проводити день народження наодинці — це правильний підхід, а марнувати день в компанії друзів неправильно… хоча, не думаю, що бажання відсвяткувати чийсь день народження, це неправильно.

***

            Одного дня я йшла коридором спецкорпусу. Декілька метрів попереду мене, я побачила свою ученицю, яка йшла, задоволено мугикаючи. Звуть її Юї Юїґахама. Взагалі, вона життєрадісна дівчина, але цього дня у неї, схоже особливо хороший настрій.

            – Гм-м, гм-м, гм-м-м-м!♪

            – Агов, Юїґахамо, – гукнула я її. – Сьогодні ти виглядаєш явно веселіше. Певно, у тебе сталося щось хороше, якщо ти так мугикаєш у коридорі.

            Вона зупинилась і відповіла, тепло посміхнувшись, – О, пані Хірацуко. Ну, сьогодні в мене день народження. І Юкінон, типу як, організовує мені… святкову вечірку? Чи щось таке.

            День народження…? Авжеж, у такому віці вони все ще приносять радість, але в моєму… о-ой, забули. Менше з тим, їй буде весело, тому вона повинна відсвяткувати як належить. Але щойно досягне мого віку, можливо, буде не спроможна так само люб’язно сприймати ці побажання "з днем народження".

            – Ох-хо, то сьогодні твій день народження, ге? Вітаю. Рада, що ви так добре ладнаєте. Мені подобається бачити наскільки сильно Юкіношіта виросла як особистість, але з іншого боку… ах. – Без попередження, обличчя іншого учня  зринуло в пам’яті.

            Гадаю, Юїґахама подумала про теж саме, що і я, бо куточки її рота вигнулись догори, мовби вона не знала як відповісти. – …Угу. Н-ну, Хіккі, типу як… ем, він здебільшого дуже паскудний, але часом може бути хорошим, наприклад… дарувати подарунки… і таке інше.

            Коли я побачила її реакцію, моє обличчя пом’якшало від усмішки. – О? Але ж я не згадувала ім’я Хікіґаї.

            – Що?! Не може бути! То було підступне питання?! – Від несподіванки Юїґахама розгубилася. Але ні, то було не підступне питання.

            – Якщо класифікувати, то я б назвала це навідним питанням. Але то неважливо. Коли мова йде про них двох — ти та, на кого я можу розраховувати. З ними складно, але будь для них добрим другом. – "Гм-м. Невже я зараз сказала щось дуже учительське?" — Подумалось мені, а Юїґахама, здавалося, якусь мить була приголомшена.

            Вона ляпнула свою просту і наївну думку. – З-звісно… пані Хірацуко, ви трохи нагадуєте мені маму.

            – Гхе! А-але ж… я не настільки стара, щоб бути тобі мамою… – І в ту ж мить, моє серце немовби вразили тупим предметом. Стараючись стояти прямо, я усміхнулась їй у відповідь.

            Схвильована Юїґахама продовжила. – О-ох, н-ні! Я не це мала на увазі! Це більше типу… по-материнськи? Ніби мама, але не конкретно моя мама. Пані Хірацуко, ви будете хорошою мамою! Якщо тільки вийдете заміж!

            Кхе-е-е. – Ух! Болить навіть більше, бо я знаю, що ти намагаєшся не образити… – Коли стикаєшся з іайджюцу, то клинок витягують і атакують ним одним рухом, а момент після удару — це коли ти найбільш вразлива. Значить, якщо б я не прочитала в Блукачі Кеншін [3], що потрібно завжди бути готовою до повторного удару, то не змогла б вчасно відреагувати і звалилася від шоку прямо зараз. Але все гаразд. Вона, по суті, зробила мені комплімент. Я все ще можу продовжувати. Ще не час здаватися! Уперед, Шідзуко!

            Поки я була зайнята тим, що підбадьорювала себе, Юїґахама заговорила, ніби тільки-но про щось подумала. – О, знаю! Пані Хірацуко, чом би вам теж не прийти на вечірку?

            – Гм-м. Вдячна за пропозицію, але на цей раз не участі братиму. Сьогодні маю іншу вечірку.

            – Ви теж ідете на день народження?

            – Н-ні, не зовсім… Я краще помру, ніж скажу, що йду на вечірку для пошуку партнера. – …Змінімо тему до того як вона спитає що це за вечірка. – Менше з тим, а чи варто іменинниці вештатися тут? Хіба вони всі не чекають на тебе?

            – Ой, точно! Тоді побачимося пізніше! – прощебетала вона.

            – Бувай. Повеселись там. – Я спостерігала, як вона чкурнула геть, а потім глянула у вікно на небо, що повільно темніло над головою. – …Ех, хочу вийти заміж.

***

            Ми разом із Юкіношітою читали у тихій кімнаті клубу. В цьому не було нічого дивного. Від звичного це відрізнялось тим, що у нас вперше були подальші плани.

            – Агов, Юкіношіто, – сказав я. – Може вже таки завершимо клуб? Навіть якщо продовжимо, то будемо тільки читати…

            Непорушно зосереджена на книжці, Юкіношіта перегорнула сторінку і відповіла, – Ти правий. Після цього ми будемо святкувати день народження Юїґахами, тому не зможемо брати участь в жодній діяльності клубу Послуги. У тебе є якісь заперечення?

            – Ні, ніяких заперечень. Насправді, відчуваю, ніби пощастило отримати вихідний. Я дуже радий, що Юїґахама народилась. Завдяки їй сьогодні більше не буде клубу.

            – Не збагну, твоя точка зору надто вузька, чи надто широка… Ти такий же поверхневий, як і завжди. – Розсердившись, Юкіношіта закрила книгу.

            Але я теж був роздратований. Юкіношіто, ти просто не розумієш. Не розумієш. – Не будь дурною. Бути глибокодумним це не завжди добре.

            – У мене склалося враження, що це краще, чи я помиляюся? – Юкіношіта заперечила саме так, як я і передбачив.

            – Глибока річка має швидку течію, зором не досягти дна, і ногами також. Тож, як це не парадоксально, якщо я поверхневий — я спокійний, прозорий, і поміркований, – відповів я, самовпевнено фиркнувши.

            Юкіношіта виглядала здивованою. – У висновку ти чудова людина… Не збагну…

            – У висновку сарказм… Не збагну…  – Дивно. Думаю, я вельми солідний хлопець.

            Однак, спантеличена Юкіношіта нахилила голову. – Га? Але ж у тебе немає жодної похвальної риси.

            – Чого в тебе цей милий і розгублений погляд? Невідповідність твого виразу і реплік викликає у мене зайвий біль, – промовив я.

            Юкіношіта мене не щадила. – Перепрошую. Я за вдачею фудаментально чесна.

            – Не за це тобі слід вибачитися. Слухай. Якщо ігнорувати те, що в мене немає друзів, чи дівчини, то у мене, по суті, сильні достоїнства, – роз’яснив я.

            Юкіношіта м’яко приклала руку до чола, немовби в неї розболілася голова. – Але, взагалі-то, це фатальні недоліки… Ну, не те щоб це важливо. Сама в дечому незгодна з певною поширеною думкою.

            – Ти правильно зрозуміла. Заявляти "чим більше друзів і дівчат, тим краще" — це заперечувати індивідуальність. Поміж тих, кого світ прославляє як найвеличніших, найвідоміших особистостей, геніїв, є ті, у кого взагалі не було друзів. Ну, ближче до суті, ти геній, займаєш найвище місце з нашої паралелі, здатна на будь-що, і в тебе теж немає друзів.

            – У… у мене є один…, – сором’язливо запротестувала Юкіношіта. Швидше за все, вона натякала на нашу спільну знайому.

            – Авжеж, Юїґахама. Але, знаєш, я сказав друзів, у множині, а це зазвичай означає, що в тебе є більше за одного. У тебе немає дру-зів!

            – Знов твоя дріб’язковість…, – різко і зневажливо сказала Юкіношіта.

            Саме тоді відчинилися двері клубу. – Яхало! Гм-м? А про що ви балакаєте? – Це особливо дурнувате привітання прибуло разом з Юї Юїґахамою.

            – О, Юїґахамо. А, Хікіґая просто наполягає на тому, що він чудова людина і відмовляється поступатися.

            Юїґахама сплеснула в долоні, вибухнувши сміхом. – Ах-ха-ха! Абсурд.

            – Не заперечуй мені прямо з порога. Ну, заспокойся. Свою чудовість я поясню крок за кроком. По-перше, у мене гарне лице, тож це плюс один бал.

            – Але в твоїх очей гнилий погляд. Мінус один, – сказала Юкіношіта.

            – А ще, ти вихваляєшся… – приєдналася Юїґахама. Дівчата дуже щедро віднімали бали.

            – Ух! Н-ну… я в школі орієнтованій на вступ до університету. Плюс один, – відповів я.

            – Існує можливість, що ти залишишся другий рік. Мінус один, – байдуже відповіла Юкіношіта.

            – Ах… ах-ха… ха. М-мабуть, не мені про це казати. Цей бал поки залишаю. – Ніяково захихикала Юїґахама.

            Щ-що ж, до цих пір мої аргументи були дещо… абстрактними. Або ж, наприклад, можна стверджувати, що багато з них необ’єктивні. Але цього разу, я придумаю аргументи, що будуть реальними і міцними, як скеля. – Тоді як щодо цього? В гуманітарній категорії я посів третє місце з японської серед нашого року. Плюс один.

            – Але твоя оцінка з математики це дев’ять зі ста, найнижча серед нашого року. Мінус один, – заперечила Юкіношіта.

            – У-ух-х-х. У мене дванадцять зі ста… Ц-цей бал залишаю. – Юїґахама мало не заплакала.

            Що ще, що ще… – Ух-х-х-х… А-а ще… моя любов до сестри сильна і міцна?

            – Це просто сестринський комплекс, – сказала Юкіношіта. Обидві дівчата, не кажучи ні слова, повідомляли мені: Помри, збоченцю.

            – Мінус два бали, – оголосила Юкіношіта.

            – Чому за це два?! Трясця! Є щось іще…? Я… я не можу. Я не можу нічого згадати… – Я намагався пошукати іще дещо, але не було нічого.

            Юкіношіта безжально посміхнулася мені і моїм труднощам. – Вже закінчив? У нас є ще.

            – Що… сказала? – Вона має ще більше бруду на мене? Та ну, в тебе є записник бога, чи що? [4]

            Юкіношіта нечутно відвела очі й тихо пробурмотала. – Наприклад… ти дійсно купив Юїґахамі подарунок на день народження. Плюс один бал… чи ні.

            – Га? Ти щось казала? – спитав я.

            – Нічого важливого. Ну ж бо, ходімо. Всередині торта є фрукти, тож краще з’їсти його, поки він іще свіжий. – Юкіношіта холоднокровно ухилилася від мого питання, відсунувши стілець.

            – У-угу…, – відповів я. Ми з Юїґахамою повторили за нею і встали.

            – Є-є-є! Торт! Юкінон, а які фрукти всередині? Кавуни?! – сказала вона.

            – Перше, що спало тобі на думку — це кавун? Твої кулінарні навички жахливі, як і завжди, – промурмотіла Юкіношіта.

***

            Ми покинули клуб і плентались коридором. Коли прийшли на перший поверх, я згадав про повідомлення від сестри. – То куди ми зараз ідемо? Комачі сказала, що теж хоче прийти, тому я волів би її запросити.

            Юкіношіта кивнула.

            – Чому б і ні? – відповіла Юїґахама. – Ми ідемо до караоке біля станції. Після п’ятої вони стягують фіксовану плату. Ну знаєте, "вільний час".

            – Окей, зроз. Тоді напишу їй… "Вільний час ", ге? Не фанат такого. – В пам’яті мимоволі зринули неприємні спогади.

            Виглядаючи сердито, Юїґахама запитала, – Га? Чого? "Вільний" означає, що можна робити все, що хочеться. Це класна штука.

            – Свобода це не завжди однозначно добре. Свобода означає не мати захисту і притулку, – сказала Юкіношіта.

            Це здалося раціональним, тому я теж кивнув, – Саме так. Поїздки на природу, загальношкільні екскурсії, уроки плавання… Я ніколи не знав чим зайнятися, коли казали, що у нас вільний час, і через це постійно нервував. Коли ми пішли до басейну, мені було нічого робити, тому я проплив десь два кілометри.

            – По суті, це вже заплив на витривалість, – зауважила Юкіношіта.

            Ага, це явно виходило за рамки уроку, еге? Було тяжко…

            – Ха-ха-ха! – засміялася Юїґахама. – Але виїзди на природу і подібне — легкотня. Все, що треба робити це бути тихою, і стриманою, і триматися на три кроки позаду.

            – Це звучить як дещо неприємний різновид ямато надешіко…, – відповіла Юкіношіта. [5]

            Поки велася ця беззмістовна розмова, ми прийшли до входу в школу і раптом я почув бурхливий регіт десь поруч.

            – Фва-ха-ха-ха-ха-ха! Хачімане!

            …Ох, це мабуть моя уява.

            – Але чому караоке? – спитав я.

            – Ух? Хех-хех-хех-хех-хех… Хачімане…

            Юїґахама на мить замислилась. – Чому? Бо людей не біситиме, навіть якщо дуже шуміти, і можна взяти скільки хочеш напоїв.

            – Хо-м-мф… Х-Хачімане? Привіт?

            – А ще, я чула, що в день народження дозволяють приносити торт, – додала вона.

            – Але все ж, спершу варто запитати персонал, – промовила Юкіношіта.

            Так, все-таки той регіт — просто моя уява. Юкіношіта, Юїґахама і я продовжили розмову. – Га, але, тойво… це ж день народження Юїґахами, тоді чому саме вона бронювала караоке? – спитав я.

            – …! Н-не те щоб я мала вибір! – відповіла Юкіношіта. – Я не знаю як планувати подібні заходи.

            – О, за це не переживай! – сказала Юїґахама. – І, типу як, розумієш… я просто рада, що на мою вечірку прийдуть, і мені ще радісніше, коли я думаю, ніби: "Ох, Юкінон мені довіряє!"

            – Юїґахамо… – Юкіношіта затихла.

            – Ех-хех-хех. – Вони вдвох дещо сором’язливо зашарілись і посміхнулися.

            Зненацька до нашої групи з тупотом пронеслася чорна тінь!

            – СЕКУНДОЧКУ! НЕ КИДАЙТЕ-Е-Е-Е МЕНЕ-Е-Е-Е!

            Через шалений рев і Юкіношіта, і Юїґахама зіщулилися. До речі, я також.

            – Йой!

            ­– Ох!

            – Я-а-ах! – вигукнув я. – Налякав! …Ох, це Дзаймокудза. Га, звідки ти тут узявся? – Він був тут? Справді?

            – Гм-гм, гм-гм! Якщо ви питаєте, відкіля прийшов я, то чи маю доводити я, що взагалі існую? – Він удавано прочистив горло і потім наговорив купу самозакоханої фігні. Ну що за скалка в дупі.

            – Ох, звучить виснажливо, тому забудь… Що таке? Ти чогось хотів? – запитав я.

            Дзаймокудза гордовито склав руки і відповів, – Гм. Після нашої останньої зустрічі, я одразу ж взявся робити начерк мого нового ранобе… якщо бажаєш, я дозволю тобі його побачити.

            – Чого ти поводишся, ніби я нижчий від тебе? І не давай нам сюжет, ескіз абощо. Принеси завершений рукопис.

            – Хва-ха-ха-ха! Та годі, цього разу сам по собі ескіз настільки приголомшливий, що ти повернешся за добавкою! Ходи, споглянь на моє творіння! – Він всучив мені стос аркушів.

            – Просто зараз? Вибач, але ми зайняті. Може пізніше? – Я невимушено йому відмовив.

            Раптово він подивився у далечінь і став патякати. – Фех. Чи чув ти цю історію раніше? Бог удачі, Кайрос, біля чола має тільки одне пасмо волосся. Тож не можна його проґавити… мех? Агов, Хачімане, якщо упускаєш його чубчик, то чому не можна вхопити його руку, чи ногу, чи що?

            – Не знаю. Не цитуй міфи, які не дуже розумієш… Коротше, якщо ти так спішиш зі своєю історією, то нехай її оцінять на якомусь веб-форумі.

            – То не буде можливим. Якщо хтось з інших вонабі напише щось типу: "Лулз цей чувак так хріново пише лолол у того хто це написав нема таланту", я оберу смерть. – Дзаймокудза багатозначно підкреслив англійське слово вонабі.

            – Спробуй виростити трохи товстішу шкіру, перш ніж відточувати творчий потенціал, добре? – Дзаймокудза такий жалюгідний, що я аж по-доброму йому дорікнув.

            Юкіношіта свердлила мене очима. – Агов, Хікіґає, що таке вонабі?

            – О, я не зовсім певен, але чув, що так називають людей, які прагнуть бути авторами ранобе. – Впевнений, що про це є всякі теорії, але я припускаю, що воно походить від англійського: "I wanna be such and such". Але точно не знаю.

            Юїґахама, яка знала не більше від мене, з розумінням вигукнула. – О-о… я думала, що то ті тварини з Зоопарку Чіби.

            – …Але в Зоопарку Чіби немає валабі, – сказав я. [6]

            – Юїґахамо, там є східні сірі кенґуру, – цілком серйозно відповіла Юкіношіта.

            Юїґахама запротестувала, а її обличчя почервоніло. – Я… я знаю, хто такі кенгуру! Але, типу як, знаєте, там є оті менші, хіба ні? Я переплутала їх з отими!

            – …Ти маєш на увазі сурикатів? – припустила Юкіношіта.

            – Ага, саме їх! Тц! Було дуже близько! …Наступне питання, будь ласка.

            – Ні, то було не близько, і ми не проводимо Транс-чібинську ультра вікторину, – сказав я. А ще, ти забагато знаєш про Зоопарк Чіби. Серйозно, ти мене лякаєш.

            – Хах! Все одно, кого хвилюють сумчасті, чи хто там?! – Дзаймокудза вдарив по начерку, ставши більш наполегливим. – У цьому я впевнений! До сих пір мене називали смердючим покидьком вонабі, але то лише справа часу, коли вони викинуть слово чи два з цього титулу…

            Юкіношіта приклала руку до підборіддя і схвально кивнула. – Зрозуміло. То відтепер вони називатимуть тебе просто смердючим покидьком, гм-м?

            – Чому ти викинула оте…? – прокоментував я. Гадаю, я зробив правильне припущення, що викинуть "смердючим покидьком" і називатимуть його просто вонабі. Чекай, ти хочеш змусити їх викинути неприємну частину і лишитися вонабі?

            Проте безстрашну посмішку Дзаймокудзи переповнювала впевненість. – Хех. Як тільки ти прочитаєш цей начерк, то збагнеш, наскільки він інакший… Гм-м? До речі, Хачімане, чим це ти зайнятий сьогодні?

            – Га? А, сьогодні день народження Юїґахами, тому в нас буде невеличке святкування.

            – Що?! Торжество її різдва?! Мабуть саме це англійською звуть… бьоздей?!

            – Ну, так. Але не було ніякої потреби викрикувати англійською.

            Трясучись, мов листочок, Дзаймокудза промовив, – Ох-хо… тож стара легенда була правдива… Коли у певної особи настане сімнадцятий день народження, генерал Майстер фехтування також поквапиться, аби дарувати їй своє благословення.

            – Якось ти мене лякаєш… – Юїґахама швидко відсахнулася і відійшла мені за спину, за свою людину-щита.

            – Хоча, старші жінки завжди навісніють, коли чують словосполучення "день народження", хіба ні? – сказав я. – Хтозна, може чібинці просто чутливі до теми днів народження.

            – Невже? Втім я ніколи не приділяла цьому багато уваги. – Юкіношіта запитально нахилила голову.

            – Ну, в початкових школах Чіби основою для схеми розсадження є дні народження, правда? – відповів я.

            – Ах-х! Ти правий, так і є! – заговорила Юїґахама, погоджуючись. – Я була здивована, коли почалася старша школа і ми раптово посідали в алфавітному порядку.

            – Дійсно. Схоже, визначати порядок на основі дати народження це незвично, порівняно з рештою країни, – сказала Юкіношіта.

            – Істинно так. І аномалія ця може призвести до трагедії…

            – З чого ти це взяв, Дзаймокудзо? – запитав я.

            Всезнаюча фізіономія Дзаймокудзи затьмарилася. – …Позавчора усі вітали з днем народженням хлопця, що сидить переді мною. А три дні потому, казали те саме хлопцю позаду мене.

            – Ах-х, зрозумів, – вимовив я.

            – Тобою вони цілковито знехтували, еге ж? – зауважила Юкіношіта.

            Гадаю, подібне може статися, коли твій день народження під час навчального року. Проте, мій день народження на літніх канікулах, тобто, сам я нічого подібного ніколи не переживав. Тому, з легкістю прийняв його твердження. – Якщо задуматись, то Чіба жорстка префектура для самітника.

            – Кхем. Хачімане, чого дивишся на мене так, ніби тебе це ніяк не стосується?

            – З ним ніхто не хоче мати жодного стосунку, тому його це ніяк не стосується. – Широко посміхнулася Юкіношіта.

            – Чого шкіришся, кажучи таке? Не хочу чути це від тебе. Тебе це теж ніяк не стосується, – відповів я.

            Юкіношіта відкинула волосся назад рукою, зі щедрою порцією самовпевненості. – Дійсно. Мені також не хочеться мати жодного стосунку з абиким…

            – Га? – Розчарована Юїґахама кілька разів різко тикнула Юкіношіту в спину.

            – Юїґахамо, не могла б ти не тикати в мене так?

            – Гм-м… – прохання Юкіношіти не зупинило Юїгахаму і та продовжила штрикати іншу дівчину, немовби чимось розсерджена.

            Не в змозі це витримати, Юкіношіта легенько відкашлялася. – Гм-гм… Я виправлю своє твердження. Позаяк існують винятки, я не хочу мати жодного стосунку із більшістю людей.

            – Юкінон! – Юїгахама скочила на Юкіношіту.

            – Ти мене душиш… – буркотіла Юкіношіта із заплутаною сумішшю радості та роздратування.

            Ігноруючи пару, я попрощався із Дзаймокудзою. – Так ось, Дзаймокудзо, у нас є деякі справи, тому сьогодні я не можу. Бувай. – Ми розпрощалися з ним, і знову рушили.

            Але за спиною, неподалік від нас, почулися кроки. – Кхем. Який збіг. Просто так сталося, що сьогодні в мене немає жодних планів…

            – Зрозуміло. Це звісно файно, коли немає подальших планів. Та менше з тим… чого ти йдеш за нами? – спитав я, м’яко натякаючи, що йому слід припинити.

            Проте, Дзаймокудза не зрозумів натяку. – Мені дуже нудно, ах, так неймовірно нудно! Нема чим зайнятися, тож либонь можна зробити невеличку прогулянку, перш ніж іти додому. О-ой, якщо подумати, Хачімане, а-а куди ви йдете?

            – На станцію.

            – Та що ти кажеш! …Який збіг. Я саме збирався проходити там сьогодні дорогою додому. Можливо, це доля… Отже, це вибір, який зробив світ… [7]

            – …

            Ця вистава дратувала, тому я ігнорував його.

            Дзаймокудза глибоко занурився у роздуми, і час від часу зиркав на мене.

            Юїґахама, відсахнувшись нашого діалогу, тихенько зашепотіла мені у вухо. – Гей, Хіккі. Щодо Чюнібнутого…

            – "Чюнібнутого"? Це так ти прозвала Дзаймокудзу? – Якось грубо, хіба ні?

            Але Юїґахама здавалося байдуже, і вона продовжила. – Угу. А ти не думаєш, що Чюнібнутий хоче, аби його запросили?

            – Так, це зрозуміло, але… – я замовк.

            Юкіношіта знизала плечима. – То ти розумієш… ех. Але якщо Юїґахама не проти, то я не бачу проблеми в тому, щоб запросити його. Краще поступитися тепер, аніж він буде нескінченно переслідувати нас.

            – Гм-м… не знаю, – сказала Юїґахама.

            – Але якщо запросиш його, то прийдеться пильнувати за ним як належить, до кінця, – зауважила Юкіношіта.

            – Ти моя мама, чи що? – сказав я. – Агов, Юїґахамо. Може дозволимо йому прийти?

            Юїґахама трохи задумалась над цим. – Гм-м… ну… не те щоб я його не знаю, і він твій друг, тому… добре.

            – Дякую. Але він не мій друг.

            – Н-не твій…? – Юїґахама зробила дивну міну, яка виражала не зовсім шок і не зовсім огиду.

            Повернувшись до неї спиною, я заговорив до Дзаймокудзи. – Дзаймокудзо, чом би тобі теж не піти? На вечірку до Юїґахами, я маю на увазі.

            – Гр-р-м? Ох, але я цілеспрямована людина. Мої внутрішні дедлайни наступають на п’яти і зараз критичний період, але… навіть так, було б грубо відмовляти такому запрошенню. Ну добре, я складу вам компанію.

            – Бляха… хочеться йому врізати… – І гадки не маю чого він вдає з себе таку значущу персону. Говорить багато, як і завжди, але то все пусті балачки.

            Навіть в очах Юкіношіти вирувала заграва кровожерливості. – Він набагато нестерпніший, ніж я гадала…

            – Н-ну, агов, чим більше, тим веселіше, правильно? – сказала Юїґахама.

            – Не треба себе змушувати, – сказав їй я.

            Юїґахама натягнула найкращу посмішку, на яку спромоглася. – Ах… ах-ха-ха-ха-ха-ха! О, там Сай-чян!

            – Щ-що?! Ти сказала Тоцука?! Г-гей, Юїґахамо… чим більше, тим веселіше, правильно? Правильно?!

            – Га? Т-так, але… Зачекай, куди ти йдеш?!

            Запитання Юїґахами я ледве почув, бо вже мчав так само швидко, як один бойовий дворецький, достатньо швидко, аби встановити особистий рекорд. [8]

            – Він явно квапився бігти…, – прокоментувала Юкіношіта.

            – Тоцуко-о-о! – вигукнув я. – С-сьогодні в Юїґахами день народження, і-і в нас невеличка вечірка, т-тож н-не… хочеш також п-п-п-прийти?! – Коли цей крик пролунав у моїх вухах, я чомусь відчув, що позаду мене волає Дзаймокудза.

            – Ух. Ха-а-а-ах? А зі мною він учинив зовсім не так, правда ж?! Агов-агов, тепер він поводиться геть інакше!

***

            У сутінках залізнична станція метушилася від людей і машин. Ми вп’ятьох пробиралися крізь натовп.

            – Вибач, Тоцуко, – перепросив я. – Відчуваю, ніби я втягнув тебе в оце.

            – Ох, ні, все гаразд. Я саме збирався прийти і віддати Юїґахамі подарунок. І я справді радий, що ти мене запросив, розумієш?

            Тоцука такий милий, що я аж заплакав від радості. Плак, плак, плак. – Я такий щасливий, що Тоцука прий… ах! Ні, ні, Тоцука чарівний, але він хлопець. Спокійно, не збийся зі шляху, Хачімане Хікіґая! Будь спокійним, як буддистський монах. Не піддавайся на спокусу. Вдих, видих… вдих… видих… Зосередься і вгамуй свій розум… На шляху Будди немає потреби у жінках… На шляху Будди немає потреби у жінках… Заждіть, Тоцука ж хлопець, тому це не спрацює! З аскетизму ніякої користі!

            – Що то за дурниці ти там собі бурмочеш? Он, ми вже у караоке-залі. – Коли крижане зауваження Юкіношіти повернуло мене назад у реальність, ми вже прибули на місце призначення.

            Караоке — одна з основних розваг старшокласників. Тобто, між учнями та музикою завжди існував нерозривний зв’язок. Наприклад, виступи хору. Власне, чого нормали починають сваритися під час репетицій? Одна дівчина така: "Хлопці навіть не намагаються співати правильно!" — і розридається, а всі у класі кинуться за нею. Це знайоме кліше юності. Проте у реальності, поза сценою, говорять отаке:

            – І взагалі, чого-це А-ко раптом заплакала? Сміхота. [9]

            – Хз, це не так смішно, як, типу, бісить.

            – Так-так! Вона точно хоче бути головною!

            – Але, типу… хіба вона не довго? Може варто піти за нею?

            – Ой, капець, невже це та ситуація, коли мають іти всі? Божечки, це точно наша юність, еге?

             …Ось такі розмови. Господи, ці святкування юності безперечно прекрасні, хіба ні? Дивовижно!

            Коли автоматичні двері відчинилися і ми увійшли до караоке-зали, нас лавиною накрила какофонія.

            – О! Брате! – Комачі, яка прибула раніше, ніж ми, вскочила з дивану, коли помітила нашу групу, і підбігла.

            – О, Комачі. Дісталася сюди першою, ге? – сказав я.

            – Хей, Комачі, – привіталася Юїґахама.

            – Привіт-привіт! Дуже дякую, що запросила мене сьогодні, – відповіла Комачі.

            – Я рада, що ти тут. Дякую, що прийшла! – промовила Юїґахама.

            – Ох, не дякуй! Юї, коли я почула, що в тебе день народження, то просто мусіла прийти.

            Поки парочка обмінювалась люб’язностями, Юїґахама лагідно зітхнула. – Ох-х… Комачі, ти така мила… Було б класно мати таку молодшу сестру, як ти. Хотіла б я, аби ти була моєю сестричкою… Зажди. Я-я не те…

            – Д-дурна! Я-як ти можеш таке казати?! – запитав я. – Комачі моя, і лише моя молодша сестричка! Нікому її не віддам! – Я б ніколи і нікому її не віддав.

            Юїґахама знов зітхнула, інакше, ніж перед цим. – Ну ось. Хіккі сіскон… [10] Ах…

            – Перепрошую за мого брата…

            – Не переживай. Комачі, це не твоя провина…

            Ух, тепер я починаю думати, що вчинив якось неправильно. Поки що мені треба відступити. – Менше з тим, ми ж іще не зареєструвалися, так? Піду зроблю це. – Коли я вирушив до стійки, то почув як позаду мене заговорили голоси, але фонова музика їх заглушила.

            – Я-я теж піду, – сказала Юїґахама.

            – Гр-рм, тоді я приєднаюся до вас. Бо для мене ніде немає місця! – сповістив Дзаймокудза.

            – …Яка сумна причина, щоб влізти третім зайвим…

***

            Добре, добре, добре. За ними ув’язався ще й чудило, але здається Юї старається, і з точки зору Комачі це тішить.

            Коли брат попрямував до стійки з іншими за компанію, зі мною підійшла поговорити Юкіно. – Комачі, дякую за нещодавню допомогу.

            – То пусте, – відповіла я. – Все ж таки, ти попросила… Мій брат постійно завдає тобі клопоту, тому аби це компенсувати, я готова допомагати тобі коли завгодно. – Ну, з точки зору Комачі, під "допомагати" я мала на увазі інший вид допомоги. Хе-хе.

            – А про що ви говорите?

            Тоцука, як і завжди, занадто милий, аби описати словами… Просто він так чарівно виглядає, і… ах! Погано Комачі. Ні. – Ох, нічого такого. Ми з Юкіно і моїм братом недавно ходили разом купувати подарунки для Юї.

            – О, справді? Звучить весело. Я теж хотів би піти з вами.

            – Авжеж! …Але у мене таке відчуття, що брат волів би піти лише з тобою… ах-х! Мій брат став на дивний шлях… я переживаю… – Це мене доволі серйозно непокоїть. Вдома, коли брат розповідає про школу, це здебільшого про Тоцуку. Все настільки погано, що він майже включив до постійного графіку мовлення рубрику "Тоцука сьогодні".

            – Не дуже розумію, про що ти, але схоже в тебе також складна ситуація, – сказала Юкіношіта. – Мої співчуття…

            – Тепер, коли до цього дійшло, Юкіно і Юї, все у ваших силах… – Юкіно королева відчуженості, але з точки зору Комачі, у мене на неї великі сподівання, розумієте?

            – В моїх та Юїґахами? …Що може бути в наших силах? Я не надто певна, що можу застосовувати фізичну силу.

            – Вибач. Я мала на увазі без насильства.

            – Зрозуміло. Завдавати душевні та емоційні страждання — моя сильна сторона.

            – В-від того, що ти кажеш це з посмішкою, мені стає некомфортно…

***

            Працівник за стійкою записав нас. – Бронювання для пані Юїґахами, правильно? Ви в кабінці 208. У приміщенні є мікрофон і тачпад. Коли у вас закінчиться час, ми подзвонимо вам на телефон у кабінці.

            – Добре! Дуже вам дякую. – Юїґахама взяла тацю з квитанцією.

            Поки вона цим займалася, до мене заговорив Дзаймокудза. – Агов, Хачімане.

            – Невже то була її світлість, твоя найдостойніша молодша сестра?

            – Так… – у мене погане передчуття щодо цього…

            – …Зрозуміло. До речі, старший брате, як зветься твоя найдостойніша молодша сестра? Скільки їй років і чим вона захоплюється, в подробицях?

            – Тобі я нізащо не розповім. І якщо ти ще раз назвеш мене "старшим братом", я тобі вріжу.

            – Гр-рм. Як непривітно, свояче.

            – Так звертатися тобі теж недозволено!

***

            Забравши напої з бару, ми нарешті зібралися в кабінці караоке. Кожен з нас тримав у руці склянку.

            З увагою до тих, що не знали як почати, Тоцука високо підняв склянку. – Ем… н-ну добре. Юїґахамо, вітаю з днем народження.

            Цокаючись склянками, ми промовили тост разом із ним. – З днем народження, – сказала Юкіношіта.

            – З днем народження! – додала Комачі.

            – Бажаю щасливого нового року.

            – Ем, Дзаймокудзо, хоч це і різновид вітання, але таке не говорять на чиємусь дні народження, – сказав я.

            Коли всі висловили привітання, іменинниця здійняла руки і відповіла, – Велике вам дякую! Д-добре, зараз я задую свічки! – Фу-у-ух!

            – Ура-а-а!

            – Ва-а-ау!

            Після того як Юїґахама задула свічки, ми сказали ще один тост і, чомусь, поаплодували. Дуже святково.

            А тоді, коротка тиша…

            – …

            – Га?! Ч-чого всі затихли?! – сказала вражена Юїґахама.

            – Чомусь трохи ніяково, ніби… ми сильно пожвавішали на поминках, чи щось таке… – здавалося Комачі незручно.

            Однак ми з Юкіношітою спокійно сприйняли тишу. – Це не так, – промовила вона. – Просто я не звикла до такого.

            – Я не знаю, що роблять на дні народження, афтепаті й подібному, тому розгубився, – додав я.

            – Цілком погоджуюсь, – висловився Дзаймокудза. – Хоча мене ніколи не запрошували на афтепаті.

            – Мене теж не запрошували, відколи я якось пішов на одне, – заявив я, взагалі не хвилюючись, немовби це щось вкрай звичайне.

            Через це Дзаймокудза, чомусь, вибухнув гучним, переможним сміхом. – Мва-ха-ха-ха-ха-ха! Неважливо! Хіба не достатньо бути запрошеним один раз? Яка дріб’язкова причина виставляти себе самітником… сміховинно!

            – Що сказав?! Схоже я маю пояснити тобі, бо ти не розумієш. Мене запросили лише того, що брати участь мав увесь клас, зрозумів? Ти не був на жодній вечірці, тому все ще є ймовірність, що ти зможеш насолоджуватися ними. Я на крок попереду тебе.

            – Г-га?! Ух, не варто було очікувати чогось меншого від профі-самітника.

            – Що за неприємна суперечка… Мене постійно запрошували, але я ніколи не погоджувалася. Чи можна припустити, що виграла тут я?

            – Йой! – здригнувся я. – Твій дух суперництва вкрай жахливий. – Не знаю, які умови для перемоги в такій розмові, але Юкіношіта, вочевидь, переможцем вважала себе.

            Відчуваючи, що ми псуємо настрій, Тоцука втрутився, – Ну годі вже, ми ж святкуємо день народження. Поговорімо про щось веселе, добре? Правда ж, Юїґахамо?

            – Га? Ох, але мені дуже весело, – заявила Юїґахама. – До цього мені ніхто не влаштовував мені вечірку на день народження, тому я дуже щаслива… – Гадаю, вона дійсно щаслива. Спокійна посмішка на її обличчі випромінювала все більше і більше радості.

            – Дивно. А я думав, що ти джьоші поллі єй 365 днів на рік, [11] – сказав я.

            – Що за дивна англійська? Не зрозуміла… Чекай, а це англійська? – запитала Юїґахама.

            – Не певен… Хіба Міура з компанією не влаштовували тобі вечірку, хоча б із жалощів? – запитав я.

            Юїґахама ненадовго прийняла задумливу позу. – Гм-м. Не те щоб ніколи не було можливості зробити щось таке. Просто я, начебто, завжди влаштовую свято, а не святкую, і зазвичай саме я все організовую, типу догоджаю всім і таке інше, і перш ніж усвідомлюю, все закінчується…

            – Ох… Ну… мабуть, пробач, – я рефлексивно перепросив. Яка сумна історія.

            Юїґахама ніяково потупилася. – Ох… та. Мене це… не дуже хвилює.

            – …

            Ми обоє замовкли.

            Комачі вклинилася з натягнутою посмішкою. – …А тепер відчуття, ніби ми знов на поминках… я цього не витримаю! Юї, просто випиймо коли!

            – Ох, д-добре!

            – У-у-у! – Комачі та Юїґахама цокнули склянками, щоб підняти настрій.

            Поки вони були зайняті цим, я зітхнув.

            – …Ха-а-ах.

            Не дуже розбираюся у таких соціальних торжествах. Почасти тому, що мене не запрошували на афтепаті, чи вечірки класу і подібне, тому до такого я не звик. Але ще і тому, що у мене просто є сумніви щодо вечірок у цілому. Все здається мені виставою, де усі кричать в унісон і докладають купу зусиль, аби бути веселими. Закладаюся, якщо всі ці нормали перестануть верещати, то не зможуть впоратися з набутою в результаті тривогою. Якби замовкли бодай на хвилинку, то змогли б усвідомити, що є дурнями. А отже, вони змушують себе базікати, підтримують розмову, і влаштовують театралізовану демонстрацію веселощів. Надуваються, аби здаватися більшими, це показуха, щоб відвернути загрозу.

            – Ха-ах…

            – Хачімане? Щось не так? Ти зітхаєш. – Тоцука вдивлявся у моє обличчя.

            – О, так. Просто, це… тойво… святкування дня народження? І я не знаю що робити.

            – Е-ем… їсти їжу, говорити тости, влаштовувати святкові шоу й таке інше? І… розрізати разом святковий торт?

            – Звучить як весілля…

            – Ах-ха-ха, ти правий. Але це все одно торжество, тому… Може, ми… розріжемо торт?

            – Сайко, ми ж будемо точно як молодята. – Сам того не бажаючи, я витріщився прямо на нього.

            – Х-Хачімане… ц-це брудна гра… Ти не можеш просто зненацька… назвати мене на ім’я…

            – Стоп! Добре, хватить! Торт розріжу я. – Юїґахама вклинилася поміж нас, приводячи мене до тями.

            – …Ах! То було близько! – сказав я. – На мить у голові промайнув образ Тоцуки у весільній сукні. Як дивно. Тобто, Тоцука ж хлопець.

            – …Ем, це і справді дивно. І, е-е… гидко. – Юїґахама була вкрай збентежена.

            Я лагідно їй посміхнувся. – Так, це дивно. Але не гидко. Тоцука хлопець, тому він має вдягнути смокінг!

            – Ти вже вирішив одружитися з ним?!

            Саме тоді, щось сильно грюкнуло по стіні.

            – Йой, це мене налякало! – сказав я. – Бачиш, ти так галасуєш, що розізлила сусідів.

            – Ох, вибач. Дивно. Тут би мала бути звукоізоляція. Ну, менше з тим, – пробурмотіла Юїґахама, потягнувшись за ножем, який ми позичили на кухні цього караоке-залу. – О-окей, я розрізаю торт. Х-Хіккі, потримаєш тарілку? Е-ем, тобто, не те щоб ми, тойво, робимо це разом… – Остання частина речення загубилася в бурмотінні, і я нічого не зміг розібрати. Ти це я, коли перукар питає чого я хочу, чи що? Говори чітко. Давай.

            – Агов, сьогодні ж твій день народження, то чом би тобі не сісти, і не відпочити? Все добре. Ми з Тоцукою розріжемо торт.

            – Г-га? А-але мені шкода Сай-чяна…

            – А мене тобі не шкода? Тоді… Комачі.

            – Ге? – видала Комачі. – Якщо я тепер розріжу торт, то це буде, ніби як… мало Комачі-балів. Хоча, було б добре вдома, коли ми наодинці, червонію- червонію. О, і тепер за це я набираю купу Комачі-балів.

            – …Ти така нестерпна. Тоді, Дзаймокудзо. – Я спробував попросити його.

            – …Ух-х-х-х-х. – Вираз Юїґахами говорив: "Аж ніяк".

            – Агов, від цього погляду мені якось стало його шкода, – м’яко заперечив я, із жалощів.

            Поруч зі мною, Дзаймокудза натис на свої груди і застогнав. – Гр-рнх! Двері запечатані всередині мене відчиняються! Так, тоді, коли я був іще хлопчиком, який проходив своє військове тренування у звичайнісінькій початковій школі. Напевне, це дивний поворот долі… але коли я добровільно взявся роздавати наші пайки, одна Валькірія, в сльозах, відмовилася від каррі, яке я подав їй…

            – Бачиш? Ти розворушила його стару травму, і тепер він вийшов з образу…, – сказав я.

            – Ой, н-не те щоб я не хочу, аби він це робив. Просто, типу… розумієш… я хочу, аби він сходив помити руки, чи що, – пробурмотіла Юїґахама.

            – Хебхе-е! – Здавалося, що для Дзаймокудзи то був фінальний удар.

            Юкіношіта роздратовано спостерігала за ними обома, стиха зітхнула і взяла ножа в руки. – Ех… я займусь тортом. Я чудово ріжу.

            – Ага, це точно. Наприклад, коли відповідаєш людям навідріз, чи робиш різкі зауваження.

            – А ти добре вмієш бути відрізаним від інших, – штрикнула вона у відповідь.

            – Чого сказала це у пасивному стані? І, ну знаєш, це тому, що… я буддист. Моя мета — стати Буддою через відрізання зв’язків із фізичним світом. З точки зору буддизму я набагато вище.

            – Знов ти зі своїми мізерними знаннями про буддизм… Буддизм за своєю суттю — релігія, що надає невелике значення зв’язкам пратьяя, котрі ти описав. Ґаутама Будда, насправді, прибічник існування пратьяя у формі хету-пратьяя. [12]

            – …Ось і вона, велика Юкіпедія.

            – Що це за сумнівне прізвисько? Ну, це не має значення. Більш важливо, я різатиму торт, тому потримай тарілку, – сказала вона.

            – Добре. – Як і було наказано, я обережно притиснув тарілку.

            Юїґахама, в паніці, намагалася зупинити нас. – Е-ей! Ану стійте! Все ж це зроблю я! Н-не можу ж я дозволити вам нарізати торт разом… – Більшість із другої частини я не розчув. Невже ти як я, коли, ну знаєш, офіцер поліції зупиняє мене на велосипеді і перевіряє відсутність судимостей? Вимовляй чітко. Ну ж бо.

            Хоча Юкіношіта, мабуть, її почула, бо з певним зацікавленням розглядала Юїґахаму. Але що б то не було, Юкіношіта не коментувала. – О? Гаразд, прошу.

            – Га? Єй! Угу, угу! Я зроблю це! Я зроблю це!

            – Юїґахамо, тримай тарілку міцно і нерухомо, – промовила Юкіношіта.

            – Ти і я?! У-ух… Тепер у мене дуже змішані почуття.

***

            Юкіношіта швидко встромила ніж у торт.

            – Зараза, це дуже рівні шість частин, – зауважив я.

            – Не зовсім. Це не так і складно. – Після того як торт було розділено на ідеальні, акуратні шматочки, Юкіношіта стояла із самовладанням.

            Однак Юїґахама, яка спостерігала, відреагувала дещо здивовано. – Овва, і справді! Юкінон, невже у тебе група крові А? – запитала вона. [13]

            – З чого ти це взяла?

            – Ну, тобто, ти ж дуже методична.

            – Вона не методична, – сказав я. – Вона скоріше акуратна дивачка, чи перфекціоністка, чи що.

            – Що за нісенітниці… Хіба є якась залежність між групою крові та характером? – Юкіношіта, якій теорія характерів за групами крові, вочевидь, не сподобалась вивільняла характерний для неї холод.

            Цей холод Тоцука нейтралізував своїм теплим, цілющим голоском. – О, але ж у мене група A. Я часто прискіпливий до деталей.

            ­– О? Тоцуко, з тебе б вийшла хороша наречена, – сказав я.

            ­– Н-не дражни мене, Хачімане… – Тоцука зашарівся гаряче-червоним.

            Юкіношіта, що була поруч із ним, перекинула свою холодну енергію на мене. – Не те щоб мені є до цього діло, але таке враження, ніби ти ставишся до нього зовсім інакше, ніж до мене.

            Які високі коливання температури. Невже в цій кабінці пустельний клімат?

            Звичайно що той, хто зруйнував цю атмосферу, був професіонал у подібних завданнях: Дзаймокудза. – Гр-рм. Але теорія характерів за групами крові необов’язково може бути неправильною. Є популярна думка, що група крові AB має подвійну особистість, і я вважаю, що вона дуже підходяща. А ще, відчуваю, що в будь-який час можу раптово пробудити свою іншу особистість… ух! Тільки не зараз! Заспокойся, моя права руко! [14]

            – Якщо збираєшся гратися у ці твої ігри, то не міг би ти робити це назовні? Менше з тим, Юїґахамо, а яка група в тебе? – спитала Юкіношіта.

            – У мене? В мене група O, – відповіла Юїґахама.

            Комачі сплеснула в долоні, погоджуючись. – В кого O — той дурко, еге?

            – Якась фігня. Виходить, хто з A — той коза? – запитав я. [15]

            – О горе…, – промовила Юкіношіта. – Якщо в Юїґахами група O, теорія про характери за групами крові починає звучати більш правдоподібно.

            – Га? Ей! Я реально така безтолкова? – запитала Юїґахама.

            – Юї, все добре! У мене теж група O, – сказала Комачі.

            – І що ж в цьому доброго…? – запитав я.

            – Га? Якби щось сталося, я можу…  дати їй кров? – відповіла Комачі.

            Приголомшена хвилею придуркуватих і безтолкових реплік Юкіношіта здригнулася. – Як точно… Це стає все більш і більш правдоподібно…

            ­– То, Юкіно, а яка група в тебе? ­– спитала Комачі. – В тебе має бути група A, правильно?

            Юкіношіта охоче відповіла. – Група B.

            – О. Ну, тепер і я вірю в теорію характерів за групою крові, – сказав я.

            – Невже ти на щось натякаєш? – запитала вона.

            – Ох, тобто, ти ж абсолютно категорична, чи, тойво, егоїстична, чи може я б назвав це зарозумілістю. Загалом, думаю, ця теорія влучна.

            – Якщо ти це так аргументуєш, то в тебе також повинна бути група B.

            – Але, в мого брата група A. – Як тільки Комачі це сказала, усі застигли.

            – Що? – Юкіношіта недовірливо витріщилася.

            – Га?! – вигукнула Юї.

            – Гей, здається ваш комбінований шок трохи грубий, – вимовив я.

            – Пф-фш-шт! ­– Фиркнув Дзаймокудза. – Х-Хачімане, у тебе г-г-група A?! Ні-ні, це абсурдно! Такий, як ти, безвідповідальний, непунктуальний, незговірливий самітник з групою A?! На фермера ти аж ніяк не схожий, як не крути. На цьому красно дякую.

            – Бляха… хочеться тобі врізати… – я стримував правого кулака від контакту зі щелепою Дзаймокудзи, бо той так відчайдушно цього хотів.

            Дещо стривожений, Тоцука прокоментував, – В-вибач, Хачімане… думаю… я теж дещо здивований.

            – Т-Тоцуко… – Мимоволі сльози бризнули з моїх очей.

            – О, а-але якщо з тобою трапиться щось погане, я дам тобі своєї крові!

            – Т-Тоцуко! – Зойк радості несвідомо вирвався з мого рота.

            Вочевидь, не один я радів у цьому в приміщенні, позаяк на обличчі Юкіношіти також заграло щастя. – Яке полегшення. Завдяки тобі я можу знову ігнорувати всю цю теорію характерів за групами крові.

            – Гей, – запротестував я. – Ти не можеш говорити щось подібне із такою милою посмішкою на обличчі. Це образливо!

            – Ой, мені шкода. Існує можливість, що заплутана сімейна ситуація призвела до того, що тобі збрехали про твою групу крові. Можливо, мої слова дійсно були необдуманими. Перепрошую.

            В Юкіношіти агресивна манера просити пробачення.

            – Ти не можеш казати щось таке перед моєю справжньою сестрою. Навіть не знаю, що я зробив би, дізнавшись, що ми насправді не рідні. – Я стримуюся, бо ми близькі родичі, але якби не були ними, то скупав би її в морі любові, серйозно.

            Юїґахама, певно що, відчула це, бо явно втратила терпіння і обірвала мене. ­– Ну й рівень сестринського комплексу! Чи може ти просто збоченець!

            – Ну, але з точки зору Комачі, – втрутилася Комачі, – якби ми не були рідними, це було б нормально. Ох, ставлю на те, що це набирає багацько Комачі-балів.

            ­– З точки зору суспільства, це набирає мінімально балів! – скрикнула Юїґахама. – Ти теж якась дивна! Ви реально брат і сестра!

            – Ну, в мого брата і у мене різні групи крові, але у нас доволі схожі характери. Мабуть, це все-таки виховання.

            – Угу, угу, – сказав я. – Наприклад ми обоє любимо селеру, і обоє вимогливі. – А ще ненавидимо літо і йдемо на компроміси. [16]

            – Як виховати людину, щоб вона стала такою…? – запитала Юкіношіта. – Хотіла б я колись познайомитися з твоїми батьками…

            – Познайомся, будь ласка, познайомся, будь ласочка! – Видала Комачі настільки радісно, наскільки це можливо. – Наші батьки будуть зворушені до сліз, якщо їх представлять тобі.

            Юкіношіта відповіла, цілковито спантеличена. – Гм-м? І чого б це?

            – Ге? Чого? Бо це б означало, що мій брат…

            – Хікіґая?

            – …Е-е, неважливо… Це так дивно. Я гадала, що той прапор вже піднято. – Щось нерозбірливо пробурмотіла Комачі.

            Юїґахама прокашлялася, заглушивши Комачі. – Гм-гм. Ц-цейво, а я б хотіла з ними познайомитися. Ах-ха. Чи ні.

            Очі Комачі миттю заблищали. – Будь ласка, будь ласочка, Юї, приходь до нашого будинку. Це вже вирішено, вирішено!♪

            – З-звісно!

            Ці двоє явно добре ладнають. Але вони знехтували одним ключовим фактом. – Облиш це. У нас є кіт. Ти ж не любиш котів, еге?

            – О-ой, лихо! Та-так і є! – Юїґахама скрикнула, як в мелодрамі.

            Одначе, реакція Тоцуки на слово кіт була зовсім інакшою. – О, Хачімане, у вашої родини такий милий котик!

            – Думаєш? – відповів я. – Він зухвалий, коли називаєш його на ім’я, б’є хвостом по підлозі, а коли посеред ночі бачиш його біля миски з водою, то він і справді зійшов би за якогось демона. І ще, коли я приходжу додому, він скаженіє, фиркаючи на мої смердючі ноги. – Ні, насправді, так коти ставляться до людей, які їм байдужі. Ну, але маю визнати це все-таки мило.

            Тоцука, вочевидь, любитель котів, і мою думку про котячі недоліки він заперечив. – Га? Це ж чарівно! Так… колись я б знову хотів його погладити. Можна мені… прийти до… твого будинку?

            – З-звісно… колись найближчим часом. Коли моїх батьків не буде вдома.

            – Ух? Чого тільки тоді?

            Мені не варто це пояснювати, Дзаймокудзо.

            З серденьком, яке аж тріпотіло від чарівності Тоцуки, краєм ока я побачив, що Юкіношіта совається.

            – Х-Хікіґає… Ем-м… я б… також…

            – Га? ­­– відповів я. Не зовсім її розчув.

            Однак Юкіношіта відмахнулася.

            – Н-не зважай. Що важливіше, торт поділений, тож нумо їсти.

            – Ах. О, авжеж. Комачі, подай мені виделку.

            – Окі-докі!

            Беручи виделку в Комачі, мені здалося, що я почув тихе мурмотіння, супроводжене зітханням.

            – …Ха-ах… котики.

***

            Юїґахама поклала виделкою шматочок торта в рот і, після кількох секунд, зітхнула із вдячністю. – М-м-м! Юкінон, твій домашній торт такий смачний!

            – О? Рада, що тобі сподобалося.

            – Це справжня смакота! – погодилася Комачі. – Проблем із заміжжям у тебе не буде! Правда ж, бра…

            Раптово з сусіднього приміщення пролунав іще один сильний удар.

            – Йой!

            – Тільки не знову… наші сусіди трохи буйні. –  Я зиркнув на стіну, ситий цим по горло.

            Проте Тоцука криво всміхнувся і знизав плечима. – Ага. Але в караоке завжди буває гучно… О, в торті є персики?

            – Так, – відповіла Юкіношіта. – Адже наближається їхній сезон.

            З оцими свіжими персиками, торт Юкіношіти і справді смакує доволі вишукано. Я із задоволенням насолоджувався смачним десертом.

            Раптово, Дзаймокудза прокоментував, – Хачімане, а ти знав, що у древньому Китаї, персики високо цінувалися, як секрет вічної юності? Дійсно по-справжньому добрий фрукт.

            – Ого. Який прекрасний факт, але чому я єдиний з ким ти цим ділишся? Не те щоб я не розумів як ти почуваєшся.

            – Юкіно, ти так добре випікаєш, – вигукнула вражена Комачі.

            Проте Юкіношіта відреагувала не гордо і не скромно. Вона була просто спокійною. – Тут нічого вражаючого. Комачі, ти ж готуєш вдома, хіба ні?

            – Ага. Обоє наших батьків працюють, тому готую я. О, але колись це робив мій брат.

            Юїґахама вскочила на ноги від надмірного подиву. – Га-а-а?! Він готував?!

            – Угу, бо ножі, плита й інше були занадто небезпечні для неї, поки їй не виповнилось десять, або десь так, – сказав я. – А це значить, що я можу пишатися вмінням готувати краще майже за будь-якого шестикласника.

            – Яка сумнівна претензія на славу…, – сказала Юкіношіта, непевна як реагувати.

            Хоча це не претензія. Це ідеальна поважна причина, щоб пишатися. – І я можу робити майже усі хатні справи на рівні шестикласника. Я готовий одружитися у якості домогосподаря коли завгодно! Нізащо і ніколи не стану частиною робочої сили! Знайдеш роботу — програєш! – голосно заявив я.

            Юкіношіта м’яко торкнулася чола, немовби у неї заболіла голова. – Знову він за своє, верзе маячню з гнилим поглядом в очах…

            – Га… То і ти, Хіккі, можеш готувати, – сказала Юїґахама. – Я теж мушу навчитися… Мені так і не вдалося дати йому нормального печива…

            – О, всі ці розмови про куховарство нагадали мені. – Юкіношіта порилася в своїй сумці, витягнула щось і вручила Юїґахамі.

            – Га? Щ-що це? – поцікавилася Юїґахама.

            – Подарунок тобі на день народження. Проте, не знаю чи буде це відповідати твоїм смакам.

            – О, – вимовив я. – Те, що ти знайшла перечитавши всі оті дурнуваті, беззмістовні журнальчики, які б зазвичай ніколи не читала.

            Юкіношіта метнула в мене поглядом. Йойки. – Тримай язика за зубами.

            – Юкінон… Для мене? Дякую. Можна відкрити?

            – Т-так, прошу. – Юкіношіта трішки засоромилася.

            Юїґахама осяяла її особливо яскравою посмішкою і розгорнула подарунок. – Фартух… Е-ем, дякую! Я добре про нього дбатиму!

            Коли Юкіношіта побачила щиру радість Юїґахами, вона, здавалося, відчула певне полегшення. – Особисто я була би щасливішою, якби ти користувалася ним, а не чемно повісила, як декорацію.

            – Аякже! Я користуватимусь ним із любов’ю!

            – Тоді і я дам тобі свій подарунок. – Після побаченого діалогу, Тоцука так само понишпорив у своїй сумці. – Ось. Юїґахамо, твоє волосся завжди зібране в пучок, так? Тож я купив для тебе шпильку.

            – Дякую тобі, Сай-чяне! Вона реально дуже мила. Твої смаки навіть більш дівочі, ніж мої…

            – А я дарую тобі це. – Комачі також купила дещо і витягла акуратно обгорнутий подарунок зі своєї сумки. – Ось. Це рамка для фото.

            – Комачі-чян, і тобі дякую!

            – Насправді, разом із цим я дуже хотіла подарувати тобі домашнє фото, але просто на всіх є ці гнилі очі… Має ж у нього бути хоч якась чарівність, що не проявляється на фотографіях.

            – Ох, то в нього гнилий погляд навіть на фото, га…? Ей, я все одно не так і хотіла те фото! – Юїґахама сказала це, проте виглядала щасливою.

            Дзаймокудза, який дотепер лише спостерігав за врученням подарунків, різко скуйовдив собі волосся. – Гр-рм. На жаль, на жаль. Так як мене запросили нехарактерно раптово, я прийшов непідготовленим.

            Це дійсно було раптово. Насправді, якби він приніс їй подарунок, був би привід для занепокоєння.

            Юїґахама, вочевидь, думаючи подібно, невимушено всміхнулася йому і тепло відповіла. – Ей, за це взагалі не переживай, окей?

            – А отже! Я презентую тобі копію мого новісінького рукопису з автографом!

            – За це взагалі не переживай… – Хоч фраза була майже та сама, її температура опустилася до абсолютного нуля.

            – Дух-хех. Яке несприйняття, гр-рн. Коли вже до цього дійшло, то я подарую тобі сіді-мікс моїх топ сто аніме-пісень.

            Як тільки я це почув, то автоматично схопив Дзаймокудзу за плечі і зупинив його.

            – Не роби цього, Дзаймокудзо. Що завгодно, тільки не це.

            – Ух, чо-чому? Слізно зупиняти мене від якихось дій — на тебе це несхоже. – Він спантеличено роздивлявся мене.

            – Мабуть, у мене немає вибору, – сказав я. – Я тобі розповім. Хоча це історія про друга мого друга…

            – З-звучить якось знайомо…

            Попри дискомфорт Юїґахами, я почав. – У середній школі йому сподобалася дівчина. Вона була в шкільному гурті, мила дівчина, яка любила музику. На її день народження, він зібрав усю відвагу, аби віддати їй подарунок. Не спав усю ніч, збираючи разом колекцію рекомендованих аніме-пісень для цієї дівчини, позаяк вона любила музику. Він ретельно добирав найкращі пісні й навіть передбачливо не включав щось дуже відверто романтичне, чи щось у стилі отаку.

            – Гр-рм. Дух, який можна поважати, – вимовив Дзаймокудза.

            – Втім, я розумію, до чого все йде…, – відкоментувала Юкіношіта.

            Наступна подія ключова в моїй оповіді. – Вона прийняла подарунок, і він був такий щасливий, що аж заплакав. Але наступного дня сталася трагедія. Трапилось це під час обідньої перерви, тоді коли один з членів комітету радіомовлення вмикає зі смаком підібрану музику через загальношкільні гучномовці. — "Добре", — анонсувала вона. — "Наступна пісня це прохання від Хачімана Отаґаї з класу 2-C! Пх-хі. Любовна пісня для Ямашіти!"

            – Годі вже! Вистачить, Хачіма-а-ане! – Дзаймокудза вчепився і міцно тримався за мене, намагаючись вкоротити історію.

            – Ух! – Мої сльози полилися Дзаймокудзі на груди.

            Юїґахама відвернулася, уникаючи цієї сцени. – То все ж таки це було про тебе.

            – Дурна! То було не про мене! То був Отаґая! – Заперечив я, але ніхто мені не повірив.

            Юкіношіта, зокрема, мала вираз, що перевершив жалість і наближався до боязні. – Хікіґає… я недооцінила тебе. Подумати, що ти ще жалюгіднішій, ніж я собі уявляла…

            – Навіть після того як мій брат випустився, люди переповідали історії про Отаґаю, – сказала Комачі. – Вдавати, що це якийсь чувак про якого я ніколи не чула було тяжко…

            – Хачімане, то ти легенда, га…? – прокоментував Тоцука.

            В дечому лагідний тон їхніх реплік змішався з моїм схлипуванням, утворюючи іще більш нещасну картину.

***

            – Так що, дякую вам! Реально! Це либонь мій найщасливіший день народження, – Юїґахама сказала, оглядаючи гору своїх подарунків.

            Юкіношіта знизала плечима. – Це перебільшення.

            – Ні, це правда! Я по-справжньому рада. Я завжди вдовольнялася тільки святом, яке робили мені мої батьки, але… цього року воно суперособливе… Дякую тобі, Юкінон.          

            – …Я… я ж не зробила нічого екстраординарного, – Юкіношіта, як завжди, відвернула погляд, а Юїґахама їй широко посміхнулася.

            Дійсно. Певно це хороший день народження. – Але, тойво, – сказав я. – Ти явно близька зі своїми предками. Минулого року на мій день народження батьки дали мені десять тисяч єн готівкою і все. А ще частина з них потрібно було заплатити за торт.

            – Гр-рм. У мене було те саме, – сказав Дзаймокудза. – Окрім подарунку грошима, максимум, що я отримую, це їжа з Каефсі. [17]

            – Га… С-справді? – запитав Тоцука. – Мої батьки купують мені торт і лишають подарунки поруч із подушкою, аби я знайшов їх наступного ранку.

            – Здається тут намішано ще якихось святкових традицій, – сказав я. Хоча, мені зрозуміле бажання влаштувати свято у день народження Тоцуки. Гарна робота, мамо, тату.

            З іншого боку моя сім’я… Саме тоді, коли це спало мені на думку, Комачі розкрила свого клятого рота. – Але, ну знаєте, таке ставлення, типу, лише до мого брата. На мій день народження ми разом ідемо купувати подарунки, кудись поїсти, і на зворотному шляху купуємо торт.

            – Звучить, ніби ваші батьки просто не люблять Хікіґаю…, – зауважила Юкіношіта.

            – Га?! Не будь дурною! – заперечив я. – Вони мене дуже люблять! Якщо ні, то в мене проблеми, бо я планую, що вони забезпечуватимуть мене наступні двадцять років!

            – Який же ти придуркуватий син…, – образила мене Юїґахама і, думаю, саме цього вона й хотіла. Таке трохи зачіпає.

            Натягнуто всміхаючись, Комачі спробувала все згладити. – Ну, нашим батькам зазвичай буває пофіг на багато що…

            – Нашим батькам буває настільки пофіг, що це занадто навіть для мене, – додав я.

            – Вражає… – Юкіношіта виглядала вельми стурбовано, але то було зовсім не так.

            – Це ті люди, які назвали мене Хачіманом, бо я народився восьмого серпня, – пояснив я. [18]

            – Їм реально пофіг! – скрикнула Юїґахама.

            І не кажи. Я теж так думаю.

            Проте Юкіношіта, вочевидь, не погоджувалась. – Хіба це не доволі типовий принцип найменування дитини? Зі мною було дещо схоже. Моє ім’я вибрали тільки тому, що коли я народилася падав сніг. [19]

            О, то я не один такий. Але мені здається, що ім’я Юкіно гарно поєднується із прізвищем Юкіношіта, тому я нічого не сказав.

            Комачі, схоже, мала подібну думку. – Але ж Юкіно гарне ім’я.

            – Дякую, – відповіла Юкіношіта. – Власне, я не ненавиджу його. Насправді, воно мені подобається. І я вважаю, що Комачі це прекрасне ім’я, яке вельми тобі пасує.

            – Ю-Юкіно…

            – Агов. Юкіношіто, припиняй. Не спокушай чужих молодших сестер. Діва Марія спостерігає за тобою. [20] – Цілком можливо, що у них на задньому плані зацвіли білі лілії.

            Тим, хто зруйнував цей настрій був, звісно що, старий-добрий Дзаймокудза. – Гух-хех. То вам усім імена дали батьки, ге?

            – А тобі що, ні? – запитав я.

            Дзаймокудза одразу нетерпляче подався вперед. – Моє ім’я передалось мені з далекого минулого… Якщо потрібно назвати того, хто дав мені ім’я, то… так, припускаю його звали доля.

            – Умгу. – Насправді мені пофіг.

            – Гр-рм. До речі, канджі означає доля, але вимовляється як дідусь.[21]

            – Чому ти одразу просто не сказав "дідусь"…?

            Але саме тоді, коли я подумав, що можу померти від власного пофігізму, Тоцука поділився інформацією, яка мені дійсно небайдужа. Так би мовити, яскраві подробиці.

            – Ах-ха-ха, тоді моє ім’я, певно, найбільш звичайне. Мої батьки просто хотіли, щоб я жив життя сповнене кольору. [22]

            – Як в отій старій приказці, – сказав я. – "Ім’я часто відображає вдачу". Тоцуко, ти точно додаєш кольору в моє життя. – Я щосили намагався виглядати крутим.

            – Божечки, не дражни мене так! – запротестував він. – Я розізлюся, ти це розумієш?

            Хочу, аби він розізлився… Мій вираз одразу ж змінився на блаженну посмішку.

            Тоцука обернувся до Юїґахами, немовби йому тільки-но дещо спало на думку. – Агов, Юїґахамо, а чому тебе назвали Юї?

            – Га? Мене? Гм-м… я ніколи не питала, – сказала вона.

            – Все ж, це твій день народження, – промовила Юкіношіта, – чом би тобі не спитати, коли будеш вдома? Схоже, твої батьки тебе дуже люблять, тож я певна, вони можуть розповісти тобі чудову історію. І, якщо ти не проти, колись ти могла б поділитися нею із нами.

            – Юкінон…

            – Юкіношіто, остерігайся, – сказав я. – Цього разу Будда теж спостерігає за тобою. [23]

            Тепер я бачу якусь мандалоподібну штуку, яка висить позаду них. Це не дуже романтично.

            – Але, типу, – заговорила Юїґахама, – Хіккі, Юкінон, Сай-чян і Чюнібнутий, в усіх вас імена щось значать… ах!

            – Що таке? – спитав я.

            Обличчя Юїґахами покрив морок. – Н-ну… просто я помітила, але, типу… я-я єдина, у кого нема прізвиська.

            – Ух, але ж ти нав’язала нам оці прізвиська, – сказав я. – Оте, яке ти мені дала, взагалі не тішить.

            Юкіношіта втрутилася в розмову. – Я також намагалась тебе зупинити, але ти не припинила, тому я здалася…

            – Гр-рм, – додав Дзаймокудза. – Мене теж трохи ображає епітет Чюнібнутий…

            Скарга за скаргою, і ще одна скарга.

            Проте Юїґахама була незворушною. – Га? Чому? Я думала це хороші прізвиська…

            Тоцука спробував її заспокоїти. – Ох, але я… я не проти свого прізвиська. І ще, думаю, прізвисько "Хіккі" миле і хороше.

            – Скажи? Правда ж?! – пожвавішала Юїґахама.

            ­– Ну, мабуть, воно не настільки погане, як минулі прізвиська, – сказав я.

            – Минулі? То раніше в тебе були інші? – запитала Юкіношіта.

            – Ага, – відповів я. – Час для: Топ три ненависних прізвиськ, які дали мені однокласники!

            – Звучить непродумано і депресивно. – Через мій анонс Юїґахама, схоже, дещо збентежилася.

            Комачі, з іншого боку, була явно сповнена ентузіазму. – І я, його асистентка, Комачі! Представляємо номер три! – Вона перехопила роль ведучого.

            – Номер три, – почав я список.

            – Ба-дум! – Дзаймокудза видав барабанний дріб, і я зробив паузу для ефекту.

            – …Старший брат першорічки Хікіґаї.

            На мить, Юкіношіта набула пригніченого вигляду. – Неабиякий досвід почути таке від однокласників… Це ж заперечення всього твого єства, хіба ні…?

            – Мій брат не винен! – заперечила Комачі. – Я приваблюю трішки більше уваги, ніж він, і тому сталася трагедія!

            Я стримав сльози і оголосив наступне. – Номер два.

            – Тамтой.

            – Гр-рм. У мене теж був подібний досвід. Вони схильні вживати займенники як-от отой, чи оцей. Ну, може промовляти вустами ім’я, на кшталт мого, жахливо і страшно, тому я не звинувачую їх! – Перш ніж я усвідомив, Дзаймокудза почав давати коментарі.

            Комачі, звісно що, знову взяла на себе роль ведучої. – І нарешті, разючий номер один!

            – Н-номер один…, – оголосив я.

            – Ба-дум!

            Дзаймокудза знов ударив для драматичного ефекту.

            – Глит.

            Колективним звуком зі своїх горлянок, усі чекали на моє продовження.

            – Я… я не хочу казати… – Мені дуже-дуже не хотілося говорити це прізвисько. На мої очі мимоволі навернулись сльози.

            Тоцука ніжно потер мою спину. – То воно було таке погане… Х-Хачімане, ти не повинен себе змушувати, добре?

            – Дякую, Тоцуко… – Схлипи грозилися вирватися з моєї горлянки.

            – Якщо цим ти лиш розкопуєш свою травму, то не треба було й починати…, – безжально зауважила Юїґахама.

            – Помовч! Ти просто химерно одержима прізвиськами, тому я хотів розбити твої ілюзії!

            – Хікіґає, думаю, твій випадок унікальний…, – саркастично вколола Юкіношіта.

            Хоча, мені здається, такі штуки доволі поширені. Серйозно, прізвиська це неприємно.

            Знала Комачі про моє відношення до цього питання, чи ні, але вона запропонувала. – Ну, то чом би нам не зробити так? – сказала вона. – Усі разом придумаймо гарне прізвисько для Юї.

            – Комачі, ти хороша дівчина! – промовила Юїґахама. – Окей, починаючи від сьогодні, ти Маччі.

            – Ох, Юї, – відповіла Комачі. – В тебе немає смаку.

            – Га? Не може бути… я думаю воно чудове.

            Не зважаючи на помірний шок Юїґахами, Тоцука замислився над питанням. – Хм-м… прізвисько, ге? Юха?

            – О, бо вона шлюха, так? – сказав я. – Тоцуко, мені подобається хід твоїх думок. Але чому б тоді не кликати її просто шлюха?

            – Перестань називати мене шлюхою! Не приймається!

            – Гм-м, може, якщо я зватиму тебе старшою сестричкою, то дістану купу Комачі-балів.

            – Агов! – відповіла Юїґахама. – Маніпуляції заборонені! Це занадто ніяково! Не приймається!

            – Ма-гм-м…, – обмірковував Дзаймокудза. – Чорний Бякко. [24]

            – Е-е, прізвисько це не те саме, що й псевдонім, – сказав я. – …І ти ж знаєш, що Бякко білий, так? Обери вже колір!

            – Не приймається! Само собою! – заявила Юїґахама.

            Нас усіх по черзі заветували: Тоцуку (чи, мабуть, насправді мене), Комачі, і потім Дзаймокудзу. Тоді, Юкіношіта, яка вичікувала момент, вийшла на сцену. – Ну… а як щодо Юїнон?

            – Га? Звучить дивно… – Юїґахама одразу ж його забракувала.

            Брова Юкіношіти сіпнулася. – Якщо взяти до уваги твій власний вибір прізвиськ, то це безглуздя… У такому разі, чом би тобі просто не вигадати прізвисько самій? – сказала вона.

            Юїґахама на мить задумалася. – Це ніяково придумувати прізвисько собі…

            – Ти могла не помітити, але тобі вже ніяково…, – сказав я.

            – Замовкни! І, типу, я взагалі не зніяковіла. Мені супернормально.

            Юкіношіта енергійно кивнула. – Так, ти абсолютно нормальна. Зовсім звичайна.

            – Це звучить якось образливо! – опротестувала Юїґахама.

            – З вуст Юкіношіти це рідкісний комплімент, – сказав я.

            – Вона думає що це комплімент?!

            – В її очах, не назвати тебе "сміттям", чи "покидьком" це висока похвала. Просто придумай уже собі прізвисько.

            – Гм-м… Але ж я не можу вигадати його з нізвідки… о! – Юїґахаму раптом осяяло.

            Тоцука перевів на неї вичікувальний погляд. – Ти щось придумала?

            – Ага… я Юї Юїґахама, тому… мабуть, Ю-Юї-Юї?

            – Пф! – у мене вирвався смішок. Та ну, серйозно? Воно настільки ніякове, наскільки це можливо.

            – А-агов! Чого смієшся? – огризнулася мені Юїґхама.

            Юкіношіта з тривогою поглянула на іншу дівчину. – Придумати собі таке соромливе прізвисько… Ти мазохістка? Якщо в тебе є якісь проблеми, ти можеш поговорити зі мною…

            – Вона щиро за мене переживає! – шоковано викрикнула Юїґахама.

            Тоцука і Комачі, з іншого боку, схоже думали, що її вибір прийнятний. – Але, мані здається, це працює, – промовив Тоцука. – Не думаєте, що це мило?

            – Ага, це й справді у стилі Юї, – погодилася Комачі.

            Здається це поновило впевненість Юїґахами. – У-угу! Мені взагалі не ніяково!

            – О, але думаю казати таке про себе якось дивно, – зауважив я.

            – А тепер він відвернувся і тихо потішається! – бідкалася Юїґахама, взявшись за голову руками.

            Тоді на поміч неочікувана сторона прийшла. – Гр-рм, – видав Дзаймокудза. – Правда, часом буває, що чим більш ти його вимовляєш, тим більше звикаєш. Мені було некомфортно з титулом Майстер фехтування, коли я вперше успадкував його, але по трьох днях в мені виросло переконання, що я дійсно така людина.

            – Гарно сказано, Чюнібнутий! – відповіла Юїґахама. – Але ми з тобою нічим не схожі.

            – Гр-рк, лол. – Після того як Дзаймокудза кинув Юїґахамі мотузку, втопився саме він.

            Юїґахама повернулася до Юкіношіти. – Тож, Юкінон, може спробуєш?

            – Нізащо. – Юкіношіта відмовила їй так рішуче, що навіть Комачі здригнулася.

            – Ай… Жодних вагань, – прокоментувала Комачі.

            Юїґахама нахилилась у мій бік, виглядаючи засмучено. – Ух-х… То-тоді… а ти спробуєш назвати мене так?

            – Г.. Га? Не хочу я називати тебе цим химерним, феєричним прізвиськом. – Якщо бути точним, то його надто принизливо вимовляти.

            Коли я висловив небажання Юїґахама зустрілася зі мною поглядом на коротку мить, і одразу ж відвернулася. – Т-тоді… просто Юї… буде нормально. – Либонь, Юїґахама теж вважала це прізвисько незручним, бо її пальці обвили поділ спідниці, і з ледь помітним рум’янцем на щоках вона уникала зорового контакту.

            – Гм-м. Тлумачення прізвиська стало розпливчатим, – зауважив Дзаймокудза.

            – Пане Чюнібнутий, зараз у них важливий момент, – заговорила Комачі, – тому, будь ласка, заткнися.

            – Т-так, пані!

            На коротку мить, незворушна тиша поглинула мовчазне приміщення.

            – Ну, Хіккі… – вологі очі Юїґахами повільно піднялися і серйозно вивчали мене.

            – Ю… Ю… Ах… Якщо тобі треба прізвисько, то… цейво… хіба не можна просто позбутися непотрібної частини і звати тебе Ґахама, чи щось таке?

            – Аж так заморочився, щоб не казати "Юї"?! – Юїґахама була в шоці.

            – Брате, ти невдаха…, – кепкувала Комачі.

            Та ну. Тобто, це ж ніяково…

            Попри все, ми не змогли визначитися з прізвиськом, тому глава клубу Юкіношіта завершила цю дискусію. – Гаразд… Може просто будемо називати Юїґахаму на ім’я? – сказала вона.

            – Як хочете. Так непогано…, – пробурмотіла Юїґахама.

***

            Тоцука затиснув руками склянку і гучно сьорбнув через соломинку. – Ах. Моя склянка порожня.

            – Гм-м? О, тоді я принесу ще. – Обережно взявши його склянку і свою заразом, я встав.

            Усвідомивши мої наміри, Тоцука всміхнуся і зробив замовлення. – Дякую. Я буду каву!

            – Зрозумів. Хтось іще щось хоче? – запитав я, обдивляючись інших.

            Юкіношіта швидко підняла чашку. – Хікіґає, чорного чаю.

            – Окей.

            – Тоді я буду колу! – додала Комачі.

            – Гаразд. А ти, Ґахамо? – наступною я запитав Ґахаму.

            Проте вона обернулась спиною, і ніяк не відповідала. – …Гм.

            – Ґахамо? – знов спитав я.

            – Ух-х! …Гм! – Цього разу, Ґахама лиш на секунду люто зиркнула в мій бік.

            Розгублений, я почухав голову. Ну добре. Припускаю, у мене немає іншого вибору, окрім як назвати її так. – Ах-х… Хочеш чогось випити… Юї-Юї?

            – Ой, вибач. Давай все ж не будемо використовувати це прізвисько… – Юї-Юї склала долоні разом у прохальному жесті.

            – Кажи, чого хочеш. Що будеш, Юї-Юї?

            – Кажу перестань! Принеси мені те, що і Комачі!

            – Окі. То кола годиться, Юї?

            – Ти такий упер… га? – Юїґахама моргнула очима на мене.

            Ну, е-е, тойво. То була вербальна одруківка.

            І останнім був Дзаймокудза. – Дзаймокудзо, що хочеш пити? Каррі?

            – Ставишся до мене як до товстуна? Я буду Ультрабожественну воду. [25]

            – Ситро. Зрозумів.

            – Зрозумів оце, ге…? Ти і пан Чюнібнутий явно близькі, – зауважила Комачі.

            Пам’ятаючи усі замовлення, я відчинив двері й вийшов з приміщення.

***

            – Е-е… кава, чорний чай, кола… і каррі, правильно? – Поповнивши на барі напої, я почув музику і голоси, що вирізнялися високою гучністю. Їхнє джерело виявилось у кабінці поруч із нашою. – Ого, в сусідів явно хороша туса. Ну, але не хочу, щоб вони тусили аж так сильно і гупали по стінах… Може мені варто піти сказати їм, аби збавили гучність.

            Про жоден інший необачний вчинок я не шкодував більше, ніж про той, який зробив тоді. Якби в той день я не став свідком болісної сцени, що сталася опісля, то безперечно зміг би повернутись додому в тихому блаженстві. Однак, трагедію, що відкрилась мені, я не спроможний був передбачити…

            Я наблизився до сусідньої кабінки і легенько постукав у двері. Але схоже музика заглушила тихий стукіт. – Гм-м? Вони не чують? Ну, спробую зазирнути всередину. – Обережно повернувши дверну ручку, я зиркнув через прочинену щілину. – О-о… невже це… пані… Хірацука? Угу, вона сама, тому це точно вона.

            Пані Хірацука майже завжди сама, тому це безперечно вона. Стискає мікрофон і витріщається на екран, знесилено заціпенівши. – Хех… Пісні про кохання це лише шахрайство, обман і брехня. Не хочу співати… І що гірше, в людей із сусідньої кабінки, схоже, гулянка, так ніби вони одружилися чи що… Нормали, згиньте у вогні…

            Коли я почув її голос, то запанікував і зачинив двері, але не зміг стримати схлип, який вирвався. – Ух… гх… п-пані Хірацуко… Одружіться вже хтось із цією жінкою… От лайно, вона йде. – Коли вона заметушилася за дверима, я поспішив назад, до напоїв, і прикинувся якомога безтурботнішим зовні.

            Стомлена пані Хірацука підійшла до бару. – Ах… хочу пити… Гм-м? Хікіґая? Здивована бачити тебе тут.

            – В-вітаю, пані Хірацуко. А-а ви чому тут? – запитав я.

            Вона моментально запанікувала, але її поведінка одразу ж зробилася звичайною. – Я? Я… Н-ну, я, е-е, знімаю стрес. Ти… а, зрозуміла. Святкування дня народження Юїґахами. Вам весело?

            – Так, мабуть.

            Раптово губи пані Хірацуки зрушила м’яка посмішка. – …Ясно. Ах, пардон. Я закурю. – Після тієї фрази, вона витягла з кишені сигарету і, тримаючи її в роті, підпалила. Клубок диму звивався майже до стелі. – Мабуть, останнім часом ти трошки змінився. Раніше ти б ніколи не прийшов на щось таке, як святкування дня народження. Але що б там тебе сюди не привело, як твоя вчителька, я рада бачити ці ознаки твого зростання.

            – Пані Хірацуко…

            – Та попри це, Хікіґає, ми говоримо про тебе. Ти певно вважаєш таке життя оманливим і фальшивим. Поки що, цього достатньо. Ці твої глибокі сумніви є доказом того, що ти серйозно розмірковуєш про життя, і робити так добре. Все не прийде до тебе одразу… Сподіваюся одного дня, ти прийдеш до власних відповідей.

            То пані Хірацука бачить ким я є, га? Не відкидає і не схвалює такого мене, як я зараз. Просто намагається спостерігати за мною у процесі. Коли я це усвідомив, то в моєму серці злегка потепліло. – Пані Хірацуко… позаяк ви вже тут, може зайдете привітатися з усіма?

            – Гм-м? Мені лестить запрошення, але… раніше я говорила Юїґахамі, що буду на вечірці… Якщо ви, діти, якось дізнаєтесь, що мене вигнали з вечірки для пошуку партнера… Ні, я пас. Шкода псувати вам свято.

            – Ви його не зіпсуєте. Щонайменше, ми можемо хлопати, коли ви будете співати пісні, які ніхто з нас не знає через розрив у поколіннях!

            Хоча я намагався бути тактовним, рука пані Хірацуки, чомусь, почала повільно формуватися в кулак. – Хікіґає, стисни зуби… Шокова перша куля! [26]

***

            – Проте тут є бар з напоями. – Почув я голос Юкіношіти. – Я була переконана, що такі бувають тільки в сімейних ресторанчиках.

            – Е-е, думаю, більшість караоке мають щось типу бару з напоями. – Слідом почувся голос Юїґахами.

            ­Комачі приєдналася. – Тепер, коли за це згадали, Юї, а чому ти вибрала караоке? Якщо хотіла безлімітні напої, то ми могли просто піти до сімейного ресторанчику…

            – Може тому що… в караоке є окремі кабінки? – зробив припущення Тоцука.

            – О-о, до мене дійшло! Але позаяк ми все одно тут, я б хотіла трохи поспівати, – сказала Комачі, завуальовано запрошуючи.

            Мабуть Юїґахама це помітила, бо підхопила ідею. – Так! У мене склалося враження, що ніхто, ну знаєте, не хотів співати, тому я уникала цього без всякої думки.

            – Юїґахамо, спосіб твого життя, як завжди, здається виснажливим… – сказала Юкіношіта. – Тобі не потрібно утримуватись від того, чого ти хочеш. До того ж, хіба сьогодні не твій день народження? Тобі дозволено бути трохи егоїстичною.

            – Юкінон… Ох, т-тоді…

            Перш ніж видобути легеньке тук-тук із дверей, через них я почув обривки розмови. – Аго-о-ов, відчиняйте!

            – Брате, ти повернувся.

            – Хачімане, я відчиню двері, гаразд? – підбіг риссю Тоцука і відчинив їх для мене.

            – Дякую, Тоцуко.

            Проте, може в моєму голосі був легкий відтінок смутку, бо Тоцука з тривогою поглянув на мене. – Х-Хачімане? Щось не так? Тебе щось засмутило?

            – А, нічого такого. Зовсім нічого. Взагалі ніякого депресивного видовища… – Дійсно, нічого не сталося. Не було нещасної самотньої вчительки… Удар стер цей спогад. Якби не стер, то я б трохи зажурився.

            Коли я поставив піднос зі склянками, то побачив ображеного Дзаймокудзу. – Хачімане! Ти дуже довго! Не лишай мене зовсім самого! Я інстинктивно почав грати ігри на телефоні!

            – Стулися. У таких ситуаціях самітник уникає жалісливих поглядів, виконуючи всілякі доручення.

            – Овва, який жахливий скіл ти прокачав! – Комачі явно дивно вибирає те, з чого дивуватися.

            Для Дзаймокудзи моя ідея, певно, була змістовною, бо трохи поскигливши, він урешті-решт ляснув себе по коліну. – У-у-у. Наступного разу, коли підеш за напоями, тобі дозволено запросити мене! Я дозволяю!

            – Не треба бути таким пасивно-агресивним. Юкіношіто, ось, твій чай. – Я передав їй чашку.          

            Юкіношіта прийняла її без усякого невдоволення і продовжила розмову з Юїґахамою. – Дякую. Тож, Юїґахамо, чим ти хочеш зайнятися?

            – О, так. Юкінон, заспіваймо разом. Самій мені ніяково.

            – В жодному разі. – Юкіношіта знову негайно відмовила.

            – Га?! Але ж ти тільки-но сказала, що зробиш усе, що я попрошу!

            – Ні, не казала.

            – Облиш, – сказав я. – Юїґахамо, ти маєш підняти білий прапор. Юкіношіта просто невпевнена у своєму співі. Читай поміж рядків.

            – Реально? – запитала розгублена Юїґахама.

            М’яко поклавши руку на серце, Юкіношіта випнула груди і прибрала дещо гордовитої пози. – Хех. Я не дозволю тобі дивитися на мене зверхньо. Будь то скрипка, фортепіано, чи електон, музика щось на кшталт хобі для мене.

            – Чи є сенс займатись і на фортепіано, і на електоні…? [27] – Та менше з тим, припускаю, вона намагається переконати мене, що розбирається в музиці.

            – Особливих заперечень проти співу я не маю, – сказала Юкіношіта. – Мені лише бракує певності в спроможності заспівати всю пісню до кінця.

            – Це досить сильний брак витривалості…, – сказав я. А з такою витривалістю ти взагалі можеш лишатися живою?

            Юїґахама кілька разів легенько смикнула рукав Юкіношіти. – Юкінон, Юкінон. Якщо ми заспіваємо разом, то ти витратиш тільки половину енергії, так?

            – Це в якій математичній системі? Ну, якщо наполягаєш, то я заспіваю з тобою всього лиш одну пісню, – погодилася Юкіношіта.

            – Єй! – підстрибнула Юїґахама.

            Комачі передала їм тачпад. – Окей, тоді, мабуть, я заспіваю одну після вас. А ти, Тоцуко?

            Поки Юїґахама і Юкіношіта роздивлялись підбірку, Тоцука показав на одну з пісень. – Гм-м… я б хотів заспівати оцю…

            – Але в цій виконавець жінка, – сказала Комачі.

            – Ох, зрозуміло… Чи зможу я її заспівати… – здається бажання в Тоцуки трохи поменшало.

            – О, не думаю, що з цим будуть проблеми…, – відповіла Комачі. – Якщо ти не певен, то я тобі допоможу, окей?

            Він усміхнувся їй променистою посмішкою. – Справді? Дякую. Мені було якось ніяково робити це самому.

            – Йойк… я… я… я розумію чому ти, брате, від нього божеволієш.

            Угу, угу, тепер ти теж розумієш. І я не збожеволів.

            – Гр-рм. Здається всі утворюють пари, щоб поспівати. – Дзаймокудза, чомусь, чалапав до мене.

            – Га? Гей-гей, почекай-но секундочку. Ти ж не думаєш зараз про щось кумедне? Я думав, що пропорція хлопців до дівчат у нас рівна. Хто взагалі вирішив, що я маю бути в парі з Дзаймокудзою?! – допитувався я, але ніхто не звертав на мене уваги.

            – Хех, моя папка з аніме-піснями очікувала цього дня. То може нам варто почати нашу атаку з пізніх дев’яностих?

            – Агов, не буду заперечувати, що мені теж таке подобається, але я не хочу співати з тобою!

            – Гей-гей, тепер уже занадто пізно це казати, – заговорив Дзаймокудза. – Соло бардом я також не бажаю бути. Думаю, через це всі почуватимуть незручність.

            – То ти й сам це усвідомлюєш…, – відповів я. – Забудь. Просто посидьмо тихо в куточку і плескаймо в ритм по колінах…

            – Ні! Не можу я більше стримуватися! Ми заспіваємо! І коли я співатиму, будь ласка, підніми свої ультра оранжеві світильні палички.

            – Кому є діло до кольору світильних паличок?! – До того ж, наш номер буде гнітючою частиною вечора, тому щось настільки зухвало яскраве навіть не варіант.

            Тим часом інші пари спокійно складали плани. – О, добре, тоді ми з Юкінон заспіваємо цю, – сказала Юїґахама.

            – Ах, але мені не знайома ця пісня. Агов, ти слухаєш?

            Юїґахама, вочевидь, не слухала, бо одразу ж поставила ту пісню. – Гм-м… зараз, де ж кнопка підтвердити…? – бурмотіла вона.

            – Ось тут, тут, – прощебетала Комачі.

            Пристрій видав "біп-біп-біп".

            – О, ох-х-х-х~! Драйвер відмежування! [28] – тихо наспівував Дзаймокудза. – Гр-рм. Схоже, моє горло в хорошому стані. – Він сумлінно практикувався вимовляти "Ґа-ґа-ґа!"

            – Т-та ну, почекайте хвилинку, будь ласка! Хоча б із Тоцукою. Дозвольте мені заспівати із Тоцукою! – опротестував я.

            Позбавлений емоцій, синтетичний голос перервав вокальну розминку Дзаймокудзи: "Пісня скоро почнеться".

            Юкіношіта коротко зітхнула. – Агх-х… Ой лишенько!

            – Юкінон, ходи, ходи! Вона починається!

            – Юїґахамо, мікрофон, будь ласка.

            – Ого, тобі це реально подобається!

            Коли я приходжу на святкування дня народження, то не дуже вписуюсь. Коли вигадую прізвисько, то лише сиплю сіль на старі рани. А коли співаю в караоке, то опиняюсь у дуеті з іншим хлопцем… Як і очікувалось… моя романтична комедія юності неправильна…

***

            Автоматичні двері розсунулися і Юїґахама, потягуючись, вийшла назовні. – Ух-х-х! Які класні посиденьки! Я так давно не співала в караоке. Було дуже весело. Юкінон, прийдімо якось іще!

            – Якщо я прийду з тобою, припускаю, буду змушена заспівати кілька пісень підряд. Мені б дуже цього не хотілося. Повірити не можу, що після того ти змусила мене заспівати цілих п’ять пісень…, – вийшовши за Юїґахамою, сказала геть виснажена Юкіношіта.

            – Га?! Але ж у тебе так добре виходило! Прийдімо знов! – прохала Юїґахама.

            – О, і я, і я! Я теж хочу піти! – Комачі підскочила до Юкіношіти з іншого боку.

            У пастці між двома дівчатами, Юкіношіта трохи зашарілася. – …Ну, я не проти піти з вами, при нагоді.

            – Ага, дякую, – промовила Юїґахама. – І за сьогодні теж дякую. Я така щаслива, що купа різних людей прийшли відсвяткувати мій день народження…

            – Не мені ти повинна дякувати, – відповіла Юкіношіта. – Це він, той хто зібрав усіх разом.

            – А-ага… Х-Хіккі…

            Слідом за дівчатами, я вийшов з караоке-залу і Юїґахама повернулася до мене.

            – Що? – запитав я.

            – Ем, дякую за… Га?

            Вона почала говорити, але потім підозріло зиркнула на щось позаду мене. Простеживши напрям її зору, я побачив фігуру, що стояла якраз за автоматичними дверима. Після механічного дзижчання, вийшла одинока жінка. – Ах… я провела наодинці увесь цей час. Ну, якби пішла додому, то все одно була б сама… Хех-хех, – зневажливо хихикнула вона.

            Спантеличившись, Юїґахама заговорила. – Пані Хірацуко? Хіба ви не були на вечірці?

            – Ю-Юїґахамо?! Ви все ще тут?! – як тільки погляд пані Хірацуки стикнувся з кожним учасником нашої групи, вона запанікувала.

            На слові вечірка, я раптом дещо пригадав і бовкнув, не подумавши, – Вечірка? Заждіть, тобто вечірка, типу, для пошуку партнерів…?

            – …Невже все пройшло невдало? – спитала Юкіношіта, її голос забарвили нотки жалю.

            Юїґахама спробувала втішити учительку. – П-пані Хірацуко? Знаєте, ем… шлюб це ще не все! У вас є кар’єра, і ви сильна, і я впевнена, що ви й одна будете добре справлятися. Тому, прошу, не падайте духом!

            Але як тільки пані Хірацука це почула, їй на очі навернулися сльози. – У-у-у-у-у-у-у-у-у! Колись дехто казав мені те саме…, – пробурмотіла вона. Було надзвичайно сумно, наш настрій погіршився просто від того, що ми це почули. Вона миттю драпанула на максимальній швидкості.

            – Ах. Вона втекла, – сказав я.

            Зі збільшенням дистанції між нами, ефект Доплера викривляв плач пані Хірацуки, її крик лунав у ночі, що накривала місто. [29] – Ах-х… хочу заміж…