Незважаючи на все, Йошітеру Дзаймокудза самотою волає серед пустки.

Понеділки. Враховуючи, що це означає "дні після недільок", можна подумати, що буде більше дійок, але, звісно, нічого такого сексуального не було. [1] Думки про ще один тиждень школи було достатньо, щоб витягнути з мене зітхання. Ще один тиждень школи… Мені дуже свербіло втекти з уроків, але позаяк ніхто, звичайно, не забере додаткові роздруківки за мене, я був змушений приходити частіше. Ходити до школи коштує грошей, та мені все одно хочеться прогуляти, тому закладаюся, коли я влаштуюся на роботу в мене постійно будуть прогули. За це навіть не треба платити. Ні, я не хотів би завдавати колегам проблем, нехтуючи обов’язками, тому передусім, я вважаю за краще не працювати ніколи.

Проте нормали завжди бовкають щось на кшталт: "Ой, бляха, школа це так марудно. Ах-ха-ха! І я загубив свій підручник під час літніх канікул!" тоді чому вони настільки обожнюють школу? Вони приходять щодня, так? Можливо, відстоювати погляди, яких насправді не дотримуєшся — це основна догма нормальництва. Отже, шлях нормалів ґрунтується на обмані.

Під прикриттям балачок і шуму, ледве не спізнившись на ранкову класну годину, я зайшов до класу. Всередині сформувалося безліч колоній. Там був Перший нормальський загін учениць, Другий нормальський загін хлопців, яким кортіло позалицятися до дівчат, спортсмени зі спортивних клубів, які навіть не потрапили до команд, ботани, основний підрозділ дівчат, й тихі дівчата. А ще кілька одинаків тут і там. Цих одинаків можна класифікувати іще на декілька різних типів… але це неважливо.

Коли я увійшов до класу, всі були зайняті розмовами і мене ніхто не помітив. Ні, це не так. Точніше буде сказати, що всім було байдуже. Пробираючись крізь різні соціальні острівки класу, я просувався до власного місця. Поблизу була шумна компанія нормалів і група ботанів.

Люди у групах нервують через кожну дрібницю. Коли прибувають занадто рано, вони такі: "Певно, інші ще не прийшли…" Є щось привабливе в тому, як вони граються зі своїми телефонами і, вдавано зачісуючи волосся назад, поглядають на двері класу. В них сильне усвідомлення групи, тому поза своїми групами вони тиняються не часто. Коли вони наодинці, то намагаються не змішуватися з іншими фракціями. Якщо подумати, то насправді — це ізоляція. Ба навіть дискримінація.

Іншими словами, як це не парадоксально, одинаки справжні філантропи. Любити нічого — еквівалентно любити все. Прокляття, це лише питання часу, коли мене називатимуть Матір Хікіґая. [2]

Я всівся на своє місце і надумав забутися. Розсіяно втупився у свою руку, і одна за одною виникли безліч неважливих думок на кшталт: "О, авжеж, мої нігті трохи довгі", чи "Га? Моя лінія життя скорочується?" тому мені не було нудно. Я ветеран гайнування часу.

Що за нікудишнє вміння…

***

            Скориставшись декількома з цих малокорисних навичок, я не встиг і озирнутися, як урок скінчився, а з школою на сьогодні було покінчено. Мене тривожило, що оте вміння я міг відточити аж надто добре і розблокував свою силу стенда. [3] Я хутко спакував свої манатки і піднявся на ноги.

            Дівчина, яка сиділа поруч зі мною, і сьогодні не промовила до мене ні слова. Можливо, викладання англійської в Японії не працює через те, що в пари об’єднують примусово для вимушеної розмови.

            Коли я прийшов до клубу Послуги, Юїґахама, яка пішла з класу раніше за мене, вже була там, але не всередині приміщення. Перед дверима вона робила глибокі вдихи.

            – …Що ти робиш?

 

            – Хі-ія! …Ой, Х-Хіккі. У-ух, ну, не знаю? Просто там усередині якась дивна атмосфера… – Вона ніяково відвела погляд.

            – …

            – …

            Ми обоє мовчали.

            Обоє мовчки потупили погляд, уникаючи очей іншого. Тоді я помітив, що двері клубу злегка прочинені. Коли зазирнув у шпарину, то побачив Юкіношіту, яка, як і завжди, читала на своєму звичному місці.

            Певно, Юїґахама вагалася заходити всередину. Нічого дивного. Вона не приходила тиждень. Школа це, чи підробіток, якщо раптово його кинув, то коли повертаєшся важко дивитися усім в очі. Зі мною таке було тричі, бо я прогуляв роботу через забаганку. Кожного разу мені було настільки ніяково, що я більше ніколи не приходив. Насправді, якщо врахувати роботи, на які я не прийшов жодного разу, то здається було разів п’ять. Тож, побоювання Юїґахами викликали у мене співчуття.

            – Ну ж бо, заходьмо. – І це було причиною чому я ледь не потягнув її з собою всередину. Аби привернути до нас увагу я переконався, що відкрив двері настільки гучно, наскільки це можливо.

            Швидше за все, цей шум роздратував Юкіношіту, бо вона різко підняла голову. – Юїґахамо…

            – П-привіт, Юкінон… – Юїґахама нерішуче підняла руку і відповіла з натягнутою бадьорістю.

            Юкіношіта повернулася до своєї книги, ніби нічого не сталося. – Не стій там. Заходь. Клуб вже розпочав роботу. – Вочевидь, її опущений погляд це спроба приховати обличчя, проте її щоки були достатньо червоні, щоб навіть я помітив. І ще, що це за манера говорити? Ти що, мама, яка зустрічає свою дитину, котра втекла і крадеться додому?

            – А-ага…, – відповіла Юїґахама і сіла на свій звичний стілець поруч з Юкіношітою. Але вона потягнула його далі, ніж зазвичай, лишивши простір завширшки з людину між собою та іншою дівчиною.

            Я всівся у своє звичне місце по діагоналі від Юкіношіти.

            Зазвичай Юїґахама гралася б з мобільником, але сьогодні вона всілася на край стільця, а її руки заклякли на колінах. Скоріш за все, вона так старанно намагалася не звертати увагу на присутність Юкіношіти, що стала гіперчутливою до неї, бо застигла на місці.

            То була незручна, млосна тиша. Мовчання було напруженим. Гіперчутливим до звуку власних рухів став і я. Навіть найменше "гм-гм" відлунювало у приміщенні, і я не міг ігнорувати мляве цокання годинника, яке відраховувало секунди. Ніхто не сказав ні слова. Але усі троє нашорошили вуха, немовби щоб не пропустити жодну явну спробу порушити тишу. Коли хтось зітхав, ми одразу ж прикипали очима до тієї персони.

            "Яка ж довга мовчанка…", — подумав я. Перевірив наручний годинник, але не минуло і трьох хвилин. Якого біса? Невже це Гіперболічна часова камера? [4] То було настільки кепсько, що я відчував як на мене тиснуть збільшені гравітація та атмосферний тиск. Я спостерігав за тим, як ішла секундна стрілка годинника: "тік-так" і, щойно вона завершила своє коло, почув тихий голос.

            – Юїґахамо. – Юкіношіта рвучко стиснула книгу в руках, втягнула повітря настільки глибоко, що її плечі піднялися, а потім знову повільно видихнула. Вона тихенько подивилася у очі іншій дівчині й відкрила рота, ніби збиралася дещо сказати, але нічого не виходило.

            Тіло Юїґахами повернулося до Юкіношіти, але її очі, замість того щоб установити контакт, зостались приклеєними до підлоги. – У-умгу… ти хотіла поговорити про… тебе… й Хіккі, так?

            – Так, я хотіла поговорити про наше майбутнє…, – почала Юкіношіта.

            Юїґахама її перервала. – П-послухай, ти взагалі не маєш за мене переживати. По правді, я була здивована, чи, типу… трохи вражена, мабуть… але ти не маєш заморочуватись через мене, розумієш? Насправді, це добре, тому я думаю нам слід це відсвяткувати і радіти…

            – Т-то ти зрозуміла… я просто хотіла відсвяткувати це як належить. До того ж… я вдячна тобі…

            – О-ох, ні… я не зробила нічого вартого подяки. Я… не зробила нічого.

            – Дуже схоже, що тобі бракує усвідомлення в подібних речах. Та все ж, я вдячна. До того ж, ніхто не святкує таке через якісь вчинки. Мені просто хочеться це зробити.

            – …У-угу.

            Підозрюю, розмовляють вони не про одне і те саме. Немовби спершу сприймають ключові слова, а пропуски заповнюють у власній голові. Юїґахама говорила ухильно, щоб уникнути конфронтації, а Юкіношіта говорила натяками, щоб приховати своє зніяковіння, створюючи неузгодженість в розмові, яка містила лише настрій, а не суть.

            Висловлюючи вдячність, яку вона зазвичай ніколи не озвучувала, Юкіношіта соромилася і мала рум’яні щоки. І щоразу як Юїґахама бачила обличчя іншої дівчини, її власний вираз темнішав, іноді ховаючись за силуваною посмішкою. Її примружені очі були вологими.

            – Т-тож, ем… – Юкіношіта почала щось казати, а потім замовкла.

            Минув крихітний проміжок часу. Підшуковує слова, сором’язлива, боязка, нерішуча чи непевна — прямо зараз усе це було б підходящим описом для Юкіношіти. Об’єктивно, час мовчання, певно, не сягнув і десяти секунд, але важка тиша тривала занадто довго, щоб вона змогла продовжити. Ми троє явно відвертали погляди одне від одного, сподіваючись, що ця дивна мить пройде.

            – Е-ем… – заговорила Юїґахама, немовби щось вирішила, і саме тоді це сталося.

            У тихій кімнаті клубу пролунав панічний грюкіт у двері.

            Юкіношіта тихенько закрила свою книгу, подивилася у бік дверей і озвалася, – Заходьте.

            Проте з іншої сторони дверей відповіді не було. До наших вух долинув тільки звук, подібний до фиркання коня. Фу-шу-ру-ру.

            Ми з Юкіношітою перезирнулися і вона кивнула. Вочевидь, це означало, що я повинен піти розвідати.

            Піди сама подивись…, на мить подумалось мені, але було б незручно просити дівчину перевірити джерело того жахливого хекання. Я просувався до дверей, кожен крок зближував дистанцію між мною та таємничим диханням. В тихій кімнаті залишилися тільки два звуки: мої кроки і хекання. Коли я підійшов до входу, то чутно ковтнув. Думка, що від безіменної присутності нас відділяє лише одна дерев’яна панель, зворушила в мені погане передчуття. Я поклав руку на двері й боязко їх відсунув.

            Крізь щілину проскочила велика, чорна тінь і сягнула рукою, аби розчахнути двері навстіж. – Вах-х-х-х! Хачіемо-о-о-он!

            – Ох, Дзаймокудзо… І, агов, не клич мене так.

            Нашим загадковим гостем насправді був Йошітеру Дзаймокудза. Незважаючи на те, що вже середина червня, він одягнувся у чорний тренч. Його плечі здіймалися, задихаючись від спеки, він увійшов і вхопив мене за плечі. – Послухай, Хачіемон! Ці чуваки дуже злобні! – продовжив Дзаймокудза, незважаючи на моє прохання не називати мене так. Йому явно пофіг.

            Що за мудак… Він діє мені на нерви, тому я вирішив випхати його геть. – Вибачай, Дзаймокудзо. Клуб Послуги розрахований максимум для трьох. Правда, Ґіане? [5]

            – Чому ти дивишся на мене? – Вираз Юкіношіти був наполовину здивованим і наполовину сердитим. Але зараз це неважливо.

            – Агов, почекай-но, Хачімане, – сказав Дзаймокудза. – Зараз не час для жартиків. Якщо "Хачіемон" тобі не до вподоби, можу погодитися на "Ніндзя Хачіторі". [6] Вислухай мене.

            – Найбільше посміховисько у школі каже мені не жартувати… – Несподівано.

            – Пхе! Це мій шанс! – Скориставшись тим, що я на мить відволікся, Дзаймокудза прослизнув до кімнати, але то була єдина прийнятна частина його входу. Він доволі вдало прошмигнув, але його тренч забруднився. – Фух-хум, жодних ознак ворога, ге…? Схоже, моє проникнення було успішним, – сказав він, удавано скануючи територію. Але мабуть потім, вся ця рольова гра відразу покинула його розум, бо він цілком нормально витягнув стілець, що стояв поруч.

            Якщо робиш, то роби до кінця.

            – А тепер, мужі, – оголосив він. – Сьогодні я скликаю вас на нараду в одній справі.

            – Але мені не дуже хочеться про це чути… – сказав я йому.

            Ми всі скептично на нього поглянули. Здавалося, Юкіношіта особливо незацікавлена в будь-якій подальшій участі, бо вона повернулася до читання. Капець, ти явно швидко перемикаєшся.

            Проте Дзаймокудза широко всміхнувся і підняв одну руку, зупиняючи мене. Кожна з оцих його дрібних, своєрідних манер так дратувала. – Підходь, вислухай мою оповідь до самого кінця. Нещодавно я сповістив тебе щодо свого прагнення бути сценаристом ігор, правильно?

            Так, тепер коли він це згадав, то звучало знайомо.

            – А хіба ти не хотів писати новели, чи щось таке…? – косо повела головою Юїґахама.

            – Ух… Направду, хотів. Ця леґенда дуже довга, аби переповідати її тут, але загалом авторам лайт-новел бракує стабільного доходу, тому від цієї мрії я відмовився. Я подумав, що все-таки краще бути офіційно працевлаштованим на повну ставку.

            – Це була коротка історія… Тобі знадобилося два речення, – зауважив я. – І не те щоб мене це хвилює, але перестань звертатися з усім, що ти кажеш, до мене.

            Дзаймокудза, як і завжди, жахливо спілкується з дівчатами. За увесь цей час він так і не відірвав очей від мене.

            У приміщенні була атмосфера розслабленості. Ні, насправді, може правильніше буде назвати це "цілковита байдужість". Дзаймокудза був одиноким острівком ентузіазму в наростаючому морі нудьги. – Пхе. Отже, щодо моїх кар’єрних амбіцій…

            – Якщо це всього лиш іще один сюжет чи нарис сетингу, то я не дивитимусь, – сказав я.

            – Ка-хем, ка-хем. Подібне не було метою моєї подорожі сюди. У житті моєму з’явилися ті, хто перешкоджатимуть моїм амбіціям. Думаю, вони, певно, заздрять моєму таланту.

            – Що ти зараз ляпнув? – я обурений. Ні, дехто навіть назвав би це почуття щирим гнівом. Він каже, що у нього є талант?! Я мало не озвірів від гніву і ледь не дав йому по пиці.

            – Хачімане, ти знаєш про клуб ЮҐі?

            – Га? Ю-Ґі що? О? [7] – Слово було незнайомим, тому на його питання я відповів іншим питанням.

            Юкіношіта, яка досі читала, перегортаючи сторінку, відповіла. – Це новий клуб, який заснували цьогоріч. Акронім означає "Юнайтед Ґеймерс". Схоже, вони зосереджені на вивченні розважальних ігор в цілому.

            – О-о, то це по суті ігрова спільнота.

            – Так. Школа не дозволяє іще більш неформальні клуби, на кшталт цього, і тому до їхнього хобі ставляться як до офіційного клубу. Але якщо подумати про справжню сферу і рід того, чим вони займаються, то мабуть зрозуміліше буде називати їх спільнотою.

            Не знав, що в нашій школі є щось подібне…

            – То що з цим Юу-Ґіі клубом? – дещо дивно вимовляючи акронім, запитала Юїґахама.

            Дзаймокудза знов зробив коротку паузу, перед тим як відповісти. – Ух… о, так. Вчора я був у залі ігрових автоматів і, на відміну від школи, там я можу розмовляти з людьми. Тому я розповів про свою мрію стати сценаристом ігор товаришам по файтингу.

            Який витончений спосіб висловитися "розповів про свою мрію". Але насправді то лише його ілюзії. Ці чуваки, яких він змусив вислуховувати, мабуть, також постраждали.

            – Усі і вся падали ниць перед моїми грандіозними амбіціями зі шквалом похвал: "Ти зможеш це зробити", казали вони. "Ми вболіваємо за тебе". "Звичайно, що Майстер фехтування з легкістю зможе здійснити ці неможливі подвиги". "Це так захопливо!" "Чуваче, я тебе поважаю", і так далі.

            Послухай… ніхто не каже таке щиро. Вони з тебе глузують. Але, очевидно, сказати це Дзаймокудзі я не міг. Побачивши як він радіє згадуючи той момент, я не зміг себе змусити лопнути його мильну бульбашку.

            – Однак! Серед натовпу був один муж, який звернувся до мене і з-поміж усього сказав: "Цього н-н-ніколи не станеться, то лише м-м-мрії!" Але я дорослий, тому тоді я просто сказав: "У-угу, це правда".

            Нікчема. Пане, ви нікчема.

            Схоже, простого спогаду було достатньо, щоб розлютити Дзаймокудзу, бо він почав важко дихати і хекати. Дістав дволітрову пластикову пляшку з сумки, зробив кілька ковтків, аби втамувати спрагу, і потім знов заговорив. – Але я недостатньо дорослий, аби відступити після такого виклику!

            – То ти дорослий, чи ні…? – пробуркотіла Юкіношіта, закотивши очі.

            Перш ніж продовжити, Дзаймокуза на мить зупинився, здригнувшись від жаху. – І тому, після того як ці негідники пішли, я написав у блозі запальний пост про арканабро ком’юніті Чіби. Пхе, не сумніваюся, що через це їхні пики стали яскраво-червоними від гніву.

            – Ой-йой… Ти настільки жахливий, що мене аж тіпає. Хоча, я думаю, це якось круто, – сказав я.

            – Гррм. І я вже чув, що він ходить до нашої школи… Коли сьогодні вранці я глянув на відповідь, то побачив, що було вирішено владнати це через матч. Ком’юніті горить завзяттям… Агов, як ти думаєш, вони мене ненавидять?

            – Не знаю… Але немає нічого такого в тому, щоб владнати це через матч. Просто піди й надери йому дупу.

            – Ха-ха-ха-ха! Це не є можливо. У царині файтингів, він набагато майстерніший.

            – Га? Хіба ти не повинен бути дуже вмілим?

            – Ну… напевно, я зміг би перемогти середнячка, але є багато сильніших за мене. Хачімане, ти знав? Серед топових гравців на змаганнях, деякі навіть мають професійні контракти.

            – Професійні…? У цьому можна бути профі?

            – Справді можна. Світ файтингів має темні та нечестиві безодні. Чувак, про якого я кажу, не такий експерт, щоб називати його профі, але він точно кращий за мене, – розчарованим голосом сказав Дзаймокудза.

            Юкіношіта рвучко захлопнула книгу. – Я більш-менш зрозуміла. Іншими словами, ти просиш нас допомогти тобі виграти цей файтинг абощо.

            – Ніт! Фі! Хачімане, ти дурень! Мовиш легковажно про екшени! Така пустопорожня наруга, шо рід сей освоїти за куці два тижні можна! Ба більше, шо ви, народ, тямите у файтингах?

            Він намішав стільки жаргонізмів, що я ні слова не викупив, але його гнів, принаймні, був зрозумілим. Мені б хотілося, аби моє набагато більш грізне роздратування до нього дійшло. Не кажи це мені. Скажи Юкіношіті. Ну ж бо.

            Юкіношіта зиркнула на Дзаймокудзу так, як зазвичай дивляться на сміттєві відходи. Відверто протестуючи, Юїґахама промурмотала, – Ух…

            – Тому мені б хотілося або якимось чином скасувати змагання, або змінити його на гру, яку я точно зможу виграти. Тож, Хачіемон, діставай оті секретні ґаджети.

            – Часом я серйозно починаю думати, що ти ще паскудніший за мене…

            Мене не турбує, коли я той, хто каже дурню, що варта осуду, але почувши як це робить хтось інший, у мене пішли мурашки по шкірі… Якимось чином стримавши бажання гепнути Дзаймокудзу стільцем, коли він посміювався "хе-хе", наче малий бешкетник, я зиркнув на Юкіношіту.

            Вона, звісно, похитала головою. Що ж, я здивований.

            – Вибач, але ні, – сказав я. – Ти явно сам напросився. По-перше, якщо не готовий до наслідків, то не створюй проблем. – Клуб Послуги це не про допомогу всім, хто до нас приходить. Це не всемогутня магічна лампа, яка виконує будь-яке бажання, і не робот-помічник, який вирішує всяку проблему. Цей клуб лише допомагає тобі рятувати себе самого. І ось чому ми не будемо подавати руку тому, хто сам собі викопав могилу. Жорстко, але це потрібно було сказати.

            Дзаймокудза вмовк на деякий час. Певно розмірковував над своєю поведінкою. – Хачімане, – він проскреготів моє ім’я з величезним болем.

            Я відповів: "Що?" — одними тільки очима.

            Дзаймокудза глибоко зітхнув. Фву-у-у.

            Га? Що це за зітхання? Який дивний звук.

            Хву-у. – Ти змінився, Хачімане. Раніше в тобі клекотів бойовий дух… У виразі твоєму я бачив трепет схожий на вібрації тятиви лука. [8]

            – Не переходи на фальцет. Моє обличчя ніколи так не виглядало. Що ти намагаєшся сказати? – випалив я у відповідь.

            Дзаймокудза знизав плечима і пирснув сміхом. – Ах-х, гм-м, нічого. Просто собі хихочи і гигочи з дівчатами. Однаково се не ті речі, які ти міг би зрозуміти. Краще тобі дрімати в мріях про нормальство. Не потрібен мені воїн, який забув поле бою.

            – Агов. Чекай. Не пам’ятаю, щоб я колись "хихотів і гиготів". І у мене немає дівчини. О, хоча я хихотів із Тоцукою…

            – Мовчати, хлопчику! – Наказ, схожий на гарчання величезного білого вовка, обірвав мене. [9] Його слова зрезонували в тихому приміщенні клубу і нас огорнула короткочасна тиша.

            Але якраз перед тим, як усе повністю затихло, я почув тихесенький шепіт – …Га? У тебе… немає дівчини? Ух, е-е… ге?

            – Послухай, Хачімане. Уяви, що я програв матч. Стане дуже ніяково, і я більше не зможу відвідувати зал ігрових автоматів. Тоді коли ти з Тоцукою підеш туди, то не буде мене, щоб вам усе показувати. Хіба не так?

            Ах-х! В-він має рацію! Ну що за головоломка! Мені треба якось допомогти йому виграти!

            Ні. Очевидно, що ні.

            – Ух, але насправді не треба, щоб ти нам усе показував… Мені неприємно це казати, але ти тільки заважав.

            – Дух-хех, – Дзаймокудза збентежено фиркнув, а дві дівчини тихенько і повільно відійшли від нього ще далі. Не встиг я і озирнутися, а Юїґахама і Юкіношіта підібралися ближче одна до одної.

            Гм. Завжди вважав, що Дзаймокудза той, хто руйнує атмосферу, чи може просто її порушує. І він дійсно такий. Руйнує хороший настрій, але так само майстерно торпедує і поганий. Мабуть, він робить це не навмисно, але я подумав, що клубу Послуги слід проявити певну вдячність. Відчуваю незначну провину за те, що тепер кажу йому ні.

            Можливо, Дзаймокудза був досить проникливим, аби помітити мою нерішучість, бо усміхнувся і атакував далі. – Ха-гм. Оцей клуб Послуги, чи як ви його називаєте, сміховинний. Ви не пропонуєте ніякої допомоги тому, хто перед вами, і називаєте це послугою? Ви не здатні по-справжньому когось врятувати, чи не так? Годі лише базікати! Покажіть це вашими діями!

            – Ох, Дзаймокудзо. Ти придурок…

            Був розпал літа, тим не менш моя спина стала ідеально холодною.

            – ……Зрозуміло. У такому разі, ми тобі це доведемо. – Юкіношіта проштрикнула Дзаймокудзу крижаним поглядом, і я почув тихе "йой".

            Бач? І що з цього здається тобі пустими забавками? Це дійсно жахає.

***

            Так само, як приміщення клубу Послуги, кімната клубу ЮҐі була в спецкорпусі, але на іншому поверсі. Наше місце було на четвертому поверсі, а їхнє знаходилося на другому. Їхнє приміщення настільки менше за інші на поверсі, що його можна було сплутати з підсобкою. Оформлений саме так, як можна очікувати від новісінького клубу: шмат паперу на дверях, на якому напис маркером: "КЛУБ ЮҐі".

            – Ну заходьмо… – Якимось вивертом долі ми всі спустились сюди. Я озирнувся на Дзаймокудзу, Юкіношіту і Юїґахаму.

            Дзаймокудза відповів показним "Гм-м". Юкіношіта не відповіла і не показала жодного виразу. А Юїґахама стояла трохи осторонь з явним занепокоєнням.

            – …Ти заходиш? – спитав я її, про всяк випадок. У мене склалося враження, що Юїґахама просто силою обставин ув’язалася за нами. Хоч вона, по суті, членкиня клубу, але останні кілька днів не приходила, і ще ми не знали чи схочеться їй лишитись. Якщо у неї в планах поступово зникнути, то краще, мабуть, відпустити її, якщо вона цього хоче.

            – А-ага…, – відповіла вона, обійнявши себе. – Я-я йду, але… Хіккі, у тебе немає дівчини? – Її запитання було абсолютно випадковим. Послухай, "але" це заперечний сполучник. Перехід між частинами твого речення беззмістовний.

            – Ні, не маю.

            – Яке безглузде питання, Юїґахамо, – зауважила Юкіношіта, легенько поплескуючи Юїгахаму по плечі. – Цей хлопець ніколи не вмів правильно взаємодіяти з протилежною статтю.

            – Дай мені спокій, – сказав я. – Мені не треба дівчини. Більшої муки, ніж крадіжка часу, немає. Якщо дівчина розбудить мене посеред ночі якимось слізливим телефонним дзвінком, то я знаю, що негайно її кину. – Цікаво, чому нормалам подобається виставляти напоказ свої болючі історії стосунків. Як старі люди вихваляються своїми болячками, чи офісні працівники хизуються тим, наскільки вони зайняті. Ніщо не обурює більше, ніж люди, що хваляться своїм мазохізмом. Ти що, Місава? [10]

            – Ого. Ну ти й мудак…, – з огидою сказала Юїґахама. Але з якоїсь незрозумілої причини, її очі всміхалися. – Ох. А-але, типу як, ти ж гуляв з Юкінон, хіба ні? Що то було?

            – Якщо ти кажеш про виставку котів та собак того дня, – вставила Юкіношіта, – то ми просто випадково зустрілися. Я була з ним і його сестрою лише тому, що мене запросила Комачі. Хіба я тобі не розповідала?

            – Ага, саме так, – сказав я. – Ну, менше з тим, не те щоб мене це хвилює, але хіба ми не можемо просто зайти? Дзаймокудзі нічого робити і він витріщається у вікно.

            – Ч-чекай, зажди секундочку, – наполягла Юїґахама. – То ви двоє насправді не зустрічаєтесь?

            – Звичайно, що ні……., – відповів я. То вона справді припускала таку маячню. Якби ти звертала бодай трішечки уваги на нашу щоденну взаємодію, то було б очевидно, що такого ніколи не трапиться. Зрозумій натяк.

            – Юїґахамо, розумієш, дечим можна розгнівати навіть мене. – Юкіношіта випромінювала ауру холодної люті з виразом відкритого невдоволення.

            – Ох, вибачай, вибачай! Забудьте. Т-тож… заходьмо. – Збентежившись, Юїґахама поспішила в приміщення клубу. На противагу сердитій поведінці Юкіношіти, Юїґахама постукала в двері з ідеальним настроєм.

            У відповідь прозвучало тихе, мляве "Та-а-ак". Мабуть, це означало, що вхід дозволено.

            Відчинивши двері, нас зустріли гори коробок, книг і упаковок. Вони здіймалися вгору, наче стіни чи перегородки, утворюючи лабіринт. Аби візуалізувати подібну сцену, уявіть кабінет книжкового хробака схрещений із старомодним іграшковим магазином і доверху наштабельований книгами.

            – Га? А хіба це не клуб ЮҐі? – по-дурному витріщилася Юїґахама, оглядаючи коробку поблизу. Дещо гнітюча упаковка мала візерунок черепів і троянд. Усі написи на ній були англійською, і вона явно з-за кордону. – Це не дуже схоже на гру… – Здивування Юїґахами було слушним. Зазвичай термін «гра» стосується відеоігор.

            – Невже? Саме таке я і очікувала, – промовила Юкіношіта. – Припускаю, ти уявляла, що то будуть бібіпалки, чи не так?

            – Бібіпалки? – сказав я. – Скільки ж тобі років? Навіть моя мама називає їх Нінтендо.

            – Але ж вони бібіпкають, хіба ні…? – розсердившись, зауважила Юкіношіта.

            Наскільки мені відомо, сьогочасні ігри не бібіпкають.

            – Ну, схоже, Юкінон, ти не з тих, хто грає в ігри.

            – А ти, Юїґахамо? – відповіла Юкіношіта.

            – Гм-м, мій тато їх любить, тому мені подобається дивитися як він грає. Часом я сама в них граю, як-от в Маріо Карт, або головоломки як Пуйо-пуйо. І Анімал Кросінґ чи Харвест Мун на малих штукенціях. [11]

            Припускаю, під "малими штукенціями" вона має на увазі портативні консолі. – Ти грала більше ігор, ніж я думав, – сказав я.

            Юїґахама розвернулася до мене і кивнула. – О, у-угу… Розумієш, коли всі інші таке роблять, то ти просто якось…

            Ну, останнім часом у деякі ігри почали вбудовувати елементи, які перетворюють їх на засіб комунікації. Певні люди насолоджуються ними так само, як Юїґахама.

            – А ще нова Файнал фентезі і тому подібне. [12] Графіка супер красива і дуже крута! І через них литимеш сльози відрами, як від фільмів! До того ж, чокобо супер милі. [13]

            Тьху. В мить, коли Дзаймокудза почув пояснення Юїґахами, він удавано сплюнув. Ми, звісно що, були в приміщенні, тож він не по-справжньому плював… Він же не плював, правда?

            Зазвичай Дзаймокудза взагалі не звертався до неї, тому коли він раптово огризнувся, схоже Юїґахаму це захопило зненацька, чи радше, вона відреагувала так, як реагують коли стикаються з гадинами. – Щ-що? Налякав мене… – Настрашена, вона прошмигнула мені за спину, щоб сховатися у моїй тіні.

            Дзаймокудза наблизився для наступного удару. – …Брудні казуали.

            – Г-га?! – вимовила Юїґахама. – Не знаю, що це значить, але мене бісить…

            – Забий, Дзаймокудзо, – сказав я. – Я розумію як ти почуваєшся. Але в такі моменти, краще грітися власною вищістю і думати про себе: Я єдиний, хто справді розбирається, не те що цей непотріб.

            – Ох-хо, Хачімане. Це дуже позитивна точка зору.

            – І така, що відображає надир людської сутності…, – роздратовано додала Юкіношіта. – Відеоігри… сумніваюся, що колись їх зрозумію.

            – О, ну не знаю, – відповів я. – Начебто пам’ятаю, що вийшла гра про Панденя-Гріза.

            – Га? Панденя-Гріз? Чому ми раптом про нього заговорили? – зі спантеличеною міною запитала Юїґахама.

            А, то Юїґахама не знає, що Юкіношіта любить панду Гріза. Хоча, можливо, слова на кшталт "одержима" чи "марить" були б більш доречними.

            – Ну, цейво…

            – Хікіґає, що ти верзеш? – агресивно перервала мене Юкіношіта.

            – Га? Що ти…?

            – Поняття не маю, про що ти кажеш. Ми обговоримо це пізніше. – Погляд у Юкіношіти був жорстким.

            – Д-добре… – Вочевидь, вона не дуже хоче, аби її любов до панди Гріза була публічною. Чому ні? Невже їй ніяково? Якщо вона любить щось настільки сильно, то їй слід просто пишатися цим. І, тойво, що означає "Ми обговоримо це пізніше"? Невже вона хоче дізнатися про ту гру, без розкриття того, що є фаном Гріза? Не розумію. Мені геть незрозумілі її стандарти сорому.

            Ну, немає необхідності звертати на це увагу. Я теж не дуже люблю розголошувати інформацію про речі, які мені подобаються. Чому молодшокласники завжди одразу розповідають усім хто тобі подобається?

            Юїґахама зацікавлено пробурмотіла, – Панда Гріз? – Схоже вона незадоволена.

            – Тож, менше з тим, а де ж члени клубу? – сказала Юкіношіта.

            – Угу, і справді. Коли ми постукали, хтось відповів… – думки Юїґахами перемкнулися на пошуки цих людей. Ого, Юкіношіто. Ти справжня маніпуляторка.

            Приміщення клубу було не більшим за підсобку, тобто зовсім невелике. Стопки коробок і безладно розставлені полиці книжок лише ускладнили огляд.

            – Фхе. Запаси незіграних ігор і непрочитаних книг завжди нагромаджуються в місцях, де ти проводиш найбільше часу. Отже, ми легко знайдемо їх, якщо попрямуємо до найвищої стопки.

            – Ох-хо, Дзаймокудзо. Ого. Але окрім мене, тобі потрібно обдаровувати своїми блискучими здогадами й інших. – Дзаймокудзо, ти ні з ким не говориш, лише зі мною, і це печально.

            Як би там не було, за порадою Дзаймокудзи, ми націлилися на найвищу вежу. Хоч стіна коробок блокувала наш огляд, як тільки ми наблизилися, то почули голоси. Ми обійшли коробки довкола і знайшли двох хлопців.

            – Хлопці, вибачте, що вдерлися до вас. Є дещо, що ми хотіли б з вами обговорити, – сказав я.

            Двоє хлопців, вочевидь з клубу ЮҐі, перезирнулися і кивнули, а потім обернулися, щоб обдивитися мене. Ну, це вперше, коли вони мене бачать. Якщо невідомий відвідувач раптом переступає ваш поріг, припускаю, ви дивитиметесь на нього так само.

            Я вирішив провести власну інспекцію і тоді помітив, що їхні змінне взуття жовте. Жовтий це колір першорічок. Іншими словами, двійко перед нами на рік менші за нас.

            – Пхе! То ви хлопчаки-першорічки, зрозуміло! – В момент, коли Дзаймокудза усвідомив, що ці двоє молодші за нього, його поведінка швидко стала пихатою.

            Зі швидкістю зміни його ставлення в мене проблем немає. Гніт соціальної ієрархій та систем заснованих на старшинстві я зневажаю, якщо тільки не отримую з цього вигоду. Тому разом із Дзаймокудзою я почав говорити зарозуміло. То була просто така, знаєте, стратегія переговорів, щоб зайняти психологічну вищу позицію. Зовсім не тому, що я придурок, чи щось таке. – Отож, я чув, що ви, дітки, трохи нагрубили Дзаймокудзі, га? – сказав я. – Ну ж бо. Пообзивайте його іще трохи.

            – Г-га? Х-Хачіемоне?! – Тихо благав мене Дзаймокудза, але то було анітрохи не мило. Тобто, навіть якщо ти старший, то в соціальній ієрархії знаходишся набага-а-ато нижче від них.

            – Годі вже клеїти дурня і переходь до суті. – Юкіншіта кинула на мене холодний погляд.

            Коли це побачили першорічки, вони потай зашепотілися. – А-а то не Юкіношіта з другого року…?

            – Д-думаю, так…

            Овва, що справді? Невже Юкіношіта знаменита? Ну, все-таки вона вродлива. А ще у неї особлива аура таємничості. Не має нічого екстраординарного в тому, що у неї є шанувальники з інших років навчання. Коли я ходив у середню школу, то також знав імена милих старших дівчат. Хоча то був максимум моїх знань.

            – Гаразд. У вас двох є діло до цього хлопця, чи не так?

            Але перш ніж я встиг його підізвати, вищезгаданий хлопець попхався вперед. – Фва-ха-ха-ха-ха-ха! Давно не бачились! Вчора ви наговорили багато, але зараз час для розкаяння минув! Тепер, як ваш старший у житті і ваш старший у школі, я дам вам урок! – Наполегливо виділяючи "старший", Дзаймокудза агресивно відрекомендувався.

            Однак, пара з клубу ЮҐі, зустріла його з усією теплотою холодильника. – Агов, невже це той чувак з яким ти раніше балакав? Овва, як неприємно.

            – І не кажи, еге? Він настільки противний, що в це важко повірити. – Вони зневажливо, дуже по-стереотипному, захихотіли.

            Зрештою тим, хто затремтів, був Дзаймокудза. – Ух, Х-Хачімане? Н-невже я зараз вчинив щось дивне?

            – Розслабся. Це не єдиний випадок, коли ти дивно поводився.

            Образ Дзаймокудзи було майже повністю зламано.

            Міцно плеснувши по плечу, я відштовхнув його назад. – Ми клуб Послуги. По суті ми як радники. Дзаймокудза говорив, що посперечався з вами, тож ми прийшли сюди це владнати. Тому, е-е… з ким він посварився? – байдуже запитав я.

            Один з хлопців боязко підняв руку. – О, це я. Я Хатано, перший рік. А це…

            – Саґамі, також перший рік…

            Той, хто представився як Хатано, був худим і трохи сутулим. Він носив окуляри без оправи, з гострими кутами, які можливо були відображенням його гострого розуму і гострих ідей. [14] Його друг, також стрункий, виглядав як блідий середньокласник. Окуляри в нього трохи більш заокруглені, він надихає майбутнє покоління. [15] Якщо чесно, я не мав особливого бажання запам’ятовувати їхні імена, тому вирішив розрізняти їх по окулярах.

            – Я чув, що у вас з Дзаймокудзою буде змагання, але ви добре граєте у файтинги, так? Якщо ви поквитаєтеся з ним отак, то і перед матчем очевидно, яким буде результат. То чому б не спробувати інший вид змагання? – Як на мене, ця пропозиція абсурдна. Це наче підійти до футболіста і запропонувати: "Зіграймо натомість у бейсбол!" Цей хлопець добровільно не відмовиться від своєї переваги.

            Звичайно, він дав зрозуміти, що не пристає на цю ідею. Відсутність кивка головою свідчила про чемну відмову.

            – Принаймні, зробіть це в іншій грі, чи щось таке. Їх у вас дуже багато, – сказав я, жестом вказуючи на оборонні вали довкола нас.

            – Ну, мабуть…

            – Тоді, добре… – Хоч вони відповіли приглушено, з них сочилася впевненість. Очевидно, вони були переконані у спроможності виграти. Схоже назва Юнайтед Ґеймерс не для показухи. – Але якщо ми змінюємо гру, нам потрібно щось натомість…, – дещо стримано сказав Хатано.

            Ну, вони зробили нам поступку. Цілком природно, що вони запропонують власні умови, аби зрівняти шальки терезів. Я кивнув і почекав на продовження.

            – …Добре, як щодо того, аби Дзаймокудза плазував перед вами? Якщо ми програємо, я особисто візьму відповідальність і змушу його сказати: "Мені безмежно шкода, що я зазнався" чи щось таке, – запропонував я. Мені набридло чекати, тож таке підійде.

            – Га? Я? – Дзаймокудза знову вийшов з образу. Проте, у тебе немає права відмовитися.

            – Ну, гадаю, так зійде… – Стримано, як і завжди, клуб ЮҐі прийняв ці умови.

            – Тоді я дозволю вам обрати гру. Вибирайте щось не надто складне. Новачки не зможуть добре зіграти в гру, що вимагає дуже високий рівень навичок, і це нічим не відрізнятиметься від файтингу. – Насправді, думаю, файтинги занепадають уже тривалий час тому, що новачкам складно їх опанувати. Навіть якщо в залі ігрових автоматів знайдеш такий автомат, який хочеться спробувати, то зазвичай завсідники, як-от Ґілтібро [16] чи фани старіших ігор окуповують його і приєднатися неможливо. І навіть якщо проб’єшся туди, тебе одразу знищать, через що зарікаєшся більше в це не грати. На майбутнє, їм варто призначити спеціальну зону для казуалів.

            – Тоді… ми візьмемо гру, яку всі вже знають і трохи її покращимо.

            – Гррм… робіть як забажаєте. Як зветься ця гра? – спитав Дзаймокудза.

            Парочка підсунула окуляри на носах. – Думаю, ми зіграємо в гру, що зветься «Подвійний мільйонер». – Пропозиція прозвучала доволі невинно, але їхні окуляри хитро зблиснули.

***

            Коли він тасував карти, ті м’яко ковзали одна по одній.

            Мільйонер грається стандартною колодою гральних карт. Ця гра також відома під назвою «Жебрак» або «Президент».

            – Ем, ви знаєте правила, так? – нерішуче спитав Хатано.

            Я кивнув. Юкіношіта єдина нахилила голову, над нею витав невидимий знак питання. – Ніколи в це не грала… хоча я грала в покер.

            – Добре. Тоді поясню правила. – Саґамі зробив стислий виклад. – Перше: всі карти діляться між гравцями порівну.

            В реальності, навіть у картах, такий егалітарний розподіл неможливий.

            – Друге: гра починається з дилера. У першому раунді дилер викладає першу карту з руки, а після цього, кожен робить хід і кладе карти зверху.

            В реальності люди забувають про мій хід і не вагаються лізти поперед мене.

            – Третє: у карт є номінал. Він найнижчого до найвищого: трійка, четвірка, п’ятірка, шістка, сімка, вісімка, дев’ятка, десятка, валет, дама, король, туз, двійка. Джокер може бути будь-якою картою.

            В реальності сила визначається не чистими здібностями, а радше статками і зв’язками.

            – Четверте: гравці можуть покласти тільки вищу карту від тої, що вже на стопці. Якщо хтось ставить пару, то треба класти пару.

            В реальності, навіть некомпетентних слабаків, які не можуть досягти успіху, відправляють на передову як жертовних пішаків, козлів відпущення, чи як попередження іншим.

            – П’яте: коли в тебе немає карт, які можна поставити, то можна спасувати.

            В реальності спасувати не можна.

            – Шосте: якщо всі інші гравці спасували і хід повернувся до гравця, який поклав першу карту, тоді той гравець починає наступну стопку. Після цього всі карти з попередньої стопки скидаються.

            В реальності неможливо скинути минуле.

            – Сьоме: повторювати вищезгадане, поки хтось не позбудеться карт. Цей гравець мільйонер. Другий за швидкістю — багач, далі бідняк, і потім жебрак.

            Лише це так само, як у реальному житті. Якого біса. Це пригнічує.

            – А ще мільйонер може взяти дві хороші карти від жебрака і обміняти їх на дві будь-які карти з власної руки.

            Іншими словами — це мікрокосм сучасної Японії, де у переможця є перевага і дозвіл вічно експлуатувати лузера. Ух, яка жахлива гра.

            – Зрозуміла. Я вловила суть. – Схоже для Юкіношіти цього пояснення досить, бо вона кивнула. Швидко все схоплює, як і завжди.

            – Чекайте, а як щодо місцевих правил? – спитав Дзаймокудза.

            Хатано махнув йому рукою. – Так, так, звісно. – Він аніскілечки не поважав Дзаймокудзу.

            – У нас тут початківець, то чому б нам просто не грати за найбільш поширеними правилами? – запропонував я. – Вам підходять правила Чіби?

            – Ем… які такі правила Чіби? – запитав Саґамі з певним занепокоєнням.

            Га? Він не знає правил Чіби без шпаргалки? Байдуже. Просто поясню.

            Справедливо зазначити, що місцеві правила у Мільйонері — це ключ до перемоги та поразки. Існують різноманітні набори місцевих правил, які можна додати до базових, і їхнє поєднання може ускладнити стратегію експоненційно. – Ну, є революція, завершальна вісімка, правило скидної десятки, сильна трійка пік, реверс валет, банкрутство, зв’язка карт, стиль сходів, і джокером не закінчують. Ось і все.

            – О, думаю, такі були в моїй школі, – сказала Юїґахама.

            – Гм-м. Без пропускної п’ятірки чи перевідної сімки, ге…? – докинув Дзаймокудза.

            Ці правила різняться не лише між регіонами, а й навіть між початковими школами. Щойно виростаєш, то через відмінності у місцевих правилах Мільйонера може навіть початися сварка, тому спочатку їх краще узгоджувати. Люди навіть сперечаються через те, кого називати переможцем і лузером у кожному раунді. Це як «Копів і грабіжників» порівняти з «Втечею з в’язниці». [17]

            – Хікіґає, не міг би ти пояснити?

            Ох, ой-ой. Ми розмовляли, припускаючи, що всі розуміють, але Юкіношіта ніколи раніше не грала в Мільйонера. Тому я коротко уточнив по кожному правилу. Згідно правила революція, якщо викласти чотири карти однакового номіналу, це обертає порядок усіх карт у грі. У завершальній вісімці, після того як виклали вісімку, уся стопка скидається і починається нова. За правилом скидної десятки, коли кладеться десятка, можна позбутися з руки рівно стільки додаткових карт, скільки десяток ти поклав. Сильна трійка пік означає, що три піки можуть побити джокера, а реверс валет означає, що коли викласти валета, то на наступний хід порядок карт для всіх змінюється.

            Поки я пояснював, Юкіношіта іноді кивала. Ну, по-справжньому це не зрозумієш, якщо сам не зіграєш. Практика — це мабуть найшвидший спосіб навчитися.

            – Ми погоджуємось на ваші місцеві правила.

            – Тому ви прийміть наші правила Подвійного Мільйонера. – Пара окулярів знову блиснула.

            Атмосфера висіла напрочуд важка, і я тихо ковтнув.

            Наступної миті обоє хлопців мали широкі посмішки на обличчях. – Правила такі самі як у звичайного Мільйонера.

            – Різниця в тому, що грається у парах.

            – Парах? – запитав я. – То, іншими словами, ви з партнером маєте вирішувати разом?

            Пара з клубу ЮҐі ідеально злагоджено похитала головами. – Ні. Ви міняєтесь місцями і по черзі ставите карти.

            – Зі своїм партнером не можна розмовляти.

            …Це означає, що гра потребуватиме оцінки не лише своїх опонентів, а і свого партнера. На диво стратегічно… Хоча, у такому випадку, проблемою є вибір партнера. Я глянув убік.

            – Хех-хех-хех… Не думай, що зможеш перемогти мою колоду.

            Не хочу об’єднуватися із Дзаймокудзою…

            – Найсильніша карта це джокер, гм-м? Зрозуміло… А можна покласти джокера після вісімки? – Юкіношіта повторювала собі правила, щоб упевнитись, що зрозуміла їх. Вона дуже талановита, але в Мільйонера ніколи раніше не грала. До того ж, відгадувати, що в неї на думці — дуже важке завдання. Якщо її команда зазнає невдачі, то вона, мабуть, нагримає і на партнера.

            Тож, єдиний варіант, що лишається, це Юїґахама… Вона грала в Мільйонера раніше, вона знає ті самі місцеві правила, що і я. А найголовніше те, що вона відносно прямолінійна людина, тому її легко читати. Я зиркнув на Юїґахаму, думаючи, що якби я потребував партнера, то це могла бути саме вона. Якраз в той момент наші очі зустрілися.

            – Ю-Юкінон, давай будем в одній команді! – Вона одразу ж обірвала контакт і вчепилася у плече Юкіношіти.

            – Га? О, звичайно, – відповіла Юкіношіта.

            Зрозуміло. Я помилково припустив, що вибір партнера був за мною. Для того, кого ніколи не обирали, намагатися обрати іншого — це смішно.

            Тепер, коли Юкіношіту і Юїґахаму затверджено як пару, мого партнера визначено автоматично. Залишки знову сформували альянс. Дзаймокудза теж мав багацько досвіду в цьому, бо захихикав переді мною і кинув репліку через плече. – Хачімане. Зможеш не відставати?

            …Він був більш ніж радий кинути мене позаду.

***

            Хатано змахнув усе зі столу, а Саґамі приніс три стільці. Тепер сцена для битви готова. Саґамі, Юїґахама і я зайняли місця для першого раунду. Правило полягало у тому, що кожного разу як ми викладали карту з руки, то мінялися місцями з партнером. Я не знав стратегії клубу ЮҐі, але швидше за все Юїґахама була першою, бо Юкіношіта незнайома з грою.

            Саґамі закінчив тасувати карти і роздавав їх одну за одною. П’ятдесят чотири карти були поділені на стопки по вісімнадцять.

            – Гаразд, – заявив Хатано. – Почнімо змагання з Подвійного Мільйонера між клубом ЮҐі та клубом Послуги. Це змагання з п’яти раундів. Позиції гравців після фінальної гри і визначать переможця.

            Ми всі взяли відповідні стопки карт і розгорнули їх віялом.

            – Це фактично командне змагання два на одного, тому ми будемо ходити першими… – Хоч заява Саґамі була ввічливою, карту з руки він виклав так, ніби його ініціатива це встановлений факт. Ну, зрештою вони грали проти двох пар: мене і Дзаймокудзи, та Юкіношіти і Юїґахами. Ми будемо поза ризиком, якщо одна із наших команд виграє. Насправді, найкращою стратегією буде співпрацювати протягом усієї гри. Дозволити нашим опонентам зробити перший хід буде просто справедливо.

            Перший раунд завершився без інцидентів.

            Можливо, ми усі лише закидали вудки, бо використовували карти помірковано.

            – Ха-ха-ха-ха! Завжди мій хід! Карта монстра! [18] – Лише один Дзаймокудза був нестерпним. – Викликаю Десятку треф! Щойно Десятку треф успішно викликано, Ефект карти передбачає, що я можу обрати одну карту з руки, щоб відправити її на Кладовище. Я кладу свої п’ятнадцять карт і мій хід закінчено.

            Кожна знайома фраза ворушила у мені старі спогади. – Бляха, починаю ностальгувати… я теж грав проти дуельних ботів.

            – Дуельні боти? Вперше про це чую, – виглядаючи зацікавлено, сказала Юкіношіта.

            – Це як покерні боти. Вони для людей у яких немає друзів.

            – Не думаю, що покерні боти існують саме для цього, – відповіла вона.

            О, невже? Я гадав, що вони явно лише для того, аби грати в покер наодинці.

            – Зазвичай я використовував дві колоди. Я мав тони карт з Диво зони, Меджіку й інших, але мені було ні з ким грати… [19] – Ентузіазм Дзаймокудзи різко погас, і він вручив мені карти. Матчі — це хліб і масло колекційних карткових ігор, тому без друзів, яким можна кинути виклик, не весело. Хоча, завдяки Ґейм Бой версії, у мене багато досвіду з комп’ютерними опонентами.

            Як тільки Дзаймокудза перестав бути нестерпним і закрив рота, приміщення охопила тиша. Долинали тільки звуки від карт, що ковзали з рук і ляскали по стопці. Таким робом ми пройшли коло декілька разів, а змагання продовжувалось без інцидентів. Можливо, то було завдяки правилу скидної десятки і тому, що карти ми викладали триплетами, але кількість карт у всіх неухильно меншала.

            Врешті-решт у Дзаймокудзи і в мене лишилося дві карти, а в Юкіношіти і Юїґахами три. Дивовижно, та в клубу ЮҐі досі лишалося п’ять карт. Незважаючи на те, що Подвійний Жебрак їхня ідея, вони, схоже, не надто майстерні. Їхня стратегія полягала у тому, щоб позбуватися найслабших карт без жодних додаткових стратегем. Якщо вони гратимуть ось так, то це буде легка перемога.

            Юїґахама виклала шістку пік, і потім я поклав вісімку чирв, яку приберіг. Тепер залишилася тільки одна.

            – Дзаймокудзо.

            – Так.

            Я поклав нашу останню карту лицьовою стороною на стіл і поступився місцем йому. Дзаймокудза плюхнувся, заявляючи, – Мій хід! – Так, ми помітили. – Зараз це скінчиться! Козирна карта: Відкрийся! …Шах і мат! – Він тріумфально поклав нашу останню карту.

            Юкіношіта, певно, теж приберегла карту, бо виклала двійку треф. Клуб ЮҐі спасував, і вона миттю вручила дві карти, що лишилися, Юїґахамі, яка поклала пару і скінчила раунд. Обидві команди закінчили, тому клуб Послуги фінішував на першому і другому місцях.

            – Фва-ха-ха! Це було жалюгідно! Ви насолодились, скуштувавши моєї сили?! – Дазймокудза проревів, немовби цей тріумф цілковито його заслуга. Мабуть принизливо, коли такий, як він, здобуває над вами перемогу, подумав я.

            Однак, перевіривши реакцію клубу ЮҐі, я побачив, що їхні фізіономії байдужі. – Оце так, Хатано, ми програли. О ні.

            – Ага, Саґамі. Ми були неуважними. – Незважаючи на їхні слова, не схоже, що вони бодай трохи налякані. Насправді, я міг би заприсягнутися, що їм це в насолоду.

            Га? Що вони задумали? Я вдивлявся у пару з клубу ЮҐі. Тут щось підозріле.

            Вони посміхнулися. – У нас проблеми, еге?

            – Так, дуже великі проблеми.

            – Бо якщо ми програли, то повинні роздягатися.

            – Бо якщо ми програли, то повинні роздягатися.

            Пара заговорила в унісон і, немовби скинувши маски, негайно зняла свої жилети. Це, звісно, виглядає круто, але знаєте, так поводяться збоченці.

            – Га?! Що це в біса за правило?! – Юїґахама ляснула по столу на знак протесту.

            Та їхні посмішки стали тільки ширшими. – Га? Хіба не нормально знімати одяг, якщо програєш?

            – Угу, угу. Якщо програєш у маджонг і камінь, ножиці, папір, то маєш роздягатися, – додав його товариш.

            Е-е, правила роздягатися у грі камінь, ножиці, папір не існує. Переможений має лише піти купити переможцю сік абощо. Хоча щодо маджонгу вони мали рацію.

            – Гаразд, час для другого раунду…

            – А-агов, стривайте! Послухайте мене! – Юїґахама вимагала зупинити гру.

            Ігноруючи її, Хатано згріб карти і почав тасувати. Він швидко роздав.

            – Юкінон, ходімо. Погоджуватися на це просто тупо…

            – Хіба? – відповіла Юкіношіта. – Але я не проти. Нам лише потрібно виграти. До того ж, це змагання. Звичайно, воно тягне за собою ризики.

            – Га?! А-але я не хочу!

            – Не бачу проблеми. Хоч різноманіття місцевих правил у грі може збити з пантелику, допоки карти мають фіксований порядок фундаментальна стратегія незмінна. Якщо зможемо запам’ятати карти, які викладали і передбачити ті, котрі лишилися в руках наших опонентів, то сумніваюся, що ми так легко програємо. А ще я придумала кілька методів здобуття перемоги на фінальних етапах, тож, опираючись на кількість карт, які лишилися у грі, нескладно передбачити, що робитимуть наші опоненти.

            – М-може ти й права, але… ум-м-м-х, – застогнала Юїґахама зі сльозами на очах. Наразі, вона може лише покладатися на Юкіношіту. Допоки інша дівчина бере участь, в Юїґахами руки зв’язані.

            …Може мені варто спробувати це зупинити. Хоча, сумніваюся, що Юкіношіта мене послухає.

            – Ну! Швидше! Починаймо уже битву! – Поки я вагався, що робити, Дзаймокудза всівся і прийняв карти від Хатано.

            – Гаразд, починаймо. – Юкіношіта теж підібрала розкладені на столі перед нею карти, розгорнувши їх в руці одним помахом. Юїґахама позаду неї виглядала похмуро.

            – Тоді спершу обмін картами. – Хатано взяв дві карти зі своєї руки і передав їх Дзаймокудзі.

            У Мільйонері, починаючи з другого раунду, мільйонер і жебрак повинні обмінятись картами. Жебрак бере дві найсильніші карти з руки, а мільйонер бере з руки дві будь-які карти, і вони обмінюються ними. Карти, які ми отримали, це джокер і двійка чирв. Хороші карти.

            – Гр-рм… – Дзаймокудза вийняв дві карти і вручив їх з великою насолодою. То були король пік і дама треф.

            – Що?! Почекай, що ти робиш?! Чому ти не передаєш їм погані карти?! – допитувався я.

            Він мовчки заплющив очі й величаво відповів, – …То є милосердя самурая.

            Ах ти малий… Невже тобі просто хочеться побачити дівчат оголеними?

            Хлопці з клубу ЮҐі прийняли карти від Дзаймокудзи і посміхнулися.

            З… Зрозуміло… Вони… вони грають проти хлопців і дівчат, тому встановили правило роздягатися, аби посіяти розбрат між нами. Яка просунута психологічна тактика!

            …Ці чуваки ідіоти.

***

            Я гадав, що ЮҐі клуб лише парочка дурнів, але в другому раунді їхня стратегія стала настільки блискучою, що її було не впізнати. Не боячись ризикувати, Хатано грав агресивно, наприклад триплетами, а Саґамі з певністю скорочував кількість карт в руках, вправно користуючись їхніми ефектами. Кожного ходу вони застосовували настільки шалені й інакші тактики, що передбачити їхню наступну дію було неможливо. Непохитним маршем до перемоги, вони повільно позбавлялися від карт. Перш ніж я усвідомив, у них лишилося тільки дві.

            Пара Юкіношіта/Юїґахама і я завзято трималися, зрештою дійшовши до моменту, коли у дівчат було дві карти, а у нас, хлопців — чотири.

            Права рука Юїґахами здригнулася. Ми наблизилися до етапу, який вирішить переможців і переможених, тому вона, певно, міркувала як виграти. – Я-я зроблю отак. – Після недовгих вагань, вона виклала карту, яку либонь зберігала у якості козиря, двійку треф.

            На щастя, обидва джокери в наших руках. Тому найкраща стратегія для нас — це завершити стопку, і Юкіношіта зможе почати нову і закінчити раунд. Гаразд, такими темпами, проблем у нас не буде, подумав я. Але тоді, нам влаштували засідку з несподіваного боку.

            – Ой, нога послизнулася! – Щойно Дзаймокудза сильно навалився на мене, карта полетіла на стіл. То був джокер.

            – Ге?! Чюнібнутий, ану акуратніше інакше я тебе вб’ю! [20]  – з грюкотом вскочивши з стільця, пригрозила Юїґахама, але Дзаймокудза лише насвистував собі під ніс. Ти гадаєш, що це щось приховає?

            Дзаймокудза тріумфально зіграв трійкою пік. Хатано недбало поклав вісімку і скинув стопку. Саґамі перехопив ініціативу, поклавши останню карту, пікового туза, і закінчив гру першим.

            На даний момент, або мені та Дзаймокудзі, або Юкіношіті та Юїґахамі, доведеться роздягатися. На столі був туз. З певним жалем, Юкіношіта спасувала. Настав мій хід.

            – Хачімане… покладаю на тебе свої… ні, наші мрії. – Моє плече відчуло тепло там, де за нього схопився Дзаймокудза. Коли я зазирнув йому в обличчя, він спокійно усміхався, наче воїн, що йде на смерть.

            Агов, він же не забув, що якщо ми програємо, то йому доведеться плазувати перед ними, правда…?

            З палкими сподіваннями Дзаймокудзи, які обтяжували мої плечі, я розгорнув свої карти. Четвірку пік і джокера.

            Хатано здійняв стиснутий кулак, немовби мовчки вигукуючи: "Ми ж товариші, хіба ні?!"

            Саґамі тихенько опустив очі, стиснувши руки у мовчазній молитві. Від нього я почув ледь чутний шепіт: "Боже…"

            Чи колись раніше стільки людей довіряли мені свої надії? Ні, не довіряли. У той момент я відчув оці непорушні узи. Мій палець торкнувся джокера. Дзаймокудза, очікуючи на мою наступну дію, видав радісний зойк. Той вигук змусив Хатано і Саґамі вскочити зі стільців, з бажанням випалити цей вирішальний момент на своїх сітківках.

            Я почув тихий голос. – Ха-чі-ман… Ха-чі-ман. – То був тоненький, ледве чутний шепіт, але перш ніж я усвідомив, він переріс у гучні вигуки. Подібно до того, як під час Олімпійського марафону бігун, що зайняв перше місце, повертається на стадіон, то була палка, зворушлива сцена.

            Однак посеред того запалу, від Юкіношіти струменіла крижана лють, достатньо сильна, аби вщент мене заморозити, а Юїґахама, дивлячись на мене крізь сльози, скімлила, її губи зімкнулися у пряму лінію.

            Хлопці з клубу ЮҐі і Дзаймокудза ігнорували їх, продовжуючи свої радісні вигуки.

            Приміщення затопили божевільний ентузіазм, збентеження, хаос і запал.

            І все ж, в моєму тілі заклекотів непереборний імпульс, проявившись неконтрольованим сміхом. – Хех… Пхах-х-х-ха-ха-ха-ха! – Коли я зарепетував, усі перестали дихати.

            Цікаво, скільки з них почуло як я прошепотів "Пас" одразу після цього.

            Настала короткочасна тиша.

            – Послухайте! Ніщо не викликає у мене більшого презирства, ніж такі штуки, як ігри хлопців і дівчат на роздягання й тупі покарання за програш, ніби на п’янці з купкою дурних студентів! Чесно кажучи, я їх терпіти не можу!

            Мій голос сколихнув атмосферу, немовби грім з неба.

            Як тільки повернулася тиша, я почув глибокий-глибокий видих Юкіношіти. – Ти дурень. Ну що за ідіот…, – роздратовано бурмотіла вона.

            А потім, грубий крик проревів кімнатою. – Хачімане! Що ти витворяєш, дияволе?! Це не гра! – Дзаймокудза схопив мене за вилогу.

            – Заспокойся, Дзаймокудзо. Ти правий, це не гра.

            – Гм-м? Звучить доволі круто, але що це має означати? – запитав він.

            Я проігнорував запитання Дзаймокудзи і перевів погляд убік.

            – Гей-гей, що ж нам робити? Цей чувак не з нами…

            – Ага, серйозно він не вловлює тутешню атмосферу…

            Хатано і Саґамі перешіптувалися.

            – Не пощастило вам, – сказав я, – бути з кимось я не вмію і атмосферу вловлюю жахливо, тому ваші трюки на мені не спрацюють.

            – Х-Хачімане… що ти маєш на увазі під "трюками"?! – затинався Дзаймокудза.

            – Правило роздягатися існує не тому, що вони хочуть побачити, як ми роздягаємось, – пояснював я. – Це психологічна тактика. Вони користуються фактом того, що команди в нас діляться за статтю, щоб посварити нас. – Закувавши нас наручниками правила роздягатися, вони посіяли дещицю сумніву поміж парами Хікіґая/Дзаймокудза та Юкіношіта/Юїґахама. У їхнього плану були два рівні. Якби ми, хлопці, зрадили дівчат, то це створило б для них перевагу. Навіть якщо не зрадили б, то їм треба було тільки порушити довіру між союзниками, і як тільки тиск стане причиною нашої помилки, вони отримають зиск.

            – З… зрозуміло… ах… ха! Тепер, коли ти це згадав, я чув про таку тактику раніше! Секретна техніка сирен… ЗД жінок використовують як наживку, поки на тебе застосовуються чари, аби спровокувати заколот! Вона називається… спокуса! Хех, це було близько. Все-таки, 3Д то є справжнє паскудство!

            – О. Аякже. Ну, десь так, тож менше з тим. – Все ж, багацько дорослих піддаються на спокуси.

            У всякому разі, якби все сталося саме так, то план клубу ЮҐі змусив би Юкіношіту і Юїґахаму зануритися у підозри, тоді як нам з Дзаймокудзою, швидше за все, було би складно навіть спілкуватися. А якщо Юїґахама і Юкіношіта вийдуть з гри, клуб Послуги програє без всяких "якщо", "і" чи "але". Подумати тільки, що клуб ЮҐі замислив посіяти розбрат не лише в клубі Послуги, але й в усіх парах… Вони дійсно лякають.

            Але з їхнім планом тепер покінчено. Зіщуливши очі, я зосередився на Хатано. – А ще, збаламутивши нас, ти намагався використати психологію натовпу, хіба ні?

            – Ех. То ти помітив.

            – На перший погляд, у тебе така невиразна і типова зовнішність, що я подумав, ніби ми зможемо тебе легко вмовити… – Ай, Саґамі. То було дещо грубо.

            Помахавши вказівним пальцем на клуб ЮҐі, я рішуче заявив, – Психологія натовпу на мене на працює… бо натовп ніколи мене не приймає!

            – …

            – …

            Хатано і Саґамі тихенько відвернулися, ніяково посміхаючись. Гадаю, це можна назвати наполовину жалістю, наполовину співчуттям. Зрештою, вони явно вважали мене жалюгідним.

            Кхем. – Менше з тим. Це більше не спрацює, – сказав я, прокашлявшись, аби уникнути ніяковості.

            Двоє хлопців з клубу ЮҐі перезирнулися… – Зрозуміло. Схоже ми повинні стати серйозними.

            – Приготуйтесь… Час ігор скінчився, – оголосив він, неголосно хихикнувши.

            Я знизав плечима. Але ж вони називають себе Юнайтед Ґеймерс…, а тепер кажуть, що перестануть гратися?

***

            Хлопці з клубу ЮҐі не жартували, коли заявили, що гратимуть серйозно. Вони стріляли безперервним шквалом ходів, які були ще спритнішими і бруднішими, ніж у другому раунді, нас загнали в немилосердний бій. Будучи Мільйонерами, вони скористалися початковою перевагою і у критичні моменти лупцювали нас картами високого порядку, на кшталт джокерів та двійок. Третій і четвертий раунди ми програли. Скинувши уже шкарпетки і сорочку, я неохоче взявся руками за штани. Це моя остання лінія захисту: улюблене спіднє.

            – Фшіх. То я нарешті повинен зняти цей тренч… – Поруч зі мною, Дзаймокудза почав скидати тренч, і через це виглядав дуже похмуро. До цих пір він зняв шкарпетки, рукавички без пальців, і тягарці на зап’ястях. До своїх штанів і сорочки він взагалі не торкався.

            …Чому все так нечесно? Чому лише я в спідньому? – Прокляття… – Злегка просльозившись, я спустив штани настільки скромно, наскільки це можливо.

            Раптово я відчув на собі погляд і, пошукавши його джерело, побачив Юїґахаму. Вона виглядала пригнічено і винувато.

            – …Агов. Не дивися. Чи тобі цікаво?

            – Щ-що?! Я-я взагалі не дивлюся! Якого біса мені має бути цікаво! Не будь дурним! – щосили крикнула вона, ляснувши по столу. Агов, не треба аж так багровіти і злитися. Це жарт. Справді. Фиркнувши, Юїґахама пригрозила мені, але її агресія поступово зменшилась і зрештою вона потупила погляд на підлогу. – …Ем, вибач. Дякую.

            – Не те щоб я щось зробив… У тебе немає причин мені дякувати. Я лише роблю те, що хочу.

            – Гр-рм. Не те щоб мене це моя хвилює, але коли ти кажеш таке, будучи настільки оголеним, то виглядаєш, ніби відвертий збоченець, – сказав Дзаймокудза, мало не сміючись.

            Хто б казав, придурку…

            О, я мало не забув зазначити… Щойно я почав роздягатися, люба Юкіношіта почала вдавати, ніби мене тут немає. Вона навіть не зиркнула на мене і просто цілковито ігнорувала. Меншого я й не очікував.

***

            Карти для п’ятого раунду було розділено. В мене лишилося тільки одне життя: мої боксери. Іншими словами, це битва, яку я точно не міг собі дозволити програти. Не плутайте з битвами тих персонажів з телевізору, які точно не могли собі дозволити програти, і, чомусь, робили це на диво часто.

            – Гаразд… З оцим ми виграємо… – Мої інстинкти були зосереджені, моє тіло переповнювала рішучість.

            – Пфш-ш! Каже чувак у спідньому, намагаючись вдавати крутого! – вибухнув сміхом Дзаймокудза.

            Коли я оглянув решту групи, обидва хлопці з ЮҐі клубу та Юїґахама відчайдушно намагалися стримати сміх. Після ретельнішого огляду, виявилось, що навіть плечі Юкіношіти тряслися.

            Ви жахливі. – Агов, Дзаймокудзо… – Не дивно, що у мені здіймався гнів. Куточки мого рота сіпнулися.

            Видно, Дзаймокудза усвідомив наскільки я був злим, бо удавано прочистив горло, видавши "гм-гм". – Заспокойся вже, Хачімане. Ігри — це те, чим варто насолоджуватися. Розслабся.

            – Ах, ти… – Він говорить так, ніби саме він тут розсудливий?! Але перш ніж я зміг дати йому разок прочухана — ні, п’ять разів, мене зупинило зітхання.

            – Зрозуміло. То ось як ти бачиш ігри. Гм-м. – Усвідомлення, що то говорив Хатано, зайняло в мене якусь мить. Тепер його манера явно відрізняється від попереднього, боязкого враження. Зараз це відверто агресивна гострота.

            – Це ніби… як би то сказати? Це… дещо необізнана точка зору? Ну, саме по собі, це непогано, але лишатися на такому рівні трохи… недостатньо. – Підхопив Саґамі. Він висловлювався одночасно і ухильно, і зухвало.

            – Ух… – Дзаймокудза почав щось говорити, але наткнувшись на ставлення пари, зупинився. Обоє демонстрували явне презирство.

            Хатано фиркнув. – Ну, та менше з тим. Однаково, все уже скінчено.

            – Почнімо фінальний раунд, – додав його партнер.

            – У-угу, – погодився я.

            Відповідно до вказівки Саґамі, кожен з нас зайняв своє місце на полі бою. Першим ходив Дзаймокудза. Спочатку він повинен обмінятися картами з клубом ЮҐі.

            Коли Хатано обирав карти, здавалося, він шукає ще й фразу, аби кинути її у наш бік. Висмикнув дві карти з руки і метнув їх до нас. Коли Дзаймокудза сягнув рукою, щоб додати карти собі в руку, Хатано продовжив запитанням. – …Майстре фехтування, чому ти хочеш створювати ігри? – Мабуть, "Майстер фехтування" це псевдо, яким Дзаймокудза користувався у залі ігрових автоматів. Хоча все, що я почув, це: Майстре (ЛОЛ) фехтування.

            Взявши дві карти з власної руки і посунувши їх на інший бік столу, Дзаймокудза забув підняти карти перед ним. – Гр-рм. Бо я люблю їх. Думаю, перетворити те, що ти любиш, на свою професією — це очевидна річ. Як звичайний працівник в ігровій компанії, я також вестиму стабільний спосіб життя. – Він сказав це спокійно, але остання частина пролила світло на його справжні наміри.

            – Ха! Бо ти їх любиш, га? Останнім часом багато таких, які думають, що цього достатньо, аби все вдалося. Майстре фехтування, то ти один із них, ге?

            – Що ти намагаєшся сказати? – Мабуть, це його зачепило, бо першим ходом Дзаймокудза ляснув парою карт об стіл. Зі скреготом, він грубо відсунув стільця і встав, передавши карти мені.

            Юкіношіта додала ще одну пару до стопки.

            – Ти лише використовуєш свої мрії, як виправдання, щоб утекти від реальності, – продовжив наш опонент.

            – Ч-чим доведеш…? – тут Дзаймокудза зупинився, йому забракло слів.

            Саґамі сприйняв мовчанку, як сигнал вкинути ще одну пару карт на стопку.

            Я розгорнув карти в своїй руці. Якщо потрібно докинути пару, на початкових етапах гри це хороший шанс позбутися кількох карт. Міркуючи, я роздивлявся чотирнадцять карт.

            …Чотирнадцять?

            Помітивши, що мені бракує, я зазирнув під стіл, думаючи, що мабуть декілька випало. І справді, впали дві карти. Карти, які Дзаймокудза забув додати в руку, вочевидь, впали туди, коли він труснув столом хвилиною раніше. Підібравши карти, я додав їх до наявних. То були бубнова четвірка … і четверта шістка. Я міг би зробити революцію.

            Але це поки треба приберегти. Якщо йти на таке, то зробити це треба після мідґейму і коли стопку починатимемо ми. Здійснивши в голові деякі приблизні обрахунки, я поклав на стопку пару, трохи збільшивши номінал. Юїґахама і Хатано продовжили тенденцію. Два тузи, га…? Не схоже, що хтось зможе їх перебити. Після двох пасів, гравці обмінялися картами зі своїми партнерами, і Саґамі поклав карту.

            – Майстре фехтування, ти недалекоглядний. І я кажу не про те, що раніше, твою необізнану точку зору, а скоріше про факт, що ти ніколи не пройдеш далі. Ти торкаєшся лише поверхні, постійно собі гигочеш.

            Ох-хо, файно. Саґамі, хай отримує. Мені ледь не захотілося підбадьорити хлопця. Юкіношіта також мовчки кивнула на знак згоди.

            – Ух-х-х-х! – аби не відповідати, Дзаймокудза вручив карти мені. Я прийняв їх і без жодних фанфар виклав наступний за послідовністю номінал карти. Напевно, ремарка Саґамі сильно зачепила Дзаймокудзу, бо він перестав вигукувати і вдавати, ніби б’ється на дуелі, як було до цих пір.

            Наступною ходила Юкіношіта, з холодною посмішкою Хатано подивився на карту, яку вона поклала. – Намагатися створити гру, коли ти навіть не знаєш, що таке ігри — це просто смішно. Останнім часом багацько таких молодих розробників ігор… Намагаються зробити продукт, хоча грали лишень відеоігри. Їхні ідеї не надихають і їм бракує новизни. Вони не підготували належний ґрунт, аби виростити оригінальні ідеї. Відеогри не можна робити лише тому, що вони тобі подобаються. – У наступний хід він підкреслено ляснув картою по столу.

            – Ух-х. – Пролунав кімнатою стогін Дзаймокудзи.

            Пройшло кілька ходів, гра проходила на користь клубу ЮҐі. Коли знов була черга Дзаймокудзи і він вагався, не в змозі обрати карту, Саґамі заговорив. – Майстре фехтування, у тебе ж немає ніяких навичок, або того, чим можна пишатися, хіба ні? Ігри — це лише твоя подушка безпеки, – дражнив він.

            На це Дзаймокудзі було нічого сказати. Він лиш зневірено передав мені карти і мовчки спасував.

            Прийнявши від нього карти, я зайняв місце. Звинувачення Саґамі дійсно засіло в моїй голові. Щодо причини, то його задоволення від нищення чюнібьо, який снував свої химери, гнітило і створювало незручність. На то було боляче дивитися, ніби це стомлений дорослий виголошує тираду, втовкмачуючи жорстоку реальність світу мрійливій дитині.

            Я спасував, і клуб ЮҐі мав викласти першу карту на нову стопку. Хатано дуже повільно витягнув одну, дві, три карти. Звичайно, ми ж тільки-но спасували, тому ніяк не могли їх перебити. Юкіношіта також спасувала.

            – До речі, Майстре фехтування, який твій улюблений фільм?

            – Гм-м, дай-но подумати. Ма… [21]

            – Ой, не враховуючи аніме.

            – Увах?! – Як тільки аніме перестало бути варіантом, у Дзаймокудзи нічого не зосталося. Ох-хо, молодець, заганяй його в кут. …Але якщо не враховувати аніме, то я теж, насправді, не можу щось згадати. Якби мені довелося обирати, то я б назвав «Леон». Теж хотів би дати притулок юній дівчині.

            Немовби глузуючи з недорікуватого Дзаймокудзи, Саґамі згріб королів на бік і виклав нову карту. – Бачиш? Не можеш згадати жодного, еге? Тоді як щодо улюбленої книги?

            – …Гм-м, поміж новинок, Моя дівчи…[22]

            – Окрім лайт-новел.

            – У-уф! – Дзаймокудзу обірвали так несподівано, що він прикусив язика, сильно прикусив. Театрально закинув голову назад і, вдивлячись у стелю, не рухався, неначе щойно отримав важкий аперкот. Він досі стояв, але вже ледь-ледь. Геть ослаблений, він хитався на місці. Ти один із цих сучасних гіперактивних дітей, які не здатні сприймати критику, чи що?

            Клуб ЮҐі насміхалися зі стану Дзаймокудзи. – Все-таки, ти дурисвіт. Ти не розумієш в чому суть розваг. Ми фактично від самого початку вивчаємо походження ігор і розваг. Соромно дивитися, як нездара на кшталт тебе заявляє, що буде сценаристом ігор. – Як і сказав Хатано, приміщення клубу було переповнене асортиментом забавок. Беручи до уваги стоси коробок з настільними іграми та розкидані гральні кубики, певно для настільних РПҐ, двоє хлопців з ЮҐі клубу, очевидно, сприймали своє захоплення серйозно.

            З іншого боку, Дзаймокудза ніколи б не зробив щось подібне. Він лише кувікає на моеаморфів… [23] У нього немає шансів виграти тут. Поразка гарантована. Його, звичайно, треба поставити на місце.

            Та все одно, мене це зачепило. Мені було байдуже, що Дзаймокудза об’єкт насмішок. З тим, що його не приймають, я сперечатися не міг. Але у їхніх аргументах, безперечно, було щось не так. Мені просто не вдалося вияснити, чим саме вони мене роздратували.

            Ми наближались до фінішу. В клубу ЮҐі лишалося п’ять карт, команда Юкіношіти мала шість, а ми вісім. Хоч перевага по кількості незначна, але якість їхніх карт безсумнівно краща. В клубу ЮҐі був джокер, який ми їм віддали. Чим більше гра наближається до кінця, тим більше нерівний початковий розклад впливатиме на стратегію.

            Юїґахама подумала, що час робити свій хід і перед цим, мовчки узгодивши це з Юкіношітою, поклала три карти. Звичайно, на цій стадії гри, таке ніхто не міг перебити.

            Юкіношіта сіла на стілець, зайнявши її місце. – Я вислухала обидві сторони, і аргументи клубу ЮҐі звучать розумно. Хікіґає, якщо ти хочеш Дзай… Дзай… йому кращого, тобі слід наставити його на правильний шлях. – Юкіношіта почала нову стопку, посміхнувшись, ніби випробовувала мене, а клуб ЮҐі продовжив після неї.

            Ну, вона права. Якщо Дзаймокудза серйозно хоче бути сценаристом ігор, чи автором лайт-новел, йому варто докласти належних зусиль замість того, щоб обслинювати ілюзіями папір і проголошувати написані в результаті каракулі "найкращим сюжетом, який я щойно придумав". Він міг би витратити цей час на вивчення сценаріїв голлівудських фільмів, чи копіювання видатних творів. Чесно кажучи, мені здається, зусилля Хатано і Саґамі похвальні, а лінивість Дзаймокудзи, безсумнівно, заслуговує на критику.

            Але це не… Саме по собі це необов’язково правильно. Я вважаю, що звеличувати "правильний" спосіб робити щось — це по-справжньому ліниво. Слідувати за підручником, завершити курс навчання, дотриматись квоти… Хіба ж це не просто гра строго за правилами і дотримання традицій? Хіба це не просто спирання на досягнення тих, хто був до тебе, покладання на їхній авторитет, і прикрашання власної ідентичності ще до того, як ти зробив щось самостійно? Що такого похвального в тому, аби довірити своє відчуття правильного комусь іншому?

            – Я не думаю, що метод клубу ЮҐі обов’язково правильний, – сказав я. – …О, але не треба багато думати, аби зрозуміти, що Дзаймокудза неправий.

            – Зрозуміло, – відповіла Юкіношіта. – Ну, ти його друг, тому якщо це твоя думка, то ти, певно, маєш рацію.

            – Ми не друзі. – Якби ми були друзями, то прямо зараз я, мабуть, був би на його стороні.

            Проте, до такого ідіота, як Дзаймокудза, не дійде, поки він не буде змушений копати собі могилу власними руками. Неважливо що я скажу. Лузер такого калібру, як Дзаймокудза, навіть інших людей буде звинувачувати у тому, що його змусили здатися. Якщо він все одно буде отаким, то перш ніж остаточно кинути, міг би скуштувати і жорстоку поразку.

            – Знаєте…, – тихо, дещо сором’язливо промовила Юїґахама, – я не дуже розуміюся на іграх, і небагато про них знаю, але…

            Ніхто більше не говорив ні слова. Повільно, але впевнено, її серйозність привернула увагу кожної персони в кімнаті. Я чекав, коли вона продовжить.

            Юїґахама була зосереджена на картах у своїх руках, але спокійно підняла голову і глянула мені прямо в очі. – Навіть якщо ви почали неправильно і зробили не все можливе… Якщо це щиро і ви не прикидаєтесь… то я не думаю, що мати такі… почуття неправильно.

            Цікаво, про кого вона говорить.

            Щойно та думка промайнула в моїй голові, я почув як переміщаючись, черевики Дзаймокудзи човгають по підлозі. – …Авжеж. Ти правий, – визнав він. – …І це правда. Мені нічим пишатися. – В його словах не містилося звичної напускної пихатості. Його голос так сильно тремтів, що це було жалюгідно, та хоч він і затинався, але аж ніяк не зупинявся. – Ось чому я ставлю на це усе. Що в цьому дивного? Хіба ви самі не такі?! – шморгаючи, заволав Дзаймокудза, його плечі тремтіли. Дихання було уривчастим, а зволожений погляд безпомилково такий, як у переможеної людини.

            Хатано і Саґамі дивилися на Дзаймокудзу і його жалюгідний стан з огидою. Можливо, вони ненавиділи не тільки Дзаймокудзу, а і себе колишніх.

            Я певен вони теж любили ігри. У них були мрії. Але мрії занадто важкі, аби нести їх самотужки. Зростаючи, відкриваєш реальність майбутнього і свою неспроможність гнатися за неможливим. Ти дізнаєшся свою максимальну місячну зарплатню в двісті тисяч єн без врахування податків, і трагічно низький рівень працевлаштування випускників з престижних університетів, щорічний рівень самогубств і ненадійні пенсії, що навіть після сплати внесків не приносять прибуток.

            Такі факти всотуються постійно. Будь-який досить зрілий підліток зрозумів би їх. Усі жартують на кшталт: " Знайдеш роботу — програєш", але це твердження необов’язково неправдиве. У цьому світі гонитва за мріями веде до настільки болючого і зневіреного життя, що простої думки про це достатньо, аби зітхнути.

            Одного лиш захоплення не достатньо. Саме тому хлопці компенсували це. Вони навчалися, порівнювали себе з мрійниками і втішали себе, кажучи: "Ні, ми інакші".

            Вони не хотіли здаватися, незважаючи ні на що. Як посмів Дзамокудза кинути виклик їхньому вибору?

            – …Ти нічого не знаєш про реальне життя. Воно геть несхоже на твої ідеали.

            – Я знаю про реальне життя вже давно! – скрикнув Дзаймокудза. – Мій друг із залу ігрових автоматів, який завжди писав, що збирається стати письменником, влаштувався на звичайну офісну роботу! Я знав іще одного чувака, який вихвалявся, що пройшов до другого етапу відбору, і тепер він НІІТ![24] Я знаю про реальне життя… – кулак Дзаймокудзи стиснув повітря, міцно, наче його нігті могли пробити шкіру. – Коли я кажу про те, що стану автором лайт-новел, я знаю, що дев’яносто дев’ять відсотків людей, які це чують, думають: "Не марнуй свій час, мріючи про цю фігню", чи "Дитино, поглянь правді у вічі", а всередині шкіряться. Та все одно, я…

            …Звісно. Ми знаємо реальність.

            Ми знаємо, що терористи не захоплять наші класи раптово і зомбі не заразять місто, поки ми барикадуємось у господарському магазині. Коли нормальна людина чує про твої плани стати сценаристом ігор, чи писати ранобе, то для них це лише абсурд, як і ті дурнуваті фантазії. Ніхто не спробує тебе щиро підтримати, чи зупинити. Навіть якщо ти серйозний, коли пояснюєш, ніхто не сприйматиме тебе серйозно. Тож, зрештою ти піддаєшся й глузуєш над людьми, які все ще витають у хмарах, і над собою за те, що колись мріяв. Насміхаєшся, щоб приховати правду.

            Тоді чому Дзаймокудза, плачучи, шмигаючи, тремтливим голосом міг продовжувати говорити про свої мрії?

 

            – Тепер я певен… Навіть якщо я не зможу бути автором чи сценаристом ігор… навіть так, я буду і далі писати. Я люблю писати не тому, що хочу бути письменником! Я хочу стати письменником… бо я люблю писати!

 

            Я відверто заздрив йому. Я заздрив простодушній, дурнуватій чесності, що здатна вмотивувати його шлях словами "бо я люблю це" без жодних сумнівів і песимізму. Наскільки ірраціональним ти можеш бути? Він настільки сміховинно прямолінійний, що це навіть шляхетно.

            Відверто заявити, що ти щось любиш, потребувало від нього зусиль, які для мене практично неможливі. Я взяв щиросердну невинність, що необхідна для такої заяви, з переконанням вільним від обману чи іронії, і замкнув їх.

            Тож, якщо… якщо Дзаймокудза… якщо ми зможемо виграти цей раунд, я готовий ризикнути і повірити в нього.

            Але якщо програємо, то ні.

            – …Дзаймокудзо. Твій хід. – Я пхнув купку карт Дзаймокудзі.

            Він притис руку до грудей, немовби намацуючи пульс, і потім прийняв карти, зробив крок уперед й сів на стілець. – …Неважливо, що ви мені тепер скажете, я не здамся, – проходячи повз мене, пробурмотів він нижчим тоном, ніж зазвичай.

            Припини. Ця твоя крута фраза застрягне в моїх вухах.

            Він глибоко вдихнув, заспокоїв свій тремтливий, слізливий голос. –…Фух. Перепрошую за очікування. Вирішімо цю дуель. – У нас лишилося вісім карт. Піковий валет, трефова вісімка, чирвова трійка, бубнова четвірка… і всі чотири шістки. – Скуштуй це! Нескінченна загибель! – Карта блискавично вилетіла з руки і тріснула по столу, а Дзаймокудза додав власний звуковий ефект. – Бам!

            О, я зрозумів. Перевернута цифра вісім — це знак нескінченності, а "загибель" бо це завершальна вісімка.

            – Хачімане, – почав він.

            Та перш ніж він зміг дати мені пораду разом із картами, я зупинив його. Не потрібно договорювати. Я знаю.

            Я зайняв місце і розгорнув карти. Якщо ми хочемо скористатися ними, то зараз саме час. Ми можемо використати цей прийом саме через нашу серію поразок, через нашу постійну слабкість, і через те, що ми не відступилися. Це була сила волі? Завзятість? Стійкість духу? Постійна важка праця?

            Ніщо з цього. Я прагнув до цього від самого початку. Жоден програш дотепер не був поразкою. Ці незначні поразки тут і там просто фундамент нашого успіху. Поразка не є поразкою, допоки ти не визнаєш її такою.

            Хлопець за моєю спиною точно заперечуватиме свої невдачі до самого кінця. Отже, він ближче до перемоги, ніж будь-хто інший. Навіть якщо всі шляхи перекриті і його сподівання марні, поки він може зі шляхетністю волати, поки тримається на ногах не спираючись ні на що, крім власної волі…

            …то він так і зробить, та назве це своєю мрією.

            Подібна ілюзія, така, що ніхто інший не може їй завадити, є прекрасною. Тому лише жменька людей спроможна досягнути такої виняткової реальності.

            Через всю цю ситуацію мене мимоволі пройняв трепет. По відчуттям це й справді ніби кульмінація. Усвідомлював я це лише частково, бо фраза, яку мені так хотілося сказати, зірвалася з вуст. – Я не здамся. А ти?

            – Ні. Не здамся, – відповів він.

            Немовби за сигналом, ми вдвох стали спина до спини і заговорили в унісон. – Сьогодні ми не програємо! – Я схопив чотири карти і ляснув ними по столу.

            – Кінець Ґенезису, Т.М.Р.еволюшин Тип-Д! [25]

            Помовч, Дзаймокудзо. Просто "революція" годиться. Чому це прозвучало настільки круто? Ти ж переконаєш мене, що у тебе дійсно є талант.

            Юїґахама натягнуто всміхнулася, а Юкіношіта зітхнула так, що було схоже на насмішку. Знизавши плечима, вона сказала, – Пас.

            Хатано і Саґамі з гіркотою поглянули на Дзаймокудзу, ніби щось застрягло в них у горлі. Не дивно. Тобто, колись вони, мабуть, теж ось так грали. Але з часом дійшли до низки висновків, і простого захоплення іграми перестало вистачати. Тож вони шукали відмовки. Можливо, ця мить нерішучості виникла через вибір карти, а можливо, через шлях, яким вони йшли. – Пас…

 

            – Молодчина, Хачімане. Решту лиши мені. – Неспроможний приховати своє збудження, Дзаймокудза із посмішкою вихопив у мене карти.

            – Меч валета! Режим реверсу! – Назва суперкрута, але, як ви вже могли здогадатися, то був лише піковий валет.

            – Агов, чекай! Придурку! Правило реверс валет анулює революцію! – Якщо використати реверс валет, коли діє революція, тоді, звичайно, це знов усе оберне. Іншими словами, оскільки протилежність несхвалення — це схвалення, у цій ситуації валет робить порядок нормальним. [26] Нам варто було зіграти молодшою картою, щоб її позбутися.

            – Га? …Ах! – Очі Дзаймокудзи розширилися і він моргнув, нарешті усвідомивши власну помилку. Ну що за мудак. Зосередився лиш на тому, як гарно викрикувати свої ходи…

            Все-таки, він цілковитий нікчема. Ми заявили, що збираємось виграти, але тепер цього не станеться. У Дзаймокудзи немає Дзецуей, а я не Гільза. [27]

            Юїґахама ненадовго засумнівалась, а тоді вибрала пасувати, а Саґамі одразу докинув двійку пік. Позаяк джокер був у клубу ЮҐі, інші нічим не могли це перебити.

            Хатано і Саґамі перезирнулися і на пару глибоко зітхнули. Клуб ЮҐі почав нову стопку, і революція відновилася. У них лишалося три карти. З нашого боку було по дві карти, але тепер вони контролювали те як почнеться стопка, не сумніваюся, що вони придумають виграшну стратегію. – Що ж, я поважаю твій ентузіазм, Майстре фехтування, – затиснувши дві карти між пальцями, сказав Хатано. – Але це реальність. – Він підняв пару карт, мовби замахнувся косою Смерті.

            То ми зробимо це, ге…? Якби Дзаймокудза не зробив ту тупу помилку, ми б виграли. Але безглуздо казати це тепер. Більше нічого не вдієш… Нам доведеться роздягатися.

            Але щойно я уявив свою долю, Юкіношіта, яка весь час мовчала, заговорила. – Ви мене підловили… Скільки б не рахувала, виграти я ніяк не зможу, – приклавши руку до чола, пожалілася вона.

            Хатано певно здивувався, почувши її, бо різко зупинився.

            – Га? Юкінон, звідки ти знаєш? – спитала Юїґахама.

            – Це можна зрозуміти, якщо порахувати всі зіграні карти, хіба ні? – відповіла Юкіношіта. – А тоді, якщо відняти наші карти, можна визначити, які карти в руках опонентів, правда? До того ж, мільйонер і жебрак обмінюються картами. Клуб ЮҐі взяв найсильніші карти цього раунду, тому їх визначити нескладно.

            – Ти бабуся-комп’ютер, чи що…? [28] – "Авжеж, я просто запам’ятаю кожну зіграну карту!" це метод, про який я думав у початковій школі, але насправді ніхто так не вміє. Запам’ятовувати карти це доволі складно і без одночасної розробки стратегії. Крім того, коли входиш в азарт гри, то перестаєш на таке зважати. Щонайбільше, можна визначити двійки і джокери.

            …Насправді, можливо, вона просто ідіотка.

            – Клуб ЮҐі використає свій джокер як вісімку для «завершальної вісімки» і закінчить бубновою сімкою. Хікіґая і його партнер мають чирвову трійку і бубнову четвірку. Наша поразка неминуча, – роздратовано промовила Юкіношіта, поставила карти на стіл і встала.

            Стривай-но, ти серйозно знаєш, які карти у нас на руках? Невже ти теж використовуєш альтер? [29]

            Юкіношіта розчаровано закусила губу, коли вона взялася руками за поділ літнього жилету, її щоки почервоніли від сорому. Пальці тремтіли від приниження, і вона не могла добре схопитися. Видовище схвилювало мене. Коротко пихнувши крізь зціплені зуби, Юкіношіта заспокоїла тонкі, довгі пальці й міцно стиснула поділ. Повільно його підіймаючи, вона почала відкривати блузу, сховану під ним. Гладенька, порцелянова шкіра ледве визирала крізь прогалини між ґудзиками.

            Подобалось мені це чи ні, мої очі не могли встояти перед нею. Хоча, ну, мені це подобалось. Я ковтнув. Саме тоді я почув метушню.

            Що? Перестань шуміти. Помовч, бо я це пропущу, подумав я, глянувши на джерело вчасно, щоб побачити як єдиний джокер Хатано падає на стіл. Але, вочевидь, зараз в нього теж немає часу за це переживати. Він перепросив, сказавши, – Вибачте, – але негайно знову ласо витріщився на Юкіношіту і навіть не підняв карту… Господи…

 

            "Серйозно, будь обережнішим. А тепер…", — подумав я, повертаючись до сцени поруч, але моє поле зору було повністю загороджене.

            – Зупинись. Добре, годі вже. – Дівчина з особливо м’якими руками закривала мені повіки. Коли я обережно їх відсунув, то побачив Юїґахаму, що сердито дивиться на мене, мов на останнього покидька.

            – Що? – запитав я.

            Але Юїґахама понуро вирішила не відповідати. Вона смикнула головою вбік, а її пучок невдоволено мені махнув. – Юкінон. Ти не мусиш роздягатися, розумієш? – Юїґахама затиснула руки Юкіношіти у свої, не давши їй роздягнутися.

            Юкіношіта повільно послабила напруженість, яка її скувала. Вона слабко стиснула руки Юїґахами у відповідь. – …Правила є правила. Хоча, мені прикро, що я втягнула тебе у це.

            – Ох, я не це мала на увазі. Ми ж можемо виграти, – сказала Юїґахама, вхопивши карти зі столу. – Ось. Пікова трійка.

            У Хатано щойно впала карта на стопку, лицьовою стороною.

            – Гех! – Здивований вигук Саґамі нагадував щось з Трицарства Міцутеру Йокоями. [30]

            – Гех! – Шокована міна його партнера Хатано могла бути прямо з манґи Кіннікуман. [31]

            Пікова трійка. За нормальних обставин це одна з карт найнижчого порядку, трійка. Але за нашими особливими правилами це єдина карта, що може перебити будь-якого джокера. Ба більше, тепер, коли діє революція, трійка найстарша карта. У грі Жебрака, що так віддзеркалює сучасне суспільство, це дало проблиск надії, хоч і швидкоплинний.

            – Ось, Юкінон. – Юїґахама радісно вручила приголомшеній Юкіношіті їхню останню карту. Юкіношіта сором’язливо прийняла її разом зі слабкою посмішкою Юїґахами, і ось так богиня перемоги усміхнулася їхній дамі. Світло західного сонця осяяло кімнату клубу, відкинувши силует крихітної переможної пози.

            Ці миті перемоги були аж занадто короткими. Поки цей смак, яким би він не був, ще лишався на наших язиках, я заговорив до клубу ЮҐі. – Це не про любов чи ненависть до гри, наявність чи відсутність знань. Життя це просто… азартна гра.

            Здійсняться ваші мрії, чи ні, залежить від удачі, так само як і перемога та поразка. Джерело: «Тоттемо! Щасливчик». [32] Якого біса, бляха, складність цієї гри сміховинна. Менше з тим, припускаю, чи здійсняться мрії Дзаймокудзи, чи ні, також зводиться до везіння.

            Я зітхнув і, посміхнувшись, зробив зауваження Дзаймокудзі й клубу Послуги. – Чи не здається вам, що ще зарано здаватися, або відмовлятися від мрій?

            – Хікіґає, – сказала Юкіношіта. – Одягни вже щось.

***

            Коли ми покинули клуб ЮҐі, крізь відкритий коридор повіяв теплуватий вітерець. Може то я так довго знемагав від хвилювання, але мої плечі дуже заціпеніли. Поклавши руку на плечі, я крутнув шиєю поки вона добряче не хруснула. Поруч зі мною, зітхаючи, високо потягнулася Юїґахама, а Юкіношіта стримала невеличкий зівок.

            – Е-е, вибачте.

            – За те, що насміхалися і таке інше. – Хатано і Саґамі тихенько схилили голови, виражаючи розкаяння. Факт того, що вони просили вибачення, можливо доводив, що серця їхні там, де треба. Певно тому вони не змогли стримати слів, коли вперше почули як Дзаймокудза виголошує свої марення. У певному сенсі, вони єдині, хто сприйняв Дзаймокудзу серйозно, коли той говорив про свої мрії. Якби це було не так, то вони б і не подумали його критикувати.

            О, але я не такий, як вони. Я від щиро серця вважаю, що Дзаймокудза покидьок і зовсім його не визнаю.

            – М-м-га? …Фва-ха-ха-ха! Тільки якщо ви зрозуміли! Ну ж бо, просто зачекайте декілька років. Я відправлю у світ приголомшливу відеогру: Йошітеру Дзаймокудза представляє! – Доволі нестерпно, але пиха Дзаймокудзи роздулася ще більше.

            Проте хлопці з клубу ЮҐі, з посмішкою, охоче перепросили. – Ага. Будемо чекати на твою гру, Майстре фехтування.

            – Ну, авторськими правами буде володіти компанія, тому вона буде не зовсім твоя.

            Сміх Дзаймокудзи одразу стих. – Щ-що…? Щ-що ти маєш на увазі? – затинався він.

            Хатано і Саґамі перезирнулися і потім почали детально пояснювати. – Продукти від компанії переважно стають інтелектуальною власністю цієї компанії.

            – Зі штуками на кшталт ігор суміжні авторські права переходять до компанії.

            – Залежить від твого контракту, але думаю, сценаристи часто працюють як наймані автори.

            – Неважливо наскільки успішний сценарій, якщо ти найманий автор, то крім початкової плати, не отримаєш ніякої компенсації.

            – С-серйозно?! – З глухим стуком у Дзаймокудзи випала сумка. – То-тоді… мабуть я не буду… Ага, до біса це.

            Ну що за скотина… Знов різко заговорив як справжній Дзаймокудза… Я… я хочу його прибити…

            Боячись, що будь-якого моменту мій кулак може попасти в чоло Дзаймокудзи, я відчайдушно стримувався. Коли жалість затьмарила їхнє розчарування, хлопці з клубу ЮҐі лише незручно всміхнулися.

            – Ух-х. Якщо я напишу суперхіт, а моя частка мізерна, тоді в цьому немає сенсу. Все-таки, бути автором лайт-новел це краща ідея! Ну-ну, тепер, коли я це вирішив, не можна гаяти час! Я мушу почати писати нарис мого сюжету…, – сказав Дзаймокудза, піднімаючи свою сумку. Досі зі схрещеними руками, він почав жваво крокувати геть. – Хачімане, ми мусимо прощатися! Всього доброго!

            Я відповів тільки помахом руки, проганяючи його геть. Він помахав у відповідь, сяючи від радості.

            То було… найбільше марнування часу, в якому клуб Послуги брав участь від його заснування.

            – Він дещо дивний, – зітхнувши, сказав Хатано.

            – Скажи? Коли зв’язуєшся з ним нічого доброго не виходить, – відповів я.

            – Ух, але ви теж доволі дивні. – Цього разу тим, хто говорив, був Саґамі, і вираз він мав дещо холодний.

            – Га? Агов, як ти можеш таке казати? Я настільки розсудливий, наскільки це можливо.

            – В якій це культурі твоя поведінка вважається розсудливою? Спілкуватися з таким диваком, як ти, вкрай виснажливо, – саркастично зауважила Юкіношіта.

            – Ух, але ти теж дещо дивна, Юкінон…, – прохолодно випалила у відповідь Юїґахама, а тоді глянула на Юкіношіту і додала незручне хе-хе-хе.

            Однак Юкіношіта не видавалася особливо ображеною, а на її обличчі з’явилася ніжна посмішка. – Дійсно. Схоже і Хікіґая, і я дещо аномальні… тому добре мати поруч нормальну людину на кшталт тебе. – Освітлені згасаючим світлом, щоки Юкіношіти спалахнули ледь помітним рум’янцем.

            Приголомшена Юїґахама вирячилася на неї, її рот повільно вигинався у вираз радості. Очі трохи зволожились, вона вчепилася в руку Юкіношіти і стиснула. – …У-угу!

            – Ти мене душиш…, – тихо пробурмотіла Юкіношіта, але спроб виплутатися не робила.

            – Ходімо назад у клуб, – запропонував я, починаючи йти туди. Юкіношіта і Юїґахама йшли слідом на кілька кроків позаду.

            Що ж, наразі, думатиму, що вони порозумілися…