Комачі Хікіґая спритно плете інтриги.

Була неділя. Ясне небо дало короткий перепочинок від сезону дощів. Це день мого рандеву з Юкіношітою. На годиннику була майже десята.

            Припускаю, я прийшов дещо ранувато. Вочевидь, ця крута оказія вибила мене з колії. Повірити не можу, що насправді почув як Юкіно Юкіношіта каже: Я хочу, щоб ти пішов разом зі мною.

            Що мені робити…? Мабуть, все-таки варто було їй відмовити. Коли вона попросила мене таке, я розгубився… Абсурдність запрошення Юкіношіти позбавила мене здатності до раціонального судження. Я пручався бажанню вхопитися за голову і закричати: "А-а-а-а-а-ах!", коли хтось позаду гукнув мене.

            – Вибач, що змусила чекати. – Юкіно Юкіношіта неквапливо підійшла до мене, приносячи з собою освіжний порив вітру. М’яка на вигляд тканина спідниці надавала їй особливо жіночної зовнішності. Легенько підтанцьовуючи на вітру,  її хвостики були зав’язані вище, ніж зазвичай. Можливо, це її вихідний стиль.

            – …Я тут не так довго.

            – Зрозуміло. Це добре. Що ж, тоді ходімо. – Поправивши плетену сумочку на плечі, Юкіношіта пробіглася очима по місцевості, виглядаючи когось іще.

            – Комачі тільки-но зайшла в магазин. Просто зачекай секунду.

            – Зрозуміло… все ж, мені прикро змушувати її супроводжувати нас у вихідний.

            – У нас не так багато вибору. Якби ми з тобою самі купували подарунок Юїґахамі на день народження, то неминуче додумалися б до чогось жахливого. А ще, Комачі була рада прийти, тому нічого страшного.

            – Що ж, сподіваюся ти маєш рацію…

            А ось і велике одкровення. Якого біса, невже це Велике світове ТБ? [1]

            Коли Юкіношіта попросила мене піти разом з нею, то вона просто хотіла, щоб я допоміг їй купити подарунок Юїґахамі на день народження. І зверталася вона навіть не до мене. Це Комачі та, хто їй насправді потрібна.

            Ну, логіка в неї слушна. Для таких завдань будь-якого іншого разу ми б, певно, довірилися Юїґахамі, але позаяк подарунок для неї, ми очевидно не могли попросити її допомоги. І Юкіношіта не спілкується з багатьма, тож Комачі, швидше за все, її єдиний інакший варіант.

            Десь дві хвилини між нами трималася мовчанка, а потім повернулася Комачі. Може це через те, що сьогодні ми разом із Юкіношітою, але одежа Комачі була досить стриманою, порівняно зі звичайною. Вона одягла літній жилет поверх блузи з короткими рукавами і знизу плісировану спідницю, а на ноги гольфи та мокасини. З таким нарядом її можна прийняти за стильну, юну багатійку. Картуз, який недбало примостився у неї на голові, надавав їй хвацького іміджу. В руках вона стискала пластикову пляшку чаю.

            – Агов, це ж Юкіно! Привіт!

            – Перепрошую за те, що попрохала тебе прийти аж сюди у вихідні, – вибачалася Юкіношіта.

            – Ні, ні! Я теж хочу купити Юї подарунок на день народження, і дуже сподіваюся погуляти із тобою. – Комачі яскраво усміхнулася. Вона по-своєму і справді любила Юкіношіту, тому я подумав, що вона говорить щиро. Але, бляха, дурненькі дівчата западають на Юкіношіту, еге? З усіх кого я знаю, вона друга найпопулярніша у дівчат після Хаями.

            – Поїзд скоро прибуде, тому ходімо. – Підганяв я парочку, і ми побрели до турнікетів.

            Цього дня наш пункт призначення — відоме місце для побачень старшокласників у Чібі: улюблений торговий центр Лалапорт Токійської затоки. Це найбільше місце у префектурі, щоб погуляти, з усілякими магазинами, кінотеатром, і навіть залом для івентів. Загалом, таке місце, куди б я нізащо не сунувся.

            Всередині поїзда було доволі людно. Ми вхопилися за поручні над нами, і поїзд труснув нами десь через п’ять хвилин. Якби були тільки я з Юкіношітою, то ми б певно мовчали, але позаяк в цей день нас супроводжувала Комачі, вона спробувала декілька тактик, щоб почати розмову з іншою дівчиною. – Юкіно, ти вже вирішила що купити?

            – …Ні. Я обміркувала безліч речей, але не зовсім певна, – сказала Юкіношіта і тихенько зітхнула.

            Мабуть, того дня у кімнаті клубу Юкіношіта гортала той журнал, щоб знайти ідеї. Сумніваюся, що обидві дівчини можуть мати подібні смаки.

            – До того ж, я ніколи не отримувала подарунок на день народження від друзів, тому… – з меланхолійним виразом зронила Юкіношіта.

            Через оту ремарку вираз Комачі також трохи спохмурнів і запала тиша. Вона силкувалася знайти щось іще для обговорення.

            – Ха, ти реально щось із чимось. Не те що я — насправді мені раніше вже діставався один.

            – Га? Ти жартуєш, – сказала Юкіношіта.

            Що за невихована манера висловлювати здивування. – Не жартую. І чого б це мені зараз обманювати в чомусь такому?

            Юкіношіта кивнула, прийнявши мою відповідь. – Ти маєш рацію… Недоречно було так висловлюватися. Я перепрошую. Мені не можна постійно в тобі сумніватися. Відтепер, моя віра у твою жалюгідну натуру ніколи не похитнеться.

            – Агов, якщо вважаєш це компліментом, то ти дуже помиляєшся.

            – То яким був подарунок? Не міг би ти мені розповісти для довідки? – запитала вона.

            – Кукурудза…

            Великі очі Юкіношіти кліпнули. – Га? – повторила вона, немовби вуха її обманули.

            – К-кукурудза…

            – Що то було?

            – Послухай! В його родині купа фермерів. І щоб ти знала, вона була дуже смачною! Мама приготувала її на парі для мене!

            – Б-брате, не треба сліз…, – сказала Комачі.

            Я не плачу. Я точно не плачу. Розумієш, мої очі просто зволожуються. – Ага, тоді під час літніх канікул у четвертому класі…

            – А ось і розповідь… – знуджено прокоментувала Комачі, але Юкіношіта кивком голови спонукала мене продовжити.

            – Такацу прийшов до мого дому через те, що наші мами дружили, чи щось таке. Це вперше однокласник прийшов до мене на день народження, тому я був дуже схвильованим. Коли я відчинив вхідні двері, він все ще сидячи на своєму гірському велосипеді з п’ятьма передачами, вручив мені загадковий об’єкт загорнутий в газету.

            – "Сьогодні твій день народження, так? Моя мама сказала віддати це тобі" — промовив він.

            – Я відповів: "Дя-дякую…"

            – "……"

            –"……За-зайдеш всередину?"

            – "Га? Ух, я вже обіцяв, що піду пограю вдома у Шіна".

            – "О-ох…" — Якого біса. Мене не запросили. А я ще думав, що Шін мій друг, тому вже тоді був готовий розплакатися.

            – Такацу такий: "Бувай!" — і закрутив педалі свого гірського велика. Коли я відкрив пакунок, то знайшов свіжу кукурудзу, вкриту ранковою росою. Перш ніж я зміг їх зупинити, солона капля плюхнулась на кукурудзу, а за нею ще одна і ще… – Отак я закінчив свою розповідь.

            Юкіношіта тихо зітхнула. – Зрештою, ти ніколи по-справжньому не отримував подарунок від друзів, еге ж?

            – …Ти права! Ми з Такацу не були друзями! – Я усвідомив, що останні сім років жив у брехні. Тепер я сумнівався чи й Шін був моїм другом.

            Гадаю, витиснуті крики моєї душі торкнули Юкіношіту, якщо її відсторонений погляд бодай чимось на це вказував. – Хоча це правда, – пробурмотіла вона. – Часом зв’язки набуваються через дружбу власних батьків. Поки дорослі зайняті розмовами, вони збирають своїх дітей разом… Мені дуже хотілося, щоб вони цього не робили.

            – Ага, саме так вони і чинили. Дитячі клуби і група продовженого дня були жорсткими. Я ледве уживався з дітьми власного віку, а там ще були й інші класи. Я коротав час читаючи наодинці… Але, завдяки цьому я знайшов чимало гарних книг, тому зрештою все це компенсувалося.

            – Більшість моїх спогадів також про читання… Мені завжди приносило задоволення літературне мистецтво, тож то був час приємного дозвілля.

            – О-ого! Не віриться, що погода хороша! – Вигукнула Комачі. Припускаю, не в змозі більше витримувати задушливий, пригнічений настрій, вона раптом визнала пейзаж за вікном особливо захопливим. Блакитне небо, що було ясним скільки сягало око, передвіщало початок літа.

            Схоже сьогодні буде спекотний день.

***

            Одразу, як виходиш зі станції Мінамі-Фунабаші, ліворуч знаходиться Ікея. Це трендовий магазин меблів і одне з найпопулярніших місць отут. Цей район завжди мав добру славу, як місце відпочинку, і був величезним лабіринтом, а після того критою лижною трасою. В минулому, певна річ, бо їх тут вже немає.

            Час і справді летить. Відчуття, ніби минуло зовсім небагато часу, і ось я вже на шляху в доросле життя.

            Їхній слоган: "Входь без усякого захисного спорядження!" — тепер такий ностальгічний. Сьогодні це асоціюється з незахищеним сексом. Час і справді летить. Відчуття, ніби минуло зовсім небагато часу, і ось я вже на шляху в доросле життя…

            Пішохідний перехід привів прямо до входу в торговий центр.

            Юкіношіта склала руки, розглядаючи мапу внутрішньої структури будівлі торгового центру. – Я здивована… Він доволі великий.

            – Ага, – відповіла Комачі. – Він, типу як, розділений на купу різних зон, тому краще звузити пошуки.

            Точно не знаю, наскільки великий цей торговий центр, але він найбільший в окрузі. Якщо безцільно вештатися довкола, то змарнуєш увесь день. Якби ми збиралися тут потусити, то нам би знадобилося розробити конкретний план. – Це означає, що нам треба віддати перевагу ефективності нашого пошуку, – сказав я. – Візьму оцю зону. – Я вказав на праву сторону мапи.

            Юкіношіта вказала на ліву. – Гаразд, тоді я візьмуся за протилежну сторону.

            Чудово, тепер ми поділили роботу навпіл. Як тільки призначимо Комачі її цільову зону для максимальної ефективності, буде ідеально. – Тоді ти, Комачі, займись цією частиною позаду.

            – Стійте!♪– Комачі відтягнула мого пальця від мапи.

            – Що? І ти травмуєш мені палець…, – заскиглив я.

            У відповідь мені Комачі зітхнула, театрально, по-американськи знизавши плечима, на кшталт: Бляха, цей чувак просто не викупає.

            Гей, знаєш, таке відношення ображає.

            Вочевидь, я не єдиний спантеличений учасник нашої групи, позаяк Юкіношіта нахилила голову і запитала Комачі. – Невже є якась проблема?

            – Ти і мій брат маєте припинити автоматично робити все поодинці. Для цього ми всі й зібралися разом, то чому б нам не пройтися магазинами як група? Так ми зможемо давати одне одному поради, тому це краще.

            – Але, у такому разі ми не зможемо розглянути усі варіанти…, – промовила Юкіношіта.

            – Це добре! На мою думку, враховуючи смаки Юї, все буде добре, якщо ми просто зупинимося на цій зоні, – сказала Комачі, взяла один із буклетів на полиці під мапою і відкрила його. Вона вказала на дальній блок першого поверху, де розташовані магазинчики з іменами на зразок: «Лав Крафт» чи «Ліза-Ліза» та інші штуки, що звучать як космічний жах або місце, де навчають мистецтву Хамон. [2] Гадаю, цільові клієнти того специфічного кластера фірм це дівчата-підлітки.

            – Тоді ходімо, – сказав я, і Юкіношіта теж кивнула без жодних заперечень.

            І так ми відправились.

            Дівочий район був на дві чи три секції попереду. В магазинах, які вишикувалися в ряд вздовж проходу, продавалися чоловічі товари, речі для неозначеної аудиторії, різноманітні вироби, і продукти від такої кількості брендів, що аж дух захоплювало.

            Через силу обставин, мені довелося іти першим, але зазвичай, я б ніколи не відвідав такий величезний торговий центр, як оцей, тому й гадки не мав, чи ми йдемо у правильному напрямку. Юкіношіта, вертячи головою туди-сюди, розглядала оточення з цікавістю еквівалентною нерішучості. Проте її вираз не відображав нічого, крім спокійної посмішки, та схоже їй, принаймні, було не нудно. Часом вона зупинялася, щоб оглянути щось із виробів, але щойно персонал магазину наближався, вона відчувала як насувається їхня присутність і тихо виходила.

            …О, мені знайоме це відчуття. Дуже хочеться, щоб вони не пробували заговорити до мене, коли я підбираю одяг. Персонал магазинів одежі дійсно зобов’язаний навчитися мистецтву вловлювати ауру одинаків "Не розмовляйте зі мною". Для бізнесу це було б чудово.

            Врешті-решт ми дійшли до розпуття, звідки могли піти далі або у правий, або у лівий блок. З кожного боку знаходився висхідний ескалатор. Пригадуючи мапу, яка була на початку, я обернувся до Комачі і показав на право. – Комачі, далі ми йдемо прямо туди, так? – Але Комачі там не було. – Г-га? – Я шукав її скрізь, але не знайшов.

            А побачив я Юкіношіту, що серйозно жмакала дивну плюшеву панду зі злодійськими очима, гострими пазурами і блискучими іклами. Пухким ведмедиком-пандою був Панденя-Гріз, популярний персонаж із Токійського Дестініленду. "Гріз полює на бамбучок" — настільки популярний атракціон, що аби потрапити всередину, треба чекати дві чи три години. [3]

            Токійський Дестініленд популярне і добре відоме місце. [4] Досить кумедно, але це одночасно і гордість Чіби, і джерело величезного сорому за те, що називається Токійський, хоча й розташований у Чібі. Мені сказали, його збудували в Майхамі, через те що це звучить як "Маямі-Біч", чи щось таке. На цьому сьогоднішній урок по префектурі Чіба закінчено.

            – Юкіношіто, – гукнув я.

            Не сказавши ні слова, вона повернула плюшеву іграшку на поличку і спокійно відкинула волосся назад. "Що?" — мовчки кинула виклик вона.

            Ух, ну… насправді нічого… Беручи до уваги її нещодавню поведінку під час інциденту з котом, правильним вибором буде не дражнити її за це. – Ти не бачила Комачі? Думаю, вона кудись втекла.

            – Тепер, коли ти це сказав, ні, не бачила. Чому б тобі їй не подзвонити?

            – Авжеж. – Я негайно саме так і вчинив. Мене знов привітав незнайомий джинґл. Серйозно, чому її мобільник співає? Хоч гудки ішли, Комачі не піднімала. Вичекавши два повні цикли гудків, я здався і закінчив виклик. – Не піднімає…

            Поки я був зайнятий тим, що зв’язувався із сестрою, сумок в Юкіношіти побільшало на одну. Разом зі своєю плетеною сумкою, вона тримала і кітчевий поліетиленовий пакет простого кольору. То вона його купила, га…? Вона, либонь, зауважила мій легкий шок, але запихаючи покупку до сумки, робила вигляд, ніби не помічає. Намагаючись повернутись до теми, вона зробила припущення, – Можливо Комачі знайшла щось, що привернуло її увагу. Коли на видноті таке розмаїття товарів, це дійсно спокушає затриматися і поглянути.

            – Ага, так само як ти. – Мій погляд перемістився на її сумку.

            Юкіношіта раптово прокашлялася. – Однаково, Комачі знає наш пункт призначення, тож нам просто слід зустріти її там. Немає сенсу гаяти час отут.

            – Угу, ти права.

            Я надіслав Комачі повідомлення, де йшлося: "Подзвони мені, дурепо. Ми пішли в оту зону, яку ти нам показала", і вирішив іти далі.

            – …То ми йдемо направо і потім прямо, так? – спитав я, щоб підтвердити.

            Однак у відповідь Юкіношіта лише втупилася порожнім поглядом. – Хіба не наліво?

            Правильна відповідь — направо.

***

            Обстановка явно змінилась. Усюди серед палітри пастельних тонів і яскравих відтінків витали запахи мила і квітів. Ми дійсно прибули в сектор для дівчат, сектор із крамницями одягу, аксесуарів, спеціалізованими магазинами панчіх, товарів для кухні, та, звісно, жіночої білизни. З моєї точки зору, те що лежало перед нами — було вкрай некомфортним альтернативним виміром.

            – Здається, це тут, – сказала незворушна Юкіношіта.

            З іншого боку, я був цілковито виснаженим. – Ага, повірити не можу, що ми чотири рази повернули неправильно. В математиці тобі дуже погано дається геометрична частина, так?

            – Ти останній, від кого я б хотіла чути критику моїх математичних здібностей.

            – Щоб поступити на гуманітарний факультет в приватному навчальному закладі математики не треба. Цей предмет перестав мене хвилювати з самого початку. Тому це не проблема, навіть якщо я на останньому місці.

            – Останнє місце? Цікаво… яку ж це оцінку треба мати, аби посісти таке низьке місце?

            – Дев’ять зі ста, і ти на останньому місці. Джерело: я.

            – …Хіба таким робом ти не завалиш навчальний рік?

            Тебе змушують ходити на додаткові уроки і дають перездати іспит. Однак питання на ньому завжди такі ж самі, як в розглянутих роздруківках, тому після додаткових уроків проблема лише в тому, щоб все запам’ятати. Ну, якщо я вчитимусь іще рік, то для вчителів це буде клопіт. Мене не дивує, що вони вдаються до подібних стратегій, якщо проблем із відвідуваністю немає.

            – То що ти збираєшся купувати? – спитав я.

            – …Ну, можливо щось, чим вона зазвичай користується, але достатньо надійне, аби прослужило довгий час, – відповіла Юкіношіта.

            – Тоді може варто купити їй якесь канцелярське приладдя, чи що. – Як на це не дивись, думаю, це стандартний дарунок для дівчини-підлітка.

            – Я розглядала це, але…

            – Невже?

            – …але це не справляє враження того, від чого Юїґахама зрадіє… Сумніваюся, що їй буде приємно отримати перову ручку чи набір інструментів.

            – Слушна думка…

            І справді, не можу уявити, що Юїґахама вигукне: Ого, я завжди хотіла цей набір викруток! О, а в ньому ще й шестигранні ключі! Боже мій! І лом! Дуже тобі дякую, Юкінон! Хоча, в мене також є відчуття, що жінки-механіки зараз у моді.

            – То ти хочеш знайти щось підходяще її інтересам? – запитав я.

            – Так. Якщо я збираюся дарувати їй щось, то хочу, щоб це зробило її щасливою. – На обличчі Юкіношіти була спокійна посмішка. Думаю, Юїґахама зраділа б до нестями побачивши це.

            – Тоді пішли щось оберемо, – сказав я.

            – Стривай-но. А як же твоя сестра?

            О, авжеж. Тепер, коли вона сказала, її думку я не чув. Без Комачі нас би не втаємничили такою всеосяжною порадою. Вона звузила речі, які могли б сподобатися Юїґахамі до конкретної категорії, але ми не купимо нічого, якщо не будемо знати, що купувати. У мене були сумніви, чи слід надто покладатися на поради Комачі, але ідеї Юкіношіти це чорнильна ручка і набір інструментів, тому її судження ще більш сумнівні.

            Я перевірив телефон, але Комачі не відповіла на моє повідомлення. Подумав подзвонити їй іще раз. Коли подзвонив, то почулося знайоме ду-ді-ді-ду, як і завжди до цих пір. Серйозно, що це за мелодія?

            – Алло-алло!

            – Гей! Де ти зараз? Ми на місці. Ми на тебе чекаємо, тому поквапся.

            – Га? Ох… тут є купа всього, що мені хочеться купити, тому я геть забула.

            – Повірити не можу, що мозок моєї власної сестрички перетворився у таке розчарування… Твій старший братик трохи шокований. – Та ну, невже в неї пам’ять золотої рибки? Не дивно, що в неї завжди проблеми із  запам’ятовуванням складних предметів, подумав я.

            У відповідь, з іншого кінця телефону я отримав надзвичайно презирливе зітхання. – …Пхе, думаю, ти не втямиш, без різниці що я там скажу. Ну, що ж. Схоже я буду тут іще десь п’ять годин, тож додому піду сама. Щасти, вам обом!

            – Гей, чекай, почекай секунду!

            – Що? Невже ти нервуєш лишатися наодинці з Юкіно? Не хвилюйся! З тобою все буде добре! Мабуть.

            – Ні, мене не це хвилює. Тобі самій нормально? Доволі небезпечно для середньокласниці бути одній у подібному місці… – На вихідних торговий центр набитий людьми. Вона може втрапити в біду, чи якийсь інцидент. До того ж, Комачі все ще середньокласниця. І вона моя молодша сестра, тож, звичайно, вона приваблива. Вона могла бути зухвалою і часом нестерпною, але я справді за неї переживаю.

            – …Ех-х. Хотіла б я, щоб ти так само хвилювався і про інше. Зараз ми говоримо про мене. Зі мною все буде добре.

            – Ні, я хвилююся, бо це ти. – Ти підеш із будь-ким, хто просто поманить якоюсь цукеркою чи готівкою у тебе перед носом…

            – Брате, за кого ти мене вважаєш? Я ж твоя молодша сестра.

            Ох-хо, це було доволі зворушливо.

            – Тому наодинці мені точно буде нормально! Насправді, коли я наодинці, то стаю навіть енергійнішою!

            Ну що за неймовірно сумне пояснення.

            Хоча, насправді я теж енергійніший, коли наодинці, тому не міг сперечатися. Розумієте, коли я граю у відеоігри й таке інше, то торохкочу, мов ураган. "Ах-х, що з цим таке?!", чи "Ох-хо, поїхали!", чи "Я кохаю тебе, Рінко" [5] і так далі. А потім через це, мама мене питає: "До тебе прийшов друг?" — і я мушу белькотіти: "Г-га? Я-я по телефону розмовляю…" Вдома я вже не можу грати в «Любов плюс».

            – Розумію… Ну, якби щось трапилось, то негайно подзвони мені. Насправді, подзвони мені, навіть якщо нічого не станеться, – сказав я.

            – Так, так. Окей, я вже кладу трубку! Постарайся з усіх сил, брате! – І поклала слухавку. Все, що я почув після того, це механічне біп, біп, біп.

            Але, щоб купити подарунок, стільки зусиль не потрібно…

            Я сховав мобільника і знов повернувся до Юкіношіти. – Як видно, Комачі хоче зробити якісь покупки, тому вона остаточно нас залишила.

            – Зрозуміло… Що ж, вона потурбувалася прийти з нами у вихідні, тому я не маю права жалітися, – дещо зажурено промовила Юкіношіта, перш ніж продовжила, мовби намагаючись відновити свою мотивацію. – Але ми дізналися який тип речей може сподобатися Юїґахамі, тому тепер просто зробімо все, на що спроможні.

            Трясця, через це мені супер неспокійно.

            Юкіношіта проігнорувала моє занепокоєння і пішла до найближчого магазину одягу. Вона зайшла всередину і взяла декілька з виставлених речей у руки, скрупульозно їх оглядаючи. Я вирішив піти за Юкіношітою… але знав, що довго не протягну.

            Перш за все, покупці жіночої статі зустріли чоловіка, який зайшов до магазину, в’їдливими поглядами, немовби я якийсь різновид комахи. А тоді персонал вишикувався довкола мене так, ніби вони вважали мене підозрілим. Стали в бойовий порядок нападу явно лише щоб розібратися зі мною.

            Чо-чому…? Тут в магазині є й інші хлопці окрім мене! Це дискримінація? Агов, це ж дискримінація, чи не так?! Але, по правді, інші покупці чоловічої статі виглядали дещо нормальнувато. Довкола ший у них шарфи, хоча не холодно, і вони вдягнули жилети, немов мисливці. Якщо судити книгу по обкладинці, то ці хлопці нормали. Що то за дивний шнурок на твоїх штанях? Для чого ти його використовуєш?

            – Ем, пане… я можу чимось вам допомогти? – Одна із продавчинь заговорила до мене, маскуючи свої підозри за наклеєною посмішкою.

            – Ух, ну, е-е… п-перепрошую, – я рефлекторно попросив вибачення.

            Моє неоднозначне вибачення, певно, ще більше насторожило персонал, бо з’явилася ще одна продавчиня. Ох, лайно, вона викликала підкріплення! Просто один ред флеґ за іншим! Мою групу знищать! Такими темпами, якщо я тут застрягну, то вони обов’язково викличуть більше союзників. Але якраз тоді, коли я вирішив негайно тікати, дехто простягнув мені руку допомоги.

            – Хікіґає… чим ти займаєшся? Приміряєш одяг? Невже не можеш обмежитись подібною діяльністю у власному домі?

            – Вдома я теж не займаюся "подібною діяльністю"! І я ще нічого не скоїв…

            Коли наблизилися Юкіношіта та її зверхність, підозри продавчинь зменшились. Юкіношіта вражає, як і завжди. Коли йдеться про відштовхування людей, вона профі.

            – О, то ви прийшли сюди зі своєю дівчиною. Не поспішайте, – продавчиня сказала, неначе зробила власні висновки, а тоді спробувала піти.

            – Ух, вона не моя дівчина…

            – Вона не ваша дівчина? Тоді вам дійсно не слід тут бути … – Її очі з нейтрально-блакитних стали агресивно-червоними! Я обрав неправильний варіант! Такими темпами, в моїй уяві поставав тільки рапорт поліції і, як наслідок, поганий кінець у майбутньому.

            Ех-х. – Хікіґає, ходімо. Юкіношіта витягнула мене за руку із юрби продавчинь, що сунули в мій бік. Лише це зупинило їхнє наближення.

            Щойно ми покинули магазин, моя нервовість нарешті послабила свою хватку. – …Невже я настільки підозрілий? – З цією тупою міною на обличчі, мій погляд, либонь, виглядав у мільйон разів гнилішим, ніж зазвичай. Можна сказати, що цей інцидент породив тільки більше гнилизни.

            Навіть Юкіношіта проявила до мене трішки співчуття і зовсім не підколювала за те, що я підозрілий. – Схоже, на одинокого покупця чоловічої статі дивляться з підозрою. З того, що я бачила, всі хлопці у тому магазині були зі своїми дівчатами.

            Зрозуміло. То це зона тільки для дівчат/парочок, така сама як пурікура. В підсумку, тут нічого не поробиш. Відваги знов кинути виклик отому магазину мені бракувало. – …Ну, я побуду отам, – сказав я, вказавши на лавку трохи осторонь. Хоч ми й були за межами магазину, територія кишіла жіночою статтю. Якби я залишився тут на одинці, то легко уявити, як всі по-дивному на мене зиркатимуть. Тобто, у школі на мене по-дивному зиркають лише через те, що я сиджу в класі.

            Проте, якщо я лишуся на лавці біля окраїни, то швидше за все на мене не донесуть у поліцію. Поки не робитиму нічого, що викликає недовіру, зі мною все буде гаразд. Гадаю, я, мабуть, буду в порядку. Можливо, я буду в порядку. Так чи інакше, мені здалося, що я трохи підготувався і рушив до лавки.

            – Чекай.

            – Гм-м?

            Юкіношіта наблизилася ззаду пожвавленим кроком. – Невже ти збираєшся лишити це рішення моїм смакам? – запитала вона. – Я не пишаюсь цим, але мої особисті стандарти несумісні з тими, що мають пересічні старшокласниці.

            – То ти це усвідомлюєш… – Ну, вона дівчина, в якої перша ідея подарунку це набір інструментів.

            – Тож, ем… було б корисно, якби ти подав мені руку допомоги. – Юкіношіта встромила очі в підлогу, немовби прохати про таке їй було неймовірно важко. ЇЇ опущений погляд невгамовно шастав туди-сюди.

            Якщо вона просить мене, то певно до біса розгублена. Просто щоб ви знали, я раніше ніколи не купував справжнього подарунка для дівчини. Хоча, я робив подарунки собі, але повністю припинив таким займатися. – Ну, я б хотів тобі допомогти, але не можу зайти в жоден магазин, – відповів я.

            Юкіношіта зітхнула, неначе змирившись. – Зараз цього не уникнути. Спробуй не вештатися занадто далеко від мене.

            – Га? Що? – спантеличений, я вирячився на неї.

            Юкіношіта дещо нахмурилася. – Невже я маю говорити прямо, щоб ти збагнув? Якщо все, на що ти здатний, це всмоктувати і випускати повітря, то отой кондиціонер набагато кращий за тебе.

            Це правда. Ті корисні пристрої очищають атмосферу, заощаджують електроенергію і таке інше. Незабаром, вони зможуть навіть читати атмосферу. Сподіваюся.

            – Іншими словами, я кажу, що тільки сьогодні дозволю тобі вдавати, ніби ти мій хлопець.

            – Зараз це прозвучало анітрохи не зверхньо. – Овва, вона нестерпна.

            Юкіношіта, схоже, відчула моє роздратування, люто глипнувши на мене. – Маєш якісь заперечення?

            – Правду кажучи, ні.

            – З-зрозуміло… – Юкіношіта виглядала щиро здивованою. Навіть розчарованою.

            Проте, тут нічому дивуватися. Я б нізащо в світі не погодився бути її хлопцем, але вдавати його я насправді не проти. Юкіношіта не бреше. Тому якщо вона сказала, що це тільки сьогодні, значить це буде чітко на один день. І якщо вона сказала "ніби ти мій хлопець", то вона точно не мала на увазі як справжній хлопець. Ось чому мені дуже зручно пристати на її пропозицію. Так само як Юкіношіта мала непохитну віру в те що я непотріб, так само і я мав абсолютну впевненість, що в нас ніколи нічого не вийде. Либонь це те, що можна назвати довірою, в певному сенсі. Якого біса. Хоча це було аж ніяк не приязно.

            Гадаю, Юкіношіта усвідомила, що її вираз дещо спантеличений і, намагаючись це приховати, вона обернулась та відповіла дещо дуже несподіване. – …Я гадала, що тобі точно буде нестерпна така ідея.

            – Ну, реальних причин відмовлятися немає. І, цейво, хіба тобі не нестерпна така ідея? – Я відбив м’яч на її поле.

            Юкіношіта знов обернулася до мене, тепер спокійна. – Мене не надто хвилює. Не те щоб хтось, кого я знаю, мене побачить. Я буду оточена незнайомцями, тому мені не потрібно хвилюватися про те, що люди неправильно зрозуміють, і що це зашкодить моїй репутації. – Ну ось, вона мимохідь ставиться до мене як до незнайомця. Що ж, не те щоб мене це хвилює. – Гаразд, тоді ходімо, – заявила вона, перш ніж попрямувати до наступного магазину.

            Не відстаючи, я також покрокував уперед поруч із нею. Думаю, наша відсутність очікувань може бути тим, що зробило наші відносини настільки зручними. Знаєте, це як кажуть, що всередині скриньки Пандори були закриті усі нещастя світу, і надія. Так і було. То були надія і нещастя.

***

            У наступному магазині одягу все пройшло на диво гладко. Світ набагато більш прямолінійний і простий, ніж я вважав. Все що нам треба було зробити —це ходити як юні хлопець і дівчина, а люди гадали, ніби ми пара. Що ж, тепер, коли я про це задумався, це правда. Навіть я починаю подумки вимовляти прокльони, коли бачу старшокласника і старшокласницю в парі. Дещо дивно, але може саме так воно і є.

Близькості Юкіношіти було достатньо, аби розсіяти побоювання навіть того персоналу, який невідступно слідував за мною настільки завзято, що я зацікавився, чи їхні тренування не кращі, ніж в національної збірної по футболу. Юкіношіта відмовлялася від усіх зв’язків з оточенням, тож як можна було очікувати, вона проганяла будь-який персонал, що наближався, лише коротким "Все добре", суворо відбираючи одяг. Часом вона брала щось, що впадало їй в очі, і розтягувала це з боків, чи зверху та знизу.

            Підозрюю, в її оціночних стандартах може бути дещо незвичне.

            – Ходімо далі? – Вона швидко склала одяг в руках і повернула все на полицю. В неї, очевидно, були сумніви щодо міцності.

            – Послухай, ти проведеш решту життя, намагаючись прийняти рішення, якщо воно базуватиметься на міцності, – зазначив я. – Не думаю, що Юїґахама шукає в одязі якісь бонуси до захисту. – Їй підходить простий одяг. Не те щоб тут водяться якісь слайми чи скелети. [6]

            – …Ех-х. З цим нічого не вдієш. Окрім якості швів та матеріалу, я не знаю на що ще опиратися у своїх рішеннях, … не знаю, що подобається Юїґахамі, чи що її цікавить. – Це зітхання було глибшим, ніж попереднє і більш пригніченим. Швидше за все, вона шкодує, що ніколи навіть не спробувала це з’ясувати.

            Якщо так, то в її прикрості немає сенсу. – Хоча, тобі не дуже треба знати. Насправді, якщо будеш поводитися, наче знаєш усе, коли оперуєш недостатніми знаннями, то це лише засмутить її. Це як надсилати чібинцю арахіс з іншого місця.

            – Твій приклад настільки чібинський, я й гадки не маю, що ти верзеш…, – сказала Юкіношіта, дещо роздратовано.

            Пхе, то цей вона не розуміє. По суті, коли йдеться про арахіс, ми чібинці вибагливі. Недарма ж ми пишаємось першим місцем з виробництва арахісу в країні. Насправді, це трохи дивно, що цілих 70 відсотків арахісу з Чіби. До речі, 20 відсотків походить з Ібаракі. Вони також називають її землею нанкінських бобів. Цікаво, чому вони називаються нанкінськими бобами, якщо їх вирощують у Японії. [7] – Якщо використати більш відому аналогію, то це як надсилати вино у подарунок сомельє, коли ти не надто знаєшся на вині, – сказав я.

            – Зрозуміло… Ти маєш рацію. – Вона показала розуміння ствердним кивком.

            Ага. Це те, що тато часто робить із подарунками на день народження. Наприклад те, як він переплутав Плейстейшн і Сатурн. А як не залишилося Супер Нінтендо, він такий: "Ну, Меґа Драйв, ТріДіО це однакові бібіпалки, тож все буде добре". [8] Коли намагаєшся подарувати щось, про що й гадки не маєш, то подарунок зазвичай виявляється хріновим.

            – …Отже, з твоєї викривленої системи цінностей може бути користь. – Сказала вона, неначе була дещо вражена, але підозрюю то зовсім не комплімент. – Хоча, ти правий. Коли змагаєшся у сфері, в якій спеціалізується твій опонент, шанси виграшу незначні. Натомість, аби виграти, необхідно вразити слабке місце…

            Навіть купівля подарунків для тебе битва? Ти з якогось племені амазонок, чи що? – Ну, вразити її слабке місце, тобто, компенсувати його, може спрацювати. Думаю, це задовольнить твою вимогу практичності.

            – Гаразд, якщо так, тоді… – Юкіношіті, напевно, прийшла ідея, і вона попрямувала до наступного магазину.

            Зупинившись перед магазином жіночої білизни, навпроти магазину одягу… насправді, зупинився я, а Юкіношіта зникла всередині магазину кухонних товарів поруч із ним. Невже я єдиний, кому окремі стенди з нижньою білизною в універмазі здаються набагато еротичнішими, ніж оцей кричущий наголос на сексуальності й чарівності? До того ж, думаю, в період червня, коли продають шкільні купальники, тут іще більш еротично.

            Але повернімося до суті. У магазині кухонного приладдя, окрім базового куховарського начиння, на кшталт сковорідок і каструль, був вибір новинок, на зразок кухонних рукавиць, що нагадували мені Лялькового Маппета і набори столових приборів, зроблені на основі матрьошок. [9]

            – Зрозуміло… Це дійсно слабке місце Юїґахами. – Юїґахама погана кухарка. Ні, дуже погана кухарка. Якось я їв приготоване нею печиво, але воно було жахливим, як деревне вугілля, що продається в господарському магазині. В Джойфул Хонда зокрема. [10] Однаково на смак воно майже таке ж гидке, як і на вигляд. Я б навіть не назвав це "смаком". "Смакове подразнення" це набагато точніше. Я не єдиний, хто його їв — Юкіношіта теж їла. Хоча, під ревним керівництвом Юкіношіти, Юїґахама досягнула мінімального рівня покращення. Якби вона спробувала приготувати щось складніше, то сумніваюся, що результати були б хоч скільки-небудь пристойними.

            Та все одно, цей магазин веселий. Ого, що з цією кришкою для каструлі? Частина з ручкою відкрита, тому можна покласти спеції? Це захопливо. О ні, я поводжуся дуже тупо.

            В мить, коли я подумав, що в них є тільки такі зручні дрібнички, то виявилось, що вони мають навіть справжнісінький вок. [11] Ой капець, мені захотілося посміятися, на манір "Ка-ка-ка-ка!" і помахати ним. [12] А ще я купував таке в крамничках «Зроби сам» і в магазинах «Все по сто єн», простий перегляд ґаджетів і приборів розхвилював мене.

            – Хікіґає, сюди.

 

            Коли вона покликала мене, я підійшов і побачив Юкіно Юкіношіту в фартуху. Чорний був на диво світлим, як для такого темного кольору, а на ній він навіть видавався свіжим. На грудях була оздоба з принтом крихітної котячої лапки.

            Елегантні зав’язки зі стрічок, які обвивались довкола її пояса, підкреслювали вузьку талію Юкіношіти. Крутнувшись довкола, вона зробила повний оберт, немовби танцюючи вальс, аби впевнитися, що стрічки на шиї та руках надійно закріплені, та випробувати легкість руху під час носіння. Вільні стрічки потягнулись за нею, мов хвіст. – Що думаєш?

            – Не знаю що й казати… окрім того, що він дуже тобі пасує. – Нічого іншого тут сказати я не міг. Може то через її чорне волосся, але такий скромний фасон личив їй сміховинно добре.

            Не зважаючи на мій щирий комплімент, Юкіношіта спершу зосередилася на дзеркалі у повний зріст, аби перевірити плечі, стрічки і поділ фартуха. Тільки дзеркало могло бачити вираз її обличчя. – …Зрозуміло. Дякую. Але я мала на увазі не себе. Я питала твою думку щодо того, аби зробити це моїм подарунком Юїґахамі.

            – Не думаю, що їй це пасуватиме. Хіба вона не буде щасливішою з чимось більш пухнастим, пишним і дурнуватим?

            – Недобре отак висловлюватися, але ти маєш рацію, тому не знаю що й сказати…, – промовила Юкіношіта і зняла фартух, після чого акуратно склала його. – То у такому разі щось інше звідси? – Все ще тримаючи одежину, вона вишукувала наступну жертву. Цього разу вона перевірила тільки кількість кишень, матерію і таке інше.

            Дійсно, перевірка якості матерії необхідна. Гадаю, азбест чи інші вогнетривкі матеріали будуть хорошим вибором. У мене склалося враження, що Юїґахамі потенційно загрожуватиме пожежа.

            – Ага, оцей підійде. – З боків він мав по одній маленькій кишені та велику чотиривимірну кишеню посередині. [13] Туди можна напхати стільки цукерок, чи ще чогось, скільки захочеш. Оцей пасуватиме Юїґахамі.

            Юкіношіта взяла рожевий фартух і попрямувала з ним та чорним фартухом до каси.

            – Між оцим рожевим фартухом і тією плюшевою тваринкою потай спритно робиш і власні покупки, га?

            – …Але я не планувала купувати фартух.

            – То це імпульсивна покупка? Ну, таке часто буває, коли йдеш на закупи.

            – …

            Юкіношіта відкрила рота, немовби щоб заперечити, але зупинилась на півдорозі. Відвернула погляд і попрямувала до каси сама.

            То це була не імпульсивна покупка? Я її просто не розумію. Проте, я знав, що того дивного плюшевого панду вона планувала купити з самого початку.

***

            Взявши кілька дрібничок у зоомагазині, я пробив покупки на касі. Юкіношіта була не зі мною. Проте, вона не кинула мене і не пішла прямо додому. Вона не настільки безсердечна. Я сказав, що хочу зробити деякі покупки сам, і вона одразу погодилася. Оце і все. Чекайте, ні, це і справді безсердечно.

            Я подумав гукнути її, але в подібному магазині кількість місць, куди б вона пішла, обмежена, тому я просто пройшовся рядами в секції з товарами для домашніх улюбленців до кліток і, сюрприз-сюрприз, знайшов там Юкіношіту. Сидячи навпочіпки, з притиснутими ногами до грудей, вона боязко пестила кошеня і час від часу куйовдила його шерсть, на вустах у неї була лагідна посмішка. Швидше за все, вона не нявчатиме, бо довкола люди. Вона так захопилася пестощами того котика, що мені було важко її переривати.

            Коли я зупинився, обмірковуючи, вушка кошеняти піднялися й сіпнулися в мій бік, і Юкіношіта обернулася разом із ними. – Ох, це було швидко. – (Переклад: Я хотіла куйовдити котика довше…)

            – Вибач. – Я не міг сказати напевне, чи мав на увазі: "Вибач, що змусив чекати" чи "Вибач за те, що прийшов так швидко", але все одно перепросив.

            Юкіношіта неохоче востаннє почухала кошеня і, йдучи, губами видала беззвучне "няв" на прощання. – То що ти купив? Хоча, думаю, у мене є здогад.

            – Ну, загалом те, що ти очікуєш.

            – Зрозуміло. – Її відповідь була байдужою, але обличчя видавало якесь легке задоволення. Схоже, вона щаслива від того, що не помилилася. – Хоча, я здивована, що ти купив подарунок Юїґахамі, – сказала вона.

            Що на це відповісти, я не знав. – …Нічого такого. Це лише частина нашого змагання. Я просто вирішив об’єднатися з тобою на деякий час.

            – Який рідкісний випадок… Ти захворів? – Очі Юкіношіти розширилися від подиву.

            Агов, це грубо. Тобто, не думаю, що вмотивувати Юїґахаму повернутися відсвяткувавши її день народження це погана ідея. Просто, щоб зробити так, мені потрібно було правильно врегулювати відносини з Юїґахамою. В мене було відчуття, що якщо нічого не зробити, то подібне зрештою знов трапиться. – Ми зробили те, за чим прийшли, тому ходімо, – сказав я.

            – Звісно.

            Була десь друга година. Не зважаючи на мої початкові наміри одразу піти купити, що потрібно, і поспішити додому, в торговому центрі ми провели напрочуд багато часу.

            Поки ми не дійшли до виходу, я йшов попереду. А ще, чомусь, у мене були сумніви, що ми колись втечемо з цього місця, якщо я дозволю Юкіношіті шукати дорогу назад. Я радий, що гігантський лабіринт, який тут колись був, лишився пережитком минулого.

            На шляху до виходу, ми проходили зал ігрових автоматів орієнтований на сім’ї та парочки. В ньому були ігри на медалі, [14] кран-машини, кооперативні шутери, гоночні ігри, які вставляють фото твого обличчя, і пурікура. По суті, всі автомати для того, щоб згаяти час, хихочучи зі своїми друзями. Іншими словами, не те місце, куди я колись зайшов би.

            Коли я спробував пробиратися повз нього, Юкіношіта зупинилася на місці.

            – Га? Хочеш зіграти в гру чи що?

            – Ігри мене не цікавлять, – сказала вона, але прикипіла поглядом до кран-машин. Насправді, придивившись поближче, це виявилось неправдою. Простеживши за напрямком її погляду, вона дивилася на один автомат — той, що повний знайомих на вигляд плюшевих іграшок. Похмурі очі, які стали свідками темряви світу, пазурі, що безсумнівно могли розсікти і бамбук, і звіра, та моторошно загострені ікла, котрі виблискували під штучним освітленням. Звичайно, що то був Панденя-Гріз. Плюшева тваринка випромінювала таку загрозливу ауру темряви, що я зрозумів чому його називають "Гріз".

            – …Хочеш спробувати? – запитав я.

            – Все гаразд. Не те щоб я дуже хотіла зіграти в якусь гру. – (Переклад: Я просто хочу плюшеву тваринку).

            Подумки я так майстерно розтлумачив твердження Юкіношіти, що мені стало цікаво, чи не з’їв я трохи таємничого жиле перекладу Дораемона. [15] – Ну, якщо хочеш, то чому б просто не спробувати? Хоча, не думаю, що тобі вдасться.

            – Доволі провокаційні слова. Гадаєш я невміла? – Моя репліка її певно зачепила. Типова холодність Юкіношіти повернулася.

            – Ні, я не намагаюся принизити твої здібності, чи щось таке. Ця штука просто складна, якщо в тебе немає практики. Комачі пробувала знов і знов, але їй так і не вдалося. – Спостерігати за Комачі з майже всіма заощадженнями в руці, коли вона вносить монету за монетою, було депресивно.

            Але звісно, порівняння Юкіношіти з Комачі не анулює змагальний дух моєї одноклубниці. Вона внесла купюру номіналом тисяча єн в обмінник. – Отже, мені просто слід попрактикуватися, – сказала вона, склавши стоєнові монетки поруч із отвором для монет, готова вставляти їх одну за одною. Коли вона всунула першу, автомат видав дурнуватий, механічний звук фві-і-і-іх.

            Юкіношіта пильно вдивлялася в пристрій, мовби намагаючись у чомусь переконатися — зосереджуючись, не рухаючись, мовчки.

            – …

            Серйозна, як і завжди, вона схоже боролася з ним силою волі.

            Стривайте… Невже вона…

            Невже вона не знає як працює автомат…?

            – Ти рухаєш краном в боки натискаючи кнопку зліва, – розповідав їй я. – Кнопка справа рухає його вперед-назад. Він рухається тільки коли ти затискаєш кнопку. Як тільки забираєш пальця, він зупиняється.

            – О-о… дякую. – Зашарівшись, Юкіношіта почала гру.

            Спершу, вона посунула кран направо… Угу, добре, десь отак. І потім посунула його вперед. Умгу, думаю, це положення досить хороше. Тоді кран завив фві-і-і-і-іх і спробував ухопити плюшеву іграшку. Щ-що з цим краном? Це виття якесь миле…

            – …Спіймала, – почув я шепіт Юкіношіти. Коли я глянув на неї, вона стиснула руку в кулачок і трохи підняла.

            Проте маленький миленький Кран скрикнув фві-і-іх і випустив іграшку, а потім повернувся у вихідне положення й затихнув.

            Невдача.

            – Бачиш? Спершу це важко, – сказав я, намагаючись її втішити.

            Однак Юкіношіта лише щосили нахмурилася на маленького бідолашного Крана. – …Слухай, я ж щойно ідеально його вхопила, чи не так? Як мені скинути його в жолоб? – Юкіношіта вимагала відповіді в маленького Крана, так само як зазвичай вимагала у мене. Так наполегливо, що я вагався говорити. Вона справді лякає.

            – Н-ну, цейво, зараз ти його перемістила в трошки кращу позицію. Хитрість в тому, щоб рухати його потрошки. – Я слово в слово прочитав вказівки написані на автоматі.

            – Зрозуміло. Так ти компенсуєш неміцну хватку багаторазовими спробами, га? – Тепер, коли вона збагнула ідею, то вклала ще сто єн.

            Фві-і-іх.

            – …Ух-х! Тільки не знову.

            Фві-і-іх, фві-і-і-іх.

            – Ти, ану припиняй оце…

            Фві-іх…

            – Ах-х! ...

            З самого тільки голосу звучало, ніби Юкіношіта залякує маленького бідолашного Крана. Обличчя Юкіношіти говорило: спокійна та зібрана, проте її рука швидко вставляла ще одну монету.

            Вона буде продовжувати? Такими темпами вона ніколи не виграє, неважливо скільки буде спроб. – …У тебе паршиво виходить.

            – Щ…? Що ж, якщо ти таке кажеш, отже сам повинен бути дуже вправним, гм-м? – сказала Юкіношіта, поглядом метаючи в мене кинджали.

            Переповнений упевненістю, я відповів, – Аякже, бо я вже давно цим займаюся, наприклад щоразу, як Комачі набридає мені щось їй дістати. Що призвело до значного вдосконалення… Комачі. В набриданні мені…

            – Отже, це саме вона вдосконалилась…?

            Але серйозно, цікаво, коли ж я вперше опинився цілковито під владою Комачі…? Як у старшого брата, в мене нуль гідності. – Відійди вбік. Я дістану її для тебе, – заявив я, і Юкіношіта з сильною недовірою, неохоче поступилася мені своїм місцем. – Побач мою секретну техніку. – А потім я повільно підняв свою праву руку вгору прямо над головою.

            Сповнена цікавості та очікування, Юкіношіта спостерігала за моєю рукою.

            Ще ні… ще ні… Підбір часу тут ключовий. А тоді краєм ока я вловив, як тихо рухається тінь.

            Зараз! – Е-ем, перепрошую! Я б хотів отримати цього…

            – Авжеж, пане. Це Панденя-Гріз, так? Добре, починаймо!

            Фві-іх…, зойкнув маленький Кран, і я почув м’який звук падіння іграшки на потрібне місце. – Ось, тримайте, пане. – Дівчина із зали ігрових автоматів вручила нам панду Гріза з сяючою посмішкою. Сьогодні багато залів ігрових автоматів дістануть тобі іграшки.

            – О, дякую, – промовив я. Дівчина відповіла ще одною посмішкою до вух і пішла.

            З іншого боку, Юкіношіта косилася на мене навіть більш похмуро, ніж зазвичай.

            – Щ-що…?

            – Нічого… мені просто цікаво, чи тобі не соромно бути живим.

            – Послухай, Юкіношіто. Немає нічого ціннішого за життя. Соромитися того, що йому приписують належну оцінку — це найбільший сором з усіх. Тому ті, хто гигочуть і глумляться з мене: "Ой, як ніяково!" геть нікудишні люди.

            – Чудове думка, але у висновок просочилося аж надто багато жовчі. – Юкіношіта роздратовано відкинула волосся і легенько зітхнула. – Ой леле… я гадала, що ти хоч раз поставився до чогось серйозно, але ти утнув таке…

            – Я не казав, що виграю його самотужки. Я лише сказав, що дістану його для тебе. Ось, він твій. – Я пхнув панду Гріза Юкіношіті.

            Однак вона відіпхнула його назад. – Ти той, хто його виграв. Я можу не погоджуватися з твоїми методами, але визнаю твоє досягнення. – Навіть у таких несуттєвих речах Юкіношіта намагається бути правильною. Мабуть, це називається бути сумлінною. Чи навіть непіддатливою. Чекайте, ні, вона просто уперта.

            Але я не збирався програвати змагання на цій арені. – Але я його не хочу. І, наче як, на це пішли твої гроші. По суті, ти за нього заплатила. Тому ти зобов’язана його прийняти, – сказав я, і коли це сталося, Юкіношіта проявила слабкість, а я втиснув плюшеву тваринку їй до рук.

            – …Д-добре. – Юкіношіта оглянула створіння в своїх обіймах, а потім зиркнула на мене. – …Я не віддам його назад.

            – Я ж сказав тобі, що не хочу його. – Все одно, хто захоче таку злісну на вигляд плюшеву тваринку? До того ж, вона тримає його з такою турботою і пошаною, що тепер я не зміг би попросити його назад. То в неї є мила сторона. Я думав, що вона холоднокровніша.

            Певно, вона помітила як мої губи вигнулися догори, позаяк дещо сором’язливо відвернулася з ледь-ледь червоними щоками. – …Ти гадаєш, що мені це не пасує? З чимось подібним легше уявити Юїґахаму чи Тоцуку, так?

            – Щодо першого не знаю, але друге це точно. – Тоцука і плюшеві звірятка поєднуються, як печиво з молоком. – Мабуть, я правда здивований, що ти любиш плюшеві іграшки, – бовкнув я.

            Проте Юкіношіта не відреагувала обурено. Лише повільно погладила панду Гріза. – …Я не надто цікавлюся іншими плюшевими іграшками. Мені подобається лише Панденя-Гріз. – Юкіношіта взяла руку панди і помахала нею. Пазурі панди Гріза заскреготіли з лиховісним звуком. Це було б надзвичайно мило, якби я міг ігнорувати той звук. – Я завжди колекціонувала плюшеві іграшки та ліцензійні товари, але на відміну від речей, які розповсюджуються звичайним способом, цього на жаль можна отримати лише вигравши самому. Я думала над тим, щоб купити через сайти онлайн-аукціонів, але мене завжди непокоїло, що він може бути не в найкращому стані, і продавці могли легко опублікувати маніпулятивні фотографії, тому я ніколи не наважувалася це зробити.

            Ї-її раціональне пояснення зовсім немиле.

            Я зітхнув. – Все ж таки, тобі дуже подобається панда Гріз, еге? – У відповідь на цей прояв її безглуздої одержимості, мій рот зронив поверховий коментар.

            Як це не дивно, очі Юкіношіти затуманились і сфокусувалися на чомусь віддаленому. – …Так. Я отримала її, коли була маленькою.

            – Плюшеву іграшку?

            – Ні, оригінальну новелу англійською мовою.

            – Що? Є книга? – Мене це так здивувало, що я спитав, не подумавши.

            То була помилка. Юкіношіта одразу почала безугаву мрійливо торохкотіти. – Назва новели «Привіт, містере Пандо», але перше видання називалося «Сад Панди». Згідно з популярною думкою, коли американський біолог Ренд Макінтош зі своєю родиною переїхав до Китаю для досліджень, він почав писати ці історії своєму сину, який не зміг повністю адаптуватися до нового оточення.

            – …Легше-легше, Юкіпедіє, – спробував подражнити я, задкуючи.

            Але Юкіношіта взагалі не звернула уваги і продовжила розповідати. – …Значно відоміша версія Дестіні робить наголос на персонажах і вирізняється більш мультиплікаційним оформленням, але оригінальна новела також чудова. Це майстерно написана метафора про культури сходу і заходу, що вплітає все у одну послідовну оповідь. А головне, в кожному слові відчуваєш послання любові до його сина.

            – Га? То вона про це? Я думав, що це лише фантастична розповідь про панду, яка така: "Я люблю їсти багато бамбуку" двадцять чотири на сім, п’яніє від нього, і постійно ходить як П’яний кулак. [16]

            – Версія Дестіні усіляко обіграє цей аспект, не заперечую. Проте, це лише одна маленька частина оригінальної новели. Ти дізнаєшся, якщо сам прочитаєш. Переклад більш ніж пристойний, але я рекомендую читати її мовою оригіналу. – Юкіношіта, певно, любить про це говорити.

            О, але мені знайоме це почуття. Я стаю отаким, коли говорю на теми, що мені подобаються. В середній школі, я налякав потенційного друга, коли невпинно белькотів півгодини про якусь манґу, що мені подобалась. Зрештою, він просто такий: "Хікіґає, зазвичай ти досить тихий, але коли про манґу — торохтиш, як ураган. Це якось… ух…"

            Проте, я вважаю, що це корисно досхочу балакати про свої вподобання, не важливо чи це химерно, чи неприйнятно для широкого загалу. Якби я мав обирати між тим, щоб покинути щось, що люблю, чи покинути людей, які не обов’язково люблять мене… то це навіть вибір.

            Але все ж, її рекомендація прочитати книгу англійською це трохи занадто. Хоча, я б прочитав певний магічний індекс. [17]

            – Чекай-но, то ти вміла читати англійською змалечку?

            – Звичайно ж ні. Коли я вперше отримала книгу, то не могла її зрозуміти, але саме це змусило мене хотіти навчитись. Я читала її і заразом штудіювала словник. То було наче головоломка. Я насолоджувалася кожною хвилиною. – Вдивляючись у давні спогади, погляд в Юкіношіти був тужливим і лагідним, а потім вона тихо прошепотіла, – …То був подарунок на день народження. Може саме тому я особливо прив’язана до неї. Тож… ем… – Юкіношіта сором’язливо занурилась личком в плюшеву тваринку і, ховаючи свій вираз, повернула очі в мій бік. – Ем… Дяк…

            – Га? Юкіно-чян? О, це ж ти!

            Гучне привітання обірвало її.

            Коли я виявив джерело того фамільярного голосу, то був приголомшений. Вона точнісінька копія однієї особи, яку я знав, з блискучим чорним волоссям, гарною, напівпрозорою шкірою і прекрасним, пропорційним обличчям. Її осяйному, винятково красивому зовнішньому вигляду акомпанував загальний охайний образ, а компанійська посмішка сприяла чарівній принадності.

            Дівчина перед моїми очима — приголомшлива красуня. Вона, певно, гуляла зі своїми друзями, бо сказала, – Вибачайте, йдіть далі без мене, – перемішаній групі хлопців та дівчат позаду неї, і склала руки разом у вибачливому жесті.

            На мене напало дежавю. Мало того, щось в ній викликало в мене химерний дискомфорт.

            – Ух, моя сестра… – відверта, наївна поведінка Юкіношіти зникла, поступившись цілковитому жаху. Її голос привернув мою увагу, і я побачив, як вона міцно затиснула плюшевого панду. Її плечі застигли.

            – Га? Сестра? Що? – Я візуально порівняв новоприбулу з Юкіношітою. На вигляд їй двадцять з чимось. Її вбрання складалося з плинної білої матерії, облямованої тріпотливим мереживом, довгі руки та ноги притягували погляд до красивої шкіри. Цей наряд відкривав великі області її тіла, але в цілому загадковим чином надавав їй атмосфери вишуканості. Вона дійсно схожа на Юкіношіту. Якщо Юкіношіта це незворушна краса, то ця дівчина сповнена непостійної харизми.

            – Що ти тут робиш? О-о-о-о! Ти на побаченні! Закладаюся, це побачення! Ох, негідниця!

            – …

            Дівчина радісно піддражнювала свою молодшу сестру, штовхаючи ліктем. Однак своїми зусиллями вона добилася лиш крижаної люті.

            Ох-хо. Хоч зовні вони доволі схожі, їхні характери, здається, ні. Озброївшись неупередженою точкою зору, я помітив низку відмінностей між ними. Перше: груди. На відміну від скромної Юкіношіти, груди в старшої сестри  приємно повні. Поєднання стрункої фігури з пишним бюстом приголомшливе. Тепер я зрозумів! Оте дивне відчуття — це просто різниця в розмірі цицьок! Чекайте, ні, це ще не все.

 

– То-о-о-ож, Юкіно-чян, це твій хлопець? Га? – дражнила дівчина.

– …Ні. Ми з одного клубу, – відповіла Юкіношіта.

– Ах ти. Не треба бути такою сором’язливою зі мною!

– …

Овва, Юкіношіта обпікає свою сестру зневажливим поглядом.

Але її сестра була уся така сонячна, цілком несприйнятлива до настільки жахливої антипатії.

– Я Харуно, сестра Юкіно-чян. Будь добрим до неї, гаразд?

– Умгу. Я Хікіґая. – Вона представилася мені, тому я відповів тим же. Вочевидь, сестру звати Харуно Юкіношіта. Бачиш, Чі навчається. [18]

– Хікіґая, га…? – На мить Харуно задумливо стала поміж нами і швидко оглянула мене з ніг до голови.

Від ознобу я затремтів. Завмер на місці.

– Отже, Хікіґая? Ох, приємно познайомитися!♪

Проте її промениста посмішка розтопила оте відчуття. Що це в біса було…? Чому я нервую через те, що на мене дивиться гарна дівчина?

Харуно така ж яскрава і тепла, як канджі "сонячне світло" в її імені і натякає. Хоч у них з Юкіношітою були однакові риси, вони двоє справляли дуже різне враження. Юкіношіта це живий льодовик, тоді як у Харуно вираз завжди мінливий. Ніколи не усвідомлював, що є стільки різних способів, якими можна усміхатися. То навіть з однаковими рисами, можна користуватися ними у різний спосіб, аби створювати цілковито інакші образи, подумав я, вражений.

Незважаючи на те, що я зрозумів чим вони різнилися, незручність, яка лоскотала мою спину досі не проходила. Можливо, джерело в чомусь іншому. Я підозріло оглянув Харуно.

На коротку мить вона зустріла мій погляд, перш ніж одразу повернутися до Юкіношіти. – О, ця плюшева іграшка. Це ж Панденя-Гріз, чи не так? – вигукнула вона, потягнувшись по іграшку. – Мені він дуже подобається! Ой-й, такий пухнастий! Юкіно, я так заздрю!

– Не чіпай. – Через різку відповідь Юкіношіти мої вуха заніміли. То було не надто гучно, але категоричність відмови ужалила вуха.

Можливо, Харуно також це відчула, позаяк її вічна усмішка застигла на обличчі. – …Ой-йой, ти мене налякала! В-вибач! Зрозуміла — це подарунок від твого хлопця, еге ж? Я була трішки нечуйною.

– Але я не її хлопець, – сказав я.

– Ой, ти теж злишся, га? Якщо Юкіно-чян через тебе заплаче, то легко не відбудешся! – Харуно докірливо штрикнула пальцем мою щоку, болісно ним крутнувши. – Аж ніяк!

Агов, це ж боляче! І ти занадто близько! Відійди, відійди, ти приємно пахнеш! Близькість, на якій вона взаємодіяла з людьми, поінформувала мене про її соціальні навички. Якщо Харуно невимушено підходить так близько, то вона, либонь, жахливо майстерна.

– Харуно, ти закінчила? Якщо тобі особливо нічим зайнятися, то ми йдемо, – промовила Юкіношіта.

Однак Харуно не демонструвала наміру слухатися і продовжила в мене тикати. – Та ну, давай! Викладай! Коли ви почали зустрічатися?

– Ну, серйозно! Можете, будь ласка, це припинити?! – вимовив я.

Та її палець-свердло продовжував, і перш ніж я усвідомив, Харуно до мене притиснулася. Стривайте-но, вони ж мене торкаються! Ох, тепер ні. І знов торкнулися! Бездоганна техніка аут-боксингу від цицьок Харуно! Невже вона Мухаммед Алі…?

– …Харуно. Годі вже. – Тон Юкіношіти був настільки низьким, що слова повзли по землі. Зовсім не намагаючись приховати роздратування, вона різко зачесала волосся назад і штрикнула Харуно кинджалом зневаги.

– Ой… Пробач, Юкіно-чян. Мабуть, мене трошки занесло, – вибачалася Харуно, кволо усміхнувшись. То було наче мізансцена з невинною старшою і дратівливою молодшою сестрою. А потім вона тихо зашептала мені у вухо — серйозно, дуже близько. – Вибач. Вона чутлива дівчина… тож подбай про неї, Хікіґає, гаразд?

Саме тоді оте тривожне відчуття досягло свого піку. Я рефлекторно відсмикнув від неї голову.

Усією верхньою частиною тіла Харуно здивовано нахилилася вправо, покосившись на мене мовчазним "Га-а-а?" То було настільки чарівно, що на мить всі чоловіки неподалік звернули увагу. – Невже я зробила щось, що тебе засмутило? Якщо так, то мені шкода, – промовила вона, висунувши рожевий язичок. Її поза запалила в мені захисний інстинкт, який здійняв потік провини. Я маю придумати якусь відмовку для своєї поведінки!

– Ох, ух, не зовсім… Це просто, е-е, мої вуха чутливі, тому…

– Хікіґає, не розповідай про свої фетиші дівчині, яку тільки-но зустрів. Якщо на тебе подадуть до суду, то в тебе жодного шансу довести свою правоту. – Юкіношіта м’яко приклалася до чола, немовби їй боляче.

А щодо Харуно, то вона повернулася до колишньої добродушної посмішки. – Ех-хех!♪ Хікіґає, ти такий кумедний! – Моя відмовка, певно, залоскотала смішну кістку Харуно чи щось таке, не знаю, але вона вибухнула сміхом і почала плескати мене по спині. Я не жартую. Відійди. – О, так, Хікіґає. Якщо ти не проти, не хочеш піти зі мною на чай? Як старшій сестрі Юкіно-чян, мені потрібно знати, чи ти достатньо хороший для неї. – Харуно удавано випнула груди і невимушено підморгнула мені.

– …Облиш уже. Я ж казала тобі, ми просто в одному клубі. – Суворе зауваження вдарило пекучим холодом арктичної хуртовини. То було грубе неприйняття дражнилок Харуно. Ультимативне закінчення від Юкіно Юкіношіти.

Проте Харуно лиш самовдоволено посміхнулася і відмахнулася. – Але ж, наче як… це вперше я бачу, що ти з кимось гуляєш. Звичайно ж я припустила, що він твій хлопець. Я просто зраділа за тебе. – Вона захихотіла, немовби вважала усю цю ситуацію веселою. – Знаєш, юність буває тільки раз, тому ти маєш нею насолоджуватися! О, але не захоплюйся, добре? – Харуно поклала ліву руку на бік, нахилилася вперед і, доброзичливо попереджаючи, помахала правим вказівним пальцем. Потім вона наблизилася до вуха Юкіношіти, тихо зашепотівши, – Бо мама все ще злиться на тебе через те, що ти живеш сама.

В мить, коли вона почула слово мама, Юкіношіта напружилась. Завіса тиші опустилася на сцену. Мене навіть забавляла ілюзія того, що гамір аркад довкола нас відступив, неначе хвиля. Завагавшись на долю секунди, Юкіношіта притиснула плюшевого панду, мовби щоб підтвердити, що він досі тут. – Насправді, це тебе ніяк не стосується. – Коли вона говорила, то дивилася не прямо вперед, а на землю. Юкіно Юкіношіта, яка завжди стоїть гордо і дивиться прямо в очі. Юкіно Юкіношіта, яка нізащо не поступалася, і не опускала погляду ні перед ким, ніколи.

З моєї точки зору, то був приголомшливий феномен. Хоч іноді Юкіношіта могла трохи нахмуритись, я ніколи не бачив, щоб вона комусь поступалася.

Зненацька губи Харуно склалися у приємний вираз, який не передався її очам. – О. Припускаю, що так. Мене це ніяк не стосується, правда? – сказала вона, і практично відскочила від сестри. – Допоки ти це усвідомлюєш, цього достатньо. Гадаю, мені не слід втручатися. Вибачай, вибачай. – Харуно блиснула зубами, фиркнувши, немовби це могло все згладити і повернула розмову до мене. – Хікіґає. Якщо ти все-таки будеш з Юкіно, то неодмінно випиймо разом чаю. Тоді до зустрічі! – Востаннє радісно посміхнувшись, вона легенько помахала перед грудьми на прощання і побігла геть. Мені було важко відвести погляд, поки вона цілком не зникла з поля зору, немовби то її сонячна вдача проявлялася довкола неї.

Тоді і Юкіношіта і я знов почали йти, ніхто з нас не йшов особливо попереду.

– Твоя сестра це дійсно щось…, – зауважив я.

Юкіношіта кивнула. – Всі, хто її зустрічає, таке кажуть.

– Не сумніваюся. Я розумію чому.

– Так. У неї ідеальна статура, в академічному плані вона незрівнянна, інтелігентна, атлетична, добра іще й турботлива на додачу. Сумніваюся, що існує хтось настільки ж досконалий, як вона. Всі співають їй дифірамби.

– Га? Ти мало чим відрізняєшся. Чи це твій варіант вихваляння? – сказав я.

Юкіношіта здивовано підвела погляд на мене. – …Що?

– Коли я сказав, що вона "дійсно щось", то мав на увазі скоріше, як би це сказати… Вона носить маску як захисний броньований панцир.

Захисний броньований панцир… чи, ні, може мобільна броня. [19] Однаково, це й було джерелом побоювань, які викликала в мене Харуно Юкіношіта. Можливо, точніше було б сказати, що вона сховалася за подібною аурою.

– Твоя сестра поводиться, наче якась ідеальна дівчина для самотнього незайманця. Вона дружелюбна і беззастережно підходить, завжди усміхнена й намагається нормально зі мною розмовляти. А ще, е-е… вона трохи занадто тілесна, і, цейво… м’яка на дотик.

– Ти взагалі усвідомлюєш, наскільки бридко це звучить…?

– Н-не будь дурною! Я мав на увазі її руки, її руки! В неї м’які руки! – Мої відмовки ніяк не змогли підняти важкість презирства Юкіношіти. Намагаючись повернутися до розмови, я трохи підвищив голос. – Але ідеал це лише ідеал. Не реальність. Тому й виходить якось фальшиво.

Сумніваюся, що хтось є більшим реалістом за вічного одинака. Три антикомунікаційні принципи вічного одинака [20] закарбовані в моїй душі: Вічному одинаку не слід володіти надією, не слід виробляти слабкостей у своєму серці, і на територію вічного одинака не слід дозволяти введення чогось, що звучить надто добре. Цей взірець солдата, що вдень і вночі бореться з найсильнішим ворогом, яким є реальність, не буде обманутий такими дешевими трюками.

 

У цьому світі може існувати "хороша дівчина", але немає такого поняття як "ідеально зручна дівчина".

— Хачіман Хікіґая

 

Придумавши фразу, що могла б зійти за змістовну цитату, саме такою я вигравіював її в своїй душі.

Юкіношіта безрадісно мене роздивлялася. – …Тож, не зважаючи на гнилість твоїх очей… чи ні, завдяки цьому, ти можеш бачити крізь такі речі, еге ж…?

– Невже це мав бути комплімент?

– То був комплімент. Висока похвала.

Це для мене новина…

Юкіношіта невдоволено схрестила руки, а її очі набули відстороненого погляду. – Все саме так, як ти кажеш. Це соціальне обличчя моєї сестри. Тобі ж відомо про мою родину, правда? Моя сестра старша донька, тому її завжди брали на політичні заходи і прийоми для ознайомлення. Ось як вона сформувала ту маску… Я вражена, що ти помітив.

– Аякже, тато навчив мене всього про такі штуки. Він говорив стерегтися жінок, які продають картини у підозрілих галереях і таке інше. Я остерігаюся людей, які заходять в особистий простір, якщо ми тільки-но зустрілися. Колись давно, хтось такий обманув тата і намовив, щоб він узяв кредит. – Я чув, що після того випадку мама була дуже зла. Якимось чином, моє позакласне навчання дало плоди, бо поки що я ні разу не купився на такі штуки. І не думаю, що колись куплюся.

Юкіношіта неглибоко видихнула і приклала руку до скроні. – Ха-ах… Що за дурнувата причина. Моя сестра ніколи б не повірила, що її фасад перемогло щось подібне. – Її роздратування було очевидне.

Хоча, це не єдина причина, чому я помітив. – А ще, хоч зовнішньо ви схожі, ти посміхаєшся зовсім інакше. – Я знаю справжню усмішку Юкіношіти. Не посмішку лестощів чи обману, не ту, яка щось приховує, а справжню.

Кроки Юкіношіти подовжились і вона випередила мене на декілька. – …Яка дурнувата причина. – Обернулася вона, набувши свого звичного, злегка кам’яного виразу. – Ходімо, – сказала тихо, і я кивнув. Ми дійшли до виходу, не обмінявшись ні словом.

Я не ставив жодних питань Юкіношіті, а та теж не робила жодних таких дій у мій бік. Можливо, є речі, про які мені слід було запитати, і речі, які нам варто було обговорити. Але ми обоє обрали підтримувати нашу звичну дистанцію, жоден із нас не нав’язувався іншому. Час, який ми провели разом, був позбавлений тепла. Ми просто двоє незнайомців, що у потязі сиділи поруч одне з одним. Коли ми прибули на нашу станцію, Юкіношіта першою встала зі свого місця, а я повторив за нею.

Пройшовши через турнікети, Юкіношіта на мить затрималася. – Я йду в оцей бік, – сказала, вказуючи на південний вихід.

– Добре. Бувай, – відповів я, і почав іти на північ.

А тоді за спиною я почув тихий шепіт. – Сьогодні мені було весело. Побачимось.

Інстинктивно не повірив власним вухам. Коли обернувся, щоб поглянути, Юкіношіта вже крокувала геть, не демонструючи жодних ознак того, що вона мене впізнає. Зрештою, я спостерігав за нею, допоки вона повністю не зникла з поля зору.