Юкіно Юкіношіта і справді любить котів.

 

            Опираючись імпульсу безжально покепкувати над нею, я зробив вигляд, що не помічаю. Бо якщо щось скажу, вона точно відповість мені п’ятикратно. – Я приходжу сюди з сестрою кожного року.

            – І нашого кота ми знайшли тут! – додала Комачі.

            Як і сказала Комачі, вперше ми знайшли нашого кота, Камакуру, прямо тут, на цій виставці. Хоч він доволі норовистий кіт, у нього є сертифікат походження. Комачі сказала, що хоче його, тому її бажання негайно здійснили. Мені було шкода нашого тата, який приїхав аж до Макухарі Мессе лише щоб заплатити за нього.

            Юкіношіта поглянула на Комачі й на мене, а потім іще раз, невиразно посміхнувшись. То було вдруге. Колись раніше вона вже так посміхалася. – Ви двоє, схоже, близькі, як і завжди.

            – Не дуже. Це швидше обов’язковий щорічний захід, – відповів я.

            – Зрозуміло… Тоді, на все добре.

            – Ага, побачимось. – Ми обоє уникали ескалації взаємодії і попрощалися.

            – Агов! Стій, чекай, чекай! Юкіно. Нарешті я отримала шанс знову тебе побачити, тож пішли оглянемо все разом! – Комачі вхопила рукав Юкіношіти, коли та почала тікати, й потягнула назад. – Коли я з братом, то все, чим він займається — робить оці занудні коментарі. З тобою мені буде цікавіше, – наполягала Комачі, продовжуючи з ентузіазмом тягнути рукав Юкіношіти.

            – Т-тобі буде цікавіше? – відповіла Юкіношіта, зробивши крок назад.

            – Буде, буде! Ну ж бо, давай!

            – А це не буде клопітно? …Я маю на увазі присутність Хікіґаї.

            Вона виключила мене, немовби це очевидна річ.

            – Ідіотко, – сказав я. – Що ти верзеш? Коли йдеться про групову діяльність, то я зазвичай просто мовчу. Я ніяк не заважатиму.

            – Ти надаєш нового значення фразі: зливатися з оточенням. Це дивовижний талант, у певному сенсі… – Вираз на обличчі в Юкіношіти був не то здивованим, не то роздратованим. Хоча, ну, насправді, коли в групі є якийсь тихоня, який займається своїми непримітними справами, то поруч із ним всі поводяться суперобережно. – …Гаразд. Тоді ходімо разом. Чи є щось конкретне, на що ви хочете подивитися? А… якщо немає…

            – Авжеж… Позаяк ми вже тут, то пішли оглянемо щось по-справжньому незвичне! – Сплеснула в долоні Комачі, немовби знайшла золоту жилу.

            – …Не розумію, чи ти прониклива, чи зовсім нездогадлива, – сказав я.

            – Га? Що? – Комачі спантеличено накренила голову.

            – …Я не проти. Ху-ух… – Смиренно зітхнула Юкіншіта.

            Ну, е-е, тойво. Вибачай за мою сестру.

            Хоч Комачі й сказала, що хоче оглянути щось рідкісне, місце явно обмежене, тому нічого великого тут не буде. За таких обставин, найкраще цю потребу задовольняла зона птахів. Імовірно тому, що пташки відносно рідкісні та не займають багато місця.

            Ми відійшли від яскравих стендів з тропічною тематикою і вийшли на дуже круту виставку. За ефектним металевим огородженням були гострі дзьоби, пазурі, і величаві силуети зі здоровими крилами і хвостами.

            – П-поглянь! Комачі! Це орел! Яструб! Сокіл! Клас… я хочу такого… – Вони дуже круті… Я автоматично зупинився і навалився вперед на огородження. Якщо ви хоча б раз були чюнібьо, значить вас обов’язково притягне їхня велич. В американських військових, певно, особливо гострий випадок цього захворювання.

            Проте Комачі, як видно, не могла збагнути наскільки вони круті й тільки бідкалася. – Що? Вони не милі! Говориш, як чюнібьо. [9]

            – Гей, довбешко. Що ти таке кажеш? Вони милі. Бачила як вони нахиляють голови? Перестань. – Я обернувся, намагаючись переконати її, але Комачі була вже на півшляху до наступної зони. Злюка.

            – Вони не милі… але я вважаю їх величними і красивими. – Як не дивно, ця відповідь прийшла не від моєї сестри, що мала кам’яне серце, а від Юкіношіти. Крім того, торкнувшись огородження й ставши поруч зі мною для кращого ракурсу, вона, здавалося, говорила щиро.

            – Ого! То ти розумієш наскільки вони круті? Вони приваблюють твого внутрішнього середньокласника, еге ж?

            – …Не збагну про що ти торочиш.

            Ух-х, то діва не здатна осягнути їхню славу… О-йой, то було близько. Я майже перетворився на Дзаймокудзу.

 

Чюнібьо бува

станом невиліковним,

хвороба розуму.

(зайвий склад) [10]

            Поезія душі Хачімана. До речі, фраза пов’язана тут із порою року це чюнібьо. Цей термін нагадує про незрілу весну. [11]

***

            Ми залишили зону птахів позаду, віддавши перевагу зоні маленьких тварин. Таке місце Комачі якраз до душі. В контактному куточку, вона вовтузилася з тваринками, лагідно примовляючи, пискаючи та ойкаючи, без ознак того, що колись їх полишить.

            А ще там була Юкіношіта. Вона спробувала їх почухати і розпушити, але трохи згодом її голова нахилилася під здивованим кутом. Вочевидь, текстура не зовсім така, яку вона шукала. Вона на диво вибаглива щодо такого…

            До речі, коли я наблизився до маленьких жмутків хутра, вони всі хутко розбіглися. …Повірити не можу. Навіть ця малеча мене ненавидить. – Комачі, ходімо далі.

            – Й-йой! Я б точно могла на них наступити! Вони такі милі! Га? Ох, можеш іти далі. Я тут іще трішечки позависаю.

            – Добре… – Це не дуже мила причина вбачати когось милим. З нею все гаразд? Але Комачі дала мені дозвіл іти далі, тому я вирішив так і зробити. Якщо добре пам’ятаю, у наступній зоні собаки, а після неї буде зона котів. – Гаразд, Юкіношіто. Після наступної секції коти. Вибач, але наглянь за Комачі для мене.

            – Насправді я не проти, але Комачі вже не настільки маленька. Не думаєш, що подібні заходи будуть зайвими?

            – Я не це мав на увазі, наглянь за нею, щоб вона нікого не розчавила.

            – Не буду я їх чавити! О, Юкіно, якщо тобі хочеться піти оглянути кішок, то все гаразд.

            – Д-дійсно? То-тоді, я також могла б…, – вимовила Юкіношіта, вже майже схопившись на ноги. Наскільки ж сильно тобі хочеться глянути цих кішок? – Що ж, тоді ходімо. – А потім, навіть не зиркнувши на мене, завзято почимчикувала до наступної зони, сліпа до всього, що довкола. Проте в мить, коли напис «ЗОНА СОБАК», потрапив їй на очі, вона здригнулася.

            – Щось не так? – спитав я.

            – Ні… – Юкіношіта невимушено загальмувала і прослизнула мені за спину, змусивши мене іти попереду.

            О ні, вона схопила мене ззаду! Хоче вбити! Подумав я, але вона не зробила жодного руху, щоб атакувати. Ох, собаки. Вони їх трохи боїться, так? – Просто, щоб ти знала, тут тільки цуценята. – Ця подія була частково комерційною справою, тому в секціях зі звичайними тваринками, на кшталт кішок і собак, здебільшого дитинчата. Це сумно, але це бізнес.

            Не знаю чи то мої слова вплинули на Юкіношіту, але так чи інакше вона уникала мого погляду. – Ну, якщо це цуценята… П-просто, щоб ти знав, розумієш, не те щоб я боялася собак. Ем… мені просто… дещо некомфортно поруч із ними.

            – Як правило, це і називається "боятися собак".

            – Таке тлумачення в межах допустимої похибки.

            Невже? Ну, якщо вона каже, що з нею все гаразд, то нехай.

            – Хікіґає, а ти… віддаєш перевагу собакам?

            – Я не віддаю перевагу нікому. Не пов’язую себе з жодними ярликами. – По-справжньому стійкі не водяться з групою. Бути самому — це наче стояти проти цілого світу. Я проти світу. Майже як Стівен Сіґал. У перспективі Сіґала, я супер Сіґал.

            Проте Юкіношіта відмовилася схвалювати мою самоідентифікацію. – Може це тому, що ніхто не хоче бути пов’язаним із тобою.

            – Ага, ти права, якоюсь мірою. І мене це влаштовує, тому ходімо. – Вона дійсно мала рацію, тож я не міг сперечатися. Все, що мені дістанеться від дебатів з Юкіношітою, це рани і опіки, тому я акуратно припинив цю розмову в зародку.

            Коли я почав іти, то почув як позаду мене мурмотить Юкіношіта, – Хоча я гадала, що ти неодмінно віддаєш перевагу собакам…

            – Га? Чому? – обернувся я, щоб спитати.

            – …Ти був таким відчайдушним. – Відповідь Юкіношіти була розпливчатою.

            Коли Юкіношіта бачила, що я палко прагну щось зробити? Я міг пригадати лише один випадок, тому це, певно, він і був. Тенісний матч за Тоцуку. Це правда, того разу я горів бажанням перемогти. З усім серцем і душею кинувся допомагати Тоцуці. Тобто, він був настільки чарівним. Того дня він тремтів, наче чихуахуа, і справді як цуценя. Тому, гадаю, було би правильно сказати, що я віддаю перевагу Тоцуці. Мені, бачите, подобається Тоцука.

            Почухавши голову і подумавши: "Ну, не знаю", я відчув як Юкіношіта штовхнула моє плече.

            – Ти б не міг іти швидше?

            – Ох, окей. – Покваплений таким чином, я пройшов крізь дешеву хвіртку з написом «ЗОНА СОБАК». Територія всередині була переповнена великою кількістю кліток. Немовби два чи три зоомагазини об’єднані в один. На собак дійсно високий попит і там було багато відвідувачів. Окрім популярних невеликих порід, на кшталт чихуахуа, карликових такс, мініатюрні шиба-іну та корґі, можна було знайти ряд стандартних порід, як-от: лабрадори, ретривери, біґлі й бульдоґи. Вирощені кінологами, собаки на виставці були лише кращих порід із титулами на зразок: «Великий чемпіон», «Номінант фестивалю», «Світовий відбір» чи «Гарний вигляд», але на перший погляд важко сказати скільки авторитету містили ці найменування.

            Відтоді як ми увійшли до зони собак, Юкіношіта мовчала. Була настільки тихою, що я почав сумніватися, чи вона все ще дихає. На території довкола нас була метушня такої сили, що мовчання однієї людини виділялося, мов особливо неспокійне. Насправді, все інше було просто занадто галасливим. Зокрема, он та жінка, що верещала і клацала фотографії потоком.

            …Чекайте, то ж пані Хірацука. Вдаватиму, що не бачив її. Та ну, пані Х.… У вас же нарешті вихідний, то сходіть на побачення, чи що… Що ж, зона котів з іншого боку, тому, гадаю, ми просто підемо прямо, подумав я.

            Проте в мить, коли я про це подумав, Юкіношіта дуже тихо ахнула. Вочевидь причиною є зона, з написом англійською «ТРИМІНҐ КОРНЕР».

            – Га? Що? Вони обробляють фото? – спитав я. [12]

            – Ні, це означає, що вони доглядають за собачим хутром і чистять його, щоб зробити їхню шерсть лискучою. А ще, зазвичай, використовують англійське слово ґрумінґ. 

            Ґрумінґ, га…? Як Ґрумінґ Джяджя Ума? [13] Дуже відома манґа.

            Поки мій локомотив думок звернув на ферму чотирьох сестер Ватарай, Юкіношіта з якоюсь нетерплячістю продовжила своє пояснення. – По суті, це собачий салон краси.

            – Га? Є така штука? Звучить екстравагантно. Невже Цунайоші теж доклав до цього руку? [14]

            – І схоже тут не лише догляд, а й уроки послуху також. Чому б тобі не записатися? – Вона невимушено таврувала мене собакою, немовби це найзвичайнісінька річ у світі. Байдуже, до такого я звик.

            Коли ми обмінялись дрібними дотепами, одна особливо довгошерста карликова такса закінчила свій сеанс чистки і риссю вибігла, роззявивши пащу. Агов, а де її власник?

            – Ей, ей! Соболь! Зажди-но, ти зіпсував свого нашийника!

            Карликова такса без повідка, розпізнала крик, а тоді безтурботно його проігнорувала. І потім, немов настрахане кроленя, побігла до виходу, тобто до нас. Хоча то був собака.

            – Х-Хікіґає… т-той пес…, – Юкіношіта затиналася, сполохана і збентежена. Її очі метались по приміщенню, а руки метушились і махали у повітрі.

            …Таке не кожен день трапляється. Мене це дещо забавляло, тож я мав спокусу просто відмахнутися від неї, але було б клопітно, якби вона влаштувала сцену.

            – Сюди. – Я вхопив собаку за загривок. Мій кіт мною нехтує і завжди від мене тікає, тому я практикувався хапати домашніх тваринок. Мої тренування не були марними.

            Спершу собачка благав мене сумними очима, але тоді раптово підняв голову і почав обнюхувати та енергійно лизати мої пальці.

            Здивувавшись, я інстинктивно його відпустив. – А-а-х-х! Він мене всього обслинив…

            – Ох, дуреню. Якщо відпустиш…, – проторохтіла Юкіношіта, втративши самовладання.

            Проте собака не рвався до виходу і натомість гасав довкола моїх щиколоток, перед тим як зненацька перекотитись на спину. Він виставив животик і пихтів, висолопивши язика.

            Що з цим псом? Чи не занадто він дружелюбний зі мною?

            – Цей собака… – Юкіношіта сховалася за мою спину, крадькома зиркаючи на собачку.

            Та перестань, не думаю, що ця тваринка настільки страшна.

            – С-Соболь! Вибачте, що він вас потурбував. – Власниця підбігла до нас і миттю загребла собаку, разом з тим поспішно кланяючись. Пучок на дівочій голові трохи незграбно колихнувся.

            – О, Юїґахамо, – заговорила Юкіношіта.

            – Хва? – долинула відповідь власниці, коли та підняла голову зі здивованим виразом. Зачіска, голос, манера… То безперечно була Юї Юїґахама. – Га? Ю-Юкінон? – Її голова механічно обернулася навколо своєї осі до мене, збоку від Юкіношіти. – Г-га? Що? Хіккі? І Юкінон? – Юїґахама перевела погляд з Юкіношіти на мене і знов назад на Юкіношіту, цілковито спантеличена. – Га? Га?

            – Привіт, – привітався я.

            – Ох. П-привіт…, – відповіла вона. Між нами запала дуже дивна мовчанка. Ой-йой, некомфортно…

            Поки ця своєрідна атмосфера нависла над нами, собака в руках Юїґахами дзявкнув. Юкіношіта сіпнулася, і хоч вона не сховалася у моїй тіні, але зовсім трохи дистанція між нами скоротилася. Безсумнівно, якщо б виникла якась небезпека, вона мала намір використати мене у якості м’ясного щита.

            – …У-ух… ем… – Юїґахама м’яко гладила голову свого собаки, коли її погляд блукав простором між мною та Юкіношітою — так ніби вона вимірювала якраз те, що було між нами.

            – Який збіг натрапити на тебе тут, – сказала Юкіношіта, і Юїґахама злегка підскочила.

            – А-ага. А чому ти й Хіккі… разом? Ем… це, типу… незвично бачити вас двох разом, тойво…

            Може це через те, що ми не взаємодіяли кілька днів, але чомусь навіть із Юкіношітою, Юїґахама здавалася відстороненою. Уникаючи зорового контакту з Юкіношітою, вона міцно стискала песика в руках.

            Вона скільки завгодно могла питати чому, але насправді ми лиш випадково наштовхнулися одне на одного, так що тут нічого не відбувається. Ми з Юкіношітою тільки перезирнулися, і зрештою сказали одне й те саме.

            – Просто так.

            Юїґахама обірвала усяке подальше роз’яснення. – Ох, насправді, не беріть в голову! Забудьте — все гаразд. То пусте… Ви разом гуляєте у вихідні, тож очевидно, що відбувається, хіба ні? Зрозуміло… І чому я так і не помітила? Мені здавалося, що вловлювати натяки, це єдине у чому я вправна… – Вона насилу всміхнулась очима і силувалась повторити губами злегка хриплим: – Ах-ха-ха…

            Невже вона зараз зробила якесь дивне припущення? Тобто, невже вона думає, що ми з Юкіношітою зустрічаємось, чи щось таке? Ну, якщо хоч на мить задуматись, то одразу усвідомлюєш, що такого ніколи б не сталося. "Ми не зустрічаємось" звучатиме дещо, ну, тупо і якось ніяково, а це точно суперечить моїм естетичним почуттям.

            Непорозуміння є непорозумінням. Це не правда. І поки я знаю правду, мені цього достатньо. Мене не хвилює у що вірять інші… Чим більше намагаєшся виправити заплутаність, тим більше людей тлумачать це хибно і все стає гірше. На це я вже махнув рукою.

            Собака в руках Юїґахами заскавчав сумним "Гву-у-у?" на свою власницю. – Юїґахама пробелькотала, – Все добре… – погладивши його голову. – Т-тоді, побачимось. Я піду… – Юїґахама понурилась і, все ще з потупленими очима, почала йти геть.

            Юкіношіта її зупинила. – Юїґахамо. – Серед метушні залу її голос пролунав голосно й чітко. Той звук — єдине, що долинуло до моїх вух, немовби вся інша активність довкола нас була за невидимим бар’єром.

            Юїґахама підняла голову і автоматично повернулася до Юкіношіти.

            – Мені потрібно поговорити з тобою про нас, тому, чи не могла б ти прийти до клубу в понеділок? – спитала дівчина з парними хвостиками.

            – О… Ах-ха-ха… не знаю… чи я дійсно хочу це чути… Ем, тобто, зараз це буде трохи безглуздо, бо, типу, я все одно нічого не можу зробити…, – сказала Юїґахама, немовби їй було ніяково. Під її тихим голосом і силуваною посмішкою було очевидне ні.

            Завагавшись перед обличчям відмови Юїґахами, погляд Юкіношіти злегка опустився. На мить мені здалося, що гучність шуму довкола нас збільшилася. Серед бурхливого гамору Юкіношіта говорила нерішуче, слова мовби тікали від неї. – …Я не з тих, хто може сказати подібне без певних зусиль, але… хочеться сказати це як належить.

            – …Угу. – Млява відповідь Юїґахами не була ні відмовою, ні згодою. Коротку мить вона розглядала Юкіношіту з якимось ваганням, але майже одразу знайшла на що іще поглянути. Потім крутнулася на підборах і покрокувала геть. Ми з Юкіношітою мовчки спостерігали як вона йшла, як її крихітна, сутула фігура зникала у хвилях натовпу.

            Я запитав Юкіношіту, що була поруч зі мною, – Гей. А про що ти хочеш поговорити з Юїґахамою?

            – Ти знаєш який день вісімнадцятого червня? – Юкіношіта уважно розглядала мене, неначе це була перевірка. Її обличчя наблизилося до мого настільки раптово, що я рефлекторно відступив на крок.

            – …Ну, я в курсі, що це не вихідний.

            Виявивши, що я й гадки не маю, вона трішечки гордовито випнула груди і відповіла, – Це день народження Юїґахами… мені здається.

            – Справді? …Га? Тобі "здається"?

            – Так, її електронна адреса містить цифри 0618, але я не отримала підтвердження від першоджерела. [15] – З її навичками комунікації це не дивно. – Тому я хочу відсвяткувати її день народження. Навіть якщо вона більше не прийде у клуб Послуги… я хочу висловити їй свою щиру вдячність за все, що вона для нас зробила, – заявила Юкіношіта, делікатно опустивши погляд, вона явно зніяковіла.

            – Зрозуміло. – Завдяки її характеру і всебічній досконалості, Юкіношіту безупинно переслідувало полум’я заздрощів. Юїґахама, швидше за все, її перша подруга за весь час. Думаю, вона була щирою, коли казала, що вдячна. Хоч в її голосі були домішки смирення, вона, мабуть, не хотіла втрачати цю дружбу.

            Ах-х… Певно, це все-таки через те, що я наговорив Юїґахамі, еге? Відчуваючи деяку провину, я зиркнув на Юкіношіту. Вона це помітила і зіщулилась від певної незручності. Ох, вона либонь скаже: "Не дивись, ти мене лякаєш", чи щось таке, подумав я, переключивши увагу на дещо інше, перш ніж вона змогла би щось вимовити.

            Зі злегка почервонілими щоками, вона прокашлялась. – Агов, Хікіґає…

            – Ух-га? – Коли я обернувся, щоб поглянути їй в очі, Юкіношіта притискала руки до грудей. Думаю, той чутний ковток означав, що вона нервує. Ніби намагаючись перевести увагу зі своїх зашарілих щік, вона зиркнула на мене крізь повіки зволоженими очима. Цього було досить, аби навіть я розхвилювався.

            Юкіношіта слабко, тонко прошепотіла, немовби слова силкувалися полишити її горло. – Е-ем… не хочеш піти разом зі мною?

            – …Га?