2. Романтична комедія юності Сайки Тоцуки правильна, як і очікувалось.

 

            Двадцять хвилин потому як вчителька видала свій тиранічний указ, я був на парковці, геть збитий з пантелику.

            Юкіношіта мала рацію. Мабуть, найшвидше буде просто якось вмотивувати Юїґахаму знову приходити в клуб Послуги. Особисто я не мав особливих заперечень проти її повернення. Я вже перезавантажив наші стосунки і відновив дистанцію між нами до належного рівня. Допоки я підтримую цю дистанцію, не повинно бути ніяких проблем.

            Ну, гаразд, то що будем робити, аби Юїґахама захотіла повернутися? Не можемо ж ми просто ось так: "Гей, ану поверніть її!", накинути ласо їй на шию і поволокти, а якщо благатимемо: "Будь ласка, повертайся!" — то тоді все буде не так, як раніше. Що робити? Якийсь час я міркував.

            Але… я не знав. Чи варто мені перепросити? Хоч насправді я не зробив нічого поганого.

            Коли ми сварилися з Комачі, це завжди закінчувалося тоді, як все ще незрозуміло хто був винуватцем… Може і цього разу все буде добре і неясно.

            Без особливого виразу на лиці я енергійно чухав голову, коли голос застав мене зненацька.

            – Хачімане? О, то це ти! – Я обернувся і побачив Сайку Тоцуку, який будучи характерно сором’язливим, стояв на тлі мерехтливого ореола призахідного сонця. Просто стоячи там, він перетворював танцюючі крупинки пилу в часточки світла. Серйозно, він янголя.

            Його блиск відволік мене на мить, але я вирішив удавати крутого і спокійного. – Привіт.

            – Ага. Привіт! – Тоцука підняв руку на знак вітання, мовби намагаючись копіювати мене. Думаю, цей різкий жест для нього був скоріше ніяковим, позаяк супроводжувався сором’язливим смішком. Прокляття, він просто занадто милий, його не осилити. – Хачімане, йдеш додому?

            – Ага. Тоцуко, вже закінчив тренування з тенісну?

            Досі у своєму спортивному одязі, Тоцука поправив на спині сумку для ракетки, на мить завагався, а тоді помахав головою. – Тренування ще не скінчилося, але я маю уроки ввечері… тому пішов трохи раніше.

            – Уроки?

            Які саме уроки? Гадаю, хтось настільки милий як Тоцука міг би вчитися в Окінавській школі акторів абощо, і стати поп-айдолом. Гаразд, я куплю сотню його сідішок! А тоді, щойно я отримаю квиток на рукостискання, то десь їх продам. [1]

            – Е-ем, уроки тенісу. Бо тренування в школі це лише базові техніки.

            – Га… Значить, ти досить серйозний щодо тенісу.

            – Ц-це не аж так серйозно… Просто я це… люблю.

            – Га? Вибач, можеш сказати це ще раз?

            – Е-е… це не аж так серйозно?

            – Ні, наступну частину.

            – …Я-я це люблю?

            – Добре, цього разу я почув. – Подумки я натиснув кнопку «X» та закарбував його слова у своїй душі. [2] І блаженно зітхнув.

            – Гм-м? – Спантеличений, Тоцука нахилив голову.

            Наразі моя робота завершена. Місія виконана. – Ой, вибач Тоцуко. У тебе уроки, так? Тож ти, певно, йдеш. Тоді бувай. – Я легенько помахав йому, закинув ногу через велосипед і майже почав крутити педалі, коли відчув як мене торсають ззаду. Я зупинився, аби поглянути що то було, подумавши що мій одяг, либонь, за щось зачепився, і застав Тоцуку, який схопився за мою сорочку.

            – Е-ем… Мої уроки… починаються ввечері. Тому доти я маю ще трохи часу… Це поруч зі станцією… Пішки дуже близько… Зажди, ні, тобто… не хочеш трохи погуляти?

            – Ух…

            – Ну… якщо в тебе є час…

            Не думаю, що хтось зміг би відмовити проханню, яке було сформульоване отак. Якби пізніше в мене був якийсь підробіток, то я, мабуть, пропустив би його. А потім на роботі було би незручно, і зрештою я б звільнився. Якби це було запрошення від дівчини, то спершу я пошукав би поблизу людей, які виграли у неї парі. Але навіть якби нікого не знайшов, то відмовив би просто про всяк випадок.

            Але Тоцука хлопець.

            …Він хлопець.

            Що ж, він все таки хлопець. Яке безумовне полегшення. Коли це Тоцука, неважливо наскільки він милий зі мною, обманути не зможе, я не зачаруюсь і не освідчуся в коханні, а він не відмовить мені жорстоко й не розіб’є моє серце. Ну, якби я ходив довкола, освідчуючись хлопцю в коханні, чи ще в чомусь, то це б безповоротно зруйнувало мою репутацію.

            Годі й казати, що причин відмовлятися не було. – Пішли. Вдома мені все одно нічого робити, окрім як читати. – Мені справді було напрочуд мало чим зайнятися. Наприклад, я міг читати книги, манґу, дивитися записані аніме, грати у відеоігри, і, коли мені ставало нудно, вчитися. А ще все це неймовірно весело, що непокоїть.

            – Ох, чудесно! То… то… тоді ходімо до станції.

            – Хочеш поїхати ззаду? – Спитав я, легенько похлопавши по багажнику.

            Двоє хлопців, що їдуть разом, не настільки рідкісне видовище. Насправді таке не рідко побачиш. Ось чому, навіть якщо Тоцука сяде на багажник, міцно обхопить мою талію руками, і скаже: " Хачімане, у тебе дуже широка спина", я аж ніяк не вважатиму, що це неприродно.

            Проте Тоцука похитав головою. – Н-не варто. Я важкий…

            Але ж очевидно, що ти легший навіть за дівчину. Чи я хотів так сказати, але передумав і видав: "Добре". Тоцука не дуже любив, коли до нього ставилися як до дівчини.

            – Станція трохи далеко, але давай пройдемось. – Сором’язливо посміхнувся Тоцука і пішов на крок попереду мене. Я йшов слідом за ним, штовхаючи свій велосипед. Коли ми йшли, він часом оглядався на мене. Зробив п’ять кроків — зирк, вісім кроків і потім знову зирк. …Та ну, тобі не треба так хвилюватись. Я позаду тебе.

            Ми мовчки обминули кут парку біля Сайдзе [3] і піднялися пандусом на надземний пішохідний міст. І далі нишком поглядали одне на одного, мов парочка середньокласників на побаченні, а я так і не зміг знайти підходящий момент, щоб заговорити. То була гірко-солодка подорож. Мені здавалося, ніби я помру від прискореного серцебиття.

            Міст через шосе це дворівнева споруда з дорогою для автотранспорту зверху та пішохідним переходом під нею. Наскрізні пориви вітру розганяли вихлопи і доносили прохолодний бриз у затінок.

            – Приємне відчуття, еге ж, Хачімане? – Немовби приймаючи вітер за сигнал, Тоцука зупинився за п’ять кроків переді мною і озирнувся. Його сяюча посмішка так пасувала літній порі, що мені захотілося зробити фото і зберегти його у форматі джипеґ. [4]

            – Ага. Ідеальне, щоб дрімати.

            – Хачімане, ти ж стільки спиш під час перерв. Невже не виспався? – запитав Тоцука, хихикнувши.

            Проте, втоми це ніяк не стосується. Просто під час перерв мені ні з ким говорити та нічим зайнятися, тому я вирішив просто спати. Ось і все. – Знаєш, у Іспанії є звичай дрімати, який називається сієста. Вони відпочивають посеред дня, аби зняти сонливість і втому, підвищуючи продуктивність після обіду. Вочевидь, бізнес просто включає її в графік, як щось нормальне.

            – Ого… то ти добряче обдумав для чого тобі дрімати, га?

            – Е-е, ну, м-мабуть.

            Звісно, я взагалі не обдумував, а просто випалив щось, що звучало, ніби обдумав. Мені не вірилось, що він так легко купився. Мене це трохи спантеличило… я не міг напевне сказати, чи Тоцука повірив мені, чи він просто довірливий. Либонь друге. Мене турбувало те, що одного дня може з’явитися погана людина і обдурити його. Я повинен захистити Тоцуку!

            Пішохідний міст виходить якраз недалеко від станції. Ми пішли далі, прямо по дорозі, у звичному для нас темпі. Як тільки станція з’явилися в полі зору, хода Тоцуки сповільнилась. Здавалося, він не вирішив куди іти.

            – То куди підемо? – запитав я.

            – Ем… кудись, де ми зможемо трохи зняти стрес.

            – …У тебе стрес? – Цікаво, чому я раптом відчув себе так винувато… О, авжеж, десь в той час, коли наша родина тільки-но завела кота, стався невеличкий інцидент. Ми приділяли йому забагато уваги, і місцями він почав облізати… Може, саме тому наш кіт й досі мене недолюблює. Якщо ти занадто турботливий, домашні улюбленці та інші милі компаньйони стресують. Мені слід бути обережнішим із Тоцукою.

            – Ух, е-е, це не для мене…

            – Я не дуже розбираюся, – відповів я, – але може караоке, чи зал ігрових автоматів абощо.

            – А чим би ти хотів зайнятися? – спитав Тоцука, не в змозі обрати.

            На мить я замислився. І караоке, і зал ігрових автоматів досить хороші, щоб випустити пару. Приємно мовчки самому ставити низку пісень і, співаючи від усього серця, вкриватися легким потом. Але щойно закінчиш десь п’яту пісню, твоє горло й дух втомляться, і тоді, коли персонал приносить тобі замовлений напій, неймовірно ніяково. А потім, як тільки це скінчиться, на тебе нападає гірке відчуття: "І чим я займаюся…?"

            А ще є зали ігрових автоматів. Це ефективні місця для зняття стресу. Ну, за винятком того, що завсідники монополізують файтинги, [5] а якщо якийсь невіглас посміє приєднатися, то більш досвідчені гравці його просто знищать. Вікторини досить веселі. Нещодавно гра в онлайні стала звичною. Піднімаючись по рейтингу, дуже приємно бурмотати собі: "Хех, неграмотні йолопи!" А потім ти занурюєшся в гру Шанхай і намагаєшся завоювати Велику китайську стіну, [6] та перш ніж усвідомиш, пройде три години і ти змарнуєш свій час у найкращий із можливих способів. Після цього те саме відчуття "І чим я займаюся…?" чудесне.

            Проблема в тому, що який би шлях ти не обрав, зрештою питатимеш себе: "І чим я займаюся…?"

            У дилемі, яка нагадувала Кулінарне шоу Дотч, [7] мене змушували остаточно визначитися: караоке чи зал ігрових автоматів. Однак це Чіба, тож як можна було сподіватися, для таких випадків існувало рішення.

            – Ну, якщо підемо в Му Континент у них є і те, і те, – запропонував я. Гадаю, Му можна назвати чимось на кшталт універсального розважального закладу. Окрім караоке і залу ігрових автоматів, там був ще боулінг, більярд і навіть бар. Але позаяк він завжди переповнений людьми, там траплялися і якісь неприємні типи, тож треба було бути обережним.

            – Добре… Тоді ходімо в Му, – відповів Тоцука.

            Запрошений таким чином, я поштовхав велосипеда через станцію в об’їзд і залишив його на велостоянці Му. Ми піднялися ліфтом нагору і вирішили спершу поблукати залом ігрових автоматів. Щойно увійшли до зали, нас одразу затопило звуками нового світу, що розгорнувся перед нами: миготливе світло, тютюновий дим, який здіймався догори, і сміх, котрий відмовлявся зникати серед гамору. Перед нами був куток із кран-машинами. Я побачив парочку, в якій верещали та кричали одне на одного, маніпулюючи кігтем крана, і мені одразу захотілося піти. Прокляття, де ж хуліган, коли він потрібен? Будь ласка, прийди і побий їх. А після того, будь ласка, нехай вас усіх арештують і ви пошматуєте один одного.

            У чувака явно були важкі часи, бо той умовляв персонал посунути плюшеву тваринку, на яку він націлився. Я чув, що останнім часом їх навіть ловлять для тебе. Діти в наші дні отримують їх так легко… Ми з Тоцукою прослизнули повз них і попрямували до куточка з відеоіграми.

            – О, вау… – вигукнув Тоцука. До цього краєвиду я звик, але вочевидь для нього то було чимось новим. Перед нами були файтинги, позаду стояли настільні автомати для головоломок та маджонгу, а поміж ними шутери. [8] Справа була галерея ігор з колекційними картками. Серед усіх цих варіантів, автомати з картковими іграми, здавалося, мали найбільший натовп. Файтинги і маджонг десь посередині, а автомати з вікторинами залюднені негусто. Остерігатися треба було саме шутерів та головоломок. Часом з повітря може матеріалізуватися примарний чувак, набити якийсь скажено-високий рахунок і привернути увагу широкого натовпу спостерігачів.

            – Хачімане, а у що ти граєш зазвичай?

            – Я? Вікторини і Шанхай, мабуть. – Звичайно, я не сказав стрип-маджонг. Хай там як, якщо ми хочемо пограти у щось разом, вікторини це безпечний вибір. Моя постійна фаворитка, Магічна Академія, [9] була прямо поруч із анклавом файтингів. – Тоцуко, сюди! – В залі ігрових автоматів було гучно, тому я ще й помахав.

            Тоцука кивнув, обвив пальцями полу моєї сорочки і пішов слідом за мною. Е-е… Схоже, Тоцука тут вперше, тому, гадаю, він просто має робити так, аби не загубитися. Авжеж, в цьому немає нічого аномального. Це надзвичайно природно. Супер-природно.

            Коли ми прослизнули повз анклав файтингів, я вгледів знайомий плащ. Його власник зухвало схрестив руки, тягарці на зап’ястях визирали у нього з-під рукавів, а пучок волосся у самурайському стилі гойдався з кожним удаваним сміхом його вуст. Він і декілька інших спостерігали як хтось грає раунд, іноді перешіптуючись одне з одним.

            – Ем, Хачімане… То Дзаймо…?

            – Ні. – Перебив я Тоцуку, а він запитав мене мовчазним: Га?

            Фігура у плащі й справді була знайомою. Однак він не мій знайомий. Чувак, якого я знав, не міг осилити таку веселу соціальну взаємодію. Тобто, у нього не було друзів.

            – Гадаєш? Але мені він схожий на Дзаймокудзу…

            – Ах, ні, Тоцуко, не вимовляй його ім’я…

            – Ох-хо? Я чую голос, що мене кличе… Н-н-н-неймовірно! Та це ж Хачіман!

            Він нас помітив.

            Чутливість до звучання власного імені це характерна риса одинаків. Позаяк одинак не часто чує своє ім’я, на рідкісні випадки, коли це слово вимовляється, він реагує драматично. Джерело: я. Мене це так дивувало, що моя реакція була вкрай сміховинною, на кшталт: "Й-йо-о-ойк!" Так паршиво, коли я їду лінією Собу і оповісник каже: "Наступна зупинка, Ічіґая", щоб не відповідати мені треба себе стримувати.

            – Подумати лишень, що ми зустрінемось у такому місці! Чому ти тут? Це поле битви… Тільки ті, хто загартували себе для бою, можуть ступати сюди.

            – Е-е, мене запросив Тоцука, ось і все. – Цій надокучливій, мізерній виставі Дзаймокудзи я не підіграв. Точніше, просто її проігнорував.

            Мармиза Дзаймокудзи злегка понурилася. Ти не милий, зрозумів? – Тож, Хачімане, що за пошуки привели тебе у се місце?

            – Ох, ми просто прийшли позависати.

            – Що?! Зажди-но. Майстер Тоцука з тобою? – Погляд Дзаймокудзи спалахнув перебільшеним здивуванням і впав на Тоцуку.

            Тоцука здригнувся і сховався позаду мене. – А-ага…

            – Ох-хо. Зачекайте одну хвильку. – З підозрілим усміхом на фізіономії, Дзаймокудза побіг риссю. Вочевидь, він збирався сказати прощавай людям, з якими балакав. Менше ніж за п’ять хвилин він повернувся, химерно фиркаючи. – Ну, а тепер рушаймо далі.

            – Ух, тебе не запрошували… Взагалі-то.

            В якийсь момент Дзаймокудза вирішив що ми тріо і, певно, був надто виснаженим, аби почути мої слабкі протести. Коли він витирав піт рукавом, його плечі здіймалися.

            – Агов, Дзаймокудзо, той хлопець твій друг?

            – Ніт. Він арканабро. [10]

            – Ні, я питав не його нік. [11]

            – Гм-м? Це не нік. Його нікнейм "Попелястий Гончий Пес".

            – Фігня…

            – Пішло се від одного випадку, коли після нокауту опонента в Теккені, лузер розлютився на нього, копнув й ударив кулаком ігровий автомат, і пожбурив у нього попільничкою, але той майстерно її спіймав, що тільки змусило чувака ненавидіти його іще більше. А потім його побили. Отут в Му він постійний відвідувач. Справжнє ім’я мені не відоме, бо всі кличуть його Попелястий.

            – Ох, зрозуміло… – Ого. То була найменш корисна інформація, про яку я колись дізнавався. Не можу придумати жодного прикладу, де мені коли-небудь знадобиться знати походження Попелястого.

            – Тоді що таке арканабро? – Тоцука поставив те саме питання, що чаїлося в моїх думках.

            І ще, Дзаймокудзо, не думай, що я розумію твій жаргон. Але мені й справді не хотілося про все це знати, тому сам я не збирався питати.

            – Ну, це означає, що двом людям подобається одна й та сама гра, – відповів Дзаймокудза. – Використовують це і для назв ігор, і для географічних регіонів. Наприклад, серед арканабро, чібабро виняткові покидьки. Якось так.

            Чібабро покидьки? Але я люблю вас, чібабро. Здебільшого частину про Чібу.

            – Гм-м, то ви друзі? – спитав я.

            – Ніт, ми арканабро.

            – Хіба це не значить, що ви друзі…? – Розмова з Дзаймокудзою виснажувала. Ми обидва японці, то чому ж він не розуміє слів, які виходять з мого рота? І з якої мови оце арканабро? Гадаю, частина бро означає, що вони мають бути чимось на кшталт сім’ї? Ну, думаю, важливо лише те, що термін стосувався групи людей.

            Дзаймокудза трохи задумався над моїм питанням. – Гм-м, не знаю. Коли ми зустрічаємось, то розмовляємо, і ми переписуємось. Робимо разом вилазки за межі префектури, але… я не знаю ні їхніх справжніх імен, ні чим вони займаються, бо обговорюємо ми тільки ігри й аніме. А-агов, а ми з Попелястим друзі?

            – Це я в тебе питаю … У школі тебе так і не навчили не відповідати на питання іншим питанням?

            – Гм-м, здається правильніше буде сказати, що вони не друзі, а скоріше товариші по файтингу. На мою думку, це надійніший термін, ніж "друг".

            – Товариші по файтингу, га…? Має сенс. Гарно. – Мені дещо подобається ця фраза. Вона прибирає всю невизначеність слова "друзі". Доволі часто все має більше сенсу, якщо описувати це з точки зору функції, а не визначення. Наприклад, шлюб є зрозумілішим, якщо виразити його не з точки зору любові та романтики, а як взаємовигідні стосунки, чи наявність банкомату, чи для годиться, чи тому що вам хочеться дітей. Але, ого, банкомат. Це, бляха, жорстко.

            – Дійсно. По суті, це означає, що ми з тобою фізкультпарабро.

            – Ух… зрозуміло. – Мене не дуже хвилював цей вкрай недолугий спосіб формулювання. По суті, він каже, що серед бро старшої Собу, особливими покидьками є фізкультбро. Але, принаймні стало ясно, що ми з Дзаймокудзою не друзі, тож це добре. Якщо ми фізкультпарабро, то, що ж, оце і все.

            – Виходить, Хачімане, – сказав Тоцука, – якщо я стану з тобою в пару на уроці фізкультури, тоді я теж буду фізкультпарабро!

            – Га? З-зрозуміло… – То ми з Тоцукою не друзі… я в шоці.

            Але зачекайте секундочку. Якщо ми не друзі, тоді все ще є шанс, що ми коханці. Чудово! Ні, чекайте, це не чудово.

            – Хоча дещо вражає, що через відеоігри можна познайомитися з більшою кількістю людей, – продовжив Тоцука.

            – Гм-м. Д-думаєш? – Репліка Тоцуки вразила Дзаймокудзу.

            – Ага, я згоден, це вражає, – промовив я. – Я гадав, що ігри це більш одиночне заняття.

            – Ні, це не так. Файтинги мають національний командний турнір, який ми називаємо Рукопашка. Події там стають дуже напруженими. Одного разу, група воїнів билася разом за свого дуже хворого товариша і вийшла переможцем. То було так зворушливо, що увесь зал клекотів. Навіть моє око зронило сльозинку.

            – Це майже як Кошієн, [12] – зауважив я. Га… Як не дивно, Дзаймокудза має своє власне, фірмове товариство.

            – Ого, це так дивовижно… – Вигукнув Тоцука і сплеснув у долоні.

            Тоді Дзаймокудзу і справді почало заносити. Безугавно патякати про свою область компетенції — це погана звичка, яку ми, одинаки, маємо. – Це воістину так! Ігри — дивовижне чудо, а не просто файтинги. Спершу товариші об’єднуються, щоб втілити їх у життя, і тоді ще більше товаришів приходить, аби насолодитися ними, а потім вони формують оту групу фанатів, яка народжує творців наступного покоління. Який прекрасний цикл гри, чи не так? Одного дня я збираюся бути одним із цих творців.

            – Га? – вимовив Тоцука. – Дзаймокудзо, ти збираєшся створювати відеоігри? Ого!

            – Е-е… кхем! Мва-ха-ха-ха-ха-ха!

            Ух-х… га? – А що сталося з твоєю мрією стати автором лайт-новел?

            – Ах, це. Я відмовився від неї, – заявив він, і оком не змигнувши.

            – Чому така раптова зміна думки?

            – Пхе, бо зрештою автори лайт-новел працюють на себе. Гарантій зайнятості немає, і невідомо скільки років ти зможеш продовжувати. А найважливіше, якщо не писати, то грошей не заробиш. Це жорстко. Але працевлаштування в ігровій компанії достатньо, щоб отримувати зарплату!

            – Ти настільки жалюгідний, я щиро вражений…

            – Фе! Хачімане, не хочу вислуховувати це від тебе!

            Що ж, звісно. Його план це те ж саме, що й стати домохазяїном, аби уникати роботи. – Але ж у тебе немає навичок, аби створювати ігри.

            – Гр-рм. Ось чому я писатиму сценарій. Таким чином я зможу добре застосовувати свої ідеї та літературні таланти. У мене буде стабільний дохід, і я робитиму те, що хочу з грошима компанії!

            – З-зрозуміло… Хай щастить… – Мені вже було байдуже. Я ідіот, бо сприйняв його мрії на майбутнє серйозно, навіть якщо лиш на мить.

            – У всякому разі, Хачімане, ти прийшов сюди розважити себе, правильно? Це мої володіння, тим то покажу я тобі все, чого бажаєш. Невже тут немає нічого, у що ти охочий зіграти? – Вочевидь, Дзаймокудза подумав, що це хороший час, аби перебрати ініціативу, бо його переповнював ентузіазм. Втім, в екскурсії не було сенсу. Достатньо швидко роззирнутися довкола, аби побачити, що було в наявності, тому цей жест сміховинно зайвий.

            – О, я хочу зайти в пурікуру. [13] – Тоцука, що як і я сканував зал ігрових автоматів, показував на невеличкі фото-кабінки, в дальньому задньому кутку зліва. – Хачімане, не хочеш… зробити кілька фото он там?

            – Нащо…? Тобто, там є знак, який повідомляє, що та територія лише для дівчат і парочок. – Куточок фото-кабінок це заборонена зона для хлопців. Заходити дозволяли тільки групкам дівчат, або парочкам. [14] Ну що за дискримінація. Апартеїд сьогодення. ООН потрібно виправити це якнайшвидше.

            А тут ми, група із трьох хлопців. Ми точно не відповідали жодній з вимог.

            – А-ага, але… ми ж можемо прокрастися всередину. Чи… це дуже погано?

            – Ну, не зовсім… – Якщо він мене ось так проситиме, то відмовити може бути складніше, ніж проникнути всередину.

            – Мва-ха-ха-ха-ха! Не хвилюйся, Хачімане. Я ж тобі казав, це моя територія. Ти пройдеш, якщо будеш зі мною.

            – Що? Тобі можна так робити? Ого, ти дивовижний. Думаю, ти в цьому шариш, тому я просто дозволю тобі все владнати. – Як видно, його постійне відвідування цього залу ігрових автоматів дало плоди. Досить круто, що весь персонал його впізнає. Нічого меншого від величного Дзаймокудзи я й не очікував.

            – Лишіть це на мене і йдіть слідом за мною, – заявив Дзаймокудза, і з ним у авангарді ми відправилися до куточку пурікури. Його величну і гідну поставу переповнювала впевненість, позбавляючи нас від усяких залишків тривоги. Він просувався з гідністю, яка заслуговувала називатися величною. Нічого меншого від величного Дзаймокудзи я не очікував.

            Ми наблизилися до стійки перед фото-кабінками.

            – Агов, дітки, ви що робите? Сюди не можна заходити групі, де одні хлопці!

            – Ух-хк! Ух, ем. В-вибачте… – Як і передбачалося з імовірністю дев’ять до одного, випадковий працівник ігрового залу очевидно перешкодив нам. Нічого меншого від величного Дзаймокудзи я й не очікував.

            – Так і знав…

            – …Ах-ха-ха, ну гаразд.

            Результат доволі очікуваний, не особливо здивовані, ми з Тоцукою перезирнулися.

            Але вже за мить трапилося чудо. – Вибачте за це. Все гаразд, проходьте. – Працівник ігрового залу байдуже відштовхнув Дзаймокудзу від фото-кабінок і розчистив нам дорогу. Дзаймокудза був слухняним, мов кіт, якого підняли за загривок, і потягнули геть.

            – …Ц-цікаво чому? – Тоцука спантеличено кліпнув великими очима, але причина того, що нас пропустили, безперечно в його зовнішності.

            – …Хтозна? Менше з тим, ми тут, тож ходімо.

            – А-ага… – Хоча Тоцука і не виглядав дуже переконаним, він увійшов слідом за мною.

            Всередині зони фото-кабінок був широкий вибір автоматів. Чесно кажучи, всі до єдиного були вкриті блискітками, сердечками і словами на кшталт: краса, квітка, метелик чи стиль, та випромінювали атмосферу, подібну до чогось із токійського кварталу червоних ліхтарів. [15] А ще на шторах і стінках кабінок були розміщені фото, як зразки зображень, чи щось таке. Всі люди виглядали як моделі, і в усіх були абсолютно однакові лиця. Дуже моторошна штука. Чому у всіх цих тінейджерів однакова форма обличчя? Я не можу їх розрізнити, хіба що по зачісці чи одягу. Це синдром «одного лиця» у реальному житті чи що? [16]

            – Ого… Всі вони схожі на повій… – Через ці картинки навіть Міура здавалася скромною і стриманою, не кажучи вже про Юїґахаму. Мабуть, саме це малося на увазі під назвою "невідомий тобі світ". [17] Дуже моторошна штука.

            – Гм-м, може оця? Хачімане, тебе влаштовує оця?

            – …О, звісно. – Раптом, усі вони здалися ідеальними.

            Ми увійшли в кабінку і Тоцука повністю зосередився на читанні інструкцій. – Ум, окей. Оберіть фон… Ага, схоже так воно запускається, – сказав він і, потягнувши мене за руку, зробив кілька кроків назад.

            – Г-га? Що, почалося? І що нам тепер робити? Ах-х, не бачу!

            Зненацька, спалахнуло яскраве світло. Ох, то Тієн Шінхан не єдиний, хто може використовувати Сонячний спалах. Отже, його можуть використовувати і Ґоку, і Пурікура? [18]

            – Ще раз! – заявив млявий електронний голос, і мої сітківки згоріли ще декілька разів. Тієн Шінхан, ми позичили твій прийом!

            – Усе-е-е готово! Вийдіть з кабінки і прикрасьте ваші фото!

            – Прикрасити, га…? – промовив Тоцука. – І що ж нам намалювати? – Ми розсунули занавіски кабінки і підійшли до терміналу розмальовки. Зворотній відлік на екрані показував час, який у нас залишився на прикрашання. – Підтвердьте, що це ваше фото… Добре… – Тоцука відкрив фотографію і вона вискочила на екрані. – Ой-йой! Невже це привид на фото?! – Він так здивувався, що вхопив мене за руку.

            Йой, т-ти налякав мене. Заспокоївши своє розшаліле серце, я глянув на це, так зване, фото з привидом і, дійсно, в кадр потрапила частина мстивої людської фізіономії.

            Чекайте, то ж Дзаймокудза.

            Намагаючись знайти його, ми знов розсунули занавіски і він чапів там унизу.

            – Ох, то це був ти, Дзаймокудзо. – Полегшено зітхнув Тоцука.

            – Що ти робиш…? – спитав я.

            – Хех-гем. Я проник в оцю територію навкарачки, щоб мене не змогли помітити. А ти, здавалося, так зблизився з майстром Тоцукою, що я подумав зіпсувати фотографію раптовою появою! Як тобі таке?! Я обернув твої кохані фото в ніщо інше як розчарування!

            – Гей, хіба тебе не засмучує казати таке про себе?

            – …Хех, такий мізерний рівень смутку я подолав ще під час продажу фото з екскурсії класу. Дівчата плакали лише через те, що я потрапив на їхні фотографії.

            Йой, у нього є кілька серйозних емоційних мін… – Ох, Ум, ну. В-вибач, Дзаймокудзо.

            – О, про це не хвилюйся, – промовив Дзаймокудза, але тихенько витер сльози з кутиків очей.

            Хоча, то не його провина. Передусім звинувачуйте того, хто вирішив продавати фотографії. – Все одно, той продаж фото не приносить нічого, крім страждань. Треба скасувати всю цю систему. Іноді, коли потай купуєш фото дівчини, що тобі подобається, всі про це дізнаються, і тоді до тебе ставляться як до покидька.

            – …Ц-це гидко навіть для мене, – зауважив Дзаймокудза.

            – Х-Хачімане… в-відтепер ми робитимемо багато фото разом, гаразд? Я старатимусь бути з тобою стільки, скільки зможу. – Хутко підхопив Тоцука, аби мене втішити.

            Н-невже це так дивно…? Але я гадав, що це цілком нормально для середньокласника…

            Тим часом, час розмальовки вийшов, і фото надрукувались.

            – Ми виглядаємо такими блідими… – сказав Тоцука.

            – Ці фільтри справді вражають…

            – Авжеж. Але бачити як ти ось так сяєш воістину лячно, – прокоментував Дзаймокудза. – Виблискуєш ти дуже героїчно, лиш очі твої зіпсовані й аморальні…

            Що ж, це фото, схоже, є уроком того, як надмірне світло може вибілити об’єкт. Надмірна яскравість навіть раптову появу Дзаймокудзи змінила на чисто-білий. А Тоцука дуже вже схожий на гарненьку дівчину, стати якою могла б помріяти будь-яка справжня жінка.

            – Добре, ось тримайте. Це твоє, Хачімане. – Тоцука спритно розрізав фото і вручив їх нам. – І для тебе теж, Дзаймокудзо.

            – Ф-фва-а? М-мені можна це взяти?

            – Гм-м? Аякже. – Посмішка на обличчі Тоцуки сяяла яскравіше, ніж спалах фото-кабінки.

            Дзаймокудза слізливо відповів. – Е-гм. У-у такому випадку я приймаю. – Він взяв фото якомога обережніше, з насолодою їх роздивляючись.

            Я теж глянув на невеличкі глянцеві папірці в своїх руках. Як видно, Тоцука заледве встиг оформити кілька фото, перш ніж час розмальовки вичерпався, бо тільки три фотографії мали якийсь напис. На одній з фотографій писало: Фізкультпарабро, злегка заокругленим почерком Тоцуки. Гадаю, йому сподобалася та назва…

            Була іще одна, на якій писало: Найкращі друзі!

            – Гм. Але такий опис не пасує мені й Хачіману, – сказав Дзаймокудза.

            – Ні, не пасує, – погодився я.

            – Справді? – Тоцука запитально нахилив голову. – А здається, що пасує.

            – Насправді, я з тих, кому більше до вподоби Стрічка, – сказав я. [19]

            – Дійсно. Особливо величною є Кодочя, – відповів Дзаймокудза. [20]

            – Ага, кінець манґи справді чіпляє.

            – Що? Аніме явно краще.

            Дзаймокудза і я одночасно цикнули язиками і гарячково перезирнулися.

            – Що ти зараз бовкнув? – запитав я.

            – Ти мене чув.

            Поки ми були зайняті змаганням у витрішки і готувалися до неминучої війни, Тоцука хихикнув. – Ви й справді найкращі друзі.

            – Авжеж, ні…

            – Ба-гм-м! Згоден.

            – Ну, менше з тим. Прямо зараз у Тоцуки на обличчі по-справжньому мила посмішка, тому я тебе пробачу. Послухай, в понеділок я принесу манґу, тому ти краще її прочитай, а тоді напиши мені вибачення.

            – Пхе. Тоді я теж принесу дівіді, тож приготуйся писати доповідь. – Фиркнувши, Дзаймокудза обернувся і всунув фото, що було в його руці, у свій гаманець. – Ух-х, Хачімане, якби ти не зчинив таку суєту, то ми б мали час розмалювати фото. Нам вдалося зробити лише два. Аби спокутувати свої гріхи, наступного місяця тобі краще обрати волейбол. Якщо ти цього не зробиш, я залишуся один.

            – Ух, не хочу займатися бігом, і я все одно планував обирати волейбол. Почекай.. два? – Хіба? Я вже хотів перевірити, коли відчув як мене смикнули за манжету сорочки.

            І побачив Тоцуку, який, приклавши палець до губ, видав "Цс-с!". Він тихенько розгорнув пальці і показав останнє фото з написом на ньому. Там було написано: Хачіман і Сайка. Це трохи ніяково. Насправді, для мене це занадто. Дзаймокудза тепер, певно, заздрить.

            – Ох, вже пізно. Я маю йти, – сказав Тоцука.

            – Точно, твої уроки. – О, авжеж. Він прийшов сюди вбити час перед уроками. Враховуючи, що це не надто його підбадьорило, мені було дещо прикро.

            – Тоді я піду. Схоже тобі вже краще.

            – Га?

            – Бо ти був понурим останнім часом. Я хотів тебе підбадьорити.

            – Тоцуко… – Тепер, коли він це зазначив, здається я пригадав, що зранку Комачі говорила те саме. Здебільшого, моя молодша сестра дивна, тому я не дуже звернув увагу, але Тоцука має здоровий глузд, тож якщо він каже те саме, це причина для занепокоєння.

            – Насправді, я не знаю, що сталося, але… Хачімане, мені найбільше подобається, коли ти є звичайним собою. – Перевіривши час на мобільнику, Тоцука сказав, – Бувайте, потусуймося потім іще раз! – і помчав. Прямо перед тим, як зникнути із поля зору, він обернувся і широко помахав мені. У відповідь я підняв руку так само високо.

            – Пхе. Майстер Тоцука дуже добрий, хоча користі в тому, щоб бути добрим до тебе немає.

            – Га? Що то було? Ти все ще тут? І не хочу чути цього від тебе.

            – Ба-гм-м. Від свого товариша, майстра Тоцуки, нічого меншого я не очікував. Він гідний захоплення.

            – …Думаєш ви з Тоцукою друзі?

            – Га? А-а ми не…?

            – Не знаю. Не бісися лише тому, що я таке припустив. – Останнім часом Дзаймокудза дуже часто виходить з образу. З ним все добре?

            – Ох, агов! Що ви робите? Ви знаєте, що вам не можна там бути! – долинув неформальний і дурнуватий крик працівника ігрового залу.

            – Ух-х, на жаль, я повинен відступити! Прощавай! Мон дью!

            – Мені здається, це означає не те, що ти думаєш…[21]

            Після дебільного діалогу, ми з Дзаймокудзою побігли з місця злочину. Краєм ока я бачив як персонал наздоганяє Дзаймокудзу.

            Тоцука мав рацію. Занурюватись у роздуми і переживати — це не дуже схоже на Хачімана Хікіґаю. Мій стиль — просто забити на все, що є достатньо поганим, аби через це переживати. Не сумнівайся. Просто поводься так, ніби нічого не сталося. Змінювати своє ставлення лише тоді, коли щось сталося, це нещиро і неправильно.

            Перш ніж дістатися до свого велосипеда, я всунув глянцевий папір, який мав у руці, до гаманця. Куплю рамку, чи щось таке, і десь поставлю.