Саме так Шідзука Хірацука розпочинає нове змагання.
Моя романтична комедія юності неправильна, як і очікувалось. Том 3
Я пожбурив на стіл стос тарабарщини, достатньо товстий, аби конкурувати з Сувоями Мертвого моря. – Що це в біса таке?
Почати свій день із читання рукопису, що викликає моторошні дрижаки по спині, було помилкою. Джерелом мого неспокою та дежавю, звичайно що, був чорновик сиквелу Дзаймокудзи. Дзаймокудзо, перш ніж писати продовження, закінчи першу книгу.
Чорновий текст, певна річ, незв’язний. Протирічь багато навіть на стадії планування, а весь твір заплутаний. Єдине, що подобалося в цій історії, це відчужений мечник, який слугував у ній головним героєм.
Самотність панує понад усім. Справжні герої не потребують друзів.
Бути неприступним — це бути сильним. Не мати зв’язків означає нічим не дорожити. "Щось захищати" лиш евфемізм, що позначає прогалину в броні. У грецького героя Ахіллеса була п’ята, а могутній воїн-монах Бенкей Мусашібо мав свого сюзерена. [1] Якби не їхні слабкості, історія запам’ятала б їх як переможців.
Отже, найсильніша людина — це хтось невразливий, хто нічим не дорожить і не має зв’язків з іншими. Тобто, я.
Єдина реалістична частина цього мотлоху — це самотність самозваного надпотужного мечника. Решта — фігня, тож напишу-но я на ньому червоною ручкою: Ф І Г Н Я… Ось так.
Я насолоджувався почуттям добре виконаної роботи, в той час як моя молодша сестра, Комачі, закінчила готувати сніданок. Обоє наших батьків працюють і вже пішли з дому, тому в їдальні були тільки ми з Комачі. Накриваючи стіл на двох, моя сестра була вдягнена у фартух. Гей, зажди, не носи фартух з майкою та шортиками. Виглядає, ніби під ним ти гола.
Переді мною були золотаво-коричневий скон і кава. Було там також і кілька банок джему. Запах добре підсмаженого скону і аромат, який піднімався від вишуканої, бездоганної кави, танцювали разом в гармонійній сюїті перед барвистим асортиментом солодкого джему. Для мого ранкового голоду то була сюїта претті кюре. [2]
– Дякую, що приготувала це, – сказав я.
– Угу, з’їж усе~. Я теж почну їсти!
Ми вдвох склали долоні, а потім Комачі незначним манірним рухом піднесла скон до рота. – Сніданок сьогодні доволі вишуканий, еге? Типу англіяцький, зі сконами і таким іншим.
– Що це в біса за англіяцький? Твій новий силовий прийом?
– Ні, це означає "супер по-англійськи".
– Ти серйозно? Я думав, що це називається "британський".
– Ох, брате. "Британ" це не країна.
– В міжнародному плані, Англія відома як Велика Британія, чи Сполучене Королівство. Ось чому, якщо хочеш сказати "в англійському стилі", ти кажеш "британський". Тепер ти знаєш більше.
– Н-не треба мені твої бридні! То лише один із тих псевдоангліцизмів, що придумали японці! [3] Як Ґрейт Ґітаю!
Не думаю, що Ґрейт Ґітаю це псевдоангліцизм. [4] Ігноруючи непереконливе пояснення Комачі, я підтягнув до себе згущене молоко. До речі, якщо додати згущене молоко в звичайну каву і приготувати напій у стилі кави MAX, то це буде називатися "чібинська" кава. А баскетбольне аніме, яке зніматимуть у найближчий час, називатиметься «Баскетбольський». [5] Е-е. Напевно. – Та менше з тим, мені здавалося, що англійці п’ють чорний чай, – сказав я.
– Знаю, але ж, брате, ти більше любиш каву. Тому, думаю, це заслуговує більше Комачі-балів.
– Ага, може ти й права. Хочеться, щоб така система балів була справжньою… Все було би дуже легко зрозуміти, – відповів я. Безперечно, життя було би простішим, якби «так», «ні» та рейтинги прихильності були зрозумілими і відкрито демонструвалися. Якщо хтось сказав тобі тверде "ні" разом із числовим доказом, що підкріплює цей факт, то ти не плекатимеш жодних ілюзій, ніби тебе потай люблять, а отже тобі буде неважко відступитися. Вже тільки це буде милосердям, що врятує багатьох бідолашних хлопців.
Коли я сьорбнув саморобної кави MAX, Комачі впустила скон і той плюхнувся. Бліда, мов простирадло, вона затремтіла, наче листочок. – Б-брате, ти дивно поводишся…
– Що?
– Ти дивно поводишся! Зазвичай, коли я таке кажу, ти стаєш дуже в’їдливим і непривітним, і поводишся, ніби я тебе дратую, але саме так я розумію, що ти мене любиш!
– Це ти тут дивна. – Наскільки ж ти гіперчутлива до таких деталей?
– Ну, жарти жартами, – почала Комачі, але позаяк я непевний скільки насправді було жартом, мене це дещо лякало. Якщо моя сестра з тих порочних осіб, яким подобаються хлопці, що принижують, то я вже й не знаю, як до неї ставитися. Може, буду просто її ігнорувати, й щоденно накопичувати ці Комачі-бали. Які перекручені стосунки між братом і сестрою.
– Останнім часом, брате, ти сам не свій. Якийсь байдужий… Хоча в тебе і без того ніколи не було багато амбіцій… Ох, і в тебе цей гнилий погляд в очах… Певно, вони теж завжди були такими. О, знаю! Таке враження, що всі твої жарти недолугі… якими вони є вже давно. М-м… Щось точно неправильно!
– Ти хвилюєшся чи ображаєш мене? Вибери одне. – Ніяк не визначу, чи це вона мене любить, чи ненавидить. – Ну, останнім часом волого. Через це все гниє швидше. Включно з очима і характерами.
– Ох-х, оце зараз було досить дотепно!
Перед обличчям такої щирої оцінки, я трохи збадьорився, досить гордо фиркнуши. Заждіть. Тепер, коли я про це подумав, а чи не було то і справді дещо невдало? – Але, знаєш… в червні дуже багато клятої комашні. Чому літом немає комаштак? [6]
– Оцей поганий.
– Н-невже… – Стандарти каламбуру в Комачі були напрочуд строгими. Було на диво прикро спостерігати, як мій тріумфально виголошений дотеп розгромили. Я трохи розумію, як почувається пані Хірацука.
Думки про пані Хірацуку, нагадали мені, що треба йти до школи. Якщо спізнюся, вона дасть мені ще більшого прочухана. Я змив рештки сніданку своєю чібинською кавою і озвався до Комачі. – Я вже йду.
– Ох! Біжу! – Набивши сконом повні щоки, немов бурундук, вона почала безтурботно роздягатися. Ну серйозно, припиняй тут перевдягатися.
– Я піду першим.
З протяжним "Добре-е-е!" від Комачі у мене за спиною, я пройшов крізь вхідні двері, в характерне вологе повітря сезону дощів. Я не міг пригадати, щоб бачив таке блакитне небо з дня екскурсії до місця роботи.
***
Будівлю школи огорнула щільна атмосфера вогкості. Від ранкового поспіху вхід кишів учнями, що робило цю місцину дедалі більш задушливою і некомфортною.
Існує тенденція уявляти одинака, що ховається у темному закутку, але насправді, як постійний одинак нашого класу, я тримався велично й гідно. Так що, я око циклону, єдина, ізольована повітряна яма в школі.
У такій вологості, при тридцяти шести градусах за Цельсієм, люди з купою друзів, напевно, страждають в отій тисняві протеїнів. Під час сезону дощів та влітку одинакам незвично комфортно. Вони можуть вести добре вентильоване життя у школі.
Біля входу я перевзувся у змінне взуття, підняв голову і побачив знайоме обличчя.
– Ох… – Юїґахама скидала лофери і, з розгубленим виразом обличчя, уникала мого погляду.
Я привітався з нею, як і завжди, не відвертаючись. – Привіт.
– …Ох, привіт. – Після того ми не розмовляли. Вона поправила сумку на плечі, а потім по холодному лінолеуму підлоги відбилося димінуендо кроків однієї персони, що віддалялася.
Навіть після закінчення вихідних, між мною та Юїґахамою все ще була незручність, і це вже тривало понад тиждень. Перш ніж я усвідомив, знову настала п’ятниця. Вона не віталася зі мною отим надокучливим привітанням зранку, не супроводжувала мене до класу, і я повернувся до свого старого, спокійного життя.
Добре. Файно. Мені вдалося повністю перезавантажити наші стосунки.
Одинаки, за натурою, нікого не обтяжують своїм існуванням. Уникаючи складних ситуацій з іншими, вони не завдають шкоди. Ми напрочуд екологічно чисті, свідомі та доброчесні створіння.
Повернувши наші стосунки на самий початок, я відновив внутрішній спокій, а Юїґахама звільнилася від боргу переді мною і тепер може повернутися до свого колишнього, нормального життя. Не думаю, що це було помилкове рішення. Ні, я мав рацію. Тобто, у неї немає причин почуватися зобов’язаною лише тому, що я врятував її собаку. То була проста удача, цілком випадковий збіг обставин. Як-от знайти гаманець і віднести його в поліцію, чи поступитися своїм місцем літній людині у поїзді — отакий рівень доброчинності. До того ж, це така річ, якою можна потай хизуватися перед собою, наприклад: Капець, я тільки що зробив таку добру справу! Тепер я несхожий на усіх цих обмежених придурків. Я справжній чоловік! Їй не треба мучитись через просту випадковість, а ще менше їй треба почуватися відповідальною за те, що я почав старшу школу як аутсайдер, позаяк це однаково було неминуче.
Ось чому тепер справа закрита. Наші взаємини повернулися до заводських налаштувань, і тепер ми обоє можемо повернутись до норми. Життя перезавантажити не можна, але стосунки — можна. Джерело: я. З мого класу в середній школі я не спілкувався ні з ким… Почекайте, це не перезавантаження. Це видалення. Хе-хе.
***
Нудний шостий урок закінчився. Я був старанним і порядним учнем, тому в класі ні з ким не розмовляв, та проводив час у тиші.
До речі, шостим уроком було усне мовлення, тому мене практично змусили розмовляти англійською з дівчиною, що сиділа поруч. Але якраз коли ми мали почати, вона стала гратися мобільником. Я думав, що учитель, який патрулює, спіймає нас, але завдяки моїй класовій навичці «Затьмарення», [7] я уникнув виявлення. Непогано, Хачімане.
Але, тойво… коли ж цей ефект статусу пройде? Навіть після завершальної класної години, ефект досі зберігався, і поки я тихо пакував свої речі, мене взагалі ніхто не помічав. Що за чортівня? Я шпигун, чи що? Ой, бляха. За мною може шпигувати СІА. Але якщо прийде АІС і помилково завербує мене, то я буду хорошим хлопчиком і зроблю ще одну ову для «Тенчі не потрібен!». [8]
Щойно в моїй голові виникли такі думки, я почув шум, що розпускаючись у мене за спиною, немовби говорив мені: Ось що таке старша школа! Діти в спортивних клубах, які неквапливо готувалися до тренувань, дудоніли і скаржились на старших членів клубу, чи своїх кураторів. У мистецьких клубах базікали і посміхалися одне одному, ніби питаючи щось на кшталт: А що ти сьогодні приніс на перекус? А ті, що були в клубі "просто йду додому", бубоніли про свої плани позависати після школи.
З-поміж натовпу один голос був особливо гучним і крикливим. – Я так заздрю чувакам з футбольного клубу. Їхнього куратора сьогодні немає. – Мій погляд випадково простежив за звуком і я побачив Хаяму, що балакав у колі сімох хлопців та дівчат. Невдоволена репліка була від Ооки, незайманого пристосуванця з бейсбольного клубу.
Хлопець Ямато, з команди реґбі, кивнув на знак згоди, а блондин-гульвіса, Тобе, зрозумів і озвучив думку. – Чуваче, це смішно. У вас все ще клуб. Капець. І що будем робити? Що ми взагалі будем сьогодні робити?
– Хоч би там що, я в ділі. – Набираючи щось на телефоні правою рукою, а лівою накручуючи свої сверлоподібні локони, Міура скинула планування на Тобе, немовби зовсім незацікавлена тим, що він говорить. З Ебіною та Юїґахамою по боках, королева класу, як завжди, панувала над усіма.
Тобе запалився неочікуваним завзяттям до завдання. – О! Тоді чому б нам не піти в «Тринадцять і Один»? Хіба не хороша ідея?
Міура зробила паузу і потім, клацнувши мобільником, закрила його. – Га? Ні.
… Я думав тобі хоч би що. Подумки я рефлекторно перебив їхню розмову. Ось як самітники день за днем відшліфовують свої дотепні репліки. Мої очі переметнулись на Міуру та її групку. Юїґахама була серед них, і тоді наші погляди зустрілися. Хоч ми визнавали існування одне одного, робили ми це без слів.
– ……
– ……
Якби мені треба було придумати аналогію, то це як, коли на станції поруч із твоїм будинком бачиш якогось однокласника з середньої школи, що чекає на пероні неподалік, через один вхід до вагона. Коли помічаєш його, ти такий: "Ого, Оофуна…", а він такий: "Ох… Нагадай-но хто ти? Х… Хікі… А, пофіг". Отака ситуація. Та ну, чувак, не кидай спроб пригадати мене.
Ох, але, цей… не те щоб той хлопець взагалі не міг згадати хто я. Це просто моя пам’ять надзвичайна. У мене кращий інтелект. Одинаки напрочуд майстерні у запам’ятовуванні імен. Можливо це тому, що ми трусимось, мов у пропасниці, думаючи: І коли ж зі мною заговорять?
Наскільки ж хороша моя пам’ять? Одного разу я покликав дівчину на ім’я, хоча ніколи з нею не розмовляв, і її лице скривилося від страху, мовляв: Звідки він знає моє ім’я…? Моторошно…
Що ж, годі про мене. По суті, ми з Юїґахамою пара першокласних фехтувальників, які візуально оцінюють дистанцію між собою. Енергетика в повітрі шепотіла: У цьому матчі… хто зробить перший крок, той і програє!
Специфічну напругу розвіяла Міура. – А ходім-но в боулінг, – раптом запропонувала вона.
Це спонукало Ебіну кивнути. – Зрозуміла! Кеглі це звабливі нижні.
– Ебіно, стули писок. І витри носа. Спробуй вдавати нормальну, – роздратовано шпигнула вона, простягнувши серветку іншій дівчині.
Міура на диво хороша, подумалось мені, але вам треба знати, що ті серветки рекламують секс по телефону, і це трохи дивно.
– Боулінг… Бляха, звучить дуже весело! Насправді, навіть не знаю, чим би іншим зайнятися! – Погодився Тобе.
– Скажи? – Самовдоволено потягнула свої локони Міура.
Однак, схоже Хаяму це не дуже зацікавило, і він прийняв задумливу позу. – Але ж ми ходили минулого тижня… Чому б нам не пограти в дартс? Ми давно не грали.
– Якщо Хаято цікавить саме це, тоді так і зробімо!♪ – Міура одразу ж все перевернула. Це що, гра Концентрація? [9]
– Тоді пішли. Я навчу всіх, хто не вміє, тому кажіть, якщо вам потрібна допомога, – запропонував Хаяма, встаючи зі свого стільця і йдучи геть. Міура, Тобе і Ебіна, встали за ним, як і належить, але Міура помітила, що один член групи відбився. Вона обернулася і гукнула до неї. – Юї! Ти чим зайнята? Ми йдемо!
– … Га? Ох… т-так! Іду! – Юїґахама, чия роль у обговоренні дотепер була пасивною, в паніці схопила свій ранець. Вона вскочила на ноги і помчала до дверей, але коли проходила повз мене, її хода на мить сповільнилася. Вона, мабуть, мала внутрішній конфлікт. Піти за Міурою та її друзями, чи зайти в клуб Послуги. Ну, вона хороша людина. Їй не треба хвилюватися через нас.
Хоч я і сказав, що їй не треба про це хвилюватися, та коли хтось постійно залишається у твоєму полі зору, починаєш тривожитися. Погано Хачімане, погано. Одинаки категорично не повинні завдавати клопоту іншим. Я маю швидко покинути приміщення. Хачіман Хікіґая відходить круто. [10] Наскільки я крутий, питаєте? Достатньо крутий, щоб записувати все, що я дізнаюся на касетний магнітофон. [11]
КРУТО! КРУТО! КРУТО!
Я рішуче проігнорував Юїґахаму і тихо вийшов з класу.
***
На четвертому поверсі спецкорпусу, в кімнаті клубу Послуги, Юкіно Юкіношіта перебувала на своєму звичному місці в кінці приміщення зі стандартною для неї, крижаною поведінкою. Єдине відхилення полягало в тому, що її чтивом була не книга, а модний журнал. Цікаво. А щодо ще однієї виняткової зміни, то це була її літня форма. Поверх блузи в Юкіношіти був не піджак, а приписаний літній жилет. Приписаний звучить як синонім до слова "убогий", але на Юкіношіті форма була мов ковток свіжого повітря і, як не дивно, ще більше покращила її зовнішній вигляд.
– Привіт.
– …Ох. Це ти.
Юкіношіта стисло зітхнула і одразу ж опустила погляд на глянцевий журнал.
– Е-е, а ти можеш не поводитись як ота дівчина, коли її місце виявилося поруч із моїм? Фактично, це справжня образа. – Великі шкільні заходи не єдине родюче поле страждань. Насіння травми можна посіяти і в цілком випадкові, звичайні дні. Насправді, чим менш особливим є інцидент, тим більш щирі емоції за ним стоять, і тим неприємніші спогади. Щомісячний розподіл місць найкращий цьому приклад. – Я не робив нічого поганого, то чому ж почувався, наче ситуація сталася з моєї провини? Ми тягнули соломинки. За те, що її посадили біля мене, вона має проклинати власну невдачу.
– То ти визнаєш, що місце поруч із тобою найгірше.
– Я такого не казав. Зараз ти лише проєктуєш власну упередженість.
– Перепрошую. Підсвідомість лякає, чи не так? – зазначила Юкіношіта і посміхнулася.
Проте, той факт, що вона зробила це інстинктивно, ще більш образливий.
– То просто була обмовка, не думай про це занадто багато, – сказала вона. – На мить мені здалося, що ти Юїґахама.
– О, невже? – Не дивно, що Юкіношіта буде таке припускати. Юїґахама не показувалася в кімнаті клубу вже декілька днів. Юкіношіті, мабуть, хотілося знати чи таки прийде сьогодні інша дівчина.
– Позавчора їй довелося відвести свою тваринку до ветеринара, а вчора вона мала виконати кілька доручень від батьків…, – тихо пробурмотіла Юкіношіта в екран свого мобільника. Ймовірно, там було якесь повідомлення від Юїґахами. Повідомлення, до якого я був непричетний.
А Юїґахама взагалі сьогодні збиралася приходити в клуб? Якщо вона прийде, то думаю, буде поводитися так само, як тоді вранці. Щойно ситуація звернула на цей шлях, я дуже добре розумію чим усе скінчиться. Обидві сторони, чомусь, просто тримають дистанцію, а потім, чомусь, взагалі припиняють взаємодію, а тоді, чомусь, більше ніколи не бачаться одне з одним.
Джерело: я. Ось так я втратив зв’язок зі своїми однокласниками з початкової школи, середньої школи, і взагалі з усіма. Зрештою, теж саме, мабуть, станеться і з Юїґахамою.
У клубі було тихо. Тишу порушував лише незначний шелест сторінок журналу Юкіношіти. Тепер, коли я про це подумав, останнім часом тут було доволі гамірно. Спершу були тільки ми з Юкіношітою в безперестанній тиші, яку обривав лише періодичний обмін уїдливими репліками. Хоч в клубі я був заледве місяць чи два, тиша вже відчувалася, мов давно зниклий друг. Поки я вдивлявся у простір біля дверей, Юкіношіта заговорила, немовби змогла відгадати мої думки.
– Якщо думаєш про Юїґахаму, то вона сьогодні не прийде. Вона щойно надіслала мені повідомлення.
– О-ох… Не те щоб я хвилювався за Юїґахаму, чи щось таке!
– Чому ти сказав це таким бридким тоном голосу?
Відчувши полегкість, я натомість переключив увагу з дверей на Юкіношіту.
Юкіношіта легенько, тихо зітхнула. – Мені цікаво, чи Юїґахама має намір знову приходити.
– Чому не спитаєш? – Юкіношіта і справді з нею переписувалася, тож якщо вона запитає, то повинна отримати відповідь.
Однак Юкіношіта кволо похитала головою. – Немає сенсу питати. Якщо спитаю, вона неодмінно відповість, що прийде. Гадаю, вона прийде… навіть якщо не хотітиме.
– Ага, мабуть…
Ось такою дівчиною є Юї Юїґахама. Вона ставить в пріоритет все інше понад власні почуття. Ось чому вона розмовляє навіть із одинаками і якби Юкіношіта їй написала, вона б знову прийшла. Але то лише доброта і жалість. Для неї це не більше, ніж зобов’язання. А для хлопців з невеликим досвідом цього більше, ніж достатньо, щоб отримати хибне уявлення, на кшталт: "З-заждіть… невже я їй подобаюся?", і це проблема. Ну просто має бути додаток, який автоматично перетворює повідомлення від дівчат на жорстку і формальну японську. Тоді я міг би не плекати надій. Чекайте, це й справді може продаватися…
Поки я фантазував про свої схеми швидкого збагачення, Юкіношіта, пильно роздивляючись мене, поринула в тишу. Постійна увага від такої бездоганної постаті змусила моє серце калатати… від страху. – Щ-що таке?
– Між вами з Юїґахамою щось сталося?
– Ні, нічого, – не вагаючись, відповів я.
– Не думаю, що Юїґахама пропускала би клуб через нічого. Ви посварилися? – наполягала вона.
– Ні… я так не думаю. – Як виявилось, мені забракло слів. Але я не брехав. Радше, я просто не знав, чи вважається це за сваркою, чи ні. Перш за все, ми не достатньо близькі, аби конфліктувати. Одинаки це пацифісти. У нас навіть не "відсутність опору", а "відсутність контакту". Мовою історичних термінів, ми убер-Ґанді.
Єдині сварки, що мені знайомі — між братом і сестрою, а то було коли я вчився у початковій школі. Вони завжди закінчувались тим, що Комачі кликала тата і спустошувала мої очки здоров’я до нуля. [12] Я пробував викликати її на двобій, коли тата не було поблизу, але тоді з картки-пастки з’являлася мама і я все одно програвав. Я вислуховував лекцію, а потім ми сідали за стіл разом вечеряти, і сварка між братом та сестрою закінчувалася полюбовно.
Поки я мовчки поринав у спогади, Юкіношіта знов заговорила, немовби чекала слушного моменту. – Юїґахама легковажна і нескромна, вона бездумно каже все, що спаде на думку, безцеремонно вторгається в особистий простір, завжди намагається уникати конфлікту ніяковим сміхом, і вона доволі галаслива…
– Звучить, ніби це ти з нею посварилася. – Якби Юїґахама все це почула, вона б, певно, розплакалася.
– Дозволь я закінчу. В неї багато недоліків, але… але вона не погана дівчина.
Після такого довгого переліку недоліків, я взагалі сумніваюся, що питання полягало в тому погана вона чи ні. Проте, коли я побачив як Юкіношіта опустила вії і зашарілася, закінчивши речення ледве чутним бурмотінням, то зрозумів, що це була її найвища похвала. Якби Юїґахама це почула, вона б, певно, розплакалася… з радості.
– О, розумію. Не те щоб ми прям посварилися. Для такого рівня конфлікту із кимось потрібно бути достатньо близькими. Тому це була не стільки сварка, скільки… – чухаючи голову, я підбирав слова.
Юкіношіта спокійно приклала руку до підборіддя і прийняла задумливу позу. – Суперечка?
– Ага, типу того, але, думаю, це не дуже підходить. Не в яблучко, але наче близько.
– Тоді війна?
– Все ще ні. І стає холодніше.
– Кровопролиття?
– Ти чула, що я тільки-но говорив? Тепер ти дуже далеко. – Чому вона загострює конфлікт? Мислила вона моторошно, як Ода Нобунаґа. [13]
– Тоді… ви не порозумілися.
– Ага… щось таке. – Саме так. Наші стосунки це швидкоплинна зустріч двох осіб, які розминулися, прямуючи вулицею в протилежних напрямках. Як ота штука, котру ти використовуєш, аби отримати мапу Масаюкі. [14]
Колись у середній школі я використовував Стрітпас, і весь клас настрашився, мовляв, хто цей чувак 8ман? [15] Я дійсно хочу, аби в портативних іграх припинили додавати багатокористувацьку комунікацію. Я не проти онлайн матчів і подібного, але гра заснована на взаємодії з гравцями поблизу, це безперечно вбивця одинаків. Завдяки тому тренду, я не зміг еволюціонувати покемона і завершити свій покедекс. [16]
– О? Отже, з цим нічого не поробиш. – Юкіношіта тихо зітхнула і закрила журнал. Хоч слова були незворушними, у всьому іншому її реакція квола і поступлива. Після того вона не ставила жодних запитань, і ми спромоглися підтримувати звичну між нами прірву.
Думаю, ми з Юкіношітою маємо дещо спільне в тому як ми тримаємо дистанцію. Ми брали учать в пустих балачках чи дискусіях на певну тему, але рідко торкалися нашого особистого життя. Ніколи не ставили одне одному питань на кшталт: "Скільки тобі років?", або "Де ти живеш?", або "Коли в тебе день народження?", або "В тебе є брати чи сестри?" або "Чим займаються твої батьки?" Я міг би ризикнути зробити кілька припущень чому. Перш за все, можливо просто тому, що нікого з нас не надто цікавили люди, чи може ми намагалися уникати емоційних мін. І, ну, одинаки не вміють питати. Ставити такі запитання насправді дуже незручно. Ніколи не втручаючись, ніколи не роблячи той крок, ми були, мов двоє майстерних фехтувальників, що оцінювали дистанцію між собою.
– Ну, це ніби, знаєш… такі штуки у житті бувають лише раз. Як то кажуть: там де є зустрічі, там є і прощання.
– Певна, що то мав бути натхненний вислів, але, почувши його від тебе, я можу інтерпретувати це тільки негативно. – Роздратовано видала Юкіношіта.
Проте життя і справді штука, що буває лише раз у житті. Як того разу в початковій школі, коли ми всі пообіцяли писати листи тій дитині, що переводилася, а я був єдиним, хто так і не отримав відповіді, й більше ніколи не надсилав їй листів. Хоча, Кента отримав належну відповідь…
Мудра людина не шукає небезпеки. Всім, хто приходить до неї, відмовляють, а всі, хто йде від неї, вільні йти. Гадаю, це єдиний спосіб оминати небезпеки.
– Але… це правда, що стосунки є напрочуд швидкоплинним феноменом. Вони легко руйнуються через найтривіальніші причини, – дещо самокритично пробурмотіла Юкіношіта.
Зненацька, двері з грюкотом відчинилися. – Але люди так само і встановлюють зв’язки через найтривіальніші причини, Юкіношіто. Ще не час опускати руки. – І крокувала до нас, фонтануючи строкатими заявами, у білому плащі, який тріпотів позаду неї, не хто інша як пані Хірацука, що виявилась експертом у Хікіґає-центричних атаках.
– Пані Хірацуко, чи не могли б ви стукати?
Скануючи кімнату клубу, вчителька здавалося не звернула ані крихти уваги на заклик Юкіношіти. – Гм-м. Вже минув тиждень, відколи Юїґахама припинила сюди приходити, ге? Я гадала, що до цього часу ви двоє могли й самі щось зробити, але… й уявити не могла, що ваше становище настільки критичне. Недооцінила я вас. – Тон пані Хірацуки межував із захопленням.
– Е-е, пані Хірацуко… Вам щось потрібно?
– А, так. Хікіґає, я ж уже говорила тобі, чи не так? Про змагання.
На слові змагання, я почав усе пригадувати. То було про те, що ми з Юкіношітою брали участь у «Робитві!» (не отой Робопон) [17], аби визначити, хто зможе краще послужити іншим. Нещодавно, пані Хірацука говорила дещо про правила гри і "зміну деяких умов", а-ля компанія з розробки відеоігор. Я подумав, що цього разу вона пояснить зміни більш детально.
– Я прийшла оголосити нові правила. – Пані Хірацука схрестила руки і прийняла імпозантну позу. Юкіношіта і я стали трохи пряміше й намагалися виглядати більш уважними. Вчителька, нагнітаючи інтерес, переводила погляд туди-сюди з мене на Юкіношіту. Було настільки тихо, що я почув, як ковтаю.
Тоді пані Хірацука порушила тишу, яка наповнювала кімнату.
– Ви битиметесь одне з одним до смерті!
– …Воно старе.
Те кіно більше не побачиш навіть на П’ятничному Роуд-шоу. [18] Притому, Роуд-шоу показує Лапута кожного року, і це вже занадто. [19] У мене є дівіді. Можна вже припиняти. Показуйте Земномор’я, трясця… Земномор’я. Його я не купував. [20]
Але, тойво… думаю, сучасні старшокласники не знають цих фільмів. Розмірковуючи, я поглянув на Юкіношіту і побачив, що вона невідривно дивилася на пані Хірацуку з холодним презирством. Вона ставилася до вчительки так, як можна було ставитися до сміття на узбіччі.
Не здригнувшись під таким згубним презирством (щонайменше), пані Хірацука прочистила горло, явно проігнорувавши моє зауваження. – Гм. Гм-м. М-менше з тим! Простіше кажучи, це означає, що я впроваджую правила королівської битви. Тристоронні бійки це основа великої екшен манґи. По суті, це як арка Каґуї в Яібі. [21]
– Ще одна допотопна манґа.
– Це тристороння битва, тому вам, звичайно, дозволено співпрацювати. Ви повинні навчитися не лише протистояти одне одному, але й працювати в тандемі.
Це правда. В цьому суть королівської битви — об’єднатися, щоб знищити того, хто напочатку завдає тобі неприємностей.
– Отже, це означає, що Хікіґая завжди буде боротися в невигідному становищі.
– Ага.
Я навіть не потурбувався вигадати якісь заперечення чи контраргументи. Просто прийняв свою долю. Було зрозуміло, що це закінчиться битвою двоє проти одного, і я буду один.
Однак, на противагу моїй просвітленості у пані Хірацуки зірвалася смілива посмішка. – Розслабся. На цей раз ми підемо залучати нових учасників. О, але вербувати, звісно, будете ви. Іншими словами, ви власними силами можете завести більше друзів! Треба зловити їх усіх! Вперед за усіма, за 151! – Коли вона це сказала, пані Хірацуку переповнювала впевненість, але запропонована нею кількість викрила її справжній вік. Знаєте, в наші дні їх майже п’ять сотень. [22]
Хоча, вона сказала "завести більше друзів" так, наче це дуже легко.
– Хай там як, ці правила все одно ставлять Хікіґаю в невигідне становище. А ще він не годиться для вербування, – мовила Юкіношіта.
– Не хочу чути це від тебе.
– Ну, одну особу ви вже зловили, – зазначила пані Хірацука. – Не треба через це переживати.
Що ж, тепер коли вона це згадала, одну ми точно зловили. Та навіть якщо твоє серце щире, відвага необов’язково тебе врятує. А ви, пані Хірацуко, вчите мене, тому і я вчитиму вас… що хоч в дійсності з Юїґахамою все, нібито, йшло дуже добре, її ніде не видно. [23]
Мабуть, пані Хірацука це усвідомила, бо її вираз потьмянів. – Але схоже Юїґахама більше не приходить… Для вас це хороша нагода. Думаю, це ще одна причина, чому вам слід піти знайти якихось нових учасників, аби компенсувати тих, хто пішов.
Юкіношіта здивовано підняла голову. – Зачекайте, будь ласка. Необов’язково, що Юїґахама покинула…
– Якщо вона не приходить, то це те ж саме. Мені не потрібен примарний клуб. – Спокійний вираз пані Хірацуки зник, поступившись сильному холодному погляду. – Дітки, тут же немає якогось непорозуміння, так? – спитала вона, але то було не стільки питання, скільки закид. Хоч тип речення був питальним, вона побічно звинувачувала нас у поганій поведінці. Коли ми з Юкіношітою замовкли, не в змозі відповісти, вона трохи додала. – Цей клуб не для того, щоб ви і ваші друзі байдикували. Коли хочете й далі поводитися як підлітки, тоді робіть це в іншому місці. Ваше завдання, як членів клубу Послуги — це розвиток особистості, а не відпочинок і самообман.
– …
Юкіношіта стиснула губи і мовчки відвела погляд.
– Клуб Послуги не для забавок. Це повноцінний клуб старшої Собу. І як вам відомо, після середньої школи з людьми, що не мають ініціативи, перестають няньчитися. Ви вирішили бути тут, тому ті, хто не мають бажання цим займатися, можуть іти.
Ініціатива і бажання, га…? – Е-е… у мене немає ініціативи чи бажання цим займатися, значить я можу піти?
– Ти гадаєш, що засланець має стільки свободи? – Хрускаючи кісточками пальців, пані Хірацука свердлила мене очима.
– З-звичайно, ні. – То все ж таки я не міг утекти…
Коли пані Хірацука закінчила невимушено мені погрожувати, вона повернулася до Юкіношіти. Хоч дівчина не показувала емоцій, її ставлення давало зрозуміти, що вона має кілька невисловлених претензій. Немовби злегка розгубившись, учителька їй посміхнулася. – Але завдяки Юїґахамі я з’ясувала, що збільшення кількості учасників призводить до збільшення активності. Тобто, я гадаю, ще один учасник трохи збалансує цей клуб. Тому… вам двом треба знайти ще одну людину з ініціативою та рішучістю заповнити те порожнє місце… до понеділка.
– Дехто з ініціативою та рішучістю до понеділка? У вас стільки побажань. Невже все веде до того, що нас з’їсть дикий кіт? – запитав я. [24]
– Тобі подобається Кенджі Міядзава, еге ж? – зауважила Юкіношіта. У цьому був сенс. Все ж таки ми на першому і третьому місцях з японської.
Однак, якщо дедлайн був у понеділок, то нам дано лише чотири дні, включно з сьогоднішнім і крайнім днем. Я думав, що знайти когось із ентузіазмом до діяльності клубу Послуги і прагненням до самовдосконалення, це досить непомірна вимога. Ким в біса себе вважає пані Хірацука, принцесою Каґуєю? …Ох, може тому вона не може вийти заміж. Зрештою, її теж забере родина. [25]
– Ц-це тиранія… – я формально продемонстрував опір.
Але пані Хірацука лиш усміхнулася. – Не варто. Знаєш, я по-своєму намагаюся бути доброю.
– І що взагалі в цьому доброго…?
– Якщо не розумієш, нічого страшного. Що ж, на сьогодні клубу вистачить. Ну ж бо, подумайте як ви можете втримати нових учасників, – сказала вона, перш ніж вигнати нас із приміщення. Вона викинула нас, сумки та все інше в коридор, з грюком зачинила двері, замкнула їх, а тоді хутко покрокувала геть.
Юкіношіта гукнула їй у спину. – Пані Хірацуко. Хочу підтвердити: Ми повинні заповнити кимось одне місце, правильно?
– Саме так, Юкіношіто. – І потім вона пішла, а її слова затрималися в повітрі позаду. Однак, перед тим як зникнути, вона злегка всміхнулася через плече.
Ми з Юкіношітою дивилися як вона йде, а тоді обернулися одне до одного. – Гей, а як ми знайдемо третього? – спитав я.
– Хтозна? Я ніколи не запрошувала когось приєднатися, тому й гадки не маю. Але, у мене на думці є одна людина, яка могла би погодитися.
– Хто? Тоцука? Тоцука, еге ж? Це Тоцука, так? – Я не міг уявити когось іншого. А це тому, що ні про кого, крім Тоцуки, я не думав.
Мій шквал Тоцуками викликав у Юкіношіти певне роздратування. – Ні. Він також міг би приєднатися, але… є ще простіший варіант, чи не так? – зробила підказку Юкіношіта.
Але ж ми більше нікого не могли попросити. Ретельно прочесавши усі можливості, найбільше до чого я додумався це Хаяма, рідкісний, справжній нормал. Ну, Хаяма міг би нам допомогти, якби ми попросили. Але він, мабуть, не відповідає вимогам "ініціатива і бажання". Ні про кого іншого я не згадав. Га? Дзаймокудза? Незвичне ім’я. А хто це?
Побачивши як я буксую, Юкіношіта легенько зітхнула. – Не зрозумів? Я кажу про Юїґахаму.
– Що? Але… вона ж кинула клуб, – сказав я.
Юкіношіта відкинула волосся з плечей. Зневіра в її очах повністю змінилася на впевненість.
– То й що? Нам лиш потрібно ще раз вмовити її приєднатися. В умовах пані Хірацуки йшлося про те, що ми повинні "заповнити кимось одне місце".
– Ну, мабуть так, але… – Вона мала рацію. Якщо ми знайдемо одну людину, то питання вирішиться. Ускладнювала все проблема ініціативи. Перш за все, якщо ми не вмотивуємо Юїґахаму, то вона й не повернеться в клуб.
Можливо, Юкіношіта і сама це усвідомила, коли м’яко приклала руку до підборіддя, замислившись. – …У всякому разі, я придумаю спосіб вмовити Юїґахаму приходити як і раніше.
– Тебе переповнює ініціатива, – зауважив я.
Юкіношіта дещо самокритично всміхнулася мені. – Знаю… я помітила це лиш нещодавно, але за минулі два місяці, я по-своєму її полюбила.
– …
Тут у мене точно відвисла щелепа. Мені не вірилось, що Юкіношіта казатиме щось подібне.
Можливо, моє мовчання збентежило Юкіношіту, якщо червоний відтінок її щік якось на це вказував. – Щ-що? Ти по-дивному на мене зиркаєш.
– Ох, е-е. Не зважай. І я не зиркав на тебе по-дивному.
– Так, зиркав.
– Ні, не зиркав.
– Поправка. В теперішньому часі: ти все ще по-дивному зиркаєш. Побачимось, – сказала Юкіношіта і пішла геть. Її профіль був не понурим, як декілька хвилин тому, а навпаки, вона мала звичний сміливий, упевнений вираз обличчя.
[1] Бенкей Мусашібо (1155-1189 рр.) — відомий японський воїн-монах. За переказами, Бенкей прийшов на міст Ґодзе в Кіото, де роззброював кожного фехтувальника, який проходив, і в кінцевому підсумку зібрав 999 мечів. Але під час свого тисячного поєдинку Бенкей був переможений Мінамото-но Йошіцуне, і став його васалом. Зрештою, Бенкей помре, захищаючи свого сюзерена.
[2] «Suite Pretty Cure» — це японський аніме-серіал про дівчаток-чарівниць і восьма частина франшизи «Pretty Cure», автор Ідзумі Тодо. Хоч це аніме явно призначене для маленьких дівчат, у нього також є сильна фанбаза дорослих чоловіків-отаку.
[3] Комачі має на увазі васей-ейґо (яп. 和製英語) — японські псевдоангліцизми, тобто такі конструкції, які не існують в англійській мові, але використовуються в японській як калька з англійської.
[4] Можливо, тут йдеться про актора Масаюкі Судзукі (Masayuki Suzuki), що також відомий як Ґрейт Ґітаю (Great Gitayu), японського режисера та актора фільмів та дорам (телесеріалів).
[5] Схоже, тут відсилка на спортивне аніме з елементами наукової фантастики «Басквош!» (Basquash!) 2009-го року випуску, де персонажі грають в баскетбол, керуючи меха-роботами.
[6] В англійському варіанті тут отака гра слів: "June has too many damn insects. Why is there no debugging software for summer?"
[7] Навичка «Затьмарення» (Obfuscation), або у деяких перекладах «Маскування Присутності» (Presence Concealment), це навичка класу Асасин, у франшизі Fate.
[8] Central Intelligence Agency, CIA (Центральне розвідувальне управління, ЦРУ) — головне розвідувальне управління при уряді США.
Anime International Company, AIC — японська анімаційна студія, що зробила ови аніме «Тенчі не потрібен!» (Tenchi Muyo!), штаб-квартира якої знаходиться в Неріма, Токіо.
Ова (англ. OVA, Original Video Animation) — термін, що використовується в Японії та інших країнах для означення аніме, що одразу з'являється у продажу на носіях і не транслювалося телебаченням.
[9] Концентрація (англ. Concentration) — це покрокова гра, в якій всі карти викладаються лицьовою стороною донизу, і за кожен хід дві карти перевертаються лицьовою стороною догори. Мета гри полягає в тому, щоб перевернути пари однакових карт.
[10] Відсилка на персонажа Спідваґона у довготривалій манзі «Химерні пригоди Джо-Джо» (JoJo's Bizarre Adventure), автор Хірохіко Аракі. Він часто каже вголос: "Спідваґон відходить круто".
[11] Це відсилка на манґу «Cool: Rental Bodyguard», автор Такеші Кономі. Головний герой, якого звати Кул (англ. Cool — крутий), завжди записує те, що говорить.
[12] Відсилка на «Ю-Ґі-О» (Yu-Gi-Oh!) — аніме/манґу/карткову гру/роман/відеоігри.
[13] Ода Нобунаґа (Oda Nobunaga) — найбільш горезвісний воєначальник в японській історії, знаний за свою безжалісність та брутальність. Прославився тим, що об’єднав Японію і закінчив період Сенґоку (країн, що воюють) наприкінці шістнадцятого століття.
[14] Мапа Масаюкі (Masayuki Map) — предмет в грі «Драґон Квест IX», який можна отримати тільки через функціонал Стрітпас (StreetPass).
Стрітпас — це функціонал, що дозволяє пасивну комунікацію між Nintendo 3DS (портативні гральні системи восьмого покоління), які користувачі тримають у безпосередній близькості, щоб обмінюватися ігровими даними.
[15] В імені Хачіман (八幡), англійською Hachiman, ієрогліф «八» означає вісім.
[16] Йдеться про серію відеоігор Покемон (Pokémon), яка започаткована грою «Pokémon Red і Green», виданою 1996 року в Японії. Щоб отримати всіх покемонів, гравці повинні поєднувати свої гральні пристрої через кабелі або безпровідний зв'язок.
Покедекс (Pokédex) — портативний енциклопедичний пристрій, каталог покемонів, за допомогою якого гравці можуть відстежувати покемонів, яких вони зловили.
[17] В першому томі, пані Хірацука згадувала битви з аніме «Медаботи» (Medabots), порівняно маловідомий серіал. Робопон (Robopon) — це скорочення від «Робот Понкоцу» (Robot Ponkottsu), серія відеоігор для покоління «Nintendo 64» і «Game Boy Advance» про лови диких роботів та їхні бої одне з одним. Стиль ґеймплею значною мірою наслідує франшизу «Покемон» (Pokémon).
[18] "Те кіно… " — імовірно, це (як і фраза пані Хірацуки) стосується японського художнього кіно 2000-го року «Королівська Битва» (яп. バトル·ロワイアル), режисер Кінджі Фукасаку (Kinji Fukasaku), за мотивами однойменного роману, який написав Кошюн Такамі (Koushun Takami).
«П’ятничне Роуд-шоу» (Friday Roadshow) — програма показу фільмів, що виходить в ефір з 1985-го року.
[19] «Небесний замок Лапута» — відомий анімаційний фільм випущений студією Ґіблі в 1986 році, режисер Хаяо Міядзакі.
[20] «Сказання Земномор’я» (Tales from Earthsea)— менш відомий анімаційний фільм випущений студією Ґіблі в 2006 році, зрежисований сином Хаяо Міядзакі, Ґоро Міядзакі, за мотивами романів Урсули Ле Ґуїн «Земномор’я» (Earthsea).
[21] «Яіба» (Yaiba), також відоме як «Легендарний майстер меча Яіба» (Legend of the Swordmaster Yaiba) — шьонен манґа, що почала видаватися у 1988 році, автор Ґошьо Аояма. Це безтурботна серія манґи про пригоди самурая.
[22] 151 покемон — ця кількість покемонів була у першому поколінні франшизи покемонів (Generation I), представлена у грі «Pocket Monsters Red and Green» 1996-го року випуску, для портативних ігрових пристроїв «Game Boy».
"…в наші дні їх майже п’ять сотень." — схоже, Хачіман має на увазі четверте покоління (Generation IV), що налічує 493 покемонів, які були представлені у грі «Pokémon Diamond and Pearl» 2006-го року випуску, на портативній гральній системі «Nintendo DS».
[23] Майже весь абзац є відсилкою на слова з опенінгу покемонів «Pokémon Theme (Gotta Catch ’Em All!), а саме: "A heart so true Our courage will pull us through You teach me and I'll teach you". Що у перекладі: "З таким щирим серцем Наша відвага нас врятує Ти вчиш мене, а я вчитиму тебе".
[24] Відсилка на одну дитячу книгу «Ресторан, де виконують побажання» (The Restaurant of Many Orders), написану Кенджі Міядзавою. Історія розповідає про двох чоловіків, які прийшли в ресторан і яких поступово просили робити все більше речей, на кшталт зняти пояси, помити обличчя і, зрештою, вкінці вони з’ясовують, що роблять все це, щоб стати вечерею для дикого кота. Проте, вкінці їх врятували.
P.S. Збірку казок Кенджі Міядзави «Ресторан, де виконують побажання» переклав українською Ігор Дубінський, видавництво «Кальварія».
[25] В легенді про принцесу Каґую, Каґуя це принцеса з небес, яку виховав лісоруб. У неї було багато залицяльників і, якщо вони хотіли одружитися з нею, вона відсилала їх геть, даючи виконувати їм сміховинні, непомірні вимоги. Зрештою, її справжня родина забирає її назад на небеса.
Коментарі
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Увійти, аби лишити коментар!