Куток учительської був облаштований як приймальня. Поруч зі скляним столом стояв чорний шкіряний диван, а все вкупі відокремлено перегородкою. З однієї сторони зразу вікно і звідти можна бачити вихід бібліотеки. Крізь прочинене вікно пронісся лагідний вітерець раннього літа, сколихнувши один папірець. Зворушений імпресіоністичною сценою, я стежив очима за клаптиком паперу, щоб побачити куди дме вітер. Шмигнувши до підлоги, папірець ніжно затріпотів, швидкоплинний, немов падіння сльози.
А тоді, ЦОК! Його проткнуло шпилькою, немов коцюбою. Від отих шпильок тягнулися гнучкі ноги. Доволі очевидно наскільки ці ніжки довгі й стрункі, навіть заховані у вузькі брюки. Носіння такого костюма потребує бездоганного стилю. Коли йдеться про задоволення еротичної складової, оголені ніжки і колготки можуть компенсувати чимало, але брюки, які навмисно приховують цей шарм, схильні залишати враження нестачі витонченості та елегантності. Якщо фігура достатньо спокуслива, але недостатньо струнка, костюм може втратити свою істотну форму і навіть виглядатиме потворно.
Однак, ансамбль переді мною інакший. Ці ніжки настільки пропорційно збалансовані, що їх можна назвати прикладом золотого перетину. І не тільки ноги. Вузька талія проводить ніжний вигин, що зрештою сягає грандіозної височини грудей. Ох-хо! Горо Фуджі, я йду! Лінія від стопи до грудей мов скрипка — ні, не просто абияка скрипка. Як отой знаменитий інструмент Страдіварі, вона досконалої форми.
Проблема у жахливому виразі обличчя, що все це увінчує, такий як на статуях Ніо, Ункей і Кайкей. Він жахливий з художньої, культурної та історичної перспективи. Пані Хірацука, моя вчителька японської, брутально жувала фільтр сигарети і дивилася на мене з виразом, який свідчив про тамування надзвичайної люті. – Хікіґає. Ти розумієш про що я хочу з тобою поговорити?
– Ні… – Нездатний зазирнути в її широкі, запалені очі, я спокійно прикинувся дурником і відвернув голову.
Пані Хірацука взялася загинати кожний палець правої руки, починаючи з вказівного. Вже лиш цього виявилося достатньо, щоб витиснути хрускіт із її суглобів. – Ти ж не хочеш зараз сказати, що й гадки не маєш, так?
– Ні… неможливо, щоб я не зрозумів! Ось що я хотів сказати! Я не збирався просто сказати ні! Зрозумів! Я перепишу! Не бийте мене!
– Звісно що перепишеш. Боже… Тільки-но я подумала, що ти трішки змінився, а ти витворяєш оце.
– Мій девіз це "Завжди тримайся своїх принципів", отак. – Я видав їй коротке: хе-хе♪.
Здалося, що я почув як у неї на скроні вискочила вена. – Тож у мене таки немає іншого вибору, крім як полагодити тебе ударом. Завжди швидше просто вдарити, як телевізор, чи щось таке.
– А-агов, я дорогоцінний інструмент, тому це може бути не найкраща ідея. І, до речі, сучасні телевізори тонкі, тому їх не можна бити так само, як старі. Ви насправді видаєте свій вік…
– Шокова Перша куля!
Гуп. Порівняно з драматичним бойовим кличем, звук створений її кулаком, коли той врізався у мій живіт, був слабким.
– Ух-х. – Відчайдушно намагаючись виловити свідомість, що полишала мене, я підняв голову і побачив пані Хірацуку, яка неприємно мені усміхалася.
– Краще припини базікати, якщо не хочеш скуштувати Анігіляційну Другу кулю.
– В-вибачте… Будь ласка, утримайтеся від Нищівної Останньої кулі. – Я слухняно перепросив і пані Хірацука зі скрипом всілася на стілець, маючи задоволений вигляд. Мабуть моє негайне вибачення дало плоди, бо вона усміхалася і виглядала якось бадьоро. Більшість часу її поведінка настільки кринжова, що на мить я забув, але вона й справді доволі красива.
– С-КРАЙ-д хороше аніме. Рада, що ти втямив, Хікіґає.
Поправочка. Все-таки, вона дійсно просто кринжова людина. Як видно, їй просто радісно від того, що я зрозумів відсилку.
Останнім часом, я почав розуміти її смаки. Здебільшого, вона захоплюється манґою та аніме у жанрі бойовик. Вивчаю більше малокорисної фігні, аніж знаю, що з нею робити.
– Отож, Хікіґає, я спитаю просто щоб бути певною. З якою метою ти написав цей хитродупий бланк заявки? Якщо не даси задовільної відповіді, то краще готуйся до проблем.
І зроби це двічі, певна річ. – Не знаю, що й казати… – я вилив усі свої почуття на той лист паперу. Більш глибокої відповіді я не підготував. Якщо вона прочитала, але все одно не зрозуміла, то що я можу з цим зробити?
Ніби прочитавши мої думки, пані Хірацука звела погляд у мій бік, видихнувши сигаретний дим. – Я розумію твій гнилий, мерзенний характер. Просто я думала, що ти трішечки виріс. Невже час проведений у клубі Послуги зовсім на тебе не вплинув?
– Га? – відповів я, згадавши свій час у клубі Послуги, про який вона говорила. Простіше кажучи, члени клубу Послуги вислуховували проблеми учнів, а тоді допомагали їм їх вирішувати. Але насправді цей клуб — просто група дітлахів, які паршиво проводять час у школі, та яких усіх разом вкинули в ізолятор. Мене змусили допомагати їм, бо це має якось виправити мій неправильний характер і позбавити гнилого погляду в очах, але клуб нічим особливим, вартим згадки, не займався, тому я не надто до нього прив’язався. І взагалі, що тут казати?
Тоцука милий. Ага, на цьому все.
– Хікіґає, блиск у твоїх очах швидко перетворюється на щось іще більш мерзенне. І витри слину.
– Ах! Ох, трясця, я забувся. – Рота я протер рукавом. То було близько. В міліметрі від відкриття новоявленої орієнтації.
– Бідолашний бовдур, ти анітрохи не виправився. Стало гірше.
– Порівняно з вами, не думаю, що у мене все аж настільки кепсько. Згадувати С-КРАЙ-д у вашому віці…
– Анігіляційна…
– …насправді так зробила би зріла жінка. Насправді, я помітив, що у вас сильне почуття обов’язку навчити мене класики. – Намагаючись уникнути удару, якимось чином я примудрився щось проторохтіти, і пані Хірацука сховала кулак. Однак її погляд лишався гострим, як завжди, нагадуючи дикого звіра.
– Боже мій… Все одно, перероби бланк заявки на екскурсію до місця роботи. А ще, як покарання за образу моїх почуттів, допоможеш відсортувати бланки.
– Так, пані.
Переді мною лежав товстий стос паперів. Мене змусили сортувати усі без винятку, немовби це мій підробіток на хлібозаводі, чи щось таке. Крім того, за мною стежили.
І хоч я наодинці з учителькою, нічого хвилюючого не мало статися. Очевидно, що влучання її удару не скінчиться тим, що я не знати як торкнуся її грудей, і ніякого іншого зручного, випадкового мацання не буде. Такі штуки цілковита вигадка. Брехуни! Усім авторам симуляторів побачень і лайт-новел ром-комів краще прийти і вибачитися переді мною.
***
Муніципальна старша школа міста Чіби на другому році навчання проводить екскурсію до місця роботи. Від усіх учнів збирають бланки заявок і на основі цих заявок вирішують, на які місця роботи проводити екскурсію, і які учні справді туди підуть. Це освітня програма Юторі, яка просто вклинюється в навчальний план і має дати нам досвід взаємодії з суспільством. Власне, це не було особливою проблемою. Більшість учнів ймовірно мали схожі програми. Проблема в тому, що ця програма припадає на період одразу після тестів. Мене змусили витратити частину мого дорогоцінного часу для підготовки на ці фривольності.
– Чорт, і чому програма має бути саме в цю пору року? – запитав я, сортуючи купу паперів за типом роботи.
Пані Хірацука, яка сиділа за порожнім столиком з сигаретою в роті, відповіла. – Хікіґає, ми проводимо її саме тому, що зараз ця пора року. Ти ж чув, що на третьому році ви обираєте напрям одразу після літніх канікул, так?
– Невже?
– Я казала про це під час класної години.
– Ох, мені здається там не стільки класно, скільки погано, тому я не слухав. – Ні, серйозно, чому ви називаєте її класною? Там я почуваюся зовсім не класно. Я її ненавиджу.
До того ж, вся ця система «щоденного чергування», яку використовують для проведення класної години, просто жахлива. Щоденне чергування це коли тебе змушують вести ранкове привітання для цілого класу. Коли я кажу "Встати! Вклонитися! Сісти!" настає мертва тиша і мені б хотілося, аби вони перестали так поводитися. Коли так робить Хаяма, то класом проносяться приступи хихикання. Усміхнувшись, він робить їм зауваження і всі вони, наче одна велика, щаслива родина, але коли це роблю я — нічого. Якщо подумати, вони ж і не освистують мене, отже для них я менш значимий, ніж команда на виїзді.
– Хай там як, ми призначаємо дату практики на період між тестами та літніми канікулами, щоб учні сформували конкретний план на майбутнє, а не просто бездумно складали іспити. Хоча я сумніваюся, що це дуже ефективно, – додала вона, а тоді пихнувши, видихнула кільце диму.
Моя школа, муніципальна старша школа Собу міста Чіби, — це заклад орієнтований на академічне навчання. Більшість учнів тут або сподіваються вступити, або вступатимуть до університету. Звісно, я думав про університет відтоді, як почав навчатися в цій школі. Мабуть тому що вже включив чотирирічне відтермінування дорослого життя у розрахунки, але від свого майбутнього я не в захваті. Я тут єдиний, хто й справді належним чином думає про майбутнє. На роботу я точно не влаштуюся.
– Виглядає, ніби на думці в тебе нічого доброго. То куди збираєшся, на гуманітарний чи на природничі науки? – роздратовано запитала пані Хірацука.
– Я? Я…
– О! Он ти де! – Щойно я відкрив рота, мене перервав гучний вигук. Яскраве, зав’язане в пучок волосся, невдоволено гойднулося. Спідниця коротка, як і завжди, а на відкритих і жвавих грудях розстебнуті два чи три ґудзики. То була Юї Юїґахама, з котрою я лиш нещодавно познайомився. А ми вчимося в одному класі, тож факт того, що я запізнався з нею тільки зараз, насправді свідчить про мої, у певному сенсі, разючі комунікативні навички. Разюче кепські.
– О, Юїґахамо. Вибач, але прямо зараз Хікіґаю використовую я.
– Н-не те щоб він мій. В-все окей, – затинаючись, дівчина заперечила володіння мною, шалено замахавши руками туди-сюди. Я не міг не відчути, що у її фразі містився нюанс: "Ні, мені такого не треба!" Дещо боляче спостерігати як хтось настільки сильно мене не приймає.
– Тобі щось потрібно? – Запитання поставили не Юїґахамі, а радше дівчині, яка вигулькнула перед нею. Коли та зробила крок вперед, гойднулися чорні хвостики. – Дарма що часу минуло чимало, ти так і не зайшов до клубу, тож тебе пішли шукати. Тобто, Юїґахама пішла.
– Не треба було додавати ту фразу вкінці, аби підкреслити, що то не про тебе. Я в курсі.
Чорноволосою дівчиною була Юкіно Юкіношіта. Личко — єдине, що в ній миле. На вигляд гарна, мов порцелянова лялька, а ставлення, відповідно, таке ж холодне, як кераміка. Перше, що вийшло з її вуст у мій бік, це витончене глузування, тож із цього можна зробити висновок про наші стосунки.
Грубо кажучи, ми з Юкіношітою в одному клубі — вищезгаданому клубі Послуги. Вона глава клубу. Коли ми разом, то постійно сперечаємось, часом відступаючись, але, по суті, просто колупаємось у відкритих ранах одне одного і насипаємо в них солі. Увесь час витрачаємо на наші безглузді дебати.
На зауваження Юкіношіти, Юїґахама ображено поклала руки в боки, набравши доволі сердитого вигляду. – Я ходила скрізь, розпитуючи, але всі такі: "Хікіґая? Хто?" То було жахливо.
– Мені не треба було цього знати. – Невже вона прийшла лише щоб пустити шпильку прямо мені в серце? Навіть не цілилася. Вона що, якийсь природжений снайпер?
– Було реально жахливо! – Досі виглядаючи пригнічено, вона чомусь повторила, ще раз болісно нагадавши, що в цій школі нікому не відомо про моє існування. Що ж, мабуть, якщо всі у школі тебе знають, то тебе легко знайти, га? Якщо я настільки соціально-невидимий, то може кар’єра ніндзя мені більш підходить.
– О, е-е, вибач. – Це вперше я попросив вибачення за факт того, що мене ніхто не знає. Сумно. У будь-кого з меншою духовною стійкістю вже б бризнуло з очей.
– Та все… н-норм… Е-е, то… – Юїґахама склала пальці разом перед грудьми і, перебираючи ними, почала метушитися. – С-скажеш мені свій номер? По-послухай! Так дивно проходити через усі ці проблеми з твоїми пошуками і це ніяково… Мене питали чи між нами щось є, а це просто… немислимо. – Пригадавши нестерпне збентеження від пошуків мене, вона зашарілась. Відвернувши очі, дівчина міцніше стиснула невгомонні руки, які тримала перед грудьми, і відвернулася, перш ніж кинути на мене ще один запитальний погляд.
– Ну, само собою, чом би й ні…, – промовив я, даючи свій мобільник. Юїґахама витягла свій, увесь іскристий і вкритий оздобою.
– Що це в біса таке? Телефон, чи страхітлива декор-вантажівка?
– Га? Хіба ж не милий? – На вигляд мов дешева люстра. Юїґахама сунула мобільник з якого звисав брелок, схожий на дивний плюшевий гриб, мені в обличчя. Це дуже дратувало.
– Не знаю. Смаки шльондри мені не збагнути. Подобаються блискучі штучки? Ти ворона? Чи тобі просто подобаються зайчики?
– Га? Зайчики?! І не називай мене шльондрою. – Юїґахама глянула на мене так, ніби я бозна-який фантастичний звір.
– Хікіґає. Не думаю, що більшість старшокласників зрозуміють твої блискучі каламбури. Тема жарту за межами її розуміння… Розумієш, вона ніби "не в темі"? – Коли пані Хірацука поставила незадовільну оцінку моєму гумору, її очі загорілися. Дідько, цей вираз обличчя, мовляв, "Я така дотепна!", так дратує…
– Якщо не можеш розгледіти, що це мило, то твої очі згнили, – сказала Юїґахама.
Я на шляху до того, щоб мене охрестили Хікіґая Гниле Око. Так, я став символом страждань. Байдуже. Все одно я вже здався.
Вона знизала плечима. – Неважливо. Можемо просто потрусити, так?
– Ні, в мене не смартфон, він такого не зробить.
– Га? То ти маєш вводити номер вручну? Що за морока.
– Такі функції мені не потрібні. Все одно я ненавиджу телефони. Ось. – Я простягнув мобільник і Юїґахама боязко його взяла.
– Я-я збережу номер… мені не важко. Але, ого, дивно, що ти навіть не вагаєшся давати мені свою мобілку.
– Ну, там нічого соромитися. Мені приходять повідомлення тільки від сестри, Амазону і МакДональдзу.
– Ого! Це правда! І майже всі від Амазону?!
Дай мені спокій.
Юїґахама взяла телефон і з неймовірною швидкістю почала щось набирати. Вона схожа на нетямущу дівчину, але безумовно швидко набирає текст. Відтепер, я називатиму її пальчики Айртона Сенни.
– Як швидко.
– Гм-м? Хіба не нормально? Але тобі мабуть, типу як, ні з ким переписуватись, тому твої пальці певно деградували, га?
– Як грубо! Як мінімум у середній школі я переписувався з дівчатами. – Сказав я, а Юїґахама впустила телефон і той брязнувся. Гей, це ж мій телефон. Мій телефон!
– Не може бути…
– Гей, ти хоч усвідомлюєш наскільки жорстокою була ця реакція? Ні, еге ж? Будь ласка, усвідом.
– Ой, тойво, я просто не уявляю як ти спілкуєшся з дівчиною. – Піднявши упалий телефон, Юїґахама засміялася, уникаючи питання.
– Ідіотко. Насправді, тойво… коли я хочу, то можу зробити все. Поміж дівчат я був достатньо популярний, бо коли змінилися класи і всі обмінювались контактами, я витягнув телефон, озирнувся й до мене заговорила дівчина: "Ох… ну, мабуть ми можемо обмінятися контактами?"
– "Мабуть"? Доброта може бути жорстокою, га? – Юкіношіта тепло всміхнулася.
– Не треба мене жаліти! Після того ми й справді переписувалися!
– А якою вона була? – байдуже спитала Юїґахама, опустивши погляд на свій мобільник. Проте її раніше швидкі пальці, загадковим чином, зовсім перестали клацати, навіть не смикалися.
– Гм-м… Здавалося, вона переживала за своє здоров’я і була замкнутою. Настільки сильно переживала за здоров’я, що коли о сьомій вечора я надсилав їй повідомлення, то наступного ранку вона відповідала щось таке: "Вибач, я заснула. Побачимося в школі". Але потім у класі була дуже сором’язливою. Настільки боязкою і тихою, що ніколи зі мною не говорила.
– Йой, насправді… – Юїґахама приклала руку до рота, неначе стримувала ридання, бо з очей у неї потекли сльози.
Не було потреби чути решту того речення. Я і сам здогадався.
– Вона прикидалася сплячою, щоб ігнорувати твої повідомлення. Хікіґає, не відводь очей від правди. Ти повинен глянути в обличчя реальності.
Юкіношіто, як ти можеш таке говорити? Юкіношіто, як ти можеш казати це з таким тріумфальним виразом обличчя? – Про реальність я знаю все. Я знаю стільки, що фактично можу написати Хікіпедію. – Ах-х-х-х-ха-ха-ха-ха-ха, все це так ностальгічно. Думаю, це можна назвати глупством юності. Тоді я був таким невинним. І гадки не мав, що дівчина питала мої контакти тільки з ввічливості, а потім відповідала на повідомлення лише з жалості. Зрештою, після двох тижнів помітив, що хоч я надіслав їй декілька повідомлень, вона не надіслала мені жодного, тому я припинив.
Тож, типу, я продовжую отримувати ці повідомлення від Хікіґаї… Він такий огидний, цейво, годі вже!
Каорі, він точно запав на тебе.
Що? Та ніколи й нізащо!
Просто уявивши, що між тими дівчатами сталася подібна розмова, мені захотілося померти. Вона мені й справді подобалася!
То було так жалюгідно, я щосили старався використовувати емоджі й таке інше. Вважав, що використовувати сердечка буде бридко, тому послуговувався блискітками, сонечками, музичними нотами… Сама згадка достатньо болісна, щоб я знепритомнів, серйозно.
– Хікіґає… М-можеш переписуватися зі мною. Я направду відповідатиму на повідомлення, згода? Не буду вдавати сплячу, – сказала пані Хірацука і, взявши мій телефон з рук Юїґахами, вписала свій контакт. Сюди посунули нищівні хвилі жалю.
– Е-е, не треба бути зі мною люб’язною… – Переписуватися з учителем зовсім печально. Майже нарівні з тим як мама кожного року дарує мені шоколад на день Святого Валентина. Звідки раптом взялася ця хвиля жалю? У такі моменти я вдячний за байдужість Юкіношіти.
Вкінці-кінців мій телефон повернувся з їхніми номерами на додачу. Хоча просте додавання даних не мало вплинути на вагу, він чомусь здавався важчим. То це і є вага людських зв’язків, га…? Які легкі. Настільки легкі, що озирнувшись на те, яким відчайдушним я був, як благав про декілька кілобайтів даних, мені стало просто смішно. Подумавши, що мені ніколи не заповнити пам’ять цього телефону, я відкрив контакти. Коли виконав ці дії, то побачив…
Юї
…написане на екрані. Агов, якщо контакти впорядковані за алфавітом, то де має бути цей? І як не подивись, це схоже на розсилку спаму. Шльондризм якраз у стилі Юїґахами. Я вдав, що не побачив і сховав телефон.
Завдання я виконував прудко, тож у мене лишилося тільки декілька аркушів паперу. Пані Хірацука глянула краєм ока на мою роботу й прокашлялася. – Хікіґає. Цього досить. Дякую, що допоміг. Можеш іти, – не обертаючись, сказала вона і прикурила, зашипівши цигаркою в губах. Можливо жалість викликана мною кількома хвилинами раніше ще не зникла, позаяк учителька була нехарактерно доброю. Почекайте-но, якщо нею це вважається за доброту, то наскільки ж вона зла решту часу?
– Так, пані. Тоді, я піду в свій клуб. – Піднявши сумку, яку лишив кинутою на підлозі, я повісив її на праве плече. Всередині була манґа, принесена мною сьогодні, щоб почитати протягом клубного часу і кілька підручників для підготовки до тестів. Швидше за все, цей час в клубі стане ще кількома годинами неробства й ніхто не прийде шукати нашої допомоги, як і завжди.
Я почав іти, і Юїґахама пішла слідом. Якби вона не прийшла по мене, я б просто пішов додому. Наблизившись до дверей, я почув голос за спиною.
– О, так. Хікіґає. Забула сказати, але на майбутній екскурсії до місця роботи ви будете в групах по троє. Групи обираєте самостійно, май на увазі.
Щ-що вона щойно сказала…? Коли вчителька договорила, мої плечі опустилися. – Ой, бляха. Дуже не хочу, аби хтось із класу приходив до мене додому…
– Досі плануєш зробити екскурсію до місця роботи вдома? – Рішучість, яку пані Хірацука побачила в мені, викликала у неї гримасу жаху. – А я гадала, що слова "сформуйте групи по троє" відіб’ють у тебе інтерес.
– Га? Та що ви таке кажете? – Повернувшись, я зачесав волосся, блимнув очима та спрямував на пані Хірацуку свій найінтенсивніший погляд. І на додачу блиснув зубами. – Тепер біль самотності для мене — ніщо! Я до нього звик!
– Непереконливо.
– Н-не тупіть. Герой завжди сам, але все одно крутий. Іншими словами, сам дорівнює круто!
– О, авжеж, існує герой, що говорить, мовляв, любов і відвага його єдині друзі, чи не так?
– Точно! Чекай-но, я здивований, що ти про нього знаєш.
– Так, мені він доволі цікавий. Хочеться знати, коли маленькі діти вперше усвідомлюють, що любов і відвага не друзі.
– У тебе якісь спотворені інтереси. – Але все саме так, як і сказала Юкіношіта, любов і відвага не друзі. Це не що інше як посипання напудрених, солодких слів на фальшиві відмовки. Суть яких саме в жадібності та самовдоволенні. Вони не друзі. До речі, футбольні м’ячі також не друзі.
Доброта, жалість, любов, відвага, друзі та футбольні м’ячі… ніщо з цього мені не потрібно.
***
Кімната клубу розташовується на четвертому поверсі зі східного боку спецкорпусу, з видом на територію внизу. Крізь відчинене вікно доносилась музика юності. Вигуки хлопців і дівчат, які жадібно брали участь у позашкільній діяльності, відлунювали серед дерев змішуючись із дзвоном металевих бит та пронизливих свистків. До створення прекрасної мелодії долучилися кларнети і труби з духового оркестру.
А що ми, клуб Послуги, робили з отим чудовим музичним фоном юності позаду нас? Ну, нічого. Я читав шьоджьо манґу, позичену в сестри, Юкіношіта спрямувала очі вниз, на книжку в шкіряній обгортці, а Юїґахама ліниво клацала мобільник. Наша юність, як завжди, нікудишня.
Ймовірно більшість клубів ось так марнує час. Кімната клубу команди з реґбі нашої школи, вочевидь, перетворилася на зал для маджонгу і зазвичай половину раунду грали до тренування, а половину раунду після. І потім, наступного ранку, на очі вам потрапляють члени клубу реґбі, які сперечаються через реґбі-гроші. (Це валюта поширена винятково в клубі реґбі. Точно не готівка. Характерною рисою є те, що вона дуже схожа на японську єну). Наскільки я зрозумів, вони просто грали маджонг у кімнаті клубу, але з їхньої точки зору це допустима форма спілкування та важлива частина їхнього юнацького досвіду.
Але, насамперед, скільки з них дійсно вміють грати в маджонг? Певний, що кілька з них, як і я, вічно грають в шанхайський та в стрип-маджонг в ЕЙСі неподалік від Цунадуми. Вони певно вивчили гру і правила, щоб відповідати решті клубу. До речі, шанхайський маджонг — це гра, яка використовує кості маджонгу, але правила цілковито відрізняються від правил маджонгу. Іншими словами, стрип-маджонг — це єдиний спосіб вивчити правила. Якщо це заради цицьок, то я можу стати серйозним.
Наявність подібного простого спілкування необхідна, щоб заводити друзів. Юї Юїґахама архетип такої моделі. Розмірковуючи над цим, я дістався сцени «ранок опісля» у шьоджьо манзі й закрив книгу, звернувши увагу на Юїґахаму. І побачив, що в одній руці дівчина тримає мобільний телефон, а на обличчі в неї неоднозначна посмішка. Вона зітхнула настільки кволо, що її ніхто не почув, але все ж я побачив, зітхання було дуже глибоке. Хоч я не чув як повітря виходить у неї з рота, її груди помітно піднялися і опустилися.
– Щось не так? – Питання пролунало не від мене, а від Юкіношіти. Хоч її погляд не відривався від книжки, вона вочевидь помітила, що Юїґахама дивно поводиться. Чи, можливо, почула зітхання. Меншого й не очікувалось від Людини-диявола, чиї диявольські вуха можуть чути аж до пекла.
– О, ух… нічого. Мені зараз прийшло якесь дивне повідомлення, тому я така: ой-йой!
– Хікіґає, якщо не хочеш, щоб це перетворилося на судову справу, то припини надсилати їй оті непристойні повідомлення. – Тільки-но вона припустила, що вміст того повідомлення це якась форма сексуального домагання, крім того злочинцем вважала мене.
– То був не я. Де докази того, що це зробив я? Доведи мені. Доведи! – Вимагав я.
З тріумфальним виглядом Юкіношіта відкинула волосся з плечей. – Твоя заява є достатнім доказом. Лише злочинець скаже щось подібне. "Де доказ, що це був я?" Чи: "Дивовижна дедукція. Тобі варто стати письменницею". Чи: "Будучи вбивцею, я б не лишився в тій самій кімнаті".
– Та остання фраза більше нагадує слова жертви. – Це очевидний сигнал, що хтось помре.
– Невже? – відповіла Юкіношіта і, нахиливши голову, гортала книжку. Мабуть, читає детективний роман.
– Але, не думаю, що Хіккі винен, – запізніло висловилась Юїґахама.
Рука Юкіношіти припинила гортати книгу. Її очі питали: "І де твої докази?" Та ну, невже вона аж так сильно хоче, щоби злочинцем виявився я?
– Гм-м, не знаю, але, типу… це повідомлення про наш клас. Тому… не думаю, що до цього якось причетний Хіккі.
– Але ж я із твого класу.
– Зрозуміло. Отже, винуватець не Хікіґая.
– Ти приймаєш це за доказ?! – Привіт, я Хачіман Хікіґая з класу 2-F. Юкіношіта настільки сильно мене образила, що я подумки представився. Але принаймні так вона не вважає мене злочинцем, тож я вирішив лишити все як є.
– Ну, таке іноді буває. Я не дам цьому мене турбувати, – промовила Юїґахама, закриваючи телефон. Зробила це таким чином, що склалося враження, ніби вона закрила своє серце кришечкою. Ось таку значення мав цей вчинок. Вона сказала: "Таке іноді буває", але просто щоб ви знали, я ніколи не отримував таких повідомлень. Хіба ж це не чудово не мати друзів? Хоча, якщо серйозно, то люди в яких є багато друзів завжди стикаються з подібними огидними історіями. Здається це й справді неприємно. Коли йдеться про наш клас, то мене не зв’язує жодна з цих тягот, заплямованих ганебним земним життям. Із буддистської точки зору я справжній Сіддхартха. В цьому я найкращий.
Після того Юїґахама не торкалася телефона. Про зміст повідомлення я міг тільки гадати, але мабуть нічого приємного в ньому не було. Крім того, Юїґахама пустоголова, простодушна шелепа і має співчутливе серце, яке марнує турботу на нас з Юкіношітою, тому її, певно, все одно мучить ця незрозуміла фігня.
Юїґахама сперлася на стілець і високо потягнулася, ніби намагалася струсити це силою. – Мені нудно. – Тепер, коли обраний предмет для марнування часу, мобільний телефон, сховано, Юїґахама неквапливо відкинулася на спинку стільця. Це неабияк підкреслило її груди, через що мені стало ніяково на неї дивитися, тож натомість я вимушено звернув увагу на груди Юкіношіти, позаяк там нема чого ніяковіти. Юкіношіта зі своїми безпечними, плоскими, як дошка, грудьми закрила книгу і зробила Юїґахамі зауваження. – Якщо тобі нічого робити, то чому не вчишся? До проміжних тестів лишилося не так багато часу.
Незважаючи на власне попередження, сама Юкіношіта не видавалась схвильованою через дедлайн. Вона промовила це так, неначе до неї він не має абсолютно жодного відношення. Однак, це цілком природно, тести для Юкіношіти просто рутина. Загалом, вона по натурі така дівчина, яка займе перше місце на паралелі в будь-якому тесті, що гідний свого імені. Наразі її не злякати простими проміжними тестами.
Юїґахама, очевидно, про те знала, бо невдоволено і якось ніяково відвела погляд, пробурмотівши ледве відкриваючи рота. – У чому сенс навчання чи чогось такого? Все одно після випуску ми ніколи цим не скористаємось.
– Ось воно — кліше невігласа. – Відповідь настільки, настільки передбачувана, що продовження виявилось інакшим, а закінчення дійсно несподіване. Вона справді серйозно? Невже в наші дні досі існують старшокласники, які таке говорять?
Тепер, названа невігласом, ще більш невдоволена Юїґахама перейшла до заперечення. – Але ж у цьому і справді немає сенсу! У старшій школі ми будемо недовго, тож шкода витрачати наш час на таке! Один раз живемо, правда ж?!
– Аякже, у тебе є лише один шанс і ось чому не дозволено провалитися.
– Ти такий песиміст!
– Я волію казати, що уникаю ризиків.
– Проте ти провалив кожнісінький аспект життя у старшій школі, – зауважила Юкіношіта.
То була правда. Уникаючи всього, я повністю провалився. Зачекайте, серйозно? Невже ця гра життя підійшла до кінця, мого короля загнали в кут? Англійською це називається шах і матюк, правильно? Це що, прокльон? – Але, цей, я не провалився… Моє життя просто трошки інакше. Я особливий! Всі ми різні і всі хороші!
– А-авжеж! Особливий! Погано вчитися теж особливість! – сказала Юїґахама.
Ось воно — ми в двох зібралося, щоб пригадати кліше невігласів номер два. Ага, слово особливий дійсно зручне…
– Почувши таке, Місудзу Канеко певно розлютилася б. – Юкіношіта приклала руку до чола і зітхнула. – Юїґахамо, ти щойно сказала, ніби навчання немає сенсу, але це не правда. Навчання полягає у тому, щоб самому знайти цей сенс. Я певна, що кожен має власні причини навчатися, але тим не менш, ти не можеш заперечувати важливість усього навчання.
Безсумнівно правильний хід думок. Чи може варто сказати, що це нещире, логічне обґрунтування дорослого. Ось чому подібне міркування починає мати сенс лише коли виростаєш. Таке пояснення з’являється тільки коли дорослі озираються в минуле, задаючись питанням, чому взагалі тоді треба було вчитися. І ось чому ті, хто досі у процесі становлення дорослими, відмовляються це приймати. Юкіношіта, мабуть, єдина серед підлітків, що самостійно прийшла до такого висновку і щиро, без усякої вдаваності, вірила в те, що тільки-но сказала.
– Юкінон, тобі добре, бо ти розумна, але… я вчуся погано і в класі теж ніхто цього не робить… – Юїґахама поволі затихала.
Очі Юкіношіти різко звузились. Запанувала тиша, немовби температура раптом стрімко впала, а Юїґахама, тільки усвідомивши, що зараз сказала, закрила рота. Вочевидь пригадала, що раніше стосовно подібного Юкіношіта була з нею різкою.
І щосили дала задню. – А-але я буду вчитися! Це нагадало мені! Хіккі, а ти вчишся?! – Ох-хо! Змінила тему, перш ніж Юкіношіта на неї розізлилася. Схоже вона планує уникнути гніву Юкіношіти, натомість скерувавши його на мене. Але їй не пощастило.
– Я вчуся.
– Це зрада! Я думала, що ти мій товариш-невіглас!!
– Як грубо… Знаєш, із нашого року я на третьому місці в японській. І з іншими гуманітарними предметами у мене теж непогано.
– Бути не може… я й гадки не мала…
До речі, в нашій школі результати тестів не публікуються на загал. Результати тестів і місце в рейтингу просто тихенько віддають кожному учню окремо. Тому рейтинги учнів поширюються завдяки чуткам, але через те що мені ні з ким поділитися оцінками, про мій рейтинг ніхто не знав. Перш за все, мене ніхто навіть не питав про рейтинг, чи щось подібне. Про щось інше мене, звісно, також ніхто не питав.
– Х-Хіккі, ти справді розумний?
– Не дуже, – сказала Юкіношіта.
– Чому відповіла ти? – поскаржився я. Ну, мабуть, щоб порівнятися з Юкіношітою, моїх балів трохи бракує, але якщо треба назвати їх добрими чи поганими, то вони на боці добрих. Ось чому в цій групі Юїґахама безсумніву найдурніша.
– Ух-х. Повірити не можу, що в цій групі дурненьку маю вдавати я.
– Юїґахамо, не кажи такого. – Хоч тон Юкіношіти був холодним, у виразі проступала теплота, а в очах явний відтінок переконання.
Юїґахама відразу зраділа. – Ю-Юкінон!
– Ти не вдаєш дурненьку. Ти дійсно дурненька.
– Вах-х-х! – Юїґахама замолотила кулачками по грудях Юкіношіти.
Сидячи на місці, Юкіношіта зітхнула і відреагувала на це з промовистим виразом, мовляв, для неї все це вкрай стомливо. – Я кажу, що вимірювати цінність особи через речі, на кшталт оцінок за тести, чи місця у рейтингу — це дурість. Деякі люди з хорошими оцінками насправді надзвичайно нікчемні.
– Гей, а чому тепер ви дивитеся на мене? – Вони не просто дивляться. А витріщаються. – До вашого відома, я вчуся, бо мені це подобається, зрозуміло?
– О? – Юїґахама була здивована.
– Тобі ж нічим зайнятися, крім навчання, еге? – Юкіношіта, як завжди, додала очевидний коментар.
Моє лице мимоволі сіпнулося. – Ну, авжеж, так само, як і тобі.
– Не буду заперечувати.
– А варто заперечити! Ти мене засмучуєш! – Голос Юїґахами переповнювала несамовита емпатія, дарма що Юкіношіта трималася спокійно. Мабуть, дівчина глибоко замислилась про емоційні рани Юкіношіти, бо розкинула руки довкола подруги.
Юїґахама міцно стиснула Юкіношіту, не звертаючи увагу на її репліки "Мені душно" та ошуканий вираз обличчя.
Агов! І мене, і мене! Мені теж нічим зайнятися, крім навчання! Чому ніхто не розкидає руки довкола мене, чи не обіймає? Ну, якби все ж хтось зробив щось таке, то я б почувався некомфортно.
Але ось у чому річ. Мені цікаво, чому нормали такі приставучі? Неначе фізична близькість для них природна, або... Ви американці, чи що? Дуріючи, поплескати когось по голові, чи обійняти, коли щось трапляється... Я вважаю, що така поведінка дійсно крута. Подібні люди настільки емоційно відкриті, що якби вони були пілотами Єви, то навіть не змогли б активувати АТ поле.
