Пролог

            Золотий тиждень [1] скінчився і останнім часом температура поступово підвищувалася. Під час обіду учні ставали все більш галасливими, через що спека відчувалася сильніше, ніж було насправді. Природно, що холоднокровні, круті хлопці на кшталт мене погано переносять спеку, а тому я попрямував кудись, де менш людно, в пошуках бодай незначного полегшення. Нормальна температура людського тіла становить приблизно тридцять шість градусів за Цельсієм. З точки зору погоди — це не просто літній день, а хвиля задушливої спеки. Навіть я не можу впоратися з настільки сильною спекою і вогкістю. Коти так само. Коли спекотно, вони шукають місце де нікого немає. Я також прямую у безлюдні місця, щоб знайти притулок від жахливої спеки. Не тому що в класі я не уживаюся чи почуваюся ніяково. Зовсім ні.

            Така поведінка інстинктивна і, правду кажучи, ті діти, що недотримуються цього біологічного імперативу, як організми — недосконалі. По суті, вони слабкі, тому формують групи і приймають стадний менталітет. Діяти колективно це ознака безвольної форми життя. Нічим не відрізняючись від травоїдних, вони пересуваються стадами, щоб у разі нападу хижака принести когось у жертву. Коли їхні друзі стають їжею, вони повертаються спинами, невинно жуючи травичку.

            Що ж, ви зрозуміли. Сильні звірі не збираються в зграю. Чули про "самотнього вовка"? Котики милі, а вовки круті. Інакше кажучи, одинаки милі та круті.

            Розмірковуючи над цими грандіозними дурницями, я швендяв далі. Знаходився я на сходовій клітці, що сполучена з дахом. Прохід було захаращено невикористаними партами, і залишалось якраз достатньо місця, аби крізь нього заледве могла пролізти одна людина. Зазвичай двері на дах заковані на дешевий навісний замок і мають бути щільно зачинені. Але того дня замок був відкритим і звисав з петлі. Ймовірно, це просто якась зграя пустоголових ризикнула піднятися на дах, щоб погаласувати і покричати одне на одного. Те що кажуть про цих типів і високі місця дійсно правда. [2]

            Подумавши, що можна просто закрити їх там нагорі, я навалив туди три парти і два стільці. Як і очікувалось, я дивовижна людина дії. Так по-чоловічому. Ох, держіть мене семеро! Але тоді я помітив, що з іншого боку дверей дуже тихо. Дивно. Наскільки мені відомо, нормали бояться спокою як звірі вогню. Вони вірять, ніби тиша = нудно, не усвідомлюючи, що це вони нудні, а тому базікають, шумлять і бавляться. Але потім, коли вони розмовляють зі мною, їхня небалакучість говорить мені: Ти якийсь нудний. Серйозно, що за чортівня?

            Ні-ні, не зрозумійте неправильно, насправді мені подобаються тиша і спокій. А такий рівень спокою означає, що там вгорі немає шайки. Можливо, там взагалі нікого немає. Бути самітником — це раптово відчувати ейфорію, коли усвідомлюєш, що поруч нікого немає. Але самітник не домашній монстр і м’який не лише на людях. Навпаки, самітники просто завжди тактовні й не турбують інших.

            Я послабив емоційну барикаду, яку збудував довкола себе, і поклав руку на двері. Був трішечки схвильований. Передчуття, наче вперше натрапляєш на ресторанчик соби [3] поруч зі станцією, чи нервуєш від умисної вилазки за межі міста Чіба з ціллю придбати порнушку в Йоцукайдо. Цю специфічну насолоду відчуваєш саме тому, що ти один.

            За дверима простягалося широке блакитне небо і горизонт. Тепер це мій приватний дах. Багатим людям подобається мати приватні літаки і приватні пляжі. Самітники, які мають нескінченний приватний час, переможці по життю. По суті, я хочу сказати, що бути самотнім це престижно.

            Травневе небо було дуже сонячним, світ наче говорив мені, що одного дня я втечу з цього закритого світу. Якщо говорити мовою класичних фільмів, то це як «Втеча з Шоушенка». Не те щоб я його бачив, але судячи з назви, гадаю, це саме воно. Вдивлятися у далекий серпанок неба — все одно, що добре, уважно дивитися у своє майбутнє. Ось чому дах підходяще місце, щоб довірити свої мрії бланку заявки на екскурсію до місця роботи, який у мене в руках.

            Візит до місця роботи маячить якраз після наступного тесту. Чорнилом на папері я написав бажану професію і місце роботи, яке хотів відвідати. Щодо мого майбутнього у мене на думці завжди є план, тому шкрябаючи ручкою я не вагався і заповнив бланк менше, ніж за дві хвилини.

            І саме тоді це сталося. Подув вітер. То був доленосний вітер і здавалося, наче він відносить мляве повітря, що затрималося після завершення уроків. Немов паперовий літачок, він метнув у майбутнє той аркуш паперу, на якому були записані мої мрії. Прозвучало поетично, але звісно, я маю на увазі, що він здув щойно заповнений мною бланк. Гей, дурний вітре, серйозно, не мороч мені голову! Аркуш прошмигнув по землі і саме тоді, коли я подумав, що схопив його, він, немовби граючись зі мною, знову підлетів догори.

            Ох, та байдуже. Дістану інший бланк і напишу ще раз. Мій девіз це: "Коли стає важко — здавайся", тому щось подібне мене не хвилює. "Якщо з першого разу не виходить — здавайся" також підходить. Знизавши плечима я почав іти геть, коли…

– Це твоє?

            Почув я голос. Шукаючи джерело того злегка хриплого, в чомусь апатичного тону, я озирнувся довкола, але схоже був сам. Тобто, я завжди сам, але не так… Маю на увазі, що на даху я не бачив нікого, крім себе.

– Отут, дурню. – Згори пролунав голос, що кепкував з мене. Гадаю, саме це й мають на увазі, коли кажуть говорити зверхньо.

            Піднімаючись по драбині, можна було забратися ще вище: з даху на водонапірну башту. Вона спиралася на башту, граючись дешевою, сто-єновою запальничкою і дивилася на мене вниз, а коли наші погляди зустрілися, тихенько засунула запальничку в кишеню форми.

            Довге, блакитнувато-чорне волосся звисало аж по пояс. Без стрічки на уніформі, вона залишила блузку відкритою на грудях, а нижні кінці блузи були вільно зав’язані спереду. Довгі, гнучкі ноги, здавалося, спроможні на швидкий удар. Але враження справляли її байдужі очі, що ніби ліниво вдивлялися у далечінь. На щоці родимка, схожа на сльозу, додавала враження апатичності. – Це твоє? – повторила вона таким само тоном, як і раніше.

            Я не знав з якого вона року навчання, тому просто мовчки кивнув. Бо, розумієте, якщо вона старша, то треба говорити ввічливо, а якщо я помилився, то буде дуже ніяково, еге ж? Мовчати завжди найкраще.

– Зажди-но, – зітхнувши, сказала вона і, вхопившись за драбину, стала поспішно спускатися.

            І тоді… подув вітер. Подув, ніби відкинув якусь важку, навислу, темну завісу — ось такий доленосний вітер. Отой єдиний шматочок тканини і мрії покладені на нього затріпотіли від божественного бризу, щоб відкрите ним видиво могло на віки вічні залишити відбиток у моїх очах.

            Прозвучало поетично, але по суті, я побачив її трусики. Гей, вітре, у тебе вийшло! Серйозно, ти молодець!

            На середині вона відпустила щаблі драбини і зістрибнула вниз. Я побачив їх мигцем, якраз перед тим як вона вручила мені аркуш.

– Придурок, – сказала вона, безцеремонно всучивши мені бланк, тоді як я просто соромився, що впустив його. Коли я взяв аркуш, то вона крутнулась на підборах і зникла в школі.

            Я втратив свій шанс сказати "Дякую" чи "Тобто придурок?" чи "Пробач за те, що побачив твої трусики" і лишився стояти там. Тримаючи в одній руці аркуш, який вона мені повернула, я почухав голову. З гучномовця на даху пролунав дзвінок, що сигналізував про закінчення обіду. Прийнявши це за наказ, я покрокував до дверей.