І тоді Хікіґая замислюється.

Юність.

            Це слово — просто шість літер, але воно гаряче торкає серця людей. У суспільстві дорослих воно викликає солодкий біль і ностальгію. У молодих жінок воно викликає незмінне прагнення. А в людей на зразок мене, воно викликає сильну заздрість і чорну ненависть.

            Моє життя у старшій школі аж ніяк не схоже на барвистий уявний образ описаний вище. Це попелясте, похмуре, монохромне слово. Воно було безрадісним від самого початку, коли я втрапив у дорожню аварію в день вступної церемонії. Після того, я щодня їздив від дому до школи, ходив до бібліотеки на вихідних, і загалом проводив свої дні зовсім не так, як нормальний учень. Воно далеке від будь-якої романтичної комедії.

            Проте мені весело.

            Старанно ходити до бібліотеки, щоб закінчити фентезійні романи розміром з цеглину, захоплено слухати відомих особистостей по радіо, випадково ввімкнувши його посеред ночі, виловлювати зворушливі статті в обширному електронному океані де панує текст… Все це я знайшов, стикнувся з усім цим, саме через те, що проводив свої дні на самоті.

            За кожне із цих переживань я вдячний та зворушений, і хоча вони доводили мене до сліз, це не сльози нарікання. Я ніколи не буду заперечувати вагомість часу проведеного мною в ці дні своєї юності, відомі як перший рік старшої школи. Я захищатиму його з рішучістю. Сумніваюся, що моя позиція в цьому питанні колись зміниться.

            Тим не менш, хочу зазначити, що моя позиція не заперечує вагомості переживань інших, які зараз прославляють свою юність. У розпалі свого підліткового досвіду, вони навіть невдачу здатні перетворити на чудові спогади. На свої суперечки і сварки вони дивляться як на час юнацького хвилювання.

            Крізь фільтр юності їхній світ змінюється.

            А якщо це так, то можливо, через оті рожеві окуляри можна подивитися і на мої підліткові роки. І, напевно, вони не неправильні. Мабуть, місце, в якому я тепер перебуваю, одного дня може виявитися блискучим. Навіть мої гнилі очі мертвої риби, одного дня зможуть засяяти. Поки я маю ці надії, то відчуваю як в мені щось поступово росте. Безумовно, за ті дні, проведені мною в клубі Послуги, я дечому навчився.

            У висновку:

            Написавши стільки, моя ручка зупинилася.

            Після школи, залишившись зовсім один у класі, я витягнув руки над головою і важко зітхнув. Не те щоб наді мною знущалися чи щось таке. Просто я переробляв оте завдання за вказівкою пані Хірацуки. Це правда, ясно? Наді мною не знущаються, зрозуміло?

            Майже половину есе я закінчив у хорошому темпі, але висновок просто ніяк не виходив і було вже доволі пізно.

            Мабуть, решту допишу в кімнаті клубу, подумав я, поспішно кинувши листок і ручки у сумку, й залишив позаду себе порожній клас. Коридор до спецкорпусу був порожнім і в приміщеннях відлунювали звуки учнів зі спортивних клубів.

            Сьогодні Юкіношіта, певно, знову читає в клубі. Виходить, я зможу продовжити есе без жодних перешкод. Все одно не схоже щоб клуб дійсно чимось займався. Вельми не часто приходили дивні люди, але то по-справжньому рідкісні випадки. Більшість учнів обговорювали свої проблеми і подібне з більш товариськими однолітками, людьми з якими вони близькі, або просто приховували.

            Мабуть, чинити так правильно, це бажане становище. Однак, іноді бувають люди, котрі не можуть так зробити. Люди на кшталт мене, або Юкіношіти, або Юїґахами, або Дзаймокудзи.

            Впевнений, що такі речі, як дружба, любов, мрії і так далі є дивовижними для багатьох. Не сумніваюся, що навіть на почуття боязні чи тривоги можна дивитися в позитивному світлі. Якраз таку точку зору й називають юністю.

            Але зрештою, саме тому інакшим, таким як я, цікаво, можливо люди просто люблять захоплюватися гулом юності чи чимось таким? Моя сестра могла б ляпнути щось отаке: "Юність? Це таке шоу?" Ні, неправильно. Ти забагато дивишся телевізор! [1]

***

            Коли я відчинив двері клубу, вона була на тому ж місці, що й завжди, читаючи книгу, Юкіношіта не змінила своє звичне положення. Почувши скрип дверей, вона підняла голову. – О. А я думала ти сьогодні не прийдеш, – сказала Юкіношіта, вкладаючи закладку до книжечки. Якщо врахувати те, що для неї звично просто продовжувати читати книгу і повністю мене ігнорувати, то вона досягла неймовірного прогресу.

– Ну, я подумував прогуляти. Просто нині маю дещо зробити. – Підсунувши стілець до довгого столу, я всівся по діагоналі від Юкіношіти. Ми обоє сиділи на звичних постах. Я витягнув листок із сумки і розгорнув його на столі.

            Пильно спостерігаючи за тим, що я роблю, Юкіношіта невдоволено підняла брову. – Агов. І для чого по-твоєму існує цей клуб?

– Але ж ти просто читаєш, – зазначив я, а Юкіношіта ніяково відвела погляд. Виявилось, що й сьогодні ніхто не приходив із проханнями.

            У тихій кімнаті було чутно тільки секундну стрілку годинника. Тепер, якщо подумати, минуло багато часу з тих пір як я востаннє чув таку тишу. Мабуть тому, що певної галасливої особи не було поруч.

– О, так, а де Юїґахама?

– Вона, либонь, хотіла провести трохи часу з Міурою та своїми друзями.

– Га… – Несподівано. Чи ні. Вони з самого початку були друзями, а після того тенісного матчу ставлення Міури пом’якшало настільки, що очевидно навіть сторонньому. Не знаю чи це тому, що Юїґахама була більш відкритою, чи ні.

– Хікіґає, а як щодо тебе? Сьогодні твій партнер не з тобою?

– Тоцука зі своєю командою. Не знаю чи це завдяки твоєму особливому тренуванню чи що, але він сповна запалився клубною діяльністю. – А це значить, що зі мною він проводить небагато часу. Це дуже сумно.

– Не Тоцука, той інший.

– Хто?

– Хто…? Є ще один, хіба ні? Отой, що завжди скрадається поблизу тебе.

– Гей, не лякай мене… Зажди-но, ти можеш відчувати привидів?

– Ах, привиди? Яка маячня. Такого не існує. – Зітхнувши, Юкношіта кинула на мене погляд, який промовляв: Якщо хочеш, я перетворю тебе на привида. Певною мірою це ностальгічний діалог. – Я мала на увазі, ти знаєш. Дза… Дзай, Дзуськи? Так його звали…?

– А, Дзаймокудза. Хоча він мені не партнер. – Насправді, неясно чи він мені бодай друг. – Він говорив, мовляв: "Сьогодні була сцена кривавої бійні… Мої вибачення, але я мушу віддати перевагу дедлайну" і пішов додому.

– Дійсно, говорить так, ніби вже популярний автор, – пробурмотіла Юкіношіта із явною відразою.

            Ні-ні-ні, побудь у моїй шкурі. Тільки мене змушують читати його нісенітниці. Він навіть не писав основний текст, а просто приносив мені ідеї для ілюстрацій та нариси сюжетів, розумієш? Агов, Хачімане! Я щойно придумав свіжий сюжет! У героїні тіло зроблене з гуми, а інша героїня має силу анулювати ці сили! Це буде продаватися! Ідіот. Це не освіжає, а розчаровує. Це точно плагіат. [2]

            Ну, зрештою, ми були лише частиною незацікавленої, тимчасової групи і, коли той час разом пройшов, кожен з нас повернувся туди, куди належав.

            Це те, що називають зустріччю, яка трапляється раз у житті.

            Тому якщо запитати чи ми з Юкіношітою належимо до цього місця, то відповідь: не зовсім. Наша розмова то починалася, то стихала, безладна і незграбна, як завжди.

– Я заходжу. – Зненацька, двері з гуркотом відчинилися.

– Ах. – Можливо, Юкіношіта здалася. Вона легенько приклала долоню до чола і зітхнула.

            Тепер я розумію. Коли ти в тихому місці, а двері зненацька відчиняються, то хочеться якось виказати невдоволення. Ех.

– Пані Хірацуко. Коли заходите, то стукайте, будь ласка,  – дорікнув я.

– Гм? А хіба зазвичай це не репліка Юкіношіти? – Зі спантеличеним виразом на обличчі, пані Хірацука підтягнула сусідній стілець і всілася.

– Вам щось потрібно? – спитала Юкіношіта і очі пані Хірацуки, як завжди, заблищали, немов у хлопчика.

– Я думала зробити проміжне оголошення щодо того змагання.

– А, це… – я геть забув. Насправді, не пам’ятаю, щоб ми щось вирішували абощо, тому звісно забути було легко.

– Ваш поточний рахунок — це по дві перемоги у кожного. Прямо зараз нічия. Умгу, майже рівна боротьба — ось що таке бойова манґа! Особисто я очікую, що смерть Хікіґаї призведе до пробудження Юкіношіти.

– Чому в цьому сценарії я помираю? Е-е, ви ж казали, що кожен виграв двічі, але насправді ми ж нічого не вирішили. І просити нас про допомогу приходили тільки три людини. – Вона не вміє рахувати?

– Відповідно до мого підрахунку, людей точно було четверо. Я говорила, що буду упередженою і примхливою.

– Приємно бачити, що зі своїми вигаданими правилами ви зайшли так далеко. – Ти Ґіан, чи що? [3]

– Пані Хірацуко. Чи не могли б ви розповісти нам на основі чого було присвоєно ці бали? Як він щойно зазначив своїм скиглінням, ми так і не вирішили жодного клопоту тих, хто звернулися до нас за порадою.

– Умгу… – У відповідь на питання Юкіношіти, пані Хірацука затихла і якийсь час міркувала. – Дійсно… канджі, яке позначає "клопоти", зліва має ієрогліф "серце" — іншими словами, ти пишеш серце збоку від невдачі. А тоді невдачу прикриваєш зверху.[4]

– Ви зараз у якому класі?

– Коли ти чимось заклопотаний, то те, що тобі дійсно потрібно вирішити, завжди прикрито неподалік. Прохання, з якими інші звертаються до вас, не обов’язково те, чим вони насправді заклопотані. Ось про що я кажу.

– Перша частина цього пояснення абсолютно непотрібна, – зауважила Юкіношіта.

– Причому було не дуже дотепно, – додав я.

            Юкіношіта порубала її на шматки і пані Хірацука трошки змарніла. – Ясно… Хоча я старалася добряче обмізкувати… – Ну, суть в тому, що її правила перемоги і поразки повністю вигадані. Поглядаючи на мене та на Юкіношіту, вчителька надулася і сказала. – Боже… А ви добре ладнаєте, коли грубіяните… Ніби дружите роками.

– Що? Я ніколи не дружитиму з цим хлопцем, – сказала Юкіношіта, знизавши плечима. Я думав, що вона косо подивиться, але Юкіношіта навіть не глянула на мене.

– Хікіґає, не надто засмучуйся. Це як у тій приказці… "Деякі комахи воліють їсти гірчак". Смаки не поясниш, – сказала вчителька, немовби втішаючи мене.

            Але я не засмучений. Дідько, її доброта ранить.

– Дійсно… – Несподівано, Юкіношіта погодилася. Почекай-но, саме ти й намагалася мене засмутити! Проте Юкіношіта не брехала і ніколи не підробляла свої думки, тому її слова, безперечно, заслуговували на довіру. На її обличчі виднілася доброзичлива посмішка. – Хікіґає, одного дня з’явиться комашка, яка і тебе полюбить.

– Принаймні зроби з неї милу тваринку! – я навіть не сказав "зроби з неї людину", що вельми скромно з мого боку, як на мене.

            В супереч цьому, нахабна Юкіношіта стиснула кулачок з виразом обличчя на кшталт: Ото я йому добряче допекла! Сказавши дещо дотепне, її очі заблищали і здавалося, ніби вона задоволена собою.

            Бути предметом її жартів зовсім невесело. Тобто, хіба розмова з дівчиною не має бути, так би мовити, більше ги-ги, га-га, хі-хі, фіґлі-міґлі, цьом-цьом? Просто це дивно. Думаючи записати емоції, які щойно виникли в думках, я схопив механічний олівець і, коли зробив це, Юкіношіта пильно на мене поглянула.

– О, точно. А що ти пишеш?

– Помовч. Нічого. – І тоді я нашкрябав останній рядок свого есе.

            Моя романтична комедія юності якась неправильна.