Часом боги романтичної комедії добрі.

Минуло кілька днів, а наша тенісна програма перейшла до другої фази. Прозвучало круто, але по суті ми просто завершили робити базові тренування і нарешті почали практикуватися з м’ячем і ракеткою.

            Я сказав ми, однак насправді практикувався лише Тоцука. Коли він відчайдушно боровся проти стіни за вказівкою сержанта-інструктора з пекла… е-е… Юкіношіти, то був сам по собі.

            Ну, а решта з нас не мусіла робити ці вправи з тенісу чи щось подібне, тож кожен просто проводив час так, як хотів. Читаючи книгу в затінку, Юкіношіта іноді поглядала, щоб побачити як справи у Тоцуки і покрикувала на нього, аби пришвидшився, ніби тільки в цю мить згадуючи для чого вона там насправді. Юїґахама почала практикуватися з Тоцукою, але їй майже одразу набридло і вона проводила більшість часу куняючи поруч із Юкіношітою. Наче собачка, яку взяли на прогулянку до парку лише щоб вона втомилася і плюхнулася біля фонтану.

            А ще там був Дзаймокудза, який повністю зосередився на розвитку свого магічного удару. Ах, боже мій, не кидайся жолудями. І не копай ґрунт корту своєю ракеткою.

            Вкінці-кінців, якщо зібрати разом купку невдах, то це призведе тільки до більшої невдачі.

            Я? Розташувавшись у кутку корту, я спостерігав за якимись мурахами. Прикольно.

            Ні, дійсно, це весело. Про що думають ці маленькі створіння, коли метушаться поблизу, я не знаю, але вони ведуть вельми заклопотаний спосіб життя. Хтозна. Мабуть, погляд униз із високої офісної будівлі у Токіо викликав би подібні відчуття. Обриси офісних робітників у чорних костюмах, які приходять і відходять, і форма мурах-робітників здається однакова. Зрештою, я стану схожим на одну з цих мурашок, чорну цятку, яку видно згори. Цікаво, як тоді я сприйматиму життя.

            Я не проти офісних робітників і, насправді, мені б навіть хотілося бути одним із них. Це доволі забезпечене життя. Номер два зі списку того, ким би я хотів бути у майбутньому, після домохазяїна. Номер три — це пожежна машина. Аякже ж, ніби я стану машиною.

            Звичайно, я добре знаю, що бути офісним робітником — це не лише розваги та ігри. Коли бачу обличчя батька після того як той приходить додому з роботи, то видно, що він виснажений життям і за це я його шаную. Вважаю, що це шляхетно — продовжувати працювати, навіть коли трапляються погані речі. Тож несвідомо я спроєктував свого батька на цих мурашок, подумки їх підбадьорюючи.

            Татку, ти можеш це зробити. Татку, ніколи не здавайся і, татку, не відмовляйся від своїх волосяних фолікулів. Поки я мріяв про своє майбутнє і про перспективи моєї зачіски в найближчі роки, то мовчки молився. Либонь мої молитви були почуті, бо мурахи марширували назад до нори, звідки прийшли. Я впевнений, що саме це вони робили. Мене це так зворушило, я шморгнув носом і витер сльозу.

            Саме тоді…

            Удар!!

– Татку!!

            Зненацька мураха щезла разом із тенісним м’ячем, не лишаючи по собі й сліду. З палючими від люті очима, я глянув у напрямку з якого прилетів м’яч.

– Гм-м… ось так я підняв пилюку, аби засліпити мого опонента, а тоді, скориставшись можливістю, скерував м’яч в його напрямку. Схоже, мій магічний удар завершений! Це моя плідна ілюзорність землі, Піщана скеля вітру!

               То це був ти, Дзаймокудзо… Ти той, хто зробив це з моїм татусем (мурахою)… але все ж. Це просто мурашка. Я склав руки разом у коротенькій молитві за покійним.

            Повільно насолоджуючись згадкою про свою успішну техніку, Дзаймокудза покрутив ракеткою, перед тим як закинути її за плече і стати в позу. Виглядало так, ніби він щойно отримав трохи експи. [1]

            Ну, мені байдуже на Дзаймокудзу, чи на ту мураху. Мабуть, щоб вбити трохи часу, поспостерігаю за милим Тоцукою.

            Я бачив Юїґахаму, що у якийсь момент прокинулася і старанно тягнула візок із м’ячиками за вказівкою Юкіношіти. Вона жбурляла м’ячі один за одним, тоді як Тоцука щосили намагався їх усі відбити.

– Юїґахамо, роби трохи складніші кидки, наприклад сюди і туди. Якщо так не робити, то це не справжня практика.

            Тоцука приймав м’ячі поблизу лінії та біля сітки, його нерівномірне дихання різко контрастувало зі спокійним голосом Юкіношіти. Юкіношіта серйозна. Серйозна дурепа.

            Ні, я мав на увазі, що ти серйозно його тренуєш. Ти мене лякаєш, тому не дивися сюди… Як ти знаєш про що я думаю?

            Кидки Юїґахами не просто жахливі, її приціл геть безладний і м’ячі летіли непередбачувано. Тоцука старався за ними бігати, але після двадцятого м’яча ним занесло і він упав.

– Ах-х! Сай-чян, з тобою все добре?! – Юїґахама припинила кидати і підбігла до сітки.

            Погладивши подряпане коліно, Тоцука усміхнувся зі сльозами на очах.

            Такий хоробрий. – Я в порядку, тому продовжуймо.

            Однак Юкіношіта скривилася. – Ти хочеш продовжувати?

– Ага… Ви всі мені допомагаєте, тому я хочу постаратися ще трішки.

– Зрозуміло. У такому разі, Юїґахамо, тепер ти візьмись за це, – сказала Юкіношіта та, обернувшись, почимчикувала геть і зникла в будівлі школи.

            З тривогою спостерігаючи за нею, Тоцука пробурмотів, – М-може, я сказав щось, що її розізлило?

– Ні, вона завжди така, – відповів я. – Насправді, вона ж не назвала тебе дурним, чи некомпетентним, тому є велика ймовірність, що у неї хороший настрій.

– Хіккі, ти єдиний, до кого вона таке говорить, хіба ні?

            Ні, Юїґахамо, думаю тобі вона також частенько таке каже. Ти просто не помічаєш.

– Мабуть… я набрид їй… Скільки б ми не продовжували, я так і не став кращим і можу зробити тільки п’ять відтискань… – Коли Тоцука подивився вниз, його плечі опустилися. Ну, прозвучало схоже на думку Юкіношіти. Проте…

– Я так не думаю. Юкінон не відмовляється від людей, які шукають допомоги у неї, – промовила Юїґахама, крутячи у руках тенісним м’ячиком.

– Ага, це правда. Тобто, навіть тобі вона допомогла з куховарством. Зайшла так далеко заради тебе, а в Тоцуки ще досі є якась надія, тому вона не відмовиться від нього.

– І що ж це має означати?! – Юїґахама кинула тенісний м’ячик, яким гралася, мені в голову. Прозвучав звук тупого удару, чисте влучання в мою макітру. Агов, насправді в тебе хороший приціл. Тебе візьмуть у наступному драфті. [2]

            Піднявши м’яча, що відскочив, я легенько кинув його Юїґахамі. – Вона досить скоро повернеться. Думаю, ви просто можете продовжити.

– Добре! – Бадьоро відповів Тоцука, повертаючись до тренування. Після того він ні разу не нарікав і не висловив жодної скарги. Він дуже наполегливо старався.

– Бляха, я стомилася! Хіккі, тепер кидатимеш ти!

            Юїґахама здається першою? Та ну.

            Ну, не те щоб я мав якесь краще заняття. Все, що я робив, було присвячено спостереженню за мурахою, а ту мураху вбив Дзаймокудзою, що лишило мене без заняття. Мені було нічого робити.

– Гаразд. Я заміню тебе.

­            – Ура! Ох, це вперше я здалася після п’яти кидків, тому стережися.

            П’ять кидків? Це занадто швидко. У неї настільки погана витривалість? Я пішов, аби взяти м’ячі від Юїґахами, але тоді вираз її обличчя, на якому була радісна посмішка, потьмянів.

– О, вони грають в теніс! Теніс! – Почувши пронизливо-дзвінкий голос, я обернувся і побачив великий натовп, який ішов до нас, із Хаямою та Міурою в центрі. Вони саме проходили повз Дзаймокудзу і, вочевидь, помітили мене та Юїґахаму.

– О… То це Юї-чян та її друзі, – тихо зауважила дівчина біля Міури.

            Міура зиркнула на Юїґахаму і на мене, мимохідь проігнорувавши нас, і кликнула до Тоцуки. Здавалося, на Дзаймокудзу вона одразу не звернула увагу.

– Ей, Тоцуко. Може і ми тут пограємось?

– Міуро, я не зовсім… граю… Це тренування…

– Ге? Що? Я тебе не чую.

            Здавалося, що Міура нездатна почути занадто тихий протест Тоцуки, а її різка відповідь змусила його замовкнути. Ну, якби вона попросила мене повторити, як щойно попросила його, то я б теж замовк. Серйозно, вона лякає.

            Тоцука зібрав докупи ту невелику відвагу, яка в нього була, і сказав іще раз. – Я-я тренуюся…

            Проте королеві на це наплювати. – Хм. Але ось вони, типу як, не з твого клубу. А значить, що зараз корт, типу, використовується не тільки хлопчачим тенісним клубом, так?

– Т-так, це правда, але…

– Тоді й нам можна ним користуватися, правильно? Ей, то як?

– Але…, – почав він, а тоді поглянув на мене так, наче потребував допомоги.

            Га? Я? Ох, ну, мабуть, тут лише я. Юкіношіта досі десь ходить, Юїґахама ніяково відвела погляд, а на Дзаймокудзу всім начхати. Тож лишаюся тільки я, ге?

– Ой, вибач, але Тоцука просив дозвіл на користування кортом, тому інші не можуть його використовувати.

– Га? Так я ж сказала, ви не з клуба, але користуєтесь ним.

– Авжеж, але ми просто допомагаємо Тоцуці з тренуванням. Це щось на зразок субпідряду чи аутсорсингу.

– Га? Що ти взагалі мелеш? Гидко.

               Йой, у неї зовсім не має наміру мене слухати. Ось чому я ненавиджу тупих шльондр, як вона. Якщо слова до неї не доходять, то чи можна її взагалі вважати приматом? Я зміг би більше порозмовляти з якимось собакою.

– Ну, не сваріться. – Нібито для того, щоб згладити ситуацію, між нами став Хаяма. – Послухайте, чим більше тим веселіше. Хіба не можна, щоб пограли всі?

            Від цих слів дещо спалахнуло. Міура звела курок, а Хаяма натиснув спусковий гачок. Лишилося тільки щоб куля полетіла.

– А хто ці всі? Це ті самі всі, яких ти згадуєш коли дістаєш маму, щоб вона тобі щось купила, кажучи: "У всіх таке є!"? Хто вони в біса такі? У мене немає друзів, тому я ніколи не застосовував цю тактику.

            Куля полетіла у свою ціль, пройшовши прямо крізь мою ногу. Блискучий постріл! Дивовижна атака!

            Навіть Хаяму шокував мій дотеп. – Ух, ну, я не це мав на увазі. Ну, мені шкода. Е-е, як тобі бува треба із кимось поговорити, то я тут, якщо хочеш. – Він поспішив утішити мене з приголомшливою швидкістю.

            Хаяма хороший хлопець. Зі сльозами в очах я майже сказав "Дякую…" чи подібне. Однак. Якби такого невеликого співчуття було достатньо, щоб мене врятувати, то мій характер не став би настільки паршивим. Почнімо з того, що якби та єдина фраза могла вирішити чиїсь проблеми, то ніхто б не мав ніяких проблем.

– Хаямо, я ціную твою доброту. Знаю, ти хороший хлопець. А ще ти ас футбольної команди. Навіть зовнішність у тебе приємна. Ти мабуть дуже популярний серед дівчат.

– Д-до чого це ти? – Хаяма явно приголомшений раптовими лестощами.

            Ха, просто продовжуй думати, що ти такий чудовий. Я впевнений, що ти й не уявляєш. Як гадаєш, чому люди хвалять один одного? Для того щоб піднести повище, аби було легше збити з ніг і стягнути з п’єдесталу! Це називається смерть від похвали.

– Ти талановитий і стільки маєш, а від мене, який немає нічого, хочеш забрати навіть оцей тенісний корт? Невже тобі, як людині, не соромно?

– Правду він мовить! Яким би іменитим ти не був, Хаямо! Поведінка твоя є найбільшою формою ганьби і порушенням етики! Це вторгнення! У мене є право на помсту! – В якийсь момент до нас підійшов Дзаймокудза і почав драматичну промову.

– К-коли бачу вас двох разом, то ви бісите вдвічі більше і ваша жалюгідність вдвічі більша… – Юїґахамі поруч із нами забракло слів.

               Хаяма почесав голову, а потім неглибоко зітхнув. – Гм-м, ох, гаразд…

            На моїх устах промайнула недобра посмішка. Ось і все. Хаяма не любить створювати неприємності. А в той момент акторами залученими у сценці були я, Дзаймокудза і Хаяма. Зіткнувшись із чисельною перевагою, Хаяма намагався втихомирити ситуацію.

– Ей, Хаято! – Вкинув знуджений голос зі сторони. – Чо так довго із ними балакаєш? Я хочу грати в теніс.

            Ах, от знову ці дурнуваті локони. Невже твої мозкові клітини теж закручені? Не відходь від даної теми. Такі як ти тиснуть на газ, коли хочуть натиснути на гальма.

            Саме тоді Міура дійсно переплутала газ і гальма.

            Її слова дали Хаямі час поміркувати. В ту недовгу паузу, його розум ввімкнувся. – Гм-м. Ну гаразд, а як щодо такого? Ми, ті хто не є членами клубу, зіграємо матч, а переможці відтепер під час обіду зможуть використовувати тенісний корт. Вони, звісно, допомагатимуть Тоцуці з його тренуванням. Все-таки, йому краще тренуватися з тими, хто ліпше грає у теніс. І всі зможуть повеселитися.

            Що це за бездоганна логіка? Невже ти геній?

– Тенісний матч? О-о-о, звучить дуже цікаво. – Міура всміхнулася такою лютою посмішкою, що пасувала королеві полум’я.

            Їхні поплічники одразу схвильовано пожвавились. В цей момент ми з диким ентузіазмом і хаосом, охоплені лихоманкою турніру, перейшли в третю фазу. Висловився я круто, але по суті ми влаштували матч, де в якості ставки тенісний корт.

            І чому це трапилося…?

***

            Коли я кинув фразу "з диким ентузіазмом і хаосом", то це було трохи несерйозно, але саме так розвивалася ситуація. Цей тенісний корт у кутку шкільного подвір’я зараз переповнений і сповнений метушні хвилювання. Якби я потурбувався порахувати, то певен, що легко нарахував би понад двісті людей. Певна річ, там була зграя Хаями, а багато інших десь почули чутку і зійшлися до нас. Більшість із них друзі й фани Хаями. Переважно другокласники, але там замішалося й декілька першокласників, а ще я бачив кілька розосереджених третьокласників.

            Реально? Він популярніший за більшість політиканів.

– ХА-Я-ТО! О-О-О! ХА-Я-ТО! О-О-О! – Затим публіка почала махати, викрикуючи його ім’я.

            Точно так само, як на концерті поп-айдола. Не думаю, що всі ті вигуки абсолютно щирі. Більшість із них просто роззяви, що дивилися на спектакль. Правда ж? Я хотів у це вірити. Так чи інакше, якщо поглянути зі сторони, то їхній ентузіазм здавався аж ніяк не слабким і в ньому була майже релігійна атмосфера. Безумовно, це по-справжньому моторошна підліткова релігія.

            У тому горнилі хаосу Хаято сміливо крокував до центру корту. Навіть із такою кількістю глядачів зібраних довкола він анітрохи не вагався. Ймовірно, він звик до такого рівня уваги. Його оточували не тільки звичні прибічники, але й хлопці та дівчата з інших класів. Вони нас повністю поглинули. Погляди мелькали і тут, і там, і всюди, а коли я закрив очі, то від усього цього оглушливого шуму в мене запаморочилася голова.

            Хаяма вже тримав ракетку і стояв на корті. Він дивився на нас так, ніби йому було дуже цікаво побачити хто зробить крок уперед.

– Ей, Хіккі. Що будемо робити? – спитала занепокоєна Юїґахама.

– Ми нічого не будемо робити. – Я глянув у бік Тоцуки. І, коли мова зайшла про Тоцуку, він поводився, мов домашній кролик, якого покинули в чужому будинку.

            Що за чортівня? Так мило. Вочевидь, не один я так думав, і мені було чутно пронизливі викрики дівчат "Принц!" і "Гарнюня-Сай!", які долітали до фігури, що і викликала подібний намір захищати. Проте, кожного разу, коли Тоцука чув оті вигуки, його плечі тремтіли. Спостерігаючи за його реакцією, фанати Тоцуки шаленіли та волали іще сильніше. Навіть я трохи ошалів.

– Тоцука не буде грати, еге ж…? – Хаяма сказав, що це матч між тими, хто не є членами клубу. Іншими словами, в цьому матчі на кону Тоцука і тенісний корт.

– Дзаймокудзо, ти вмієш грати в теніс?

– Покладися на мене. Я прочитав всю серію, і навіть бачив мюзикл. [3] У цій химерній грі м’яча й сітки я маю невелику перевагу.

– Я був дурним, коли спитав тебе. І якщо хочеш придумати недолугий спосіб сказати теніс, то вигадай такий і для мюзиклу.

– Значить, Хачімане, грати зостається тілько тобі. До того ж, як мені сказати мюзикл на старомодний лад?

– Слушно.

– Чи маєш ти шанси на перемогу? І як на старовинний манір сказати мюзикл?!

– Ні, немає. І замовкни. Якщо не можеш вигадати як сказати по-інакшому, то зміни персонажа, якого граєш. Все одно, ти вже не образі.

– Я-ясно… Ти такий розумний. – Я настільки сильно його вразив, що він вийшов з образу. Вочевидь, тепер проблема Дзаймокудзи вирішена, але моя ні, точно ні. Ах… ну що за халепа.

            Коли я геть розгубився, дехто кинув мені грубу і сердиту репліку. – Ей, можеш пошвидше? – Піднявши голову, я подумав "Замовкни, шльондро", а там Міура держала ракетку так, немовби перевіряла її.

               Схоже, не тільки я один здивований, коли побачив як вона тримає ракетку. Хаяма теж здивувався. – Га? Юміко, ти будеш грати?

– Що? Аякже. Я ж уже казала, що хочу зіграти в теніс.

– Ну, але від них, мабуть, буде грати хлопець. Бачиш, е-е, Хікітані, так? Той хлопець. Виходить, ти будеш у невигідному становищі, – сказав Хаяма, немовби попереджаючи.

            Хто такий Хікітані? Хікітані не буде грати. Грає Хікіґая. Напевно.

               Накручуючи свої завиті локони, Міура трохи замислилась. – О, тоді нам просто треба зробити змішаний парний матч хлопців і дівчат. Ой, бляха-муха, я така розумна. Але, типу, Хікітані, чи хоч якась дівчина стане з тобою в пару? То було би дуже кумедно. – Міура по-дурному зареготала, пронизливо кудахкаючи, а всі посіпаки вибухнули сміхом разом із нею. Навіть я засміявся, доки не усвідомив, що роблю. Хе-хе-хе… фу-ху-ху. Прикро визнавати, що це працює, але все ж було вкрай ефективно. Мене поглинув морок.

– Хачімане. Це жах. Немає у тебе приятельок. А якби ти спробував попрохати якусь панянку, котру не знаєш, то жодна з них не допомагатиме непоказному, самотньому виродку на зразок тебе. Що робитимеш?

            Помовч, Дзаймокудзо. Проте, він цілком правий, тому я не міг сказати йому забрати свої слова назад.

               На цій стадії гри було надто пізно казати: Пробачте-е-е, забудьте про все те, що я наговорив!✩ Я зиркнув у бік Дзаймокудзи, думаючи що ж мені робити, а той ніяково відвів погляд, уникаючи моїх очей, беззвучно насвистував. Коли я зітхнув, Юїґахама і Тоцука наслідували приклад, немов частина ланцюгової реакції.

– Хікіґає. Мені шкода. Усе б вдалося, якби… я був дівчиною…

            Це правда. Мені цікаво, чому він не дівчина? Він такий милий. – Про це не хвилюйся. – Свої думки я залишив при собі і погладив Тоцуку по голові. – І… ти теж не хвилюйся. У тебе є власне місце, до якого ти належиш, тому мусиш його берегти, – сказав я, а плечі Юїґахами смикнулися і вона винувато закусила губу.

            У Юїґахами є місце в класі. На відміну від мене, вона здатна сформувати правильні людські стосунки. Вона досі по-справжньому хоче бути друзями з Міурою та її зграйкою. Хоч насправді я самітник, не те щоб я заздрю компаніям, які дружелюбні між собою. Не те щоб я молюся за їхнє нещастя… Я не брешу, зрозуміло вам? Правда.

            Наша компанія не є ні колом близьких, ані групкою друзів. Ми просто збіговисько, яке доля звела в одну купу, чи радше, втягнула.

            Я лише хочу довести одну річ: що самітники не жалюгідні, і що самотність не робить тебе гіршим. Мене цілковито просвітило розуміння того, що це винятково заради мого власного его. Я суперпросвітлений. Настільки просвітлений, що можу телепортуватися та дихати вогнем, і таке інше.

            Проте, мені не хочеться заперечувати дійсність того, ким я є зараз, чи ким був у минулому. Я б ніколи не сказав, що час проведений мною на самоті був гріхом, чи що бути самотнім це зло. І ось чому я боротимусь, аби довести правильність власної справедливості.

               До центру корту я пішов один.

– … це. – почув я слабкий звук, настільки слабкий, що він майже загубився у натовпі.

– Га?

– Я сказала, що зроблю це! – Тихенько простогнала Юїґахама, лице якої стало яскраво-червоним.

– Юїґахамо? Ти ідіотка. Не будь дурною. Забудь про це.

– І що в цьому такого дурного?!

– Чому ти це робиш? Ти тупа? Чи я тобі подобаюсь?

– Щ… що? Тупоголовий, ти несеш фігню. Ти такий тупий! – Із жахливим, грізним поглядом на обличчі, Юїґахама кричала, – Тупий, тупий – знову і знову, настільки шалено, що аж побагровіла. Вона поцупила від мене ракетку і несамовито нею розмахувала.

– П-п-п-пробач! – Коли я зумів якось ухилитися від її ударів, то зразу вибачився. Той свист, що пронісся біля мого вуха, був дійсно страшним. Перепросивши, я очима запитав: Чому?

            Юїґахама, певно, вловила це і сором’язливо відвела погляд.

– Ну… типу… розумієш? Я теж в клубі Послуги… тому для мене нормально так вчинити, правильно? Це місце… до якого я належу і таке інше.

– Гей, заспокойся. Добре подивися на цю ситуацію, розумієш? Наш клуб не єдине місце, до котрого ти належиш. Глянь, дівчата з твоєї групи криво на тебе зиркають.

– Га? Що справді? – Коли Юїґахама глянула в бік де стояв Хаяма та інші, її лице пересмикнуло. У неї так різко повернулася шия, що було майже чутно, як вона заскрипіла. То було настільки неприродно, що хотілося сказати, аби вона змастила її трохи ведешкою. [4]

            Дівчата з групи Хаями, на чолі з Міурою, схрестили руки і дивилися у наш бік. Звісно вони дивитимуться. Ти зробила таку гучну заяву, що вони, очевидно, змогли тебе почути.

            Незвично великі очі Міури, пофарбовані чорною тушшю і підводкою для очей, наповнювала ворожість, а її біляве волосся, закручене у свердлоподібні завихрення, невдоволено погойдувалося. Вона Мадам Баттерфляй, чи що? [5]

– Тойво, Юї, якщо пристанеш до них, то значить будеш проти нас. Ти згодна на таке? – Подібна до королеви, Міура склала руки і топнула ногою по землі. Це поза королівського гніву.

            Розчавлена Юїґахама обережно заплющила очі. Стиснула поділ спідниці пальцями, які затремтіли від знервованості. Охочі спостерігачі зараз же зашушукались. Це нічим не відрізнялося від публічної страти. Проте Юїґахама підняла голову і налаштувалася протистояти іншій дівчині.

– Ц-це не те що я… тобто, це так, але… Але… мій клуб теж важливий для мене! Тому я зроблю це.

– Ге… О, справді? Не зганьбися, – прямо відповіла Міура. Але на її обличчі була посмішка. Посмішка, що сяяла, немов пекельне полум’я. – Треба перевдягнутися. Я позичу тобі дівочу тенісну форму, тож може підеш зі мною? – Міура смикнула підборіддям у бік приміщення тенісного клубу, обіч корту. Вона, певно, намагалася бути милою, але той жест тільки створював видимість слів: Може мені прикінчити тебе в кімнаті клубу?

            Із напруженим виразом обличчя, Юїґахама пішла слідом за нею і коли вона йшла, всі довкола виказували жалість.

            Що ж, розумієте. Мої співчуття.

– Агов, Хікітані. – Коли я склав руки разом у молитві, до мене озвався Хаяма. Якщо він заговорив зі мною, то мусить мати якісь дуже сильні навички комунікації. Хоча, моє ім’я він зрозумів неправильно.

– Що?

– Я не дуже знаю правила тенісу, а правила парної гри доволі важкі. Тож може нам не треба сприймати її надто серйозно?

– Ну, це любительський теніс. Будемо просто бити туди-сюди і вести рахунок, вірно? Як у волейболі.

               Хаяма яскраво посміхнувся. Разом із ним посміхнувся і я, досить неприємним, дурнуватим осміхом.

            Поки ми це обговорювали, повернулися наші партнерки. Лице в Юїґахами геть розчервонілося, наближаючись, вона старалася якомога сильніше натягнути край форми на ноги. Вдягнула вона форму, що нагадувала скорт із футболкою поло. – Тойво… через цю тенісну форму ніяково… Хіба скорт не закороткий?

– Е-е, а хіба спідниця, яку ти зазвичай носиш, не десь так само коротка?

– Га?! В сенсі?! Т-тобто ти завжди дивишся?! Це гидко, так гидко! Ти такий покидьок! – Юїґахама розгнівано поглянула на мене і підняла ракетку.

– Все добре! Я взагалі не дивився! Навіть не зауважив! Розслабся! І не бий мене!

– Це… мене теж якось злить… – буркнула вона, повільно опускаючи ракетку.

Дзаймокудза театрально прокашлявся, ніби чекав на цей момент. – Г-гм. Хачімане. А як щодо нашої стратегії?

– Ну, гадаю, хорошим планом буде цілитися в дівчину. – З такою дурнуватою на вигляд дівкою це, мабуть, буде інстакіл. [6] Хай там як, а вона точно слабке місце. Подавати на неї набагато краща ідея, ніж боротися з Хаямою в лоба.

            Утім, коли Юїгахама почула, що я сказав, її тон став диким. – Що? Хіккі, хіба ти не знаєш? В середній школі Юміко була в тенісному клубі, розумієш? Вона їздила на регіональні змагання.

            Я оглянув Мадам Баттерфляй, відому як Юміко. Правда. Стійка здається правильною, а її рухи надзвичайно легкі.

            Спостерігаючи за нею, Дзаймокудза пробубонів, – Хех, то ці свердлоподібні локони не просто для виду, еге?

– Але її волосся більше нагадує хвилясте, – сказала Юїґахама.

            Кому яке діло?

***

            Матч був запеклим, іскри летіли в різні боки.

            Спершу стояв постійний, нестримний шум і гучні вигуки глядачів, але позаяк захопливий, майже рівний матч продовжувався, то вони все більше і більше просто водили за нами очима, а коли здобували очко, видихали і бурхливо викрикували. Прямо як у професійному матчі на ТБ.

            Ми довго обмінювалися ударами і напруженість зростала. У ході матчу здавалося, що кожний удар м’яча потроху стомлює нас усіх.

            Рівновагу порушила подача свердлоподібних локонів. Коли я почув звук удару м’яча об ракетку, той вже опинився на середині корту, немов куля, і відскочив позаду мене.

            Що то було? Невже і цей м’яч подали свердлоподібні локони?

            Перейду до суті. Мадам Баттерфляй гравець високого рівня. – Вона дуже вправна, – промимрив я.

– Я ж тобі казала. – З якоїсь причини, гордо сповістила Юїґахама. А вона точно на моєму боці?

– Зажди, ти ж взагалі не торкнулася м’яча!

– Ну, насправді я раніше ніколи не грала в теніс. – Вона засміялася, на кшталт "ха-ха-ха!", немов намагаючись відволікти від того, що тільки-но сказала.

– Чому ти тут, якщо ніколи не грала в теніс?

– Ах-х! Ну, вибач-ч-а-а-ай!

            Дурепо, ти не так зрозуміла. Це мені варто вибачитися. Просто наскільки ж ти сміховинно хороша? Ти ж навіть ніколи не грала в цю гру, але досі кажеш, що гратимеш матч перед величезним натовпом заради Тоцуки. Небагато людей здатні так вчинити. Було б неймовірно круто, якби насправді вона вміла грати в теніс, але, ну, речі не завжди йдуть добре і, мабуть, таке життя.

            Спочатку, між незрівнянною точністю моїх подач та бездоганними прийомами Міури йшла доволі рівна боротьба, але з наближенням до другої половини матчу, розрив між нами повільно збільшувався. Ну, але це тому, що пара навпроти зосереджено цілилася в Юїґахаму. Ймовірно, здивовані низкою моїх напрочуд хороших подач, вони змінили мішень. Також, можливо, вони просто цілковито мене ігнорували.

– Юїґахамо. Ти захищай спереду. Я спробую впоратися позаду.

– Окей. Дякую.

            Ми погодили наш основний план і я зайняв належну мені позицію.

Подача Хаями летіла швидко і сильно. Вона вдарила у найвіддаленішу можливу точку, кут корту, з надзвичайною точністю і відскочила ще далі. Однак, я стрибнув у бік і відчайдушно потягнувся до м’яча. Витягнув ракетку настільки далеко, наскільки зміг, а коли та торкнулася м’яча, замахнувся з усіх сил. М’яч повернувся на частину корту наших опонентів, але Мадам Баттерфляй, акуратно прицілившись, відбила його назад.

            Навіть не поглянувши, я просто крутнувся на ногах і побіг на повній швидкості туди, куди, як мені здавалося, вона могла його спрямувати.

            У нестямі я скерував ноги уперед і вони ще й досі мене якось слухалися. Пробігши повз м’яч, я прибув на місце падіння, а коли той торкнувся ракетки, то прицілившись у найбільш порожній край корту, сильно по ньому вдарив.

            Проте, Хаяма явно це передбачив, бо чекав саме там і сильним ударом запустив дропшот прямо між мною та Юїґахамою, неначе перевіряючи нас.

            З тим останнім замахом, я втратив рівновагу і не міг вчасно туди дістатися. Я послав Юїґахамі благальний погляд і вона побігла туди, де опускався м’яч, і відбила його. Проте, найкраще, на що вона спромоглася — ковзний удар, а м’яч підлетів високо вгору, приземлившись прямо перед Мадам Баттерфляй.

            Міура запустила його в нас із усієї сили. На її губах виникла садистська посмішка, а м’ячик пронісся біля щоки Юїґахами, і потім зник далеко позаду неї та відстрибнув на порожньому місці корту.

– З тобою все добре? – крикнув я Юїґахамі, яка гепнулася на корт, замість того, щоб відбити м’яч.

– Це було так страшно…, – пробурмотіла Юїґахама, з майже мокрими від сліз очима.

            На коротку мить вираз обличчя Мадам Баттерфляй пом’якшився від занепокоєння.

– Юміко, ти така негідниця, – пожартував Хаяма.

– Що? Та не може бути! Такі штуки у матчі — норма! Я не настільки погана!

– О, то виходить ти просто садистка. – Хаяма і Мадам Баттерфляй подражнили одне одного, після чого засміялися. Немовби догоджаючи їм, спостерігачі приєдналися.

– Хіккі, ми мусимо виграти, ясно? – сказала Юїґахама, встаючи і підбираючи свою ракетку. А потім тихенько скрикнула, – Ой!

– Гей, ти в порядку?

– Вибач. Думаю, я могла щось розтягнути. – На її обличчі з’явилася сором’язлива "хе-хе" посмішка. В одну мить її очі наповнилися слізьми. – Якщо програємо, у Сай-чяна будуть проблеми, еге…? Ой, капець… Це може стати фігово… Ми ж не владнаємо все простими вибаченнями, еге? Ах, боже! – Юїґахама розчаровано прикусила губу.

– Ну, все якось вийде. Якщо стане гірше, то ми вдягнемо Дзаймокудзу в дівочу форму.

– Вони ж одразу це розкусять!

– Мабуть. Тоді, давай зробимо так: Ти просто стоятимеш у центрі корту. А з рештою я якось впораюсь.

– Що ти робитимеш?

– З давніх-давен, у тенісі існує заборонений прийом. Він називається: О-ой, моя ракетка перетворилася на ракету!

– Це просто груба гра!

– Ну, в крайньому випадку, я стану серйозним. А коли я стаю серйозним, то як мінімум здатний плазувати і вилизувати черевики.

– Якась дивна поведінка, щоб сприймати її серйозно… – роздратовано зітхнула Юїґахама, а тоді гигикнула. Можливо, через травму, чи може вона просто так сильно сміялася, що аж заплакала, але коли Юїґахама глянула на мене, то її очі були вологими та червоними.

– Ой, Хіккі, ти жахливо тупий. У тебе жахлива особистість і ти навіть жахливо здаєшся. Ти просто жахливий у всьому. Тоді ти теж не здавався. Проїхав усю дорогу, волаючи так сильно, що було аж страшно. Ти виглядав таким відчайдушним… Я пам’ятаю.

– Гей, ти про що?

            Юїґахама мене обірвала. – Просто, не думаю, що зможу продовжувати з тобою, – видихнувши, сказала вона. Вимовивши це, як прощальну репліку, вона обернулася до мене спиною і пошкандибала геть. Проштовхуючись крізь сконфужений натовп, вона говорила, – Ей-ей, ви заважаєте. Заважаєте! – а потім зникла.

– Що це було? – я лишився стояти один у центрі корту. Коли я поглянув туди, де спина Юїґахами зникла в натовпі, у повітрі пролунав глузливий регіт.

– Що сталося? Невеличка сварка із твоєю подружкою? Вона тебе кинула?

– Не будь дурною. Ми ні разу не сварилися. Перш за все, ми не достатньо близькі, щоб посваритися.

– Ух… – Хаяма і Мадам Баттерфляй навіть здригнулися.

            Що? Це мало бути смішно.

            О, розумію. Напевно, для більшості потрібно мати певний рівень близькості, перед тим як розповідати самоіронічні жарти, га? Якщо його немає, то іншим лише стане дуже незручно.

            Дзаймокудза був єдиним, хто збагнув і стримував сміх. Я обернувся, цикнувши язиком, а він удав, що немає з цим нічого спільного, пробурмотів щось собі під ніс і зник у натовпі. Втік зараза, га? Ну, якби ми помінялись місцями, то я неодмінно вчинив би так само.

            Тоцука сумно на мене дивився, його вираз хмурнішав.

            Що ж, добре. Гадаю, настав час починати плазування. Я продемонструю вам серйозність. Якщо хочеш підлизатися, то маєш відкинути гордість і лизати з усіх сил, а це те, чим я пишаюся.

            Один на тенісному корті я почувався настільки безпорадно, що було нестерпно, або може просто скажу, що я застряг у болюче-незручній атмосфері. Раптом юрба почала гомоніти.

            А тоді, сама по собі, розділилася.

– Що за безглуздя тут відбувається? – Перед нами з’явилася Юкіношіта, з неймовірно незадоволеним виглядом, одягнена у верхню частину спортивної форми та скорт. В одній руці вона тримала аптечку.

– О, гей, а куди ти ходила? І що це за прикид?

– Хтозна? Насправді, я й гадки не маю. Юїґахама просто попросила мене це вдягнути, – сказала Юкіношіта, а коли обернулася, то Юїґахама вискочила біля неї. Схоже вони обмінялись одягом і тепер Юїґахама носила форму Юкіношіти. Де ж це ви перевдягнулися? Та не може бути, не назовні ж?! Умгу…

– Я не хочу, щоб ми ось так програли, тому вмовила Юкінон втрутитися.

– Чому мене?

– Бо, Юкінон, ти ж моя єдина подруга, котру я можу попросити це зробити.

Юкіношіта сіпнулася. – Под…руга?

– Ага, подруга. – Моментально відповіла Юїґахама.

            О, я не знав.

– Хіба друзів зазвичай просять вирішити власні проблеми? Мені здається, що тобі просто зручно скористатись мною.

– Га? Я б не просила, якби ти не була мені подругою. Я б не змогла попросити когось, на кого мені все одно, зробити щось важливе, – безтурботно заявила Юїґахама, неначе це цілком очевидно.

            Ох-хо, то ось як це працює… Раніше, фразою "ми ж друзі, так?" маніпулювали, щоб я виконував чергове прибирання, тому в мене склалося зовсім інакше враження. Зрозуміло… То ми з тими хлопцями дійсно були справжніми друзями. Аякже, та ну нафіг.

            Мабуть, стосовно цього питання Юкіношіта думала точно так само, як і я. Легенько приклавши руку до губ, вона мовчки міркувала. Її сумніви слушні. Я б теж не прийняв це настільки легко. Однак, Юї Юїґахама — особливий випадок. Тобто, вона дурепа.

– Знаєш, гадаю вона це серйозно. Бо вона дурепа.

            У відповідь на мою репліку, Юкіношіта злагідніла. Всміхнулася своєю звичною, непохитною посмішкою і відкинула волосся, що спадало на плечі. – Не недооцінюй мене. Можливо, почувши таке ти здивуєшся, але повір, я добре оцінюю характер. Неможливо щоб персона, яка здатна бути люб’язною із нами двома, могла бути поганою.

– Таке пояснення аж занадто сумне, – зауважив я.

– Але це правда.

            Дійсно, це правда.

– Я не проти грати в теніс, але… можеш зачекати хвильку? – запитала вона, підходячи до Тоцуки. – Ти ж можеш бодай обробити рани самостійно, правильно?

            З розгубленим виразом Тоцука взяв запропоновану аптечку. – Га? О, так…

– Юкінон, ти добряче постаралася, щоб її дістати … Все-таки ти дуже хороша, га?

– Напевно. Хоча, здається один хлопець потай називає мене сніговою королевою.

– Я-як ти про це дізналася?! Ах! Та ну, невже ти прочитала мій список людей, яких я ненавиджу?! – Лайно. То записник, що містить кожнісіньку образу, яку можна закинути Юкіношіті.

– Я шокована. Ти дійсно так мене називаєш? Ну, не те щоб мене хвилює те, що хтось там про мене думає, – сказала вона, повернувшись у наш бік. Однак її поведінка була не такою спокійною, як завжди, а мала легкий відтінок збентеження. Спершу, її голос звучав сильно, але ставав тихішим, поки зрештою вона не відвернула погляд. – Тому… насправді, я… не проти, якщо ти… вважатимеш мене… подругою.

            Щоки Юкіношіти почервоніли настільки, що звук її збентеження можна було почути. Вона тримала ракетку, яку дістала від Юїґахами і стояла з опущеною головою, зиркаючи на іншу дівчину. Виявлена нею неймовірна чарівність, заслужила на раптові обійми.

            Від Юїґахами.

– Юкінон!

– Агов… можеш не липнути до мене так? Ти мене душиш…

            Га? А хіба я не маю тут приєднатися? Вона ж завжди червоніє поруч із Юїґахамою, чи не так? То ось воно як? Це ромком де хлопчик з хлопчиком, а дівчинка з дівчинкою, чи що? Невже всі боги романтичної комедії повні придурки?