Моя романтична комедія юності неправильна, як і очікувалось. Том 1 | Том 1. Розділ 6

Моя молодша сестра Комачі, тримаючи в одній руці скибку хліба змащену варенням, із ентузіазмом розглядала модний журнал. Я поглядав на неї збоку, поки пив свою ранкову чорну каву. Статті в журналі наповняли вкрай дратівливі терміни, на зразок "безпечний секс" та "супермодний". Відчуваю, що просто читаючи стаю тупішим, бо коли я сказав фе, моя кава потекла з куточків рота. Та ну, що реально? З Японією все буде гаразд? Мені здавалося, що якщо оцінити інтелект цієї статті по кривій нормального розподілу, то той потрапить лише в двадцять п’ятий процентиль, чи близько того. [1] Ба більше, моя сестра, читаючи це, кивала. З якою саме частиною ти погоджуєшся?

Журнал, про який я говорив, "Хевентін" — журнал номер один між середньокласницями і над тими, хто його не читає, фактично знущаються. Комачі з розумінням видала о-о-о, сипнувши крихтами на сторінку. Ти граєш соло Гензеля і Ґретель, чи що?

Була сьома сорок п’ять. – Гей. Подивись на час. – Моя сестра глибоко занурилась в журнал, тому я ліктем тикнув її в плече, даючи знати, що майже час іти.

Комачі, ахнувши, підняла голову і перевірила годинник. – Йой! Чорт! – скрикнула вона, одразу ж захлопнула журнал і встала. – Гей, гей, гей. Глянь-но на свого рота, подивись! Він вимазаний.

– Га? Не може бути! Мене заварило?

– Твій рот що, автомат? Це слово означає не те, що ти думаєш.

Моя сестра витерла рота рукавом піжами, пробуркотавши. – От лайно! – Моя сестра, вона доволі милий мужик.

– Знаєш, брате, іноді я не розумію, про що ти говориш.

– Про тебе. Про тебе, означає про тебе!

Цілковито мене ігноруючи, Комачі почала панікувати і мотатися, перевдягаючись у шкільну форму. Вона скинула піжаму, оголивши гладеньку білу шкіру, білий спортивний ліф та білі трусики.

Не роздягайся тут. Не тут.

Молодші сестри загадкові створіння. Неважливо наскільки вони чарівні, до них ніколи нічого насправді не відчуваєш. Її спідню білизну я розглядаю лише як простий шматок тканини. Вона мила, але я думаю про неї максимум отак: Певно це тому, що вона схожа на мене. Ось як буває зі справжніми молодшими сестричками.

Коли вона прикрилася неохайно впорядкованою формою, я косо зиркнув на Комачі. Надягаючи шкарпетки, вона двічі закотила їх до щиколоток і засвітила трусики під спідницею, що сягала колін. Я підтягнув до себе молоко і цукор.

Можливо, цього місяця вона намагається збільшити груди, чи щось таке, бо останнім часом пила багато молока. Мені наплювати. Проте, якщо виділити фразу "молоко, яке пила моя сестра" багатозначним курсивом, то звучить якось непристойно та порочно. Але кого це сильно хвилює? Я потягнув до себе цукор і молоко не тому, що то було молоко, яке пила моя сестра. Мені лише хотілося додати його у свою каву.

Я природжене дитя Чіби, про таких кажуть, що їх маринували у каві MAX, коли вперше купали та годували нею замість грудного молока, тому моя кава має бути солодкою. [2] Зі згущеним молоком буде навіть краще. Але чорну каву я також можу пити, зрозуміло?

– Життя гірке, тому бодай кава має бути солодкою, – пробурмотів я собі під ніс, хильнувши сильно підсолоджений напій. Ця фраза могла б бути слоганом кави MAX.

Така хороша… Маю на увазі реклама, яку я щойно придумав. Їм дійсно слід це використати.

– Брате! Я готова!

– Брат іще п’є свою каву. – Відповів я, відігравши так, що й близько не нагадувало побачене мною у старому фільмі "З північної країни". [3]

– Проте, Комачі, звісно, не помітила. Лише бадьоро проспівала, – Запізнююсь!♪ Запізнююсь!♪ – Мені стало цікаво, вона дійсно хоче запізнитися, чи що?

Декілька місяців тому дещо трапилося, в той раз моя дурнувата сестра проспала і запізнювалася до школи, тому врешті-решт я взяв її на заднє сидіння свого велосипеда. Відтоді, поступово я все частіше й частіше везу її до школи.

Ніщо не заслуговує довіри менше, ніж жіночі сльози. У Комачі зокрема є той спеціальний прийом випрошування, який мають молодші дівчата і вона майстриня маніпуляцій своїм старшим братом. Вона зіпсована. Завдяки їй, у моєму розумі закарбувалася ідея, що жінки = "люди, що використовують чоловіків як це робить моя молодша сестра Комачі". – Якщо я більше не зможу довіряти жінкам, то це буде твоя провина. Що мені робити якщо я не зможу одружитися, коли постарію?

– Тоді, я про тебе якось попіклуюся, окей? – Вона широко всміхнулася. Завжди думав про неї як про дитину, але у тому виразі було щось зріле. Я відчув як моє серце пропустило удар. – Я тяжко працюватиму, заощаджу гроші і здам тебе в будинок для престарілих, або якось так.

Можливо, ти не стільки зріла, скільки просто типова доросла.

– Ти дійсно моя молодша сестра. – Зітхнув я. Проковтнув решту кави і встав. Комачі заштовхала мене в спину:

– Вже так пізно, бо ти дуже повільний! Я запізнюся!

– Нахабо… – Якби вона не була моєю сестрою, то я точно дав би їй прочухана. Зазвичай було навпаки, але в домі Хікіґая все інакше. Мій старий аномально любить мою сестру, а його знаменитий вислів "Я вб’ю будь-якого хлопця, який до неї наблизиться, навіть її брата" змусив і мене відсторонитися. Якщо спробую її вдарити, то мене поб’ють і викинуть з дому.

Ну, інакше кажучи, у власному домі я належу до найнижчої касти. Про школу й мови нема.

Вийшовши за двері, я закинув ногу на велосипед, а Комачі вилізла на заднє сидіння. Цупко обвила руками та міцно вхопилася за мою талію.

– Поїхали!

– Навіть дякую не скажеш? – Поїздка вдвох на велосипеді порушує правила дорожнього руху, але позаяк Комачі, по суті, в душі дитина, в цій справі я проситиму про поблажку.

Ми легенько покотилися, а Комачі пробуркотіла, – Не попади в аварію цього разу. Бо сьогодні з тобою їду я.

– Тобі байдуже якщо я потраплю в аварію, коли їду один?

– Ні-ні-ні. Брате, я просто хвилююся, бо іноді у тебе в очах цей погляд гнилої риби і ти починаєш забуватися. Це сестринська любов, розумієш? – заспокоювала вона, тицьнувши лицем у мою спину, немов паразит. Якби не ті попередні слова, то було б мило, але тепер це здавалося просто маніпуляцією.

Проте, я не мав наміру викликати непотрібне хвилювання у своєї сім’ї. – Ага, буду обережним.

– Особливо, коли я їду з тобою. Без жартів.

– Нахабо, я наїжджатиму на кожну яму на дорозі. – Не зважаючи на власну репліку, не хотілося чути її скигління "Ой!" та "Ти набив мені дупцю!" і "Тепер я зіпсований товар!", тому я обирав рівну дорогу. Через оті її викрики усі сусіди почнуть на мене криво поглядати. У будь-якому разі це була безпечна поїздка.

У день моєї вступної церемонії, я потрапив у дорожню аварію. Через церемонію та нове життя я настільки розхвилювався, що вийшов з дому на годину раніше, але то був мій нещасливий день.

Здається, була приблизно сьома ранку. Неподалік дівчина вигулювала свого собаку і той зірвався з повідка. На жаль, саме тоді їхав шикарний лімузин. Перш ніж усвідомити, що роблю, я помчав так швидко, як тільки міг. Зрештою, мене відвезли на швидкій і госпіталізували. Той інцидент прирік мене на долю одинака у новій школі.

В результаті нещасного випадку мій зовсім новенький велосипед розтрощило вщент, а моя золота ліва нога зламалася. Якби я був футболістом, то це б кинуло тінь на майбутнє всього японського футболу. Добре, що я не грав у футбол.

Мене було врятовано, у сенсі, що моя травма виявилась не настільки серйозною. Хоча, факт того, що крім моєї родини, у госпіталі мене ніхто не навідав, не видавався мені порятунком. Вони відвідували мене кожних три дні. Агов, ви б мали приходити щодня!

Після моєї госпіталізації, для батьків, вочевидь, стало сімейною традицією брати сестру з собою і ходити кудись поїсти. З кожним візитом, вони втішали мене подробицями, розповідаючи щось на кшталт: "На днях ми їли суші" чи "У нас було барбекю". Я подумував зламати сестрі мізинця.

– Але знаєш, добре, що ти швидко поправився. Впевнена це того що у тебе був хороший гіпс. Гіпси дуже файно діють на в’язки, еге?

– Дурна, то зв’язки. До того ж, я не травмував зв’язки. То був перелом кістки!

– Брате, тебе знову не зрозуміти.

– Ні! Це тебе не зрозуміти! Тебе!

Втім, ніщо з того, що я сказав не мало впливу, а Комачі змінила тему, наче так слушно було вчинити. – ’сьо я…

– Га? Це натяк на Іссей Фубі Сепія? [4] Та ну, вона старезна.

– Брате, я сказала "осьо як". Ти погано слухаєш.

– Ти погано говориш.

– Осьо як було: після аварії власниця того песика прийшла до нашого будинку подякувати.

– Я того не знав...

– Ти був непритомний. Тож ми отримали трохи солодощів. Вони були смачними.

– Гей, я точно нічого такого не отримував. Чому ви з’їли їх усі не сказавши мені? – обернувшись, заявив я, але Комачі лиш усміхнулася з удаваною скромністю, хихикнувши на зразок: хе-хе☆. Так дратує.

– Але ж ви ходите в одну школу, ти знав? Ви не зустрілися? Вона сказала, що подякує тобі у школі.

Не подумавши, я зі скрипом загальмував. Комачі скрикнула, – Ай! – і зарила обличчям у мою спину. – Чому так раптово зупинився?!

– Чому ти не сказала мені цього раніше? Ти знаєш ім’я?

– Га? Мабуть то була "ласунка"?

– Ти що, купуєш смаколики в офіс? [5] І не кажи, ніби говориш "шинка". [6] Яке справжнє ім’я?

– Гм-м, забула. О! Ми в школі. Я побігла! – Щойно ці слова вилетіти з її рота, вона зіскочила з велосипеда і помчала до шкільної брами.

– Яка нахаба. – Я вдивлявся в її спину, що віддалялася.

Прямо перед тим як зникнути в будівлі школи, вона обернулася і відсалютувала мені. – Побачимося пізніше! Дякую, брате! – видала вона, махаючи рукою і посміхаючись. Попри те, наскільки з неї жахлива сестра, саме тоді мені здалося, що вона трішечки мила. Я помахав їй у відповідь, а коли вона побачила, то додала, – Стережися машин!

Неглибоко зітхнувши від роздратування, я повернув велосипед і попрямував до школи… до тієї самої школи, де повинна була бути вищезгадана власниця собачки.

У мене не було якогось особливого бажання зустрітися. Мені лише трохи цікаво. Втім, якщо ми не зустрілися після того як відвідували одну школу більше року, незацікавленість в зустрічі, ймовірно, взаємна. Ну, якось так. Я врятував чиюсь собаку та дістав перелом. Прийти до мого дому і подякувати, мабуть, достатньо.

Глянувши на корзину спереду мого велика, я помітив чорну шкільну сумку, яка була не моєю. – Ця ідіотка. – Негайно обернувшись назад, я почав крутити педалі і застав Комачі, яка бігла за мною зі сльозами на очах.

***

З початком нового місця пришла і нова активність на фізкультурі. У моїй школі на уроках фізкультури три класи об’єднали в один, тому загалом у нас було шістдесят хлопців, яких згодом поділили на дві частини. Донедавна ми займалися волейболом і легкою атлетикою. Цього місяця теніс і футбол.

Ні я, ні Дзаймокудза не є справжніми командними гравцями. Ми більше схожі на соло суперзірок, які зосереджуються на індивідуальній техніці. А тому, посудивши, що будемо справжньою перешкодою в футбольному сценарії, ми обоє вибрали теніс.

Все-таки я людина, яка відкинула футбольну кар’єру через оту стару травму ноги. Не те щоб я колись насправді грав у футбол. Проте очевидно, що цього року багато людей хотіло грати теніс, тому після запеклого турніру в камінь-ножиці-папір, я залишився живим на стороні тенісу, тоді як Дзаймокудза програв і перейшов на сторону футболу.

– Хех, Хачімане. Це є трагедія, не буде у мене можливості явити свій магічний удар. З ким мені практикувати паси, якщо тебе немає поруч?! – Його сентенція почалася твердо й рішуче, але під кінець він мав слізливий і благальний вираз. Досить зворушливо. І в мене, швидше за все, та сама проблема.

Згодом розпочалася практика з тенісу. Після якоїсь недоладної розминки, учитель фізкультури, Ацуґі, прочитав нам лекції про основи. – Добре, тоді спробуйте пообмінюватися ударами. Розділіться на групи по двоє, одна людина з кожної сторони сітки, – скомандував він, і всі поділилися на пари рухаючись до іншого кінця корту.

Як ви можете так швидко реагувати, знаходячи партнерів навіть не дивлячись? Ви опанували пас наосліп, чи що?

Мій радар одинака загудів, виявивши публічне приниження на горизонті. Не боятися. Саме для таких ситуацій у мене про запас є секретний план. – Гм, я не дуже добре почуваюся, тому можна мені просто повідбивати м’яч від стіни? Думаю, я буду тільки обтяжувати інших, – оголосив я і, не чекаючи на відповідь Ацуґі, поспішно направився відбивати тенісний м’яч із стіною у якості партнера. Тільки-но я почав, Ацуґі упустив можливість відповісти, тому не сказав нічого.

Абсолютно досконало.

Синергія комбо відмовок "я почуваюся не дуже добре" плюс "я буду обтяжувати" є дуже ефективною, бо з цього випливає, що ти дійсно хочеш брати участь в даній діяльності. Після багатьох років самітником, щоб впоратися із формуванням пар на уроках фізкультури, я таки опанував ультимативну техніку. Згодом навчу цього і Дзаймокудзу. Він ридатиме від щастя.

Я проводив час подаючи м’яч, ганяючись за ним і повертаючи його майже механічним чином. Тим часом я чув пронизливі вигуки хлопців, які відзначали обмін ударами.

– Хія! Ого! Класно ж, еге? Дуже круто, га?

– Такий крутий! Він його ніяк не дістане! Цей точняк твій! – викрикували вони, практикуючи удари з льоту, схоже їм весело.

Повернувшись у їхній бік, я подумав "Заткніться і здохніть", і виявив серед них Хаяму.

Група Хаями не стільки пара, скільки квартет. Там був білявий чувак з яким він часто зависав у класі, але хто інші двоє? Їх я не впізнав, отже вони, певно, з класу C чи I. Так чи інакше, вони виділяють ауру крутих хлопців. То найбільш галаслива точка на корті.

Білявчик, який невдало відбив удар Хаями, зненацька крикнув – Ого! – і всі навколо глянули в його бік, аби побачити, що відбувається. – О, чуваче! Хаямо, той удар оце зараз! То було дуже хардкорно! Це кручений? Точняк кручений, правда?

– Ні, я тільки випадково підрізав. Вибач, промахнувся, – Хаяма вибачився, піднявши одну руку.

Білявчик начисто перегравав, перебивши вибачення Хаями. – Не може бути! Підрізка?! Типу як чудо-удар! Серйозно, це крейзі. Хаямо, ти хардкорний.

– О, невже? – відповів Хаяма на енергійне відношення свого друга і бадьоро всміхнувся.

Затим підключилися двоє, які практикувалися біля них. – Хаямо, ти дуже добре граєш у теніс. Навчи мене як робити ту підрізку, котру ти тільки-но зробив.

Підлабузник, який наблизився до Хаями, мав каштанове волосся і спокійний вираз обличчя. Мабуть, з того самого класу. Імені я не знаю і, беручи це до уваги, не вважаю його кимось важливим.

Група Хаями миттєво стала секстетом. То була найбільша команда, якої колись удостоївся цей урок. Бачите, слово секстет звучить швидше як сексроїд. Так-так, непристойно, дуже непристойно.

Загалом, ось так уроки тенісу стали королівством Хаями. Почало здаватися ніби: якщо ти не в групі Хаями, то не береш участі у фізрі. Природно, що всі, хто не був у маленькому колі Хаями, зовсім затихли. Це цензура. Поверніть свободу слова.

Справедливо зауважити, що група Хаями галаслива, але сам Хаяма неактивно починав розмови. Це люди довкола нього шуміли. Власне, крикливим був самопризначений парламентар їхнього контингенту, отой білявчик.

– Підрі-і-і-ізка!

Бачите? Крикливий.

Удар, який щойно зробив блондин, точно не був підрізкою. Він пройшов убік, повз Хаяму, до кута корту і полетів до темного, вогкого місця, де не світило сонце. Інакше кажучи, прямо до мене.

– Ой! Вибач! Реально вибачай! Е-е… ух… Привіт? Хікітані? Хікітані, можеш подати мені м’яча? [7]

Хто в дідька цей Хікітані? Мені не дуже хотілося його виправляти, тому я просто підібрав м’яч звідти, куди той закотився і кинув йому.

– Дякую! –Хаяма помахав мені, з блискучою посмішкою на обличчі.

На його вітання я відповів легким поклоном. Чому це я тут кланяюсь? Вочевидь, я інстинктивно вважав Хаяму соціально вищим за себе. І мені довелося визнати, що я другорядний. Почуваюся настільки приниженим, що стало навіть цікаво, чи були тут інші другорядні, кращі за мене. Мої почуття ставали все більш похмурими, тому я вгатив ними об стіну.

З юністю постають стіни.

Говорячи про стіни, чому в сленгу для дівчат з малими грудьми існує термін нурікабе? [8] Цікаво. Знаєте, відповідно до однієї теорії, нурікабе — це насправді магічно трансформований танукі, дикий японський єнотоподібний собака, а дух бар’єру — насправді широко розтягнуті м’ячики танукі. Що то за стіна? Безумовно напрочуд м’яка! А чи не значить те, що дівчата з малими грудьми, котрих принизливо обзивають нурікабе, як не парадоксально, по-справжньому дуже м’які? QED, доведення завершено. Придурку. [9]

У всякому разі, Хаяма не зміг би осягнути таких речей. Ця чудесна гіпотеза стала можливою лише завдяки моїй екстраординарній чутливості.

Атож, сьогодні назвемо це нічиєю. Давайте так і зробимо.

***

Обідній час.

Обідав я на своєму звичному місці, назовні першого поверху будівлі спецкорпусу, прямо біля кабінету медсестри позаду школи. Воно розташоване таким чином, що я можу спостерігати за тенісним кортом. Я зжував сосиску в тісті, рисову кульку з тунцем і неаполітанську булочку. Мені полегшало.

Ритмічні удари, схожі на ручний барабан, нагнали на мене дрімоту. Вочевидь, протягом обідньої перерви на корті практикувалася дівчина з дівочого тенісного клубу. Вона завжди стояла лицем до стіни, подавала, а тоді галантно гналася за м’ячем і потім відбивала. Поглинаючи кожен шматочок своєї страви, я спостерігав за її біганиною.

Здається, обідня перерва скоро закінчиться. Коли вітер просвистів повз, я відсьорбнув лимонного чаю з коробочки. Його напрям змінився.

Залежно від погоди, але через те що школа розташовується прямо біля моря, близько полудня, як правило, напрям вітру змінюється. Ранком, морський бриз дує від води, але потім міняється і віє в інший бік, неначе вертається туди звідки прийшов. Сидіти наодинці й відчувати той бриз власною шкірою це непоганий спосіб провести обід.

– Га? О, Хіккі, це ти. – Потік повітря доніс до моїх вух знайомий голос. Коли я повернувся і поглянув, там стояла Юїґахама, притримуючи свою спідницю від поривчастого вітру. – Чого ти в такому місці?

– Я завжди їм свій обід тут.

– О, невже? А чого? Ти не хотів би їсти у класі? – спитала вона з виразом, який говорив про щире здивування.

Я відповів мовчанням. Дурепо, якби я міг так вчинити, то не їв би тут. Серйозно, зрозумій натяк. Давайте змінимо тему. – Менше з тим, а ти чому тут?

– Ой, точно! Насправді, Юкінон перемогла мене в камінь-ножиці-папір, тож це, типу, моє покарання?

– Розмовляти зі мною твоє покарання? – Гей, це дуже злісно. Мабуть, просто піду і здохну.

– Н-ні-ні! Той, хто програв, має лише піти купити сік! – розмахуючи руками, Юїґахама зовсім розхвилювалася і заперечувала.

О, приємно чути. Ледь не пішов себе вбивати. Я зітхнув з полегшенням, а Юїґахама граціозно плюхнулася поруч мене.

– Хоча Юкінон спершу не хотіла. Вона така: Я сама можу дістати собі харч. Чому реалізація слабкого бажання до перемоги повинна приносити мені задоволення? – Коли вона це казала, то чомусь імітувала голос Юкіношіти. Приголомшливо точно.

– Ну, схоже на неї.

– Ага, але коли я сказала: "Думаєш у тебе не вийде перемогти?" вона погодилася.

– Схоже на неї. – Юкіношіта намагається діяти холоднокровно, та коли доходить до змагань, вона дійсно не може змиритися з поразкою. Маю на увазі, що того дня вона теж прийняла виклик пані Хірацуки.

– То, типу, в момент, коли Юкінон виграла, вона мовчки підняла крихітний кулачок. То було реально дуже мило. – Юїґахама радісно зітхнула. – Здається, наче мені вперше було весело отримати покарання за програш у грі.

– Ти робила таке раніше? – спитав я, а Юїґахама кивнула.

– Зовсім трошки.

У момент, коли вона це сказала, я раптом згадав. Ох, авжеж, у кутку класу завжди була дурнувата на вигляд група, що під кінець обіду зчиняла гамір після гри в камінь-ножиці-папір…

– Хм. Мабуть, ти весело проводила час зі своїми.

– Чому ти так чиниш? Ти такий паскудний. Тому й ненавидиш такі речі?

– Звісно, я ненавиджу речі на кшталт "свої" та "свої прикольчики". О, хоча мені подобаються "сварки між своїми". Бо я ніколи не є частиною "своїх".

– Невесела причина, і ти жахлива людина.

Дай мені спокій.

Коли вітер подув повз, Юїґахама всміхнулася, притримуючи волосся. Вираз на її обличчі відрізнявся від того, який вона мала з Міурою та друзями у класі.

О, я зрозумів чому.

Не можу бути цілком певним, але мені здається, що її макіяж не настільки сильний, як раніше. Вона змінила його на більш натуральний. Чи мабуть, вона змінила його у якийсь інший момент раніше. Втім, я ніколи не витріщаюся на дівочі обличчя, тому насправді не знаю. Припускаю, це доказ того, що вона змінилася. Хоча це доволі маленька зміна. Коли вона усміхається, очі, які практично без макіяжу, пом’якшуються, що робить її молодшою та більш простодушною.

– Але ж, Хіккі, у тебе є власні "свої". Коли ти балакаєш з Юкінон в клубі, то завжди виглядаєш так, наче тобі весело. Чорт, іноді мені здається, що я не можу приєднатися. – Коли Юїґахама говорила, то підібгала ноги і обійняла їх, ховаючи лице у коліна, тоді як її очі допитливо зиркали на мене. – Я б хотіла більше розмовляти й таке інше… А-але не у дивний спосіб! Т-тобто з Юкінон також! Ти ж розумієш, так?!

– Розслабся. Щодо тебе у мене не буде неправильних припущень.

– Що б це мало означати?! – Юїґахама задерла голову, пихкаючи від люті.

Побачивши, що вона готова вдарити, я простягнув руку, намагаючись її втихомирити і тоді заговорив. – Ну, Юкіношіта це інше. Вона форс-мажор.

– Вона що?

– Гм? Ох, форс-мажор означає "сили чи обставини, яким неможливо протистояти за допомогою людських можливостей". Вибач за те, що використовую такі складні слова.

– Я не про те! Я зрозуміла, що означають ці слова! І не стався до мене як до дурепи! Знаєш, я здала вступні іспити аби поступити в цю школу! – Юїґахама рубанула мене по горлянці рукою. То був чистий удар у моє адамове яблуко і я закашлявся.

Погляд у далечінь затуманив її очі. – Ей, говорячи про вступні іспити, ти пам’ятаєш день вступної церемонії? – запитала вона серйозно.

– Га? Кахи-кахи-кахи… Що? Ох, того дня я потрапив у дорожню аварію.

– Аварія…

– Ага. У перший день школи я їхав на велосипеді, коли якесь дурне відпустило повідець свого пса. Собаку мало не збила машина, тому я захистив його власним тілом. Я був дуже галантним, і героїчним, і суперкрутим.

Мабуть я трішечки перебільшую, але оскільки ніхто більше не знає про той інцидент, то все одно це нікого не хвилюватиме. Більш важливо, позаяк ніхто про це не знає, то ніхто інший про це не згадає, тому я маю створити собі гарний імідж.

Втім, почувши це, лице Юїґахами пересмикнуло і вона заціпеніла. – Я-якесь дурне…? Хіккі, т-ти не… пам’ятаєш хто?

– Ну, правду кажучи, я був не в настрої думати про таке. Мені було дуже боляче. У всякому разі, хто б то не був, у мене не залишилось особливого враження, тому напевно то хтось дуже невиразний.

– Невиразний…? Ц-це правда, що того дня я не нанесла ніякого макіяжу… І моє волосся було не пофарбоване, і я вдягнула якусь піжаму чи просто накинула щось таке, але… Ох, але на моїй піжамі візерунок з плюшевих ведмедиків, тож певно виглядала я трішечки дурнувато…

Голос Юїґахами був настільки тихим, що я взагалі не чув її слів. З опущеним обличчям вона заледве відкривала рота, прожовуючи слова. У неї болить живіт, чи що?

– Що сталося?

– Н-нічого… Неважливо! Ти не пам’ятаєш ту дівчину, так?!

– Як я вже казав, не пам’ятаю… Га? Хіба я казав, що то була дівчина?

– Га?! Ух… казав-казав! Ти точно казав! Насправді ти говорив лише про дівчат!

– Наскільки ж бридким ти мене вважаєш? – віджартувався я, а Юїґахама пирснула, немовби щось приховуючи, все ще із посмішкою на обличчі вона обернулася і глянула на тенісний корт. Її рух спонукав і мене повернутися у тому напрямку.

Дівчина з тенісного клубу, яка тільки-но самостійно практикувалася, верталася, витираючи піт на ходу.

– Гей! Сай-чя-я-я-ян! – викрикнула Юїґахама, махаючи. Видно то хтось, кого вона знала. Коли дівчина помітила Юїґахаму, вона риссю побігла до нас.

– Гей. Практикуєшся?

– Ага. Наша команда дуже погана, тож і свої обіди я маю проводити за практикою… я спитав, чи можна мені за бажанням користуватися кортом під час обіду і нарешті отримав дозвіл. Юїґахамо, а що ти з Хікіґаєю тут робите?

– Ой, нічого такого. – промовила Юїґахама і обернулась до мене, ніби кажучи: Правда ж?

Ні, я їв свій обід, а ти якраз виконувала доручення, чи не так? Що в тебе за курячі мізки? Не забувай так швидко.

Дівчина, яку вочевидь звали Сай-чян, хихикнула, мовляв: О, дійсно?

– Сай-чан, ти практикуєшся в обід, попри те, що ми займаємось тенісом на уроці, еге? Либонь важко!

– Ой, ні. Я роблю це, бо мені подобається. О, і Хікіґає, ти ж вправний у тенісі, так?

Несподівано, розмова повернула до мене і я, звісно, замовк. Що? Це новина для мене. А власне, ти хто? Звідки знаєш моє прізвище? У голові виникла велика кількість питань, але перед тим як я зміг що-небудь сказати, Юїґахама голосно протягнула о-о-о-о-о-ох, неначе була вражена.

– Реально?

– Ага, він справді у хорошій формі.

– Ой, ти змушуєш мене червоніти! Ха-ха-ха! То хто вона? – Я був достатньо тактовним, аби останню частину речення сказати дуже тихо, так щоб лиш Юїґахама могла почути. Але ту тактовність Юїґахама збиралася розбити на друзки.

– Що-о-о-о?! Але ж ви в одному класі! І у вас, начебто, уроки фізкультури разом! Чому ти не знаєш?! Не можу повірити!

– Н-не будь дурною. Я точно пам’ятаю! Просто на мить вилетіло з голови! І, гей, дівчата ж мають уроки фізкультури окремо! – Вона цілковито змарнувала мою тактовність. Тепер абсолютно очевидно, що я не пам’ятаю ім’я цієї дівчини. Витримати її погляд було вкрай важко. Якби вона була собачкою, то була б на одному рівні з чихуахуа. А якби кішечкою, то з манчкінами. Просто настільки вона мила і приваблива.

– Ах, аха-ха. То ти не пам’ятаєш моє ім’я, га…? Я у твоєму класі. Я Сайка Тоцука.

– О-ох, вибач. Не так багато часу пройшло відколи ми востаннє змінили класи, тому я ніби просто… розумієш? Правда?

– Ми були в одному класі й на першому році теж… Мабуть, мене просто легко забути…

– Ні, це не правда! Просто… знаєш… Насправді, з дівчатами у нашому класі я не розмовляю, тому ніколи не дізнаюся їхніх імен…

– Просто запам’ятай їх уже! – Юїґахама ляснула мене по голові. Спостерігаючи за нами, Тоцука здавалося, бурмочучи, докоряла – Ви двоє певно близькі, еге ж…?

– Г-га?! М-ми взагалі не близькі! Все, що між нами є — це бажання вбити! Типу, я вб’ю Хіккі, а потім себе, чи щось таке!

– Правильно. Почекай… що? – протарабанив я. – Це моторошно! Ти мене лякаєш! Не треба мені твого самогубства закоханих, чи ще чого! Такі штуки занадто трагічні!

– Га?! Не будь тупим! Я не те мала на увазі!

– Ви дійсно близькі…, – тихо промовила Тоцука, цього разу знову повернувшись до мене. – Проте я хлопець. Невже я виглядаю настільки делікатним? [10]

– Га? – Моє тіло і мій розум зупинилися. Я повернув голову і глянув на Юїґахаму, запитавши її очима: Ви жартуєте, правда? Зі щоками, що до сих пір забарвлені червоним, немовби її злість усе ще не охолола, вона кивнула.

Га? Що справді?! Не може бути! Ви мене розігруєте, правда?

Тоцука, помітивши мій сумнівний вираз, поглянув униз, його лице також було червоним. Піднявши очі, він глянув на мене. Повільно засунув руки у кишені своїх шортів. Той жест дуже заворожував. – Я можу довести, якщо хочеш?

Дещо стрепенулося в моєму серці.

Хачіман-диявол зашептав у моє праве вухо. Чому ні? Най покаже! Тобі можливо дуже пощастить, тямиш? Ну, авжеж, це правда. Зрештою, такий шанс отримуєш не кожного дня.

Ану стояти! О, він тут, ангел тут. Якщо він вже пропонує, то чом би йому просто не зняти футболку?

Не говори мені такого. Ти не ангел.

Врешті-решт, я вирішив повірити власній раціональності.

Насправді, андрогінні персонажі, такі як оцей, яскраві саме через свою андрогінію. Раціональність привела мене до цієї перспективи і підштовхнула до більш розсудливого судження. – Ага, все одно, вибач. Навіть якщо я не знав, то все ще образив твої почуття. – Пробелькотів я, а Тоцука усміхнувшись, похитав головою, змахнувши сльози, які бризнули з очей.

– Ні, все гаразд.

– Але все ж таки, Тоцуко, я здивований, що ти знаєш моє ім’я.

– Га? О, так. Тобто, Хікіґає, ти виділяєшся.

Юїґахама вирячилася на мене. – Га? Він же геть непоказний. Не думаю, що без особливої причини ти б його впізнав.

– Дурепо, я виділяюся! Я виділяюсь, немов розсип яскравих зірок на тлі нічного неба.

– Ні, не виділяєшся, – відповіла вона із неймовірно серйозним виразом на обличчі.

– А-але ж, якщо в закутку класу ти зовсім один, то це й справді виділяє.

– О, авжеж, це правда… ох, ух, вибачай. – Після того, Юїґахама відвела погляд. Хоча, таке ставлення ранить більше.

Саме тоді, коли здавалося що настрій знову стане похмурим, виручив Тоцука. – Та все ж, Хікіґає, ти досить вправний у тенісі. Ти багато граєш?

– Ні, востаннє я грав у Маріо Теніс, ще в початковій школі. [11] У реальному житті я ніколи цього не робив.

– О, це той, у який всі грають групами, – сказала Юїґахама. – Я грала в це раніше. Грати у парах і таке інше справді весело.

– Але я завжди грав його тільки сам.

– Га? Ох… ух, пробач.

– Ти що, тепер частина групи розмінування мого серця? Це твоя робота розкопувати кожну дрібну травму, що у мене є?

– Ти просто переповнений величезною кількістю мін!

Тоцука спостерігав за нашим діалогом із радісною посмішкою. Потім продзвенів дзвінок, сигналізуючи кінець обідньої перерви. – Давайте вертатися, – сказав Тоцука, і Юїґахама пішла слідом. Дивлячись на них, я почувався досить дивно.

Ясно. Вони в одному класі, тож очевидно, що вони будуть іти разом, ха. Такого роду речі завжди справляли на мене враження.

– Хіккі? Що ти робиш? – Юїґахама повернулась і спантеличено глянула на мене. Тоцука також зупинився, повернувшись до мене обличчям.

Я можу піти з вами? Почав казати я, а тоді спинився.

Натомість, сказав оце: – Ти не принесеш їй той сік?

– Га? … Ах-х!

***

Минуло кілька днів і знову йшов урок фізкультури. Моя постійна практика зі стіною повільно перетворила мене на майстра ударів об стінку. Тепер, навіть не роблячи жодного кроку, я міг обмінюватися зі стіною серйозними ударами.

І, починаючи з наступного дня, декілька уроків ми гратимемо матчі. Іншими словами, це мій останній день практики обміну ударами. Позаяк це востаннє, я уявляв собі як щосили битиму по м’ячу, але щойно така думка промайнула у моїй голові, мене тикнули в плече.

Що то було, дух охоронець, який підштовхує мене ззаду? Оскільки зі мною ніхто не говорить, це мав бути надприродний феномен, правильно? Чи так я думав, поки не повернувся і виявив, що у мою праву щоку тикнули пальцем.

– Аха! Підловив тебе! – Джерелом того милого сміху виявився Сайка Тоцука.

Га? О ні! Що це за почуття? У моїх грудях гупає серце. Здається, що якби він не був хлопцем, то я б одразу зізнався йому в почуттях, лише щоб мені так само швидко відмовили.

Почекайте, мені відмовлять?!

Ну, щойно я побачив Тоцуку в уніформі, то стало ясно, що він хлопець, але коли він носить щось на кшталт спортивного одягу, котрий однаковий як для хлопців, так і для дівчат, то на якусь мить, не дуже зрозуміло. Якби замість шкарпеток він носив чорні гольфи вище колін, то я б точно не зміг визначити.

Його руки, талія і ноги зовсім тендітні, а шкіра прозоро-біла.

Ну, очевидно, цицьок в нього немає, але і Юкіношіті майже такою ж мірою не вистачає в тій області.

Ого, лише думка про неї змусила затремтіти від жаху. Втім, на щастя, ця думка отямила мене достатньо, щоб відповісти Тоцуці, який широко всміхався.

– Як справи?

– Привіт. Мого постійного партнера сьогодні тут немає. Тож… можливо… ти міг би зробити це зі мною?

Ей, перестань так на мене дивитися. Це так чарівно. Не червоній ось так. Агов.

– О, звичайно. Все одно я один. – відповів я. Вибач, стінко, я не зможу відлупцювати тебе м’ячем…

Після того як я вибачився перед стінкою, Тоцука видихнув із полегшенням і тихенько промуркотів, – Я так нервував!

Якщо ти почнеш говорити такі речі, то єдиний, хто тут буде нервувати — це я. Просто-таки дуже мило. Від Юїґахами я чув, що серед дівчат існує фракція, яка називає його принцом, адже він настільки милий. Чи означає слово принц бажання захистити його?

І так, ми з Тоцукою почали практику обміну ударами. Він у тенісному клубі, тому насправді вельми вмілий. Мої подачі досягли неперевершеного рівня точності завдяки практиці зі стінкою, проте він майстерно приймав їх, повертаючи прямо до мене.

Ми повторювали той удар і прийом знову і знову і, мабуть, відчуваючи як навіть це стає монотонним, Тоцука заговорив. – Ти й справді вправний, Хікіґає. – Ми знаходились досить далеко один від одного, тож його голос був протяжним і повільним.

– Бо я практикувався зі стіною. Я опанував теніс.

– То сквош! Не теніс!

Ми обидва продовжували розмову протяжними викриками, поки наш обмін ударами продовжувався. Інші учні робили удар, і тоді не влучали, приймали м’яч, а потім промахувались, і тільки ми ті, хто утримував його довгий час.

Потім обмін ударами припинився. М’яч відскочив до Тоцуки і він його спіймав. – Зробімо невелику перерву.

– Авжеж.

Ми сіли разом. То чому ти сидиш біля мене? Мабуть це не дивно. Зазвичай, коли хлопці сидять разом, вони сидять лицем один до одного чи по діагоналі, правда? Хіба це не близько? Це ж близько, чи не так?

– Агов, Хікіґає, я хотів би спитати твоєї поради. – промовив Тоцука із серйозним виглядом.

Ясно. Якщо він хотів поговорити про дещо секретне, то мусів сидіти так близько, еге? От чому він настільки близько, правда? – Порада, га?

– Ага. Це щодо тенісного клубу. Ми дуже невмілі, розумієш? І в нас недостатньо людей. Гадаю, щойно третьокласники випустяться після наступного турніру, ми станемо ще гіршими. Багато першокласників почали лише у старшій школі і вони ще не дуже вправні… Крім того, позаяк ми такі невмілі, здається, що ми не можемо отримати мотивацію. А ще, коли в тебе небагато людей, кожен учасник автоматично входить у команду.

– Ясно.

У цьому є сенс. Гадаю, це те що часто трапляється з крихітними клубами. Слабкий клуб не може зібрати достатньо учасників, а в клубі без достатньої кількості учасників не буде конкуренції за постійне місце в команді. Тому навіть, якби учасники візьмуть вихідний чи прогуляють, все одно зможуть брати участь у турнірах, а якщо ходиш на змагання, то дуже схоже, ніби ти в команді.

Закладаюся, там є чимало учнів, які були б задоволені, навіть якби не виграли. А такий клуб ніколи не стане кращим, а оскільки вони аніскілечки не вмілі, то й вербувати учасників не можуть, і таким чином низхідна спіраль буде продовжуватись.

– Тож… можливо, ти не проти приєднатися до тенісного клубу?

– Га? – Чому ти просиш мене про таке? Спитав я одним лише поглядом.

Тоцука сидів, витягнувши ноги вперед, здавався меншим, й іноді зиркав на мене благальними очима.

– Хікіґає, ти добре граєш у теніс і, мабуть, зможеш стати ще кращим. До того ж, думаю, для інших це буде стимулом. А… якщо ти будеш зі мною, то гадаю, я теж зможу старатися сильніше. Е-е, тобто, не в дивний спосіб! Я-я лише хочу стати сильнішим.

– Можеш просто залишатися слабким. Я захищу тебе.

– Ге?

– Ой, вибач. З язика зірвалося.

От зараз Тоцука був настільки чарівним, що я попросту бовкнув те, чого не слід. Тобто, просто він такий милий! Я був надзвичайно близький до того, аби вступити в клуб прямо зараз. Мені хотілося підняти руку настільки швидко, що ви б подумали, ніби то гонка за пудинг замість шкільного обіду.

Проте, яким би милим він не був, на дещо я просто не можу погодитися.

– Вибач. Я не можу.

Свій характер я знаю доволі добре. Правду кажучи, я не бачу сенсу щодня ходити в клуб, а бігати рано-вранці для мене дещо незбагненно. Так рано встають тільки оті старі диваки, які в парку займаються тай-цзи. [12] Мій девіз: "Я так дале ни годен!", ніби якась імітація Короске, тому я точно кину клуб. [13] Тобто, я ж кинув свій перший підробіток уже після трьох днів.

Якби я приєднався до тенісного клубу, то гарантовано лише б розчарував Тоцуку.

– Ох…, – пробурчав він із відвертим розчаруванням.

Я підшуковував правильні слова. – Ну, а як щодо такого? Я подумаю про те як тобі допомогти. Але, не те щоб я можу щось зробити.

– Дякую. Просто поговоривши з тобою, я почуваюся трішечки краще. – Він усміхнувся мені, але я помітив, що він лише намагається себе втішити.

Думаю, це нормально, якщо він просто старається покращити собі настрій.

***

– Ні.

То було перше, що вилетіло з вуст Юкіношіти.

– Ні? Гей, та ну…

– Ні означає ні. – Друга її відмова була ще холоднішою.

Це все почалося, бо я згадав про проблему Тоцуки Юкіношіті. Я планував скерувати розмову в зручному напрямку, плавно покинути клуб Послуги, а потім зробити видимість вступу до тенісного клубу, після чого повільно зникнути, проте вона начисто пересікла мені такий варіант.

– Але, мені здається, у Тоцуки правильний задум щодо мого приєднання до тенісного клубу. По суті, ми просто маємо трохи підштовхнути учасників клубу. Тобто, якби на них скинули бомбу, нового учасника, то це б змінило становище, правда?

– Ти гадаєш, що здатен діяти в групі? Таку істоту, як ти, ніколи не приймуть, чи я помиляюся?

– Ех…

Вона права, мене точно не приймуть. Це правда, що я, ймовірно, покинув би клуб і, до того ж, просто побачивши як інші веселяться та зависають клубом разом, я можу влупити їх ракеткою.

Юкіношіта засміялася так, що це більше нагадувало зітхання. – Тобі геть бракує розуміння психології групи, чи не так? Ти майстер самотності.

– Не хочу чути цього від тебе.

Вона цілковито проігнорувала мене і продовжила говорити. – Хоча вони можуть згуртуватися проти тебе, спільного ворога, але застосують необхідні зусилля, лише аби позбутися тебе, не докладаючи зусиль для того, щоб самим стати кращими, тому це нічого не вирішить. Джерело: я.

– Зрозуміло… Га? Джерело?

– Так. У середній школі я повернулася до Японії з-за кордону. Звісно що я перевелась і всі дівчата у класі, чи радше у всій школі, відчайдушно хотіли мене спекатися. Жодна з них не намагалася стати кращою, щоб перевершити мене. Ці кретинки…, – розмірковувала Юкіношіта і, поки вона говорила, дещо схоже на чорний вогонь здійнялось у неї за спиною.

От лайно, я певно наступив на міну.

– Н-ну, розумієш. Коли з’являється така мила дівчина, як ти, щось подібне неминуче трапиться.

Вона зробила паузу. – Т-так, ну, напевно. Це правда, що я набагато привабливіша за будь-кого з них, але я не настільки ментально слабка у цьому плані, аби принижуватись. Тому можна сказати, що то, в певному сенсі, упереджена думка. Але все ж, Ямашіта і Шімамура були доволі милими, розумієш? Здається, вони також були вельми популярними серед хлопців. Але то лише зовнішній вигляд. Коли йшлося про навчання, спорт, мистецтво, етикет і навіть дух, вони безперечно ніколи й близько не підійшли до когось мого калібру. Якщо попри усі старання просто не можеш когось перевершити, то не дивно, що ти намагатимешся сповільнити та скинути вниз.

На мить здалося, що Юкіношіті забракло слів, але невдовзі вона знов поновила фанфаронство. Її хизування було не просто плинним. Воно хлинуло, немов шум прозоро-блакитних вод Ніагарського водоспаду.

Мене вразило те, що вона спромоглася сказати все ні разу не запнувшись. Можливо, це її спосіб приховати власну сором’язливість? Отже, вона таки трішечки мила. Мабуть, саме через усі ці балачки вона так зашарілася.

– Можеш зробити мені послугу і не казати нічого химерного? В мене від тебе мороз по шкірі.

– Чути як ти таке кажеш заспокоює. Авжеж, ти все ж таки не мила.

В дійсності Тоцука набагато миліший за будь-яку дівчину, яку я знаю. Що ж це в біса таке? О, авжеж. Ми мали говорити про Тоцуку.

– Невже ми не можемо нічого зробити, щоб допомогти клубу тенісу стати кращим? – запитав я.

Очі Юкіношіти розширились і вона витріщилась на мене. – Це рідкість. І коли це ти почав хвилюватися про інших?

– Ну, знаєш. Це вперше коли хтось попросив мене про допомогу, тож просто так сталося. – Насправді, дуже приємно мати когось, хто покладається на тебе. Крім того, Тоцука такий милий, тому я просто… На моєму обличчі промайнула розслаблена посмішка.

– Хоча до мене доволі часто зверталися за порадою в романтичних справах, – сказала Юкіношіта, ніби не погоджуючись зі мною. Вона випнула груди і говорила так, наче то було предметом гордості, але її вираз повільно хмурнішав. – Тим не менш, дівчата кажуть тобі хто їм подобається, лише щоб відлякати.

– Га? Що ти маєш на увазі?

– Якщо скажеш іншим, що тобі дехто подобається, то решта мають бути обачними з ним, правда? Ти ніби наголошуєш, що він твоя власність. Якщо посягнеш на нього, знаючи, що він їй подобається, до тебе будуть ставитися як до розлучниці та виженуть з дівочої кліки і навіть якщо він скаже, що йому подобаєшся ти, то пізніше просто відчепиться. Чому я повинна терпіти їхні нападки?

І ось знову з її тіла почало підніматися чорне полум’я. Я очікував, що дівочі бесіди про любов супергірко-солодкі, але ця була просто гіркою. Чому вона мусить ось так руйнувати невинні юнацькі мрії? Для неї це забава?

Юкіношіта раптом усміхнулася з легкою самоіронією, ніби змиваючи неприємні спогади минулого. – Я кажу про те, що вислуховувати всіх і вся по кожній дрібній проблемці необов’язково хороша ідея. Знаєш стару приказку: "Лев скидає власне дитинча зі скелі і вбиває його."

– Він не має його вбивати! – Правильна версія: "Лев щосили переслідує своє дитинча".

– А що б зробила ти?

– Я? – Юкіношіта кліпнула великими очима із замисленим поглядом, який промовляв: О, так. – Напевно, я б змусила їх бігати до смерті, практикувати махи до смерті та грати в теніс до смерті. – Кажучи це, вона легенько всміхалася. Так моторошно.

– Яхалло! – Привітання, яке звучало по-дурному, сягнуло моїх вух. Безтурботна, порівняно зі своєю колегою, Юїґахама, сяючи дурнуватою та фривольною посмішкою, як зазвичай, виглядала так, наче ніщо у світі її не хвилює. Але позаду неї стояв той, хто виглядав сором’язливо і серйозно.

Очі в нього були опущеними, ніби йому бракувало впевненості. Його пальці слабко вхопилися за край блейзера Юїґахами, а шкіра в нього була напівпрозоро-білою. Подібний до ефемерної істоти, здавалося, якщо світло посвітить на нього, то він зникне як скороминуще марево.

– О… Хікіґая! – Колір моментально вернувся до його світлої шкіри, а він усміхнувся, немов квітка, що розцвітає. Коли він посміхнувся, я нарешті усвідомив хто це. Чому ж він виглядав таким похмурим?

– А, Тоцука.

Він делікатно підійшов до мене, стиснувши натомість манжету мого рукава. Гей-гей, тобі заборонено так чинити! Хоча він все-таки хлопчик…

– Хікіґає, що ти тут робиш?

– Ну, це мій клуб… А що ти тут робиш?

– Сьогодні я привела декого із проханням, хе-хе, – гордо сповістила Юїґахама, недоцільно випнувши груди. Я не тебе питаю. Я хотів почути відповідь з милих губ Тоцуки…

– Ну, типу як, послухайте! Я також учасниця клубу Послуги, так? Тому я подумала, що хоч разок виконаю свою роботу. І схоже Сай-чан має проблему, тож ось чому я привела його сюди.

– Юїґахамо.

– Юкінон, тобі взагалі не треба мені дякувати чи щось таке. Я просто виконала свій обов’язок як учасниця клубу.

– Але, Юїґахамо, насправді ти не учасниця клубу.

– Я не учасниця клубу?!

Вона не учасниця клубу?! Це сюрприз. Я гадав, що це точно та ситуація, де вона просто поступово опинилася в клубі.

– Ні. Я не отримувала від тебе заявку, чи дозвіл нашого куратора, тому ти не учасниця.

Стосовно цих правил Юкіношіта безглуздо строга.

– Я напишу одну! Я можу написати стільки заявок, скільки хочеш! Дозвольте мені приєднатися! – З повними очима сліз, Юїґахама почала писати заявку на відривному листі заокругленими, дитячими, фонетичними ієрогліфами хіраґани. Принаймні, могла б написати ієрогліфами канджі…[14]

– Отже, Тоцука, так? Що тобі потрібно? – Проігнорувавши Юїґахаму, яка виводила карлючки на своїй заявці, Юкіношіта обернулася до Тоцуки.

Пронизаний її холодним поглядом, Тоцука на мить здригнувся. – Е-ем… ви можете допомогти мені… стати кращим… у тенісі, так? – Спершу він дивився на Юкіношіту, але під кінець фрази погляд Тоцуки перемістився на мене. Він нижчий від мене, тому дивився на мене вгору і спостерігав як я відреагую.

Гей, не дивися на мене ось так… Ти мене точно спровокуєш. Перестань так на мене глядіти.

Тоді, хоч у неї певно не було наміру мене рятувати, Юкіношіта відповіла замість мене. – Я не знаю як Юїґахама тобі це пояснила, але клуб Послуги не твій особистий джин. Ми тільки надаємо невелику підтримку та заохочуємо твою самостійність. Станеш ти кращим, чи ні — залежить від тебе.

– Ох… зрозуміло… – Розчарований Тоцука опустив плечі.

Мабуть, Юїґахама наобіцяла всякого. Я поглянув на неї. Вона бубоніла, – Моя печатка, моя печатка, – поки шукала у своїй сумці особисту печатку, якою підпише заявку. Вона помітила мою увагу і підняла голову.

– Га? Що?

– Не дивися на мене так. Твої безвідповідальні пояснення розбили на шматки слабкі надії цього хлопчика. – Безжально атакувала її Юкіношіта, проте Юїґахама лише нахилила голову.

– Гм-м? Гм-м? Але, ви з Хіккі, типу як, зможете щось вигадати, правда ж? – прямо спитала Юїґахама з цілком порожнім виразом на обличчі. В залежності від того як інтерпретувати цю репліку, це може означати щось зневажливе, на кшталт: То ви не можете цього зробити?

На жаль, якраз у цій кімнаті перебуває та, хто сприйме цю репліку саме так. – Гм. Юїґахамо, останнім часом ти стала набагато відвертішою. Навіть якщо не брати до уваги цього хлопця… повірити не можу, що ти намагатимешся випробувати мене. – Юкіношіта самовпевнено посміхнулася. Ах, Юїґахама клацнула той дивний перемикач у мозку Юкіношіти. Юкіно Юкіношіта прийме будь-який виклик в лоб і переможе тебе доклавши максимум зусиль. Вона переможе тебе навіть якщо не кидати їй виклик. Ось така вона персона, що гнобить навіть мене, а я ж ніколи не чиню опір. Я мов Ґанді. – Гаразд. Тоцуко, я приймаю твоє прохання. Ти хочеш, аби я покращила твої вміння в тенісі, правильно?

– Т-так, правильно. Я-якщо я стану кращим, думаю, усі інші теж старатимуться сильніше, – відповів Тоцука з-за моєї спини. Можливо він приголомшений тим як сильно загорілися очі Юкіношіти. Він обережно визирнув із-за мого плеча. Вираз у нього боязкий і тривожний. Нагадує полохливого, дикого кролика і мені захотілося одягнути його в костюм дівчинки-кролика.

Ну, гадаю, коли снігова королева на зразок неї, заявляє, що допоможе тобі, то більшість це налякає. У такому разі я не здивуюся, якщо вона скаже: Я зроблю тебе сильнішим, але в обмін на твоє життя!

Ти якась відьма, чи що?

Намагаючись захистити Тоцуку і полегшити його тривогу, я ступив крок уперед. Наблизившись до нього, я відчув запах змішаного шампуню і дезодоранту: невимовний аромат старшокласниці. Яким шампунем він користується? – Ну, я не проти допомогти, але що ми будемо робити?

– Я ж тобі щойно говорила, чи не так? Не пам’ятаєш? Якщо не впевнений у своїй пам’яті, то раджу робити нотатки.

– Гей, ти ж не хочеш сказати, що говорила серйозно…, – промовив я, згадуючи її репліки "щось майже до смерті", а Юкіношіта посміхнулася, ніби кажучи: О, ти такий здогадливий. Та усмішка мене лякає…

Біла шкіра Тоцуки зблідла ще більше, і він почав тремтіти, мов листочок. – Я-я помру?

– Все добре. Я захищу тебе, – сказав я, поплескавши його по плечу.

В Тоцуки почервоніли щоки, і він гарячково подивився на мене. – Хікіґає… ти справді це маєш на увазі?

– Ой. Вибач. Я просто хотів спробувати сказати таке. – То була одна із топ три фраз, що я, як чоловік, хотів колись сказати. До речі, номер один це: Ви йдіть уперед. Лишіть це на мене. Коли вже на те пішло, я ніяк не міг захистити від чогось Юкіношіту, чи взагалі кого завгодно. Ну, але зараз, вкинувши ту репліку, якби я не сказав щось аби викрутитись із положення, то в нього б і досі лишилося почуття незручності.

Тоцука легенько зітхнув і надув губки. – Хікіґає, часом я тебе не розумію… але…

– Гм, Тоцука, в тенісному клубі ти тренуєшся після школи, правильно? – перервала його Юкіношіта. – Тоді давайте проведемо якесь спеціальне тренування під час обіду. – Зустріч на корті вам підходить? – Вона жваво вирішила плани на наступний день.

– Вас зрозуміла! – Відповіла Юїґахама, коли нарешті завершила писати свою заявку. Тоцука також кивнув. А це значить…

– Тобто… я теж?

– Звичайно. В тебе ж однаково немає ніяких планів на обід, чи є?

Дійсно немає.

***

Пекельні тренування було заплановано розпочати наступного дня на обідній перерві.

Мені цікаво, чому я йду разом із ними. Зрештою, все що зробила ця спільнота, відома як клуб Послуги — зібрала разом купку кволих істот, а все, що робили ці слабаки — дрімали всередині маленького саду, обгородженого стіною. Вчителька просто зібрала разом групу невдах і надала їм тимчасовий, комфортабельний притулок. І чим це відрізняється від класичного досвіду підлітків, який я так ненавиджу?

Можливо, саме з цією метою пані Хірацука створила санаторій, щоб видалити першопричини пов’язані з нашими недугами. Але якби те, що нас мучить, можна було стерти настільки нікчемними зусиллями, то ніхто з нас не занедужав би із самого початку.

Так це було і для Юкіношіти.

У чому полягає її проблема я не знаю, але не думаю, що це щось можна вилікувати тут. І навіть якщо мої рани можна загоїти, то це б могло статися лише якби Тоцука був дівчиною. Якби через оцей тенісний епізод між мною і Тоцукою зародилося те, що можна назвати романтичною комедією, то все могло б бути по-іншому.

Наскільки я можу судити, Сайка Тоцука тут наймиліший. У нього відкрита особистість і, перш за все, він люб’язний зі мною. Якби знайшовся час, аби викохати цю любов, то існує ймовірність, що я міг би стати трохи людянішим.

Проте, здається… він хлопець. Бог такий придурок.

Хоч саме в цей момент у мене стався легкий напад відчаю, я все-таки потрудився перевдягнутися у спортивку і вирушив до тенісного корту. Я поставлю все на крихітну надію, що Тоцука й справді може бути дівчиною!

Спортивна форма у моїй школі невдалого блідо-неоново-синього відтінку, і вона різко виділяється. Колір максимально некрутий і всі учні його ненавидять, тому поза уроками фізкультури, чи клубного часу з власної волі її ніхто не носить. Під час обіду всі носять звичайну форму й лише один я, немов біла ворона, у спортивному одязі. Моя помітність призвела до того, що мене спіймала одна набридлива особистість.

– Ха! Ха-ха-ха-Хачімане!

– Не переходи з реготу на моє ім’я.

Навіть у такій великій школі, як старша Собу, є лишень одна персона, що настільки моторошно сміється: Дзаймокудза. Він склав руки і перегородив мені шлях.

– Якою ж непередбачуваною є зустріч моя із тобою в подібному місці! Я саме помишляв про те, щоб передати тобі свій нещодавно вигаданий сюжет. Прийди і потіш свій зір оцим!

– Ой, ух, вибачай. Зараз я трохи зайнятий. – Я проскочив повз нього і мимохідь проігнорував запропоновану пачку паперів.

Проте Дзаймокудза м’яко вхопився за моє плече. – Не кажи мені таку жалюгідну неправду. Немислимо аби в тебе були якісь плани.

– Я не брешу. І не хочу чути цього від тебе! – Чому всі торочать одне й те саме? Невже схоже, що у мене так багато вільного часу? Ну, мабуть, у мене дійсно купа вільного часу.

– Хех. Хачімане, я розумію. Тобі просто хочеться виглядати круто, тому ти сказав маленьку невинну брехню, еге? А тоді, щоб не допустити викриття цієї брехні, ти спряжеш нову неправду. А потім відчайдушно вчиниш отак знову. Трагічна і безкінечна спіраль, але зрозумій, на іншому кінці тієї спіралі порожнеча. Якщо бути конкретним, то людські стосунки — це порожнеча.

– Однак, ще є час повернути назад! Що? Ти врятував мене! Цього разу моя черга тебе рятувати! – Дзаймокудза виголосив фразу, що була під номером два у списку того, що я, як чоловік, хотів колись сказати.

Він показав великий палець і мав дратівливий, напускний вираз обличчя.

– У мене й справді є плани… – Коли я намагався переконати Дзаймокудзу, то по-справжньому відчув, як м’язи мого лиця скорчило від роздратування. Однак, саме тоді…

– Хікіґає! – я почув бадьоре сопрано і Тоцука стрибнув мені до рук. – Ти прийшов якраз вчасно. Йдемо разом?

– А-ага…

Чохол для ракетки перекинутий через ліве плече, а права рука, чомусь, обхопила мою ліву. Чому?

– Х-Хачімане… Ким є ця особа…? – Дзаймокудза із подивом поглядав туди-сюди між мною і Тоцукою. Потроху, його вираз мінявся, перетворюючись на щось, що я здавалося раніше бачив. О, знаю. Як у Кабукі? [15] Розширившись так, що я мало не подумав, ніби чую крик актора кабукі та удари барабанів, очі Дзаймокудзи спалахнули, і він прийняв позу. – Т-ти чортяка! Зрадив мене?!

– Зрадив тебе? Як?

– Мовчати! Ти, не дуже вдала пародія на популярного хлопця! Я тебе пожалів, бо ти був самотнім, але тепер ти знахабнів!

– Оці "не дуже" і "пародія" необов’язкові. – Частина про самотність правда, тож із цим я не міг сперечатися.

З лицем перекошеним від люті, Дзаймокудза прогарчав і злісно зиркнув на мене. – Непростимо…

– Гей, Дзаймокудзо, заспокойся. Тоцука не дівчина. Він хлопець… мабуть, – невпевнено сказав я.

– Т-т-т-турня! Така мила дівчина не може бути хлопчиком! – обмовившись, заперечив Дзаймокудза.

– Він милий, але він хлопець.

– Агов… коли мене називають милим і таке інше… мені стає трішечки… незручно. – Коли прямо біля мене Тоцука відвернувся, його щоки почервоніли. – Е-е, Хікіґає, це… твій друг?

– Ох, не знаю…

– Пхе. Комусь на зразок тебе, ніколи не бути моїм споконвічним супротивником. – Дзаймокудза перебував у режимі максимальної хандри. Чорт, що за біль у сраці.

Та я міг зрозуміти, звідки це взялося. Коли виявляється, що хтось, до кого ти вивив крихту співчуття, має зовсім інші якості, ніж гадалося, то цілком природно відчуваєш присмак жалю, більше схожий на зраду.

Цікаво, що можна сказати в такий момент, аби повернути наші стосунки до норми. На жаль, мені бракує досвіду, тому я не знаю. Але мені трішечки сумно. Мабуть, через те, що мені здавалося, наче у нас було якесь порозуміння і, можливо, одного дня ми змогли б посміятися з цього і прийняти один одного, чи щось подібне.

Проте, я здогадувався, що такого ніколи не трапиться.

Дружба, де ти постійно намагаєшся бути уважним до інших, завжди хвилюєшся, що вони думають, завше відповідаєш на кожне повідомлення і все шукаєш схвалення і тоді, нарешті, стаєш ближчим — це зовсім не дружба. Якщо цей клопіткий процес і є тим, що називають юністю, тоді нічого такого мені не потрібно. Веселитися у якомусь прісному товаристві — це, по суті, просто тішити власне его. Це обман. Найгірший різновид зла.

Крім того, коли Дзаймокудза заздрить, він дуже нестерпний.

Присягаюся, я доведу свою праведність, власну справедливість і виберу шлях самотності.

– Ходімо, Тоцуко. – я потягнув Тоцуку за руку.

Але після відповіді, – Ох… ага…, – він не зрушив з місця.

– Дзаймокудза, так?

Коли до нього звернулися, Дзаймокудза повів себе трохи дивно, але кивнув.

– Якщо ти друг Хікіґаї, то мабуть… можеш бути і моїм другом? Я був би радий, якщо так. Бо… в мене не багато друзів серед хлопців, – сказав Тоцука, сором’язливо посміхаючись.

– Хех… Ух… Хех…хех-хех-хех. Воістину, Хачіман і я близькі товариші. Ні, побратими. Ні-ні-ні, я хазяїн, а він слуга. Ну, якщо ти хочеш, аби було так, то припускаю, вибору в мене немає. Отож. Я буду твоїм… е-е-е… другом? Чи коханцем, якщо забажаєш.

– Еге, не думаю… що це можливо. Тому давай будемо друзями.

– Гм-м, зрозуміло. Агов, Хачімане, чи означає це, що я подобаюсь цій особі? Тепер я магніт для крихіток? Невже тепер ціпоньки нарешті почнуть сохнути за мною? – відразу поліз і зашепотів мені у вухо Дзаймокудза.

Авжеж, ні. Зрештою, Дзаймокудза не мій друг. Той, хто зразу змінює своє ставлення після того як виявляє, що завдяки мені може подружитися із симпатичним дівчам, ніколи не буде моїм другом. – Пішли, Тоцуко. Юкіношіта лютуватиме, якщо ми запізнимось.

– Гм-м, такого не можемо ми допустити. Отож, поспішімо. Та панна… надзвичайно моторошна, – промовив Дзаймокудза, йдучи слідом за мною і Тоцукою. Вочевидь, тепер Дзаймокудза з нами. З якоїсь причини, ми всі йшли в ряд, якби хтось бачив, це б трохи скидалося на Драґон Квест… Ні, думаю, Дзаймокудза скидається не стільки на Драґон Квест, скільки на короля Бонбі з Момотецу. [16]

***

Юкіношіта і Юїґахама вже були на тенісному корті. Юкіношіта досі у формі, а у спортивний одяг перевдягнулася лише Юїґахама. Вони, мабуть, обідали на корті. Коли побачили нас, то швидко прибрали свої незначні наїдки.

– Отож, почнімо.

– Дя-дякую вам за те, що ви це робите. – Звернувся Тоцука до Юкіношіти і легенько вклонився.

– Перш за все наростімо ті м’язи, яких тобі фатально бракує. Спершу, аби всебічно розвинути твої біцепси, м’язи живота, дельтоподібні, грудні, косі, спинні та стегнові м’язи — відтискайся… Наразі, просто відтискайся майже до смерті.

– Ого, Юкінон, ти така розумна… га? Майже до смерті?

– Так. М’язи відновлюються в міру того, як рвуться, але кожного разу відновлюючись, зв’язки волокон сильніші, це називається суперкомпенсація. Іншими словами, якщо робитимеш це майже до смерті, то заразом станеш сильнішим.

– Перестань, він же не Супер Сайян… [17]

– Ну, м’язистим він стане не одразу, але це тренування має ще одну мету: підвищити базовий метаболізм.

– Базовий метаболізм? – спитала Юїґахама, повернувши голову знаком питання.

Ти навіть цього не знаєш?

Юкіношіта виглядала дещо здивованою, але мабуть зметикувавши, що пояснити буде швидше, аніж критикувати Юїґахаму, вона коротко додала: – Простіше кажучи, це означає зробити тіло пристосованим для фізичної активності. Коли базовий метаболізм підвищується, стає легше спалювати калорії. Це збільшує ефективність перетворення енергії.

Юїґахама кивнула. Раптом її оченята загорілися. – Стає легше спалювати калорії… іншими словами, худнути?

– Дійсно. Завдяки цьому під час дихання і травлення можна витрачати ще більше калорій, в результаті чого худнеш, просто залишаючись активною.

Від слів Юкіношіти блиск в очах Юїґахами посилився. Чомусь, вона закипіла рішучістю навіть більшою, ніж у Тоцуки.

Затим, так наче ентузіазм Юїґахами спонукав і його, Тоцука стиснув кулак. – То-тоді, мабуть, я просто спробую.

– Я-я робитиму з тобою! – Тоцука і Юїґахама стали в положення планки і повільно почали робити відтискання.

– Ух…… ху! Ах-х-х, ху-у!

– Ух-х… ху! Хух! Ху-у, ху-у, у-у-у-ух! – Від них обох долинало придушене хекання. З перекошеними від мук лицями, у них проступив легкий піт і почервоніли щоки.

Вочевидь, у Тоцуки дуже боліли руки, бо іноді він кидав на мене благальні погляди. Неквапливе спостереження за ним зверху, викликало е-е… дивне відчуття.

Коли Юїґахама згинала руки, з-під коміра спортивного одягу визирала світла шкіра. О ні. Не можу дивитися прямо. На деякий час мій пульс значно підвищився і зараз він, швидше за все, нерівномірний.

– Хачімане… Чому… в цю мить я почуваю себе настільки умиротвореним…?

– Який збіг. Я відчуваю те саме. – Я скоса зиркав на випадкові проблиски шкіри внизу аж поки на мене, мов крижана вода по спині, не хлинув глос.

– Чом би вам не позбутися цих плотських жадань, зробивши кілька вправ? – Коли я обернувся, Юкіношіта дивилася на мене з абсолютним презирством. Вона сказала, що я маю плотські жадання. Помітила?!

– Г-гм. Воїн ніколи не ухиляється від своїх тренувань! Відтак, я доєднаюся до вас!

– А-ага. Недостатня кількість вправ страшна штука. Від того буває, цейво, діабет, і подагра, і е-е-е… цироз печінки, і таке інше! – З неймовірною швидкістю ми кинулися до землі й почали наші відтискання.

Юкіношіта навмисно повернулася і стала перед нами. – Дивлюся на тебе ось так і ніби споглядаю новий вид приниження, – сказала вона і фиркнула зо сміху.

Шельмо, що ти там бевкнула? Ти пробудиш злість навіть у моєму найбільш спокійному із сердець. Ох, забудь. Єдине, що в мені пробудиться, це розтягнення м’язів через відтискання.

Чим у біса ми займаємось?

Впевнений ви знаєте вислів: "Якщо накопичити достатньо пилюки, то вона стане горою". Чи навіть: "Одна голова добре, а дві краще". Власне, я кажу про переконання, що люди стають сильнішими, коли збираються разом. Але ми просто зібрали купку невдах, аби вчинити більше невдач.

Врешті-решт, ми відтискалися всю обідню перерву, а пізніше тієї ночі я корчився в ліжку від болю у м’язах.

[1] Квантиль — одна з числових характеристик випадкових величин, що застосовується в математичній статистиці. Квантилі відсікають в межах ряду певну частину його членів. Тобто, квантиль розподілення значень — це таке число x_p, що значення p-ї частини сукупності менше або рівне x_p. Наприклад, квантиль 0.25 (також називається 25-м процентилем або нижнім квартилем) змінної — це таке значення (x_p), що 25 % (p) значень змінної потрапляють нижче даного значення.

[2] Кава MAX — це різновид надзвичайно солодкої кави, яка продається в жерстяних банках і пляшках. У якийсь момент вона продавалася тільки в японських префектурах Чіба, Ібаракі та Точіґі.

[3] "З північної країни" (From the Northern Country) — це довготривала серія японських драм, дія яких відбувається в місті Фурано, на Хоккайдо, найпівнічнішому острові Японії.

[4] Issei Fuubi Sepia — перформанс-група, що діяла у 1980-х роках. Одна з їхніх найпопулярніших пісень називалася "Zenryaku, Michi no Ue Yori" (Вступ: З-над дороги), у якій вигук "Soiya!" повторюється багато разів. Ось посилання на відео: https://youtu.be/JK2Zs3LFab8?list=RDJK2Zs3LFab8

[5] Хачіман згадує чюґен (chuugen), період у липні, коли працівники приносять подарунки (зазвичай їстівні), щоб дати їх своєму начальству на знак подяки.

[6] Натяк на серію телевізійної реклами, яка позиціонує подарункові набори шинки бренду Marudai, як хороший подарунок на чюґен.

[7] Другий символ канджі в імені Хачіман Хікіґая (яп. 比企谷八幡)означає "долина" і це можна прочитати як "тані". Ось чому Хаяма неправильно читає його ім’я як "Хікітані".

[8] Нурікабе (nurikabe) — це йокай, або дух з японського фольклору. Проявляється у вигляді стіни, що встає непереборною перешкодою на шляху перехожого або мандрівника, який подорожує вночі.

[9] Q.E.D. (абревіатура від лат. quod erat demonstrandum — "що й доводилося", "що і треба було довести") — латинський вираз, що означає завершення доведення теореми.

[10] В фанатському перекладі від Nanodesu цей розділ називається "However, Totsuka Saika is coming along", а в офіційному від Yen Press "But Saika Totsuka has one". На редіті я натрапив на допис, що пояснює таку різницю:

The fan translation has it as, "Totsuka Saika is coming along." Which is wrong, but it's a very understandable mistake. I didn't get this one at first - it's not tsuiteru like tsuite kuru, following along, it's tsuiteru like chinpo ga tsuiteru, he has a penis. That's the whole joke.

Іншими словами, назва містить каламбур, який натякає на те, що Тоцука хлопець.

[11] Маріо Теніс (Mario Tennis) — це спортивна відеогра 2000-го року, розроблена Camelot Software Planning і видана Nintendo для Nintendo 64.

[12] Тай-цзи (Тайцзицюань, англ. tai chi) — китайське внутрішнє бойове мистецтво. Популярне як оздоровча гімнастика.

[13] Короске (Korosuke) — це персонаж із "Kiteretsu Encyclopedia", у якого дуже своєрідна вимова.

[14] Хіраґа́на (яп. 平仮名, ひらがな, «гладка абетка», «рівна абетка») — японська складова абетка кана. Одна з систем письма японської мови. Використовується для запису граматичних часток, відмінкових суфіксів, післякорінних змінюваних частин слова, фонетичних підказок для ієрогліфів, а також у дошкільній літературі. Написання хіраґаною сприймається як щось неформальне і трохи дитяче.

Канджі — ієрогліфи засновані на китайських ієрогліфах, що були запозичені Японією під час розповсюдження Буддизму в 5-му столітті н.е.. Більшість слів пишуться із використанням канджі.

[15] Кабукі (яп. 歌舞伎, букв. «пісня, танець, майстерність») — один з видів традиційного театру Японії. Становить синтез співу, музики, танцю і драми, виконавці використовують складний грим і костюми з потужним символічним навантаженням.

[16] Драґон Квест (Dragon Quest) — франшиза японських рольових відеоігор (JRPG). У класичному Драґон Квесті всі персонажі йдуть у ряд, слідом за лідером.

Момотецу (Momotetsu) — інша довготривала серія відеоігор, щось на кшталт настільної гри, а король Бонбі це надокучливий персонаж, який слідує за гравцем і завдає йому клопоту.

[17] Супер Сайян (Super Saiyan) — це вдосконалена трансформація, яку використовують представники та гібриди раси Сайян, щоб отримати силу, у франшизі "Перлина Дракона" (Dragon Ball).

Але Сайка Тоцука має стержень.

Коментарі