Іншими словами, Йошітеру Дзаймокудза дещо схиблений.

Трохи запізно говорити, але по суті мета клубу Послуги — це вислуховувати всілякі прохання учнів, а затим допомагати їм з їхніми проблемами. Мені треба це ось так подумки стверджувати, а то я й справді вже не знатиму в чому суть. Цебто, протягом клубного часу ми з Юкіношітою зазвичай лише читаємо, розумієте? А Юїґахама просто грається з телефоном.

– Гм-м. Гей… тож, як би це сказати, а чому ти тут? – Вона приходила, неначе це нормально і хоч я сприймав її присутність за належне, Юїґахама фактично не є членкинею клубу. Щоправда, навіть не певний, чи я є членом клубу. Агов, серйозно, а я є членом цього клубу? Все одно я хочу його покинути.

– Га? Ох, бач, просто нині мені більше нічим зайнятися, рузумієш шо ти кажу? – сказала вона.

– Коли ти використовуєш такі слова, як "рузумієш шо ти кажу", то ні, не розумію. Це що, діалект Хірошіми?

– Що? Хірошіма? Ні, я мешканка Чіби.

            Ну, насправді, "рузумієш шо ти кажу" з Хірошімського діалекту і через це багато людей кажуть: Га? Вперше таке чую. Чоловічий регістр діалекту Хірошіми відомий тим, що звучить по-страшному, однак жіночий і правда дуже милий. Він є серед мого власного топ десять рейтингу наймиліших говірок.

– Ха. Лише через те що ти народилася у префектурі Чіба, я не дозволю тобі зватися мешканкою Чіби.

– Ух, Хікіґає. Ніяк не втямлю про що ти торочиш. – Юкіношіта кинула на мене чисто зневажливий погляд. Втім, я його проігнорував.

– Поїхали, Юїґахамо. Перше питання: Що ти назвеш внутрішньою кровотечею від тупого удару?

– Аонаджимі! [1] Синя вм’ятина!

– Ух! Правильно. Не очікував, що ти й діалект Чіби засвоїла… Далі, питання номер два: Що входить у твій шкільний обід?

– Арахіс місо!

– Ох-хо, схоже, ти й справді мешканка Чіби.

– Я так і сказала. – Вона поклала руку на стегно і схилила голову набік з виразом обличчя, мовляв: І в чому проблема цього хлопа?

            Поруч неї, поставивши лікті на стіл і долоні на лоба, зітхнула Юкіношіта. – А тепер що? В чому сенс цієї розмови?

            Безперечно, сенсу в ній не було. – Це Транс-чібинська ультра вікторина. Запитання з усієї префектури! Більш конкретно, від Мацудо до Чьоші.

– Небагато вона охоплює! – Єхидно зауважила Юїґахама.

– Гаразд, тоді як щодо: від Савари до Татеями?

– Це не навхрест. То з півночі на південь, – відказала Юкіношіта.

            Оце все ви знаєте лише за назвами місць? Наскільки ж ви одержимі Чібою?

– Добре, питання номер три. Якщо добиратися по лінії Сотобо до Токе, яку досить незвичну тварину можна побачити на цьому маршруті?

– О, Юкінон, якщо ми вже балакаєм про Мацудо, у тому районі має бути повно раменних. Давай якось сходимо!

– Рамен, га? Я нечасто його споживаю, тому не надто розуміюся.

– Все добре! Я теж нечасто його їм!

– Га? І що в цьому доброго? Можеш пояснити?

– Авжеж. Тож так, дай-но згадаю, як там звався той ресторанчик у Мацудо? Те місце має бути реально хорошим…

– Ти слухаєш?

– Гм-м? Слухаю. О, але в тому райончику є кілька хороших місцин. Я живу там недалеко, тому дуже добре знаюся. Звідси пішки десь п’ять хвилин. Це той ресторанчик, повз який я проходжу купу разів, коли вигулюю свого песика.

            Правильна відповідь страуси. Дійсно, зненацька побачити страуса крізь вікно потяга — то було несподівано… Навіть доволі захопливо.

            Ех.

            Ігноруючи двійко дівчат та їхню односторонню бесіду про рамен, я повернувся до книги. І якого дідька я тут зовсім один, навіть коли у приміщенні ще дві людини? Хоча, мабуть, цим і повинні займатися учні старшої школи. Старшокласники беруть участь у ширшому колі активності, ніж учні середніх шкіл, демонструючи зацікавленість в одежі, кухні та подібному. Не думаєте, що розмови про ресторанчики рамену — це вельми в стилі старшокласників?

            Мабуть, Транс-чібинська ультра вікторина таки відбувається не за планом.

***

            Це сталося наступного дня. Прийшовши до кімнати клубу, я застав незвичне видовище як Юкіношіта і Юїґахама нерухомо стоять перед дверима. Зацікавившись тим, що в біса вони роблять, я придивився і в ледь прочинених дверях помітив щілину й те, що вони заглядають всередину.

– Що ви робите?

– Йо-о-ой! – Мило зойкнувши, обидвоє разом підскочили на місці.

­            – Хікіґає… Т-ти мене здивував…

– Це ви здивували мене. – Що це за реакція? Ви поводитесь як мій кіт, коли я натикаюсь на нього у вітальні посеред ночі.

– Можеш не підкрадатися до нас ось так? – Навіть позирк і сердитий вираз Юкіношіти прямо як у мого кота. Тепер, якщо подумати, то у моїй родині я єдиний, кого недолюблює мій кіт. Це ще одна риса, яку поділяють Юкіношіта і мій кіт.

– Вибач. То що ви робите? – Знов запитав я, а Юїґахама так само як і раніше прочинила шпарину в дверях і зазирнула, відповідаючи, – В клубі підозріла особа.

– Це ви двоє тут підозрілі.

– Лишень послухай. На нас не зважай. Не міг би ти увійти всередину та подивитися, що там відбувається? – Виглядаючи насуплено, звеліла Юкіношіта.

            Як і було наказано, я став перед ними двома й, обережно прочинивши двері, увійшов.

            Очікував нас порив вітру. У мить, коли я відчинив двері, кімнатою повіяв морський бриз. Він розкидав аркуші паперу по аудиторії, що доволі характерно для вітру, який віє на узбережжі поблизу цієї школи. Це нагадувало зграю голубів, що вилітають з шовкового капелюха, який використовують для магічних трюків, і в центрі того білого світу стояв юнак.

– Хо-хо-хо… Здивований я вельми зустріти тебе в такому місці. Хачімане Хікіґая, я чекав на тебе.

– Щ-що ти таке лопочеш?! – Здивований, але чекав на мене? Що б це мало означити? Єдиний, хто тут здивований — це я.

            Відіпхнувши листи білого паперу, які метлялися поряд, я оцінив незваного гостя. Як я й підозрював, це… Ні, я його не знаю. Ніт. З Йошітеру Дзаймокудзою я незнайомий.

            Ну, припускаю, я незнайомий з більшістю учнів у цій школі. Хоча, в категорії знайомих, цей чувак безперечно очолює список осіб, яких мені знати не хочеться. Крім того, незважаючи на те, що вже майже літо, він потів у довгому тренчі й носив рукавички без пальців. Навіть якби я знав такого хлопця, мені було би байдуже.

– Хікіґає, схоже він тебе знає… – Порівнявши мене та зловмисника, із виразом сумніву на обличчі, Юкіношіта сховалася у мене за спиною.

Під її непривітним поглядом, він на мить здригнувся, а потім одразу глянув на мене і, схрестивши руки, неголосно хихикнув. Драматично стенув плечима, гордовито похитавши головою. – Як же міг ти напарника свого забути лик? Кривди абсолютної завдано мені, Хачімане.

– Він називає тебе своїм напарником… – метнула в мене холодним поглядом Юїґахама. Її очі говорили: Ви, покидьки, ану валіть звідси і здохніть.

– Напарник, дійсно. Маєш ти спогади про дні оті, чи не так? Безліч разів переживали ми разом пекло.

– Нас просто ставили у пару на уроці фізкультури, – не зміг я втриматися від спростування і гримаса, навіяна відразою, поширилася його мармизою.

– Тьху. Лихий отой звичай є несказанно пекельним. В пару станьте з тим, хто подобається вам, кажете? Хе-хе-хе… Не знаєш ніколи, коли згинути можеш, тому узи такі не створюю я… Не потрібне мені ще одне таке розставання, що серце розриває. Якщо це любов, то не маю я в ній потреби! – Коли він дивився у вікно, його очі затуманились. Напевно, він бачив образ якоїсь коханої принцеси, що пливе по небу. Або, можливо, усім занадто подобається "Кулак Полярної зорі". [2]

            Ну, якщо вас занесло аж сюди, то хай які ви там твердолобі, мали б уже помітити. Цей чувак трішечки… того.

– Дзаймокудзо, чого ти хочеш?

– Ха, вимовив ти ім’я, що в душі моїй викарбуване. Воістину я Генерал-Майстер фехтування, Йошітеру Дзаймокудза. – Коли він витягнув свою пухку фізіономію у перебільшено шляхетний вираз і повернувся обличчям до мене, його довгий тренч, шелестівши, енергійно майорів. Він повністю в образі з ідентичністю Генерала-Майстра фехтування, яку сам і створив. Просто від спостереження за ним у мене заболіла голова. Правду кажучи, мою душу це ранить більше, ніж голову, а кинджалоподібні погляди Юкіношіти та Юїґахами ранили іще більше.

– Ей… що це? – Із невдоволенням, чи радше дискомфортом, який відбивався на її обличчі, Юїґахама хмуро зиркнула на мене. Чому саме на мене хмурилися?

– Це Йошітеру Дзаймокудза… Ми напарники на уроках фізкультури. – Чесно, ні більше, ні менше. Ось і весь наш зв’язок. Гадаю, не так уже й помилково казати, що ми стали напарниками з метою пережити ті "пекельні часи".

            Серйозно, необхідність вибирати партнерів для чогось — це пекло.

            І через те, що на Дзаймокудзу так боляче дивитися, він також усвідомлював гіркоту цих моментів.

            Вперше Дзаймокудзу і мене поставили в пару на уроці фізкультури, бо ми залишились тільки двоє і з тих пір нас завжди ставили у пару. Відверто кажучи, у нього настільки паршивий випадок чюнібьо, що я хотів сплавити його іншій групі. Проте, нездатний це здійснити, я здався. Також, я думав про те, щоб оголосити себе вільним агентом, але, на жаль, підписання контракту з кимось мого калібру просто настільки дороге, що проходить невдало. Адже так? Авжеж ні. Просто ніхто з нас не має жодного друга.

            Юкіношіта слухала моє роз’яснення, в той же час порівнюючи мене і Дзаймокудзу. А потім, начебто переконавшись, вона кивнула. – Це те що називається "чорт біса і з-під купи бачить", еге ж? – Вона дійшла до найгіршого з можливих висновків.

– Не будь дурною. Не можна змішувати нас обох в одну купу. Я не настільки болісно конфузний. Так чи інакше, ми не з одної купи!

– Ха, погоджуся. Ми дійсно не друзі… Я такий самотній, ха-ха! – Глузуючи над собою, Дзаймокудза сумно всміхався. О, тепер він повернувся до нормального стану.

– Не те щоб мене це хвилює, але хіба твій друг не має до тебе якусь справу?

               Її слова майже довели мене до сліз. Настільки печально слово друг не звучало ще з середньої школи. Відтоді, як Каорі-чян сказала мені: Ти хороший і подобаєшся мені, але зустрічатися… я не знаю. Авжеж, давай будемо друзями. Не треба мені такої дружби.

– Го-го-го-го-го, я ледве не забув! До речі, Хачімане, чи це місце зустрічі клубу Послуги? – голосно та дивно зареготавши, Дзаймокудза повернувся в образ і поглянув на мене.

            Що за чортівня з цим сміхом? Вперше його чую.

– Так, це клуб Послуги, – замість мене відповіла Юкіношіта.

            На мить Дзаймокудза глипнув на неї, і потім одразу повернув погляд до мене. Серйозно, чому сьогодні усі постійно дивляться на мене? – Н-невже? Якщо все так, як сповістила мені мудра Хірацука, відтак ти, Хачімане, зобов’язаний виконати моє бажання, чи не так? Лишень подумати, що навіть після всіх оцих століть, ми все ще будемо хазяїном та слугою… Хачімане, невже це настанови великого Бодгісаттви?

– Клуб Послуги не обов’язково виконає твої бажання. Ми можемо лише допомогти тобі самому досягнути своїх цілей, – монотонно проговорила Юкіношіта.

– Хо. Гм-гм-м… Тож, Хачімане, надай мені твою допомогу. Ха-ха-ха… Це нагадало мені, що одного разу ми, як товариші по зброї, намагалися захопити країну.

– А що сталося з хазяїном та слугою? І чому ти постійно ось так на мене дивишся?

– Г-гм, г-гм! Такі незначні подробиці не мають значення між нами. На цей раз я роблю особливий виняток. – У спробі прикрити власні протиріччя, Дзаймокудза вчинив якісь удавані звуки прочищання горла та, як і раніше, подивився на мене. – Мої вибачення. Виявляється, серця чоловіків цієї епохи зіпсовані, порівняно з минулими днями. Сумую я за чистотою періоду Муромачі… Чи не так, Хачімане? [3]

– Ні. Помри.

– Ха-ха-ха. Не боюся я смерті. З іншого боку, я просто здобув би собі королівство небес. – Дзаймокудза високо підняв руки, його тренч зашелестів і затріпотів.

            Не схоже щоб його сильно турбувало слово помри.

            Я теж такий. Коли звикаєш до образ і поганого ставлення, то просто починаєш вміло відповідати, чи радше, відмежовуватись. Який сумний талант. Я вже ридаю.

– Йой… – Юїґахама відчула огиду і якось зблідла.

– Хікіґає, підійди, – промовила Юкіношіта, смикнула мій рукав і зашептала мені у вухо. – Що то за "Генерал-Майстер фехтування"? – Таке чарівне личко і приємний запах перебували дуже близько до мене, та все ж її словам зовсім бракувало еротизму.

               Щоб відповісти на її питання було достатньо однієї фрази. – Це чюнібьо. Чюнібьо. [4]

– Чю-ні-бьо-о? – Юкіношіта нахилила голову та здивовано на мене поглянула. Я підмітив, що форма губ дівчини, коли вона видає звук "о-о" супермила. Що за незбагненне відкриття.

            Юїґахама, яка уважно слухала, приєдналася до розмови. – Він хворий?

– Насправді він не хворий. Це просто жаргон.

            Простіше кажучи, випадок чюнібьо стосується типу поведінки звичайних середньокласників другого року, за якими вкрай ніяково спостерігати. Проте, навіть у цій категорії, випадок Дзаймокудзи термінальний. Ми говоримо про запущений випадок "зловісного ока". [5]

            Він прагне різноманітних здібностей, чи особливих сил, які показують у манзі, аніме, іграх та ранобе, і дійсно поводився так, неначе володіє ними. Звичайно, якщо в тебе є сили, то щоб пояснити походження тих сил треба створити передісторію, де ти реінкарнація легендарного воїна, чи обраний богами, чи еліта секретної служби. І надалі ти будеш діяти, спираючись на ту передісторію.

            Тож, чому він це робить?

            Бо це круто.

            Гадаю, більшість середньокласників принаймні раз про таке фантазували. Колись ви стояли перед дзеркалом і практикувалися казати щось на кшталт: "Доброго вечора, пані та панове, ви всі дивитесь Зворотній відлік ТВ! Так от, сьогодні ввечері я написав слова до цієї пісні на тему щирого кохання…" еге ж?

            Якщо коротко, чюнібьо це приклад крайності такого.

               Я стисло пояснив недуг і схоже Юкіношіта зрозуміла. Мене ніколи не переставало вражати, як швидко працює її розум. Немовби пояснивши їй одну річ, вона зрозуміє усі десять. Вона здатна осягнути суть справи через коротке пояснення.

– Я не розумію, – буркнула Юїґахама. На відміну від Юкіношіти, Юїґахама стояла з неприємно роззявленим ротом, немов кажучи: Шо-о-о-о-о-о? Ну, навіть я не зрозумів би це з такого короткого пояснення. Це Юкіношіта тут дивачка, яка вловлює смисл дуже швидко.

– Гм. Отож, по суті, він буцімто грає роль у постановці, яку сам і створив.

– Загалом, так. Його персонаж базується на Йошітеру Ашікаґа, тринадцятому шьоґуні періоду Муромачі. Для нього, мабуть, просто легше відповідати йому, бо в них одинакові імена.

– А чому він бачить у тобі свого союзника?

– Думаю, що він просто взяв ім’я Хачіман і має на увазі Бодгісаттву Хачімана. [6] Клан Сейва Ґенджі ревно поклонявся йому як богу війни. [7] Знаєш про храм Цуруґаока Хачіман-ґу, так? Той, що в Камакурі? – Відповів я, а Юкіношіта раптом затихла. Коли я кинув на неї запитальний погляд, вона широко відкрила великі очі й роздивлялася мене.

– Я здивована. Ти багато про це знаєш.

– Напевно. – Я відчув, як у мені піднімаються неприємні спогади, тому відвів очі й заразом ухилився від теми. – Дзаймокудза неправдоподібно перекручує цитати та історичні факти, але його фантазії принаймні засновані на історії, тому вони не настільки погані як могли б бути.

            Із поглядом цілковитого презирства, Юкіношіта косо зиркнула на Дзаймокудзу і запитала, – А буває гірше, ніж оце?

– Угу.

– Просто для довідки, про який вид фантазій ідеться?

– Ну, спочатку в світі було сім богів. Троє богів сотворіння: Ґаран — Мудрий Імператор, Метика — Богиня Війни, Хартія — Захисник Душ; троє богів руйнування: Олто — Безрозсудний Король; Пройдисвіт із Загубленого Храму; Лай-Лай Параноїк, і вічно відсутній бог, Безіменний Бог. Оті сім богів нескінченно повторюють цикли процвітання та занепаду. Це всьоме вони створили світ заново і, аби переконатися, що цього разу вони зможуть запобігти його руйнуванню, японський уряд розшукує реінкарнації цих богів. Найважливішим богом серед сімох є вічно відсутній бог, Безіменний Бог, сили котрого ще невідомі, й оцей відсутній бог це я, Хікі… Гей, а ти дуже вправна у навідних питаннях! Тут ти мене дійсно задурила! Я майже вдався до подробиць.

– Нічого такого я не заохочувала.

– Так гидко.

– Юїґахамо, слідкуй за тим, що кажеш, а то я можу ненароком себе вбити.

            Ще раз порівнявши мене та Дзаймокудзу, Юкіношіта з виразом огиди на обличчі зітхнула і сказала, – Іншими словами, ти і воно однакової породи. То ось чому ти так багато знаєш про його маячню "Генерала-Майстра фехтування".

– Ні-ні-ні. Юкіношіто, що ти мелеш? Звичайно ж, це неправда. Просто я багато знаю про це з інших причин, розумієш? Я вирішив вивчати історію Японії, зрозуміло? Я грав у "Амбіції Нобунаґи", ясно тобі? [8]

– Гм-м? – Юкіношіта кинула на мене погляд, який промовляв: Винний, поки не буде доведено невинність.

            Проте, навіть під її пильним поглядом я не здригнуся, бо не такий як Дзаймокудза. Позаяк Юкіношіта помилялася, я міг упевнено дивитися їй у відповідь.

            Я не такий як Дзаймокудза. Я був таким як Дзаймокудза.

            Хачіман доволі рідкісне ім’я, тож у мене був етап, коли я думав, що можу бути чимось особливий. Я любив аніме та манґу змалечку, тому було неминуче те, що я стану жертвою подібних ілюзій. У той чи інший момент, кожен лежав у ліжку серед ночі та уявляв, що має якісь приховані сили, і що одного дня ті сили зненацька пробудяться й втягнуть у битву, яка визначить долю світу і, готуючись до прийдешніх часів, продовжували вести Щоденники Небесного царства та писали про це квартальні звіти уряду, правда ж? Чи ні?

– Ну, знаєш. Можливо я був таким у дитинстві, але зараз ні.

– Щодо цього я не певна. – Грайливо всміхнулася Юкіношіта і залишила мене, наближаючись до Дзаймокудзи.

            Спостерігаючи за тим, як вона йде, мені раптом спало на думку: Чи дійсно я настільки відрізняюся від нього?

            Відповідь: так.

            У мене більше немає цих тупих ілюзій. Я більше не пишу у свій Небесний Щоденник, чи звіти уряду. Цими днями максимум, що я пишу — це список людей, яких ненавиджу, і перше ім’я в тому списку, звичайно ж, Юкіношіта.

            Не збираю модельки Ґандамів і не граюся ними, імітуючи звуки бою, не з’єдную прищепки, аби зробити ультимативного робота. Тренування зі зброєю самозахисту, створеної з канцелярської резинки та алюмінієвої фольги, я також переріс. Перестав косплеїти із татовим пальтом і маминим хутряним шарфом.

            Ми з Дзаймокудзою різні.

               Поки я невпевнено дійшов такого висновку, Юкіношіта зупинилася перед Дзаймокудзою, а Юїґахама зашепотіла, – Юкінон, біжи!

            Доволі сумно, правда ж?

– Гадаю, я зрозуміла. Ти просиш, аби ми вилікували твоє психічне захворювання, чи не так?

– Хачімане, у цю місцину прийшов я, так що бажання моє має бути виконане, відповідно до нашого з тобою договору. Мають ти прохати лише про єдине бажання, хоч істинно шляхетне та високе це прагнення. – Дзаймокудза відвернувся від Юкіношіти, щоб звернутися безпосередньо до мене. Він вкинув "мають" та на додачу переплутав відмінки займенника другої особи. Наскільки ж він розгублений?

            Тоді я дещо підмітив. Щоразу, коли Юкіношіта говорила до нього, той ідіот повертався натомість у мій бік. Ну, я розумію чому. Якби я не знав, якою насправді є Юкіношіта, то постійно б хвилювався, коли вона розмовляє зі мною, і теж був би нездатний поглянути їй у вічі.

            Проте, в Юкіношіти немає співчуття звичайної людини. Вона не буде ставитися до людини та її наївних почуттів з якою-небудь чуйністю. – Це я тут говорю. Дивись на мене, коли я розмовляю з тобою, – холодно промовила вона, хапаючи Дзаймокудзу за комір і змушуючи його дивитися прямо. Так, хоч їй самій цілковито бракує манер, Юкіношіта неймовірно вимоглива до манер інших. Настільки вимоглива, що навіть я почав формально вітатися з нею кожного разу як заходжу до кімнати клубу.

            Коли Юкіношіта відпустила його комір, Дзаймокудза закашлявся справжнім кашлем. Цього разу він, вочевидь, був не в образі. – Х-ху… ху-ха-ха-ха. Підловила ти мене, коли пильність свою знизив я!

– І перестань так розмовляти.

               Її холодне ставлення змусило Дзаймокудзу замовкнути і роздивлятися свої черевики.

– Чому ти носиш тренч у цю пору року?

– Гм-гм. Накидка ця є бронею, що тіло моє захищає від міазмів, та є однією з дванадцяти священних скарбів, якими я завжди володію. З кожною моєю реінкарнацією, змінюю я їх форму на найбільш годящу для тіла мого. Пха-ха-ха-ха-ха!

– Перестань так розмовляти.

– Ох, добре…

– Тоді що це за рукавички без пальців? Чи є в них сенс? Кінчики твоїх пальців лишаються незахищеними.

– О, так. Е-е… Їх я успадкував зі свого минулого життя, і вони є одним із моїх дванадцяти скарбів, особливі рукавиці, відомі під назвою Оверамд, з яких я стріляю своїм Діамантовим пострілом. Ту здібність легше використовувати із вільними кінчиками пальців… ось чому так! Пха-ха-ха-ха-ха!

– Перестань.

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха… ха… – Його сміх, який на початку був щирим, ближче до кінця став звучати трохи плачевно і слізливо. Після того він затих.

            Потім, немов проявивши до нього жалість, вираз Юкіношіти різко змінився, ставши доброзичливим. – Хай там як, ти хочеш, аби ми вилікували ту твою хворобу, я добре розумію?

– Ух, але ж я не хворий, – дуже тихо промовив Дзаймокудза, відводячи погляд. Тепер він повністю вернувся до норми. Як видно, Дзаймокудзі бракувало здатності лишатися в образі, коли Юкіношіта витріщається прямо на нього палахкотливими очима.

            Ах! Не можу більше стояти і дивитися! Дзаймокудза просто занадто жалюгідний. Мені захотілося кинути йому канат чи щось подібне. Так чи інакше, коли я зробив крок, аби відділити себе від них двох, то почув як під моїми ногами щось шурхотить. То було джерело паперової бурі, що пройшлася кімнатою.

– Цей аркуш… – Піднявши очі від сторінки, я роззирнувся. Їх розкидало повсюди і на них було надруковано фіксовану сітку, сорок два на тридцять два символи. [9] Один за одним, я підібрав їх та відсортував за номерами.

– Ох-хо, як і очікувалось, ти розумієш без пояснень. Схоже, не дарма ми пережили ті пекельні часи разом.

            Цілком проігнорувавши театральне белькотіння Дзаймокудзи, Юїґахама розглядала пачку паперу в моїх руках. – Що це? – я вручив їй стос листів і та, оглядаючи їх, перегортала. Коли вона намагалася прочитати це, над її чолом ширяв знак питання, а потім Юїґахама глибоко зітхнула і повернула мені той стос.

– Гадаю, це чернетка новели.

            Дзаймокудза відреагував на те і прокашлявся, щоб повернути нас до наявної теми.

– Твоя проникливість зробила мені ласку. Воістину — це чорновий варіант лайт-новели. Я розмірковую про те, щоб подати його на конкурс письменників початківців, але оскільки друзів у мене немає, мені ні до кого звернутися за порадою. Будь ласка, прочитайте це для мене.

– Відчуваю, як оце зараз почула щось вкрай сумне, подане вкрай буденно, – сказала Юкіношіта.

            Можна сказати, що спроба написати ранобе — це логічний наслідок випадку чюнібьо. Хотіти надати форму речам, яких постійно прагнеш, дійсно резонно. Притому, цілком нормально думати: Ну, я багато фантазую, тому можу писати! Більше того, якщо можна заробляти на життя, роблячи те, що любиш, то це справжнє щастя. Тож, в тому що Дзаймокудза пише лайт-новелу, не має нічого загадкового. Загадкою було те, чому він пройшов увесь цей шлях, аби показати її нам.

– Є сайти публікацій, треди й таке інше. Чому б тобі просто не викласти це в інтернет?

– Я не можу! Ті люди безпощадні. Якби я отримав від них таку жорстку критику, то напевно би сконав.

            Що за нікчема.

            Втім, це правда, що люди в інтернеті, чиїх облич ти не бачиш, можуть бути вельми тупими та грубими, тоді як друзі будуть добрими, м’якими і казатимуть заспокійливі речі. Для більшості з такими відносинами як у мене і Дзаймокудзи, було би важко бути жорсткими. Коли дивишся комусь в очі, то чомусь стає важче гостро його критикувати. Ймовірно, ви сформулюєте це якомога делікатніше. Тобто, більшість вчинила б отак.

– Але знаєш…

            Зітхнувши, я глянув убік. Коли мої очі зустрілися з очима Юкіношіти, вона виглядала спантеличеною. – Думаю, Юкіношіта буде більш безпощадною, ніж сайти публікацій.

***

               Юкіношіта, Юїґахама і я, ми всі взяли додому копії чернетки, що нам дав Дзаймокудза, та вирішили провести ніч за читанням.

            Якщо класифікувати новелу Дзаймокудзи, то я б назвав це шкільною історією супергероя. Дія відбувається в якомусь міському районі Японії, який має секретні організації, людей із супер силами і спогадами своїх минулих життів, що плетуть інтриги, а також головний персонаж — типовий, нормальний хлопчина, якого ви побачите будь-де, і в якого пробудилися приховані сили. Зрештою, це велика вистава про те як герой знищує лиходіїв одного за іншим.

            Коли закінчив читати вже сходило сонце, тому наступного дня більшість уроків я проспав. Але навіть так, якимось чином я витримав млявий шостий урок, витерпів недовгу класну годину і вирішив піти до клубу.

– Ей! Почекай, почекай! – Щойно я увійшов до будівлі спецкорпусу, то почув голос позаду. Обернувшись, я побачив як Юїґахама підбігає до мене з тонким ранцем через плече. Коли вона нагнала мене і покрокувала поруч, то здавалася дуже енергійною. – Хіккі, виглядаєш втомленим! Що сталося?

– Та ну, звісно я втомився після того як прочитав оту писанину! Я такий сонний. Насправді, хотілося б знати, як можна прочитати оце і наступного дня досі мати енергію.

– Га? – Юїґахама кліпнула. – Ой, а-авжеж. Капець, я так втомилася.

– Ти ж не читала, так?

            Юїґахама не відповіла на моє питання. Лише почала щось мугикати, дивлячись у вікно. Намагається вдавати дурненьку, але щоками та по зашийку в неї стікає піт. Хотів би я побачити, як її блуза стає прозорою…

***

               Відчинивши двері клубу, я застав унікальну картину як Юкіношіта клює носом.

– Довга нічка, еге? – прокоментував я, але вона продовжувала м’яко дихати уві сні. Майже усміхалася, вираз цілком відмінний від звичної бездоганної маски і, побачивши цю її нову сторону, моє серце закалатало.

            Починаю відчувати, що ніби й не проти бачити її лагідне, сонне личко вічно…  м’яке колихання чорного волосся… гладеньку, бліду, майже напівпрозору шкіру… великі, імлисті очі та гарно сформовані рожеві губи…

– Оце несподіванка. Твоя мармиза мене остаточно розбудила.

            Ай…  Оця ремарка і мене розбудила. Ледь не дозволив її зовнішності обманути себе й мало не втратив голову. Я б волів наслати на цю дівчину вічний сон.

            Широко позіхнувши, мов кішка, Юкіношіта підняла обидві руки над головою і високо потягнулася.

– Судячи з усього, у тебе теж була досить важка ніч.

– Так, минуло багато часу відтоді як я востаннє не спала всю ніч, і раніше мені ніколи не доводилося читати щось подібне… Не думаю, що зможу звикнути до цього жанру.

– Ага, я теж, – сказала Юїґахама.

– Ти навіть не читала. Ану читай зараз! – Через моє наполягання, Юїґахама застогнала та витягла згадану чернетку зі свого ранця. Та була в чудовому стані, ніде не зім’ята. Юїґахама гортала її в неприродно швидкому темпі. Серйозно, вона читала так, наче то найнудніша річ у світі. Спостерігаючи збоку, я нахилився і заговорив.

– Чернетка Дзаймокудзи не представляє усі лайт-новели. Існує безліч хороших, – промовив я, цілком усвідомлюючи, що не дуже допомагаю Дзаймокудзі.

            Юкіношіта нахилила голову і прислухалася. – Як ота, що ти читав на днях?

– Ага, вона цікава. Рекомендую Ґаґа…

– Коли випаде нагода. – Існує правило, що говорить: Люди, які так кажуть, насправді ніколи не прочитають. Саме в ту мить, коли хтось загримав у двері клубної кімнати, я гостро відчув, що цей закон вступає в дію.

– День добрий. ­– Увійшов Дзаймокудза із застарілим вітанням. – Тому-то, звольте мені тепер заслухати враження ваші. – Гепнувшись, він усівся на стілець і гордовито схрестив руки. У нього була вкрай самовдоволена, зверхня міна, а його пику переповнювала впевненість.

            Навпроти нього сіла Юкіношіта із незвично винуватим виглядом. – Перепрошую. Про такі речі я знаю не надто багато… – почала вона.

            Відповідь Дзаймокудзи була великодушною. – Мене це не турбує. Я хотів довідатися про думку простолюду. Кажи, що бажаєш.

            Юкіношіта коротко відповіла, – Звісно, – зробила неглибокий вдих і підготувалася.

– Це було нудно. Насправді, було боляче читати. Нудніше чтиво годі й уявити.

– Ах-х!

            Вона зарізала бідолаху одним ударом. Дзаймокудза відкинувся на сидінні, грюкнувши стільцем, але якось зміг знову випрямитися.

– Перш за все, твоя граматика у повному гармидері. Чому ти постійно будуєш речення у зворотному порядку? Ти знаєш для чого призначена граматика? Чи ти не вчив цього у початковій школі?

– Ух-х… я використовував простий стиль, аби передати читачу враження близькості…

– А ти не думаєш, що потрібно вміти писати базовою японською, перш ніж думати про подібне? Крім того, в прочитаннях канджі, які ти туди вставляєш, дуже багато помилок. Ієрогліф "здібність" не читається як "сила". І взагалі, як щось написане ієрогліфами "ілюзорний спалах червоного клинка" англійською вимовляється, наче "різак кривавого кошмару"? Звідкіля ж той "кошмар" узявся?

– Гех! У-ух… Ні! Цими днями для суперсил вигадують своєрідні назви.

– Це лише потурання самому собі. Ніхто крім тебе цього не зрозуміє. Ти дійсно хочеш, аби люди це читали? О так, кажучи про заохочення до читання, те як відбуватимуться події у цій книзі настільки очевидно, що аніскілечки не захопливо. І чому в цьому розділі героїня роздягається? У тій сцені це зовсім не потрібно і вкрай тупо.

– Ех-х! А-але такі елементи… необхідні, щоб продати, е-е…

– І решта цих речень непомірно довгі, надто багатослівні, мають надмірно велику кількість ієрогліфів і їх вкрай складно читати. Чи можливо мені просто слід попросити тебе не змушувати людей читати незакінчену історію. Перш ніж оволодіти деякими навичками літератури, ти повинен оволодіти крихтою здорового глузду.

– Йойк! – Дзаймокудза розкинув усі чотири кінцівки та зойкнув.

            Плечі в нього спазматично смикалися. Очі закотилися доверху, показуючи лише білки. Його перебільшена реакція починала набридати і я вважав, що йому вже час припинити.

– Досить, – сказав я. – Вивалювати на нього все за раз трохи занадто.

– Що ж, я ще не закінчила, але… гаразд. Отже, наступна Юїґахама?

– Га? Я-я?! – здивовано відповіла Юїґахама. Дзаймокудза повернувся до неї та кинув їй благальний погляд. Його очі розпливалися від сліз. Побачивши це і, зрозуміло, пожалівши його, Юїґахама подивилася у далечінь і намагалася відшукати щось, аби похвалити. – Е-е-е… Т-ти знаєш повно складних слів, еге? – вичавила вона.

– Так жорстоко… ах!

– Не треба було його тут добивати…

            Для письменників початківців ці слова практично табу. Тобто, сказане означає, що хвалити тут більше нічого, розумієте? Так часто кажуть люди, які читали не дуже багато лайт-новел, коли попросили висловити їхню думку, але говорити таке — це по суті те ж саме, що сказати: Це було нудно.

– Д-добре, Хіккі, ти наступний. – немовби тікаючи, Юїґахама встала зі місця і запропонувала його мені. Всадовила мене прямо навпроти Дзаймокудзи, а сама елегантно всілася на місце збоку, позаду мене.

            Дзаймокудза вже перегорів. Був геть блідий і не міг встати, щоб поглянути їм у вічі. – Ху-ху-х. Х-Хачімане. Ти ж збагнув, так? Ти зрозумів світ, що я створив, перспективи книги. Ніхто з цих дурнів не здатен цього осягнути, але ти ж розумієш глибину моєї історії, чи не так?

            Так, я розумію.

            Щоб заспокоїти його, я кивнув. Очі Дзаймокудзи говорили мені: Я довіряю тобі.

            Якщо невдало відповім отут, то буду нелюдом. Я глибоко вдихнув і м’яко сказав, – То що з цього ти сплагіатив?

– Пху?! Ейк… е-ех-х… – звиваючись, Дзаймокудза катався довкола по підлозі, а коли вдарився об стіну, то перестав і лежав нерухомо, не сіпаючись. Порожні очі дивилися в стелю і одинока сльозинка скотилася по щоці. Його повідомлення "Ох, мабуть я просто здохну" було цілком зрозумілим.

– Ти безжальний. Це було навіть жорстокіше, ніж у мене. – Юкіношіта була неабияк шокована.

– Ей… – Юїґахама тикнула мене ліктем в бік. Здавалося, вона каже: Тобі ж є що ще сказати, правда? А що казати…? Я трохи поміркував, перш ніж згадав, що забув підняти найголовніше питання.

– Ну, важливі ілюстрації. Не хвилюйся надто сильно про вміст.

***

            Дзаймокудза вдихав і видихав, виконуючи якусь техніку Ламазе, щоб заспокоїти себе, а потім піднявся на ноги, трясучись, мов новонароджене оленя. Тоді збив пил зі своєї одежі та повернувся прямо до мене.

– Прочитаєш мою роботу як-небудь іще раз? – на мить я засумнівався у власних вухах. Він повторився виразнішим, сильнішим голосом. – Прочитаєш мою роботу як-небудь іще раз? – Він дивився на мене та на Юкіношіту з очікуванням.

– Невже ти…

– …мазохіст? – ховаючись у моїй тіні, Юїґахама кинула на Дзаймокудзу погляд сповнений огиди. Ніби кажучи: Згинь, збоченцю. Ні, його проблема не в цьому.

– Після того як твою книжку ось так розгромили, ти досі хочеш цим займатися?

– Звичайно. Ваша критика й справді була суворою. Я навіть подумав, що мені варто просто здохнути, бо все одно не схоже, що я зможу знайти дівчину і в мене зовсім немає друзів. Насправді, я вважав, що всі крім мене мають просто подохнути.

– Ага, закладаюся. Якби хтось сказав все те мені, я б теж хотів померти. – Однак, отримавши всі ці удари, Дзаймокудза все ще каже подібне.

– Але… але навіть так, це зробило мене щасливим. Я написав оце, бо хотів, і радий, що дехто зміг це прочитати та висловити свою думку. Досі не можу сказати як мені назвати те почуття, що я маю прямо зараз, але… мені приємно, коли хтось читає мою чернетку, – заявив він, усміхаючись. Посміхався не Генерал-Майстер фехтування, посміхався Йошітеру Дзаймокудза.

            Ох, я зрозумів.

            У нього не тільки випадок чюнібьо. Його охопив запущений випадок графоманства. Хотіти писати, бо хочеться писати, адже є що сказати… відчувати щастя, коли написане тобою когось зворушує, а тоді хотіти писати знову і знову… продовжуючи, навіть коли стикаєшся з несхваленням інших… Гадаю, саме це і називається схиблений на письмі.

            Я мусив прочитати. Тобто, це його мета: результат його випадку чюнібьо. Підтвердження його зусиль, надання форми його фантазіям. Навіть після того як до нього поставилися, мов до хворого, засуджували і насміхалися, він так і не відступив і не здався.

– Коли я напишу щось нове, то принесу сюди. – Він залишив ці слова після себе та відвернувся, покидаючи клуб величавими кроками. Двері, які він зачинив за собою, здавалися жахливо сліпучими.

            Хай навіть перекручено, по-дитячому, чи неправильно, якщо ти можеш присвятити себе чомусь, то це має бути правильно. Якщо чийогось невизнання твоїх здібностей достатньо, щоб змусити тебе змінитися, то це не твоя мрія, і це не ти. Ось чому для Дзаймокудзи нормально бути таким, яким він є.

            За винятком бридких рис.

***

               Відтоді минуло кілька днів. Був шостий урок. Останнє заняття цього дня фізкультура. Дзаймокудза і я, як завжди, були в парі. В цьому немає нічого незвичного.

– Хачімане. Які божественно-вмілі художники нині популярні?

– Ти забігаєш наперед. Подумаєш про це, коли виграєш той конкурс.

– Гм-м. Так і є. Проблема в тому, де мені дебютувати…

– Чому ти продовжуєш припускати, що виграєш?

– Якщо стану популярним і по моїй роботі зроблять аніме, то я, мабуть, зможу одружитися із сейю?

– Перестань. Досить вже. Спершу, напиши свій рукопис. Гаразд?

            Переважно так ми з Дзаймокудзою балакали під час уроку фізкультури. Якщо щось і змінилося, то це максимум. Не те щоб ми говорили про щось важливе. Наші розмови були не особливо піднесеними і ми не вибухали сміхом, як люди навколо нас. Речі, які ми обговорювали, не були ні модними, ні крутими. Нічого крім жалюгідної маячні. Навіть я вважав, що це тупо. Чесно кажучи, мені цікаво, який смисл у цих балачках.

            Та, принаймні, я більше не ненавидів заняття з фізкультури.

            Ось, власне, і все.