Тим не менш у класі все добре.

Продзвенів дзвінок і четвертий урок закінчився. Атмосфера полегшення відразу почала розтікатися класом. Деякі учні помчали до шкільного магазинчика, деякі переставили парти і повикладали свої ланч-бокси, а решта пішли до інших класів. Саме цього дня обід у класі 2-F був метушливим і шумним, як завжди.

            У дні як сьогодні, коли дощить, мені нікуди податися. У мене є ідеальна місцина, куди я зазвичай ходжу обідати, але мені, очевидно, нецікаво промокнути під час споживання їжі. Залишившись без альтернативи, в класі я самотою жував магазинну випічку.

            Зазвичай, у дощові дні на кшталт цього, я б проводив обід читаючи новелу чи якусь манґу, але вчора у кімнаті клубу залишив книгу, котру читав. Мабуть, варто було піти взяти її під час десятихвилинної перерви. Але вже запізно. Як-то кажуть: "Було надто пізно". [1] Чекайте, я ж тільки-що сказав, по суті, те саме!

            Тут обидві сторони комедійного дуету я граю самотужки. Ось настільки мені нудно. Розумієте, я завжди вважав, що коли довгі проміжки часу проводиш на самоті, то зрештою цілком природно робиш такі речі, які не потребують інших.

            Коли я вдома, то багато розмовляю сам із собою. Голосно співаю наодинці. Тому часто, коли моя сестра приходить додому, я такий: "БІЛЬШЕ! БІЛЬ… — вітаю вдома". [2] Очевидно, що в школі я не співаю.

            Тому натомість я багато думаю.

            Я б навіть сказав, що бути одинаком — це бути майстром мислення. Оскільки людина це істота розумна, то вона, навіть не усвідомлюючи, роздумує над чимось. І саме тому, що одинак не витрачає ментальні ресурси, думаючи про інших людей, його думки стають набагато глибшими. Це означає, що одинаки мають інакший спосіб мислення, ніж більш соціальні суб’єкти і часом це наводить їх на унікальні ідеї, які звичайні люди не придумають.

            Складно передавати велику кількість інформації через обмежений метод вираження, яким є розмова. Це схоже на те як працює комп’ютер. Для завантаження гігантського обсягу даних на сервер, чи надсилання його електронною поштою, потрібен час. Ось чому одинакам, як правило, трішки бракує навичок спілкування. Оце і все. Не думаю, що це обов’язково погано. Комп’ютери не тільки для надсилання е-мейлів. Існують іще інтернет і фотошоп. Я кажу про те, що не варто судити людей на основі цієї єдиної характеристики.

            У якості метафори тут використано комп’ютер, але насправді про них я знаю небагато. Знають ті хлопаки, які згуртувалися разом на передньому ряді класу. І під "ті хлопаки" я мав на увазі тих, хто приніс свої піеспі, [3] аби пополювати через спеціальний вайфай. [4] Припускаю, їх начебто звуть Ода і Тахара, чи щось таке.

– Гей! Юзни молот!

– Так вистачило б і багнета, щоб порішити його. ^ ^

            Здавалося, що їм і справді дуже весело. Я теж грав у ту гру і, чесно, мені б хотілося приєднатися. Не так давно манґа, аніме та ігри були сферою одинаків. Але пізніше вони перетворилися у різновид інструменту комунікації, а щоб долучитися до їм подібних потрібні комунікативні здібності. Прикро, бо я не настільки потворний, яким міг би бути, якби намагався до них приєднатися, то за моєю спиною вони б почали говорити таке: "Він то не щиро" і  "Якийсь фальш-отаку". Ну серйозно, чуваки, що ж ви від мене очікуєте?

            В ті часи, коли я ходив до середньої школи, то бачив як такі хлопці балакали про аніме, тому спробував приєднатися, але коли зробив це, то вони обидва помітно затихли. То було неприємно. З тих пір я покинув спроби здобути їхню прихильність.

               Ніколи не був дитиною, що зчиняла галас "Дайте мені пограти!", тому й починати тепер я не збираюся. У дні відпочинку, коли ми грали в кікбол, було правило, що лідери двох груп серед хлопців гратимуть у камінь-ножиці-папір, аби вирішити, хто першим обиратиме для своєї команди. Мене постійно залишали наостанок. Будучи десятирічним, я собі думав: А коли ж виберуть мене? Так жалюгідно, що можна заплакати, правда?

            В результаті, хоч я і вельми атлетичний, проте став поганим у спорті. Мені подобається бейсбол і таке інше, але мені ні з ким грати. Тому, коли я був маленьким, то грав у бейсбол сам, не робив нічого крім відбивання м’яча від стінки і самостійної практики на полі, вільно використовував примарних ранерів та примарних захисників.

            Втім, у класі була інша раса, доволі майстерна в подібних комунікаціях. Компанія, що сиділа позаду, саме така. Двоє хлопців із футбольного клубу, двоє з баскетбольного клубу та три дівчини. Один погляд і за їхньою модною зовнішністю можна помітити, що вони належать до верхньої касти у цьому класі. До речі, Юїґахама одна з них.

            Двоє зі стада особливо сліпучі. Перший, Хаято Хаяма. То ім’я альфача зграї. Він ас футбольної команди і скоро буде кандидатом у капітани. Через такого вам стане недобре, як будете довго витріщатись.

            Загалом, він гарний на вигляд і невимушено-стильний. Дідько б його забрав.

– Чорт, не думаю, що сьогодні зможу. У мене клуб і таке інше.

– Та ну, ти ж можеш пропустити один день, правда? Сьогодні в Тринадцять і один смак, типу, розпродаж подвійних кульок морозива. Хочу подвійну кульку з шоколадом і какао.

– Вони ж обидві шоколадні. (ЛОЛ)

– Га? Вони взагалі різні! І я, типу як, така голодна. – Той гучний голос належав другій половинці Хаями, Юміко Міурі.

            Біляве волосся укладене завитими локонами, а верх уніформи навмисно опущений і показує стільки плеча, що я такий: Ти що, проститутка з епохи самураїв? Спідниця в неї настільки коротка, що задаєшся питанням, а який сенс узагалі її носити. Міура має гарненьке і пропорційне личко, але одягається так непристойно і поводиться так тупо, що я її недолюблюю. Насправді, я її щиро боюся. Мені здавалося, що з її рота може вилетіти все що завгодно.

            Втім, Хаяма явно не бачив у Міурі когось грізного. Я помітив, що він, радше, вважає її подругою, що така ж дружелюбна та привітна, як і він. Саме тому я не розумів хлопців, які знаходяться у верхніх ланках ланцюга живлення. Як на це не дивися, вона поводиться так лише тому, що тусується із ним. У моїй присутності вона б убила мене просто фиркнувши. Ну, в неї немає причини спілкуватися зі мною, тож вона однаково ніколи до мене не заговорить, і мене це влаштовує.

            Хаяма та Міура продовжували балакати.

– Вибач, не сьогодні, – сказав Хаяма, знову беручи контроль над розмовою. Спантеличена Міура вирячила свої очі на нього.

            Тоді білявий поряд із нею розпатлав волосся і протрубив, – Цього року ми всерйоз налаштовані поїхати на національні.

            Що? Національні? Тобто, місто Кунітачі використовує такі самі ієрогліфи, як і слово "національні", тому він певно говорив про Кунітачі, яке розташоване на території Токійської метрополії, куди можна дістатися по лінії Чюо. Бо він аж ніяк не міг серйозно думати, що його команда поїде на національні.

– Пха-ха… – Мимоволі, з моєї горлянки вирвався приглушений сміх. Ой капець, вираз його обличчя був схожий на: Такі слова роблять мене дуже крутим. То було настільки погано. Найгірше. Нестерпно.

– Крім того, Юміко… якщо їстимеш надто багато, то пошкодуєш.

– Скільки б я не їла, не товстішаю. Ай, просто сьогодні нічого робити, лиш їсти! Правда, Юї?

– Ага, точно-точно. Юміко, у тебе класна фігура. Але нині в мене є деякі плани, тому…

– Скажи? Робити взагалі нічого, лиш напихати щоки! – Промовила Міура і всі засміялися, немовби їм так наказали. Нагадувало запис нещирого сміху, який чути в різноманітних шоу. Страшенно голосно, ніби щойно через телесуфлер їм подали сигнал [сміятися тут].

            Правду кажучи, я не старався підслуховувати їхню розмову. Просто вони були настільки гучними, що я не міг не підслухати. В дійсності і задроти, і нормали схильні зчиняти галас, коли збираються до купи. У центрі приміщення, поблизу місця, де на троні сидів я, не було нікого, проте довкола мене повсюди суцільний шум. Я наче потрапив у око циклону.

               Посеред своєї групи Хаяма блиснув тією посмішкою, яку всі любили. – Не їж забагато, щоб тобі не стало зле.

– Я ж кажу, все одно скільки я їм, зі мною все добре. І я не товстію. Правда, Юї?

– Ага, типу, реально в Юміко фігура, як у богині. В неї такі красиві ніжки. Тож, я, е-е…

– Що? Ну не знаю… Та дівка, Юкіношіта, чи як там її. Не думаєш, що це саме про неї?

– О, правда. Це якраз про Юкінон.

            Тиша.

– Ой, ну, але, Юміко, в тебе ліпший стиль, – коли Міура вмовкла, а її брова сіпнулася, Юїґахама поспішно продовжила. Вони схожі на… королеву та її покоївку, чи щось таке.

               Втім, дати задню, аби заспокоїти ображені почуття королеви, для Юїґахами було явно недостатньо й очі Міури невдоволено звузились.

– Ну, мабуть, нічого страшного. Якщо ти не проти піти після того, як закінчиться клуб, то я піду з тобою, – немовби відчувши напружену атмосферу, невимушено запропонував Хаяма.

            Схоже це втихомирило королеву, яка прощебетала, – Окей! Тоді напиши мені, добре? – посміхнувшись, і розмова відновилася.

            Юїґахама, яка виглядала так, наче намагалася сховатися, зітхнула з полегшенням.

            Гей-гей, виглядало й справді грубо. Це що, феодальне суспільство? Якщо для того, щоби бути нормалом, потрібно ось так ходити навшпиньках, то мене влаштовує навіки лишатись одинаком.

            Коли Юїґахама підняла голову, наші погляди зустрілися. Побачивши моє лице, вона глибоко вдихнула, ніби щось вирішила.

– Е-е, під час обіду я маю декуди піти, тому…

– О, невже? Тоді, коли вертатимешся, купи один з отих… лимонних чаїв. Сьогодні забула принести попити, а я їм випічку, тому важко їсти без якогось чаю, розумієш?

– Г-га? Але, наче як… я повернуся коли почнеться п’ятий… типу… мене не буде весь обід, тому я, ніби, не знаю чи зможу… – заїкалась Юїґахама, і обличчя Міури відразу застигло. Її вираз відображав зраду, яку можна сподіватися побачити у власника собаки, якого щойно вкусив власний улюбленець. Юїґахама, яка певно ніколи раніше не перечила жодному слову Міури, зненацька відмовила у проханні.

– Що? Ух… почекай-но хвилинку. Га? Тойво, а хіба недавно ти не казала те саме і кинула нас після школи? Останнім часом ти не дуже компанійська.

– Ну, то були, ніби як, певні обставини, які від мене не залежали, і мені шкода, але я маю піти зайнятися деякими особистими справами… – у відповідь пролопотіла Юїґахама. Вона що, якась невміла офісна працівниця?

            Проте, пояснення Юїґахами насправді мали протилежний ефект і Міура почала роздратовано стукати нігтями по парті. Через раптовий спалах гніву королеви замовкнув увесь клас. Ода і Тахара (чи хто), яких я згадував раніше, завбачливо вимкнули звук на своїх піеспі.

            Хаяма і прихвосні, всі ніяково втупили погляди в підлогу. Єдиним чутним звуком у класі був невпинний, повторюваний стукіт довгих нігтів Міури по столу.

– Не розумію, що це має означати. Якщо маєш що сказати, то кажи. Ми друзі, чи ні? А ти, ніби… приховуєш отаке? Хіба ж це добре?

            Юїґахама пригнічено потупила очі.

            На перший погляд речі, про які говорила Міура, хороші, але в дійсності, вона просто використовує їхню дружбу, аби нав’язати свою волю Юїґахамі. Вони друзі, Юїґахама одна з них, що дає Міурі свободу казати і робити що завгодно. Ось що насправді мала на увазі Міура. І за її словами таїлася прихована погроза: Якщо не можеш розповісти, то ти не одна із нас, а отже, наш ворог. То була інквізиція і, щоб перевірити її віру, Юїґахаму змушували наступити на хрест. [5]

– Пробач…, – дивлячись униз, несміливо каялась Юїґахама.

– Не кажи мені "пробач". Ти ж хотіла щось розповісти, хіба ні?

            Почувши таке, ніхто не зможе розповісти те, що хотів. То була не розмова, і то було не питання. Міура лише нападала, примушуючи її вибачатися.

            Який ідіотизм. Вперед, знищіть одна одну.

            Я відвернув голову від дівчат і відкусив булочку, бавлячись зі своїм телефоном. Пожував трохи і затим проковтнув. Проте, іще щось… щось, що не було хлібом, застрягло в моєму горлі.

            Що то було?

            Прийом їжі має бути більш радісним і веселим. Принаймні, якщо ви згідні з ідеологією "Одинокого гурмана". [6]  Хоча в мене немає ні найменшого бажання її рятувати. Просто злегка розболівся живіт, коли я побачив перед собою заплакану знайому дівчину. Це видовище псує мій прийом їжі. Насправді я хотів лише смачно попоїсти. До того ж, бути скрізь зацькованим — це моя робота, і я не дозволю комусь іншому так легко вкрасти цю роль від мене.

            О, а ще… бо мені дуже не подобалося те дівчисько.

            Із гуркотом відсунувшись від парти, я різко встав. – Гей, ну…

– Закрийся.

            … досить вже. У мить, коли я спробував отак завершити фразу, Міура глипнула на мене змієподібними очима, що практично сичали. –… добре, що нагадали, я хотів купити собі напій! А-але, мабуть, не буду!

            То було страшезно! Вона анаконда, чи що? Я майже рефлекторно пробубнів вибачення!

            Пригнічений, я сів, а Міура цілковито мене проігнорувала, натомість зверхньо глянувши на зіщулену Юїґахаму. – Слухай, я кажу це заради тебе, але така неясна фігня мене дуже бісить.

            Вона стверджувала, що робить це заради Юїґахами, проте все інше, що вона сказала, було про її власні почуття та інтереси. Ще не закінчила речення, а вже собі суперечила. Втім, для Міури таке не є суперечністю. Вона королева цієї зграї, а у феодальному суспільстві авторитет правителя абсолютний.

– Вибач…

– Знову? – від гніву та невдоволення енергійно фиркнула Міура. Це все, що потрібно, аби Юїґахама похнюпилася іще більше.

            Просто перестань. Це дратує. Ти влаштовуєш сцену, примушуючи кожного у класі ходити навшпиньках. Я не можу витримати таку неприємну атмосферу. Не втягуй всіх нас у свою підліткову драму.

            Іще раз я вичавив ту мізерну мужність, яка в мене була. Однаково, ніхто не зможе ненавидіти мене більше, ніж мене уже ненавидять. Зіграти в гру, коли тобі нічого втрачати — це непогана ідея.

            Обернувшись до них, я встав і в той же час до мене повернулася Юїґахама із очима повними сліз.

– Ей, куди ти це дивишся, Юї? Ти тільки те й робиш, що вибачаєшся, – ніби ретельно намітивши той момент, холодним тоном атакувала Міура.

– Не перед нею ти повинна вибачатись, Юїґахамо, – обірвав голос, якому властиво звучати набагато холодніше, ніж голосу Міури. Голос, схожий на арктичний вітер, голос, який змушує щулитися, проте прекрасний, наче полярне сяйво. Попри те, що двері розташовані на куті класу, очі кожного прикипіли до них так, ніби то центр світу.

            Той голос міг належати тільки одній особі: Юкіно Юкіношіті.

            Ніби паралізований, я завмер у напіввертикальному положенні. Порівняно з цим, погрози Міури дитячі забавки. Тобто, приймати виклик Юкіношіти так страшно, що просто не можна лишатися незворушним, розумієте? Вона виходить за межі лячного настільки, що аж починаєш вважати її янголом.

            Юкіношіта заворожила всіх у класі. В якийсь момент, звук цокання Міури по парті зупинився і весь шум зник. Зараз єдиний звук, який розрізає тишу, це голос Юкіношіти.

– Юїґахамо. Ти запросила мене пообідати, а потім не з’явилася у місці зустрічі, що змушує мене серйозно засумніватися в тобі, як у людині. Якщо ти спізнювалася, то щонайменше мала б зв’язатися зі мною. Чи я помиляюся?

            Почувши ці слова, Юїґахама з полегшенням усміхнулася і подивилася Юкіношіті в очі. – В-вибач. О, але, Юкінон, я не знаю твого номера…

– О? Невже? У такому разі, припускаю, це почасти не твоя провина. Я більше не буду за це згадувати. – Юкіношіта цілковито ігнорувала атмосферу в приміщенні й провадила розмову як вважала за потрібне. Така егоцентричність освіжає.

– Е-ей! Ми тут не завершили розмову! – Нарешті відтанувши, Міура огризнулася до Юкіношіти та Юїґахами. Королева полум’я розпалила вогонь іще сильніше, дозволивши своєму гніву палати з бурхливою люттю.

– Про що? Хоча в мене немає часу з тобою базікати. Я ще не обідала.

– Ш-шо? Ти не можеш приходити сюди, як сніг на голову, і так до мене ставитися! Я зараз розмовляю з Юї!

– Розмовляєш? Маєш на увазі кричиш? Невже це вважається розмовою? На мій погляд, ти лише впадаєш в істерику і односторонньо нав’язуєш свою думку іншим.

– Що?!

– Прошу вибачення, мені не вдалося помітити, що ти розмовляла. З особливостями твоєї екосистеми я незнайома, тому сприйняла це за крикливі погрози мавпи.

            Бурхлива королева полум’я заклякла перед сніговою королевою. – Тц…! – Міура глянула на Юкіношіту з неприхованою злістю, проте Юкіношіта спокійно відмахнулася. – Можеш гратися у короля гори і рявкати скільки влізе, але, будь ласка, роби це на власній території. Твої претензії такі ж несусвітні, як і твій макіяж.

– Га? Що ти верзеш? Це якась фігня! – Вочевидь, нездатна визнати поразку, Міура із шумом гепнулась на своє місце. Вона почала сердито гратися з телефоном, а її кучері підстрибували вверх і вниз. Коли вона така, ніхто із нею не заговорить. Навіть Хаяма, який із нею ладнав, позіхнув, аби уникнути цієї ситуації.

            Прямо поруч із Міурою нерухомо стояла Юїґахама. Її пальці перебирали поділ спідниці, ніби вона хотіла щось сказати. Вловивши наміри Юїґахами, Юкіношіта рушила на вихід із класу.

– Я піду вперед.

– Я теж, я-я…

– …Роби як завгодно.

– Ага. – Юїґахама широко всміхнулася. Однак посміхалася тільки вона.

            Агов, та ну… Що це за атмосфера тут? В аудиторії запанував незвичний ступінь тривожності, стало навіть більш незручно, ніж зазвичай. Невдовзі, більшість учнів почали вигадувати відмовки, ніби їм хочеться пити, чи що їм треба піти до вбиральні абощо, і виходили. Вкінці-кінців єдині, хто залишалися, це зграя Хаями та Міури й кілька допитливих роззяв. У мене не було вибору, крім як застрибнути на велику хвилю, що хлинула з приміщення. Чи радше, маю сказати, що якби тут стало ще більш незручно, то я б не зміг дихати. Я б помер. Боязко і видаючи якомога менше звуку, я пройшов повз Юїґахаму. Проминаючи її, я почув шепіт, – Дякую, що тоді встав.

***

               Покинувши клас, зовні я знайшов Юкіношіту. Відразу біля дверей, притулившись до стіни, вона схрестила руки і заплющила очі. Можливо, завдяки холодній аурі, поблизу неї не було нікого. Було дуже тихо. І через цю тишу, я міг чути розмову всередині класу.

– Е-е… вибач. Я просто, типу як… нервуюсь, коли не уживаюся з іншими… наприклад, я не думаючи просто наче приймаю те, чого хочуть інші… і, мабуть, це може дратувати.

            Міура не сказала нічого.

– Ну, це як… не знаю, я просто завжди була такою, розумієш? Типу, навіть коли ми гралися в Оджямаджьо Доремі, насправді я хотіла бути Доремі ,чи Онпу-чян, але ними хотіли бути інші дівчатка, тому я погоджувалася на Хадзукі…[7] Це типу… певно, бо я виросла в житловому комплексі, навколо мене завжди були люди і робити так здавалося очевидним…

– Я без поняття, що ти хочеш сказати.

– А-ага, аякже. Та я й сама себе не дуже розумію, але… але знаєш, дивлячись на Хіккі та Юкінон, я помітила… хоч довкола них нікого нема, здається, ніби їм весело і вони завжди кажуть, що думають насправді, і хай ніхто з них не старається уживатися одне з одним, їм це якось вдається… – Заїкаючись та затинаючись, її голос звучав, наче приглушене схлипування.

            З кожним словом, плечі Юкіношіти здригалися, її очі зовсім трошки розплющились, аби зазирнути до класу. Ідіотко. Звідси ти не зможеш побачити. Якщо так хвилюєшся, то йди туди. Ти занадто горда.

– Коли я спостерігаю за ними, то здається, ніби всі мої відчайдушні спроби уживатися були геть неправильними… Тобто, типу, Хіккі серйозно хікі. Під час обідньої перерви він читає наодинці та сміється сам до себе… Він противний, але схоже йому весело.

            Почувши слово противний, Юкіношіта пирснула. – Я гадала твої дивні звички обмежуються кімнатою клубу, але ти і в класі такий, ге? Насправді це огидно, тому тобі слід припинити.

– Якщо вважаєш мене дивним, то так і скажи.

– Це ж так очевидно. Я просто не хочу з тобою розмовляти, коли ти настільки моторошний.

            Відтепер я дійсно про це подбаю. Більше не читатиму жодних лайт-новел зі злими богами в школі. [8]

– Ось чому я подумала, що мені, напевно, варто перестати змушувати себе і чинити те, що хочу… чи щось таке. Та не те щоб я не хочу зависати з тобою, чи типу того. Тому, ми все ще, мабуть… можемо… бути… друзями?

– Хм. Угу. Авжеж, як завгодно. – Міура захлопнула мобільник.

– Пробач… дякую.

            Після того, подальшої розмови у класі не було і я міг чути шаркіт змінного взуття Юїґахами. Немовби сприйнявши це за сигнал, Юкіношіта відштовхнулася від стіни, на яку спиралася. – Ха. То вона може бути по-справжньому чесною. – На мій подив, вона блиснула дечим короткочасним, що заледве можна було вважати посмішкою.

            Не іронічною, чи зневажливою, чи сумною, то була просто справжня посмішка.

            Втім, вона миттєво зникла і відновила звичайний холодний, кришталевий вираз обличчя. Поки я був зайнятий спогляданням її посмішки, вона жваво почимчикувала коридором і щезла, взагалі не звертаючи на мене уваги. Ймовірно, пішла туди, де б мала зустріти Юїґахаму, щоб пообідати.

            І саме тоді, коли я подумав: "І що мені тепер робити?", і майже пішов, двері з грюкотом відчинилися.

– Га? Х-Хіккі, чому ти тут?

            Незграбно піднявши праву руку, я рвучко помахав їй, на зразок "Йо", намагаючись уникнути питання. Коли я глянув на її лице, воно було червоним.

– Ти чув?

– Чув що?

– Ти слухав! Ти підслуховував! Ти такий паскудний! Сталкер! Збоченець! Е-е, е-е, е-е… і паскудний! Неймовірно! Ти такий паскудний. Ти реально такий паскудний.

– Заспокойся трохи. – Навіть мені стане трішки сумно, якщо ти вивалиш всю цю отруту прямо в обличчя. І не кажи все це з таким щиросердним поглядом. То насправді дуже боляче.

– Що? Тепер я не заспокоюсь. Ідіоте, як гадаєш, чия ж це провина? – Юїґахама висунула мені свій рожевий язичок і, після цієї милої провокації, втекла. Ти що, в початковій школі? І не бігай у коридорі.

– Чия це провина? Ясно що Юкіношіти. – Пробурмотів я до себе. Тут більше нікого не було, тому очевидно, що до себе.

            Коли я поглянув на годинник, до закінчення обіду залишалося тільки трохи часу. Ця страшенно пекуча обідня перерва завершилася. Щоби заспокоїти горло та серце, я вирішив піти купити Спортоп.

            На шляху до шкільного магазинчика, я раптово змінив думку.

            Задроти мали власні групи задротів, вони не одинокі. Аби стати нормалом, ти повинен прокласти шлях крізь ієрархічні стосунки та баланси сил, а то дійсно важко. Зрештою, лише я самітник. Пані Хірацука не мала заходити так далеко і поміщати мене в ізолятор. У класі я вже парія. Не було сенсу ізолювати мене в клубі Послуги.

            Який печальний висновок. Реальність просто надмірно жорстка.

            Лише Спортоп солодкий.