Юї Юїґахама постійно, крадькома зиркає довкола

– То що, виходить у тебе якась травма пов’язана з куховарством?

            Мені доручили зробити доповідь із домоведення через те, що я прогуляв урок куховарства і, чомусь, після того як я її здав, мене викликали до учительської. Це навіяло мені серйозне дежавю. Пані Хірацуко, чому я мушу вислуховувати ваші лекції?

– Хіба ви не повинні викладати японську?

– За надання консультацій відповідаю також я. Пан Цурумі скинув цю роботу на мене. – Я поглянув на кут учительської та побачив вищезгаданого пана Цурумі, який поливав кімнатні рослини. Пані Хірацука обдивилася інших учителів і потім повернулася до мене. – Спершу запитаю чому ти пропустив практику. В двох словах.

– Ну, розумієте… я не бачу реального сенсу практикувати куховарство разом з усім класом.

– Хікіґає, я не бачу сенсу в цій відмовці. Невже діяльність у групі така болюча для тебе? Чи жодна група не дозволила тобі приєднатися? – Пані Хірацука вивчала вираз мого обличчя з явно непідробним хвилюванням.

– Ні, ні, сенсею, що ви таке кажете? Це ж має бути практика куховарства, правильно? Іншими словами, в ній немає сенсу допоки вона не наближена до реальних обставин. Моя мама готує наодинці, розумієте? Інакше кажучи, було би правильно готувати наодинці! Парадоксально, але практика куховарства в групах — це неправильно!

– То дві абсолютно різні речі.

– Сенсею! Ви кажете, що моя матуся помиляється?! Це вже занадто! Немає сенсу продовжувати цю розмову! Я йду! – Різко відповів я, розвертаючись на п’ятці у спробі піти.

– Гей. Ану не забивай мені баки своїм раптовим гнівом, ти явно помиляєшся.

            То вона помітила. Пані Хірацука витягнула руку, потягнула ззаду комір моєї уніформи і за загривок повернула мене так само, як підбирають кошеня. Ет. Мабуть, видати: "Хі-хі! ♪ Я такий пустун!☆" і висолопити язика — було би кращою стратегією, щоб викрутитися з цієї ситуації.

            Вдаривши мою доповідь тильною стороною долоні, пані Хірацука зітхнула.

– Твоїм штрафним завданням було "Як приготувати добре каррі". Проблема в наступному. "Спершу наріжте цибулю кружальцями. Нарізайте тонко, а тоді приправте. Чим обмеженішою є людина, тим легше вона піддається впливу свого оточення — так само, чим тонші скибочки цибулі, тим більше гострого присмаку вони вберуть." Хто говорив тобі робити її настільки пікантною? Ти зіпсуєш страву!

– Сенсею, будь ласка, не будьте такою самовдоволеною і не поводьтесь, ніби сказали щось дотепне. Ніяково дивитися.

– А мені не хочеться читати такі есе. Я не мушу це говорити, бо тобі вже має бути очевидно, що ти його переробиш. – Вчителька вклала до губ цигарку з виразом повного невдоволення.

– Ти вмієш готувати? – Спитала мене пані Хірацука, проглядаючи доповідь. Вираз її обличчя говорив, що вона очікувала на відповідь "ні". Це несправедливо. Нині всі старшокласники можуть приготувати хоча б каррі.

– Так. Якщо задуматись про майбутнє, очевидно, що я повинен уміти.

– Отже, ти досягнув віку, коли надумав з’їхати?

– Ні, я не це мав на увазі.

– О? – Тоді чому? Одним тільки поглядом спитала пані Хірацука.

– Бо куховарство це життєво необхідне вміння домохазяїна, – відповів я.

            Великі очі пані Хірацуки несильно підкреслені тушшю, кліпнули два, три рази. – Ти хочеш бути чоловіком-домосідом?

– Я розглядаю це як один із варіантів свого майбутнього.

– Не дивись на мене таким гнилим поглядом коли говориш про мрії. Твої очі, щонайменше, мають блищати. Просто щоб я знала, а що саме входить у твої плани на майбутнє?

            Підозрюю це погана ідея відповісти щось на кшталт "Насправді, ви б мали хвилюватися про власне майбутнє", тому я змусив себе дати їй розумну відповідь. – Ну, поступлю в якийсь пристойний університет.

            Пані Хірацука кивнула і, слухаючи, гмикала. – Умгу. А як щодо професії після того?

– Я виберу прекрасну і талановиту дівчину та одружуся на ній, аби врешті-решт вона мене утримувала.

– Я сказала професія! Дай мені відповідь, яка професія!

– Я сказав домохазяїн.

– Це робить тебе просто п’явкою. До того ж, це абсолютно жахливий спосіб життя. Такі чоловіки приманюють жінок шлюбом, як наживкою, а тоді, перш ніж ти усвідомиш, прокрадаються у твій дім та ще й роблять дублікат ключа, а трохи згодом починають приносити свої речі, а тільки-но ми порвали, той негідний нікчема знахабнів аж настільки, що забрав мої меблі! – Тирада пані Хірацуки містила занадто багато конкретики. Її це так захопило, що вона захекалася, а на очі навернулися сльози.

            Дуже печально… Вона мала такий нещасний вигляд, що я просто мусів сказати щось, аби її втішити.

– Сенсею, все добре! Я не буду таким. Я робитиму хатні справи як слід і буду найкращою п’явкою!

– Що це за логіка суперп’явки?!

Мої прагнення майбутнього не визнали, мене змусили стати на роздоріжжі життя. На краю цілковитого знищення власних мрій, я добув хороший аргумент, яким і озброївся. – Звучить недобре, якщо ви називаєте це "бути п’явкою", але я не думаю, що бути чоловіком домосідом це настільки погане рішення.

– Умгу? – Пані Хірацука підсунулася у стільці, скрипнувши ним, і глянула на мене. Її поза промовляла: Ну кажи. Я слухаю.

– Завдяки руху за гендерну рівність і подібному те, що жінки й надалі робитимуть кар’єру, вже сприймається як дане. Пані Хірацуко, ви, будучи вчителькою, підтверджуєте це.

– Ну, це правда. – Схоже, з цим вона майже погодилася. Тепер я міг зробити наступний крок.

– Але тепер ота велика кількість жінок долучилася до трудових ресурсів, цілком розумно, що еквівалентну кількість чоловіків буде витіснено. У будь-якому місці та в будь-який час кількість робочих місць завжди обмежена, чи не так?

– Гм-м…

– Наприклад, скажімо п’ятдесят років тому в певній компанії була сотня робітників і сто відсотків з них було чоловіками. Якщо потім вони наймуть п’ятдесят жінок, то ясно, що п’ятдесят чоловіків, які були спочатку, повинні кудись піти. Це спрощена аналогія, але ви зрозуміли думку. Додайте нещодавню кризу і стане цілком очевидно, що число місць доступних для чоловіків різко зменшилося.

            У той момент пані Хірацука приклала руку до підборіддя, прийнявши замислену позу. – Продовжуй.

– Також фактом є те, що компанії не потребують стільки працівників, як у минулому. З поширенням комп’ютерів та розвитком інтернету ми стали більш ефективними, а продуктивність одної особи стрімко зросла. Фактично, з точки зору суспільства, починаєш розуміти меседж, що: Авжеж, я розумію, ви дуже сильно хочете працювати, але ми не можемо собі цього дозволити. Придивіться до таких речей як воркшерніг. [1]

– І правда, такі концепції існують.

– Крім того, з дивовижним розвитком побутової електроніки, кожен зможе робити ту саму роботу і забезпечувати стандартний рівень якості. Чоловіки можуть займатися домашніми справами.

– Почекай, зажди-но секундочку, – мовила вона, перериваючи мій ревний аргумент. Неголосно відкашлявшись, вона глянула мені в обличчя. – А-але ті штуки можуть бути досить важкими у користуванні… Розумієш, чоловіки необов’язково впораються.

– Ні, то лише для вас.

– Що то було? – Обернувши крісло, вона вдарила мене в гомілку. Це дуже боляче. Сподіваючись, що вона забуде той останній підкольчик, я продовжив пояснювати.

– І-іншими словами! Ми відчайдушно намагаємось створити суспільство, де працювати не потрібно, і тому говорити такі речі, як "Ти повинен працювати!" чи "Роботи немає!" це повний абсурд.

            Бездоганний висновок. Працюй і програєш, працюй і пограєш.

– А-а-ах. Все-таки ти наскрізь прогнив. – Учителька вивільнила важке зітхання, але потім самовдоволено посміхнулася, немовби про щось подумавши. – Якби дівчина всього лише разок тобі щось приготувала, ти б певно думав інакше, – сказала вона, встала і, штовхаючи ззаду, спровадила мене з учительської.

– А-агов! Що ви робите? Ой! Кажу ж, це боляче!

– Йди до клубу Послуги і пізнай важливість праці. – Своєю рукою, мов лещатами, вона стиснула моє плече, і потім сильним ривком викинула з приміщення.

            Обернувшись, аби висловити протест "Нахіба?" чи щось на кшталт того, я лише виявив, як перед моїм лицем безсердечно гримнули, зачинивши двері. То було вищезгадане неприйняття "жодних аргументів, відмовок, протестів, питань чи заперечень".

            Якусь мить я розглядав можливість прогуляти клубний час, але щойно це спало мені на думку, плече, яке вона тільки-но стискала, запульсувало від болю. Якщо змиюся, то вона либонь знову мене вдарить. Повірити не можу, що їй вдалося закарбувати попереджувальний біль у моє тіло за такий короткий проміжок часу. Яка жахлива жінка.

            Я вирішив з’явитися в незрозумілому клубі, до якого нещодавно мене змусили вступити, клуб Послуги, чи як він там називався. Така в нього назва, але я й гадки не маю, що ми робимо. Ще більше спантеличила мене голова клубу. Чим у біса вона займається?

***

            Юкіношіта, як зазвичай, читала книгу в кімнаті клубу. Ми недбало обмінялись вітаннями, а потім я переніс стілець у місце подалі від неї та сів, витягуючи зі своєї сумки декілька книжок. Отепер клуб Послуги повністю перетворився на клуб Юних читачів.

            Тож, врешті-решт, що насправді ми маємо робити в цьому клубі? Куди поділися всі ті розмови про змагання? Відповідь на мої запитання прибула несподівано, під видом слабкого стуку відвідувача.

            Рука Юкіношіти, яка перегортала сторінку, зупинилась і акуратно помістила закладку в книгу. Далі вона повернулась до дверей і промовила. – Увійдіть.

– П-перепрошую! – Пропищав боязкий голосок. Із слабким скрипом, двері відсунулись у бік, відчинившись лише на кілька дюймів. Увійшла дівчина, майже протискаючись боком. Здавалося, вона рухалася так, ніби не хотіла бути поміченою. Розпущене волосся каштанового кольору спадало до плечей і гойдалося з кожним зробленим кроком. Очі металися довкола, немовби розвідуючи місцевість, погляд ні разу не спинився для перепочинку, а коли вона зустрілася зі мною очима, то тихенько писнула.

            Невже я якийсь монстр?

– Чо-чому Хіккі тут?

– Е-е, я в цьому клубі. – І заждіть-но, під "Хіккі" мають на увазі мене? І взагалі, хто ця дівчина? Чесно кажучи, я зовсім її не пам’ятаю.

            Не пам’ятаю її, бо вона стереотипна сучасна старшокласниця. Таких як вона я бачив повсякчас. По суті, вона одна з тих модних, юних дівиць. Увесь одяг відверто порушував шкільний дрес-код: коротка спідниця, на блузці відстебнуті три ґудзики, на грудях виблискує підвіска, амулет у формі серця, який визирає зі згаданої блузи, і яскраво вибілене рудувато-каштанове волосся.

            З такими дівчатами я не спілкувався. Бо я взагалі не спілкувався з дівчатами.

            Схоже вона мене знала, хоча, я відчував, що не можу просто спитати: Вибач, а ти хто? Але потім я помітив, що колір стрічки у неї на грудях червоний. В нашій школі, кожному з трьох років навчання призначені різні стрічки і чийсь рік можна визначити саме так. Червоний означав, що вона другокласниця, як і я. Причина того, що я відразу примітив стрічку, була не в тому, що я дивився на її груди — вони просто потрапили в моє поле зору, зрозуміло? До речі, вони досить великі.

– Ну, присядь. – Невимушено висунувши стільця, я жестом вказав їй сісти. Винятково чемним я був не для того, щоб приховати свої нечисті помисли. Звичайно, я бажав підкреслити, що то все щира доброзичливість.

            Дійсно, я суперджентльмен. Тобто, я весь час так одягаюся.

– Дя-дякую… – Вона видавалась дещо схвильованою, але все-таки плюхнулася на сидіння, яке я запропонував.

            Юкіношіта, що сиділа навпроти, зустрілася з нею поглядом. – Юї Юїґахама, правильно?

– Т-ти мене знаєш? – Почувши власне ім’я, вираз обличчя Юї Юїґахами враз просвітлів. Схоже, вона розглядала впізнання Юкіношітою як ознаку статусу.

– Ти знаєш її ім’я? Ти знаєш усіх учнів у цій школі, чи що?

– Зовсім ні. Тебе я не знала.

– Ох…

– Нема чого журитися. Мені слід було знати. Не знала лишень тому, що незацікавлена у твоїй мізерній особистості. Я мала сильне, підсвідоме бажання відводити від тебе погляд, але то мій недогляд, і мій промах.

– Гей, невже таке має мене підбадьорити? Це досить жахливий спосіб когось втішити. Та частина в кінці, власне, робить винуватим у всьому мене.

– Я не намагалася тебе підбадьорити. То був просто сарказм. – Юкіношіта відкинула волосся, що спадало на плечі, навіть не кинувши на мене оком.

– В цьому клубі… якось весело. – Із чимось на зразок блиску в очах за нашою взаємодією стежила Юїґахама. Певно їй бракує кількох клепок.

– Для мене цей досвід не дуже радісний… Насправді, це твоє припущення вкрай неприємне. – Юкіношіта метнула в неї крижаним поглядом.

            Коли цей погляд досягнув Юїґахами, вона збентежилася, метушливо і неконтрольовано замахала руками перед собою. – Ох! Ну, е, тойво… я просто подумала, що ви, здавалося, були дуже невимушені одне з одним. Бачиш, е-е… Хіккі поводиться зовсім інакше, ніж зазвичай у класі, тож я така: Ого, він розмовляє!

– Ну звісно я розмовляю. – Виходить, мені аж настільки бракує комунікативних здібностей?

– О, так, тепер я згадала. Юїґахамо, ти ж також у класі F?

– Га? Хіба?

– Ти ж це знав, чи не так? – промовила Юкіношіта, а Юїґахама у відповідь здригнулася.

            От лайно.

            Краще ніж будь-хто інший я знав як це, коли хтось із твого власного класу тебе взагалі не пам’ятає. Тому, аби вберегти її від таких страждань, я вирішив збрехати.

– Н-ну звичайно ж знав!

– Тоді чому відвернувся? – Уважно допитувала мене Юїґахама. – Хіба не тому в тебе немає жодного друга в нашому класі? Ти так дивно поводишся, це гидко.

            Ох, оцей зверхній погляд такий знайомий. В моєму класі дійсно є дівчина, яка часом дивиться на мене так, як дивляться на щось брудне. Вона частина зграйки, що часто зависає з футбольним клубом, чи хто там вони. О, ясно. Вона мій ворог, ге? Мою чемність змарновано на неї.

– Шалава, – пробубонів я.

            Юїґахама огризнулася до мене. – Га? Що значить шалава? Я все ще незай… ой… Ах-ха-ха! Не-неважливо! – Її лице зашарілося, коли вона, махаючи долонями, намагалася стерти слово, що майже вислизнуло у неї з вуст. Яка дурепа.

               Юкіношіта втрутилася, аби врятувати Юїґахаму від приступу паніки. – Це не те, чого тобі варто соромитись. У твоєму віці бути незай…

– Ей-ей-ей! Що ти таке кажеш?! Не зробити цього на другому році — ніяково! Юкіношіто, що це каже про мій рівень популярності?!

– Яка поверхнева система цінностей. – Ого, не знаю чому, але щойно холодність Юкіношіти зросла на щабель.

– Рівень популярності? Сказанула як шалава.

– Ти знову це ляпнув! Повірити не можу, що мене називають шалавою! Хіккі, ти такий паскудний. – Розчаровано застогнала Юїґахама, дивлячись на мене крізь заплакані очі.

– Обзивання тебе шалавою і моя паскудність не мають нічого спільного. І не клич мене Хіккі. – Від неї це звучало так, ніби я хікікоморі — один із оцих замкнутих, які ніколи не виходять з кімнати. Ох, то це б мало бути образою. Ймовірно, це глузливе прізвисько, яке дав мені клас. Що за чортівня? Це якось підло. Мені майже захотілося плакати. Говорити у людей за спиною це грубо. Тому, скажіть це відверто — прямо в обличчя. Мене не зможуть скривдити, якщо я не почую цього особисто. – Ти шалава.

– Ти… ти реально біль у сраці! І ти реально паскудний! Чому б тобі просто не здохнути?!

            Я достатньо м’який хлопець і ніколи нікому не огризаюся. Мов безпечна бритва. Однак, цього було достатньо, щоб навіть я замовк. Існує багато речей, які просто не слід казати людям. Зокрема, слова пов’язані з життям і смертю можуть бути дуже впливовими. Якщо не готовий забрати чиєсь життя власними руками, то ніколи не кажи, що бажаєш цього.

 

            Тому, після нетривалої мовчанки, з явною злістю в голосі, немовби попереджаючи її, я серйозно заговорив. – Не використовуй фразочки на кшталт "Помри!" чи "Я тебе вб’ю!" як звичайні образи. Якщо ще раз так зробиш, то я тебе вб’ю.

– Ой… в-вибач. Це не те, що я… га? Ти ж щойно сказав! Точно сказав! – Як я й підмітив раніше, Юїґахама дурепа. Однак, на диво, вона також здатна щиро перепросити.

            Я усвідомив, що моє початкове враження про неї було не зовсім точним. Мені здавалося, що її голова набита лише вечірками, сексом і наркотиками — так само, як у решти з її зграйки, групи з футбольного клубу і людей, які з ними зависають. Це що роман Рю Муракамі? [2]

            Вочевидь, стомившись підстрибувати довкола, Юїґахама неглибоко вдихнула. – Гей, я чула від пані Хірацуки, шо це місце виконує прохання учнів? – спитала вона, обриваючи недовгу тишу.

– Невже? – У мене склалося враження, що цей клуб існує для читання книг і марнування часу.

            Юкіношіта повністю проігнорувала мій вираз сумніву і відповіла на питання Юїґахами. – Не зовсім. Насправді, клуб Послуги тільки допомагає людям. Будуть виконані твої прохання, чи ні — залежить від тебе.

– Як це "не зовсім"? – Запитала спантеличена Юїґахама. Це саме те, що я теж хотів би спитати.

– Існує різниця між тим, щоб дати голодній людині рибу і навчити її рибалити. По суті, робота волонтерів полягає у втіленні цього ідеалу на практиці, а не тільки в отриманні результатів. Можливо, найкраще описати це так: ми заохочуємо покладатися на власні сили.

            Прозвучало, ніби щось із підручника етики. Тож ми здається загалом дійшли згоди, що мета клубу втілити ідею покладання на власні сили і співпраці (схожа маячня у будь-якій школі вважається за доброчесність) на практиці. Начебто вчителька торочила про працю чи щось таке… Іншими словами, клуб мав на меті допомагати іншим учням.

– Ц-це так круто! – В очах Юїґахами був такий погляд, ніби вона щойно мала одкровення, на кшталт: Ого, ти щойно мене переконала! Аж стало трохи тривожно, що одного дня її можуть затягти в секту.

            Це твердження немає абсолютно жодного наукового обґрунтування, але існує поширена думка, що дівчата з великими цицьками трішечки… ну знаєте. Гадаю, цей екземпляр можна додати в список.

            З іншого боку Юкіношіта має плоскі, як дошка, груди, ясний розум та мудрість. Вона, як зазвичай, холодно всміхалася. – Можливо, насправді я не виконаю твоє прохання, але допоможу чим зможу.

            Видно згадавши, за чим вона сюди прийшла насамперед, Юїґахама запискотіла. – Ой! Е, е-е… слухай, тож… печиво…, – почала вона, поглядаючи на моє обличчя.

            Я тобі не порожні вуглеводи. Народ у класі ставиться до мене як до порожнього місця і, хоч звучить подібно, але це інше.

– Хікіґає. – Юкіношіта смикнула підборіддям, показуючи в бік коридору. Це знак, який наказував мені зникнути. Їй не потрібно давати мені такі знаки. Вона могла б люб’язно промовити: Ти, мов більмо на оці, тому, будь таким ласкавим, покинь це місце, хоча я буду дуже щасливою, якщо ти ніколи не повернешся.

            Якщо це те, що можна обговорити тільки між дівчатами, то з цим нічого не вдієш. Ось такі справи. Підказки: "здоров’я та фізичне виховання, хлопчикам не входити", і "заняття в іншому класі тільки для дівчат". Себто, саме про це вони і збиралися побалакати.

            Цікаво, про що розмовляли під час отих занять. Мене дотепер це турбує.

– …Піду візьму собі Спортоп. – Якщо казати про мене, то я дуже уважний. Прочитав обстановку і невимушено вжив заходів. Якби я був дівчиною, то точно б у себе закохався.

            Коли я підвівся, Юкіношіта либонь про щось подумала, бо тоді як я поклав руку на двері, вона гукнула до мене. – Мені, будь ласка, Рослинний стиль життя 100-відсотковий Полунично-йогуртовий мікс.

            І двічі не подумає, перед тим як скористатися мною у якості посильного. Юкіношіто, ти суцільний клопіт.

***

            Прогулянка з третього поверху спецкорпусу на перший займала менше десяти хвилин. Якщо йти не кваплячись, то дівчата певно завершать свої розмови. Неважливо, що вона за людина, це все-таки наш перший клієнт. Іншими словами, змагання, яке вчителька влаштувала нам з Юкіношітою, розпочалося. Ну, я сумнівався у своєму виграші, тому все, про що мені варто хвилюватися — це мінімізація розміру шкоди, яку завдасть мені вся ця історія.

            Підозрілий на вигляд торговий автомат перед шкільним магазинчиком мав незбагненні напої в упаковках, яких дійсно ніколи не побачиш у крамницях. На смак вони дуже схожі на щось інше, але, як не дивно, непогані, тому я їх вишукував. Цукровий смак Спортопу — це винятковий виклик сучасним тенденціям "ні калоріям, ні цукру" і мені подобається цей бунтівний дух. Він добрий на смак.

            Коли я вставив монетку номіналом сто єн, торговий автомат загудів, немов небесна фортеця. Щойно я придбав один Спортоп і Рослинний стиль життя, то вклав іще одну сотню єн. Купити напої лише двом із трьох буде якось незручно, тому я вирішив вибрати щось і для Юїґахами, натиснувши кнопку Кава з молоком. Загалом все коштувало три сотні єн. Оце зараз протринькав майже половину своїх грошенят. Я так розорився.

***

            Коли я повернувся, перше, що сказала мені Юкіношіта, було: – Ти дуже довго, – вихопила із моїх рук Рослинний стиль життя, після чого встромила соломинку і сьорбнула.

            Вона лишила мене зі Спортопом і Кавою з молоком. Юїґахама либонь усвідомила для кого останній напій. – Ось, – промовила вона, вийнявши сто єн із гаманця схожого на кишеню.

– Ох, все норм. – Юкіношіта не заплатила, до того ж цей додатковий напій я купив не спитавши Юїґахаму, чи вона хоче. Якщо для Юкіношіти доречно мені заплатити, то Юїґахама не має такого зобов’язання. Тому, замість того, щоб взяти її сто-єнову монету, я поклав Каву з молоком їй у долоні.

– А-але… я не можу… – Вона вперто намагалася всучити мені гроші. Не бажаючи проходити крізь набридливі шаблонні "Я заплачу! Ні, все добре!", я просто підійшов до Юкіношіти. Юїґахама пихнула та неохоче сховала монету. – Дякую. – Тихенько висловила вона вдячність і, взявши каву з молоком обома руками, захихикала й мала щасливий, сором’язливий вигляд.

            Мені подумалось, що то, ймовірно, найпрекрасніший вияв подяки, яку я колись отримував. В обмін на ту посмішку можна було б одержати набагато більше, ніж просто сотню єн.

            Задоволений тим, я спробував привернути увагу Юкіношіти. – Ви двоє завершили розмовляти?

– Так, завдяки твоїй відсутності справа пройшла достатньо гладко. Дякую тобі.

А це найгірший вияв подяки, що я колись отримував.

– Ну, це добре. То що ми робимо?

– Ми йдемо в кабінет домоведення і ти також.

– Домоведення? – Значить… оте місце. Той клас, який нагадує залізну діву, де на ваш вибір ви об’єднуєтесь із друзями у групи та зазнаєте мук, що і є практикою куховарства. Там є ножі, газові плити та інші штуки. Це небезпечно! Серйозно, такі речі треба обмежити!

            Разом із уроками фізкультури та екскурсіями, домоведення виступає як одне з моїх топ три травматичних занять, а хто поставить себе у такі умови з власної волі? Мій прихід у одне з цих середовищ, із усіма тими зграйками та їхніми веселими балачками, породить нестерпну тишу.

– Печиво… ми випікаємо печиво.

– Шо? Печиво? – Я і близько не зрозумів, що вона торочить, тому міг сказати лише: Шо?

– Юїґахама хоче для декого приготувати печиво, але попросила нашої допомоги, бо їй бракує впевненості у справі, – пояснила Юкіношіта, щоб розвіяти моє нерозуміння.

– Чому для такого тобі потрібні ми? Просто попроси своїх друзів.

– Ай… н-ну, е-е…, – заїкалась Юїґахама, повсюди стріляючи очима. – Насправді, не хочу, щоб інші знали, а якщо мої друзі дізнаються, то засміють… Такі… серйозні штуки не для них.

            Я неглибоко зітхнув.

            Відверто кажучи, ніщо не цікавить мене менше за чиїсь любовні взаємини. Набагато краще використати свій час, аби пригадати одне слово з англійського словника, ніж згадувати, хто кому подобається. Не кажучи вже про допомогу їй. Про це не могло бути й мови. Саме так, ось мої почуття з цього приводу, тож можна зрозуміти, наскільки незначний мій інтерес до мови кохання.

            Коли вони сказали, що хочуть поговорити наодинці, я подумав, ніби то дійсно щось серйозне. І це воно? Ну, мабуть, це заспокоює. Якщо чесно, коли хтось просить романтичну пораду, то треба сказати лише "Вперед! Ти зможеш!" чи типу того. А якщо справи йдуть кепсько, то просто маєш бути такий: Той чувак такий козел, еге? – Пхе. – Глузливе пирхання вирвалося з мого носа.

            Юїґахама зустріла мій погляд. – У-ух… – Не знайшовши слів, вона подивилася донизу, вчепившись за край спідниці. Її плечі злегка тремтіли. – Ах… аха-ха! Це дивно, га? Хтось такий, як я, розповідає про домашнє печиво… Це ж, типу, чому я поводжуся так по-дитячому, ге? Пробач, Юкіношіто. Не переймайся.

– Як скажеш. Хай там як, мене не сильно хвилює, але… О, не думай, ніби тобі варто зважати на цього хлопця. В нього немає прав людини. Він змушений бути тут.

            Вочевидь, японська конституція мене не стосується. Що це за підозріла установа?

– Ні… все добре, все добре! Це дійсно на мене не схоже. Це дивно… все одно, від Юміко, Хіни та інших я чула, що таке зараз немодно, – сказала Юїґахама, знову глянувши у мій бік. Вигляд у неї був пониклий і пригнічений.

            Коли вона зневірилась, Юкіношіта заговорила, щоб її добити. – … Безумовно. Такого й справді не очікуєш від когось із вподобаннями тусовщиці, як у тебе.

– А-ага… було б дивно, еге…? – Юїґахама засміялася, мовби намагаючись оцінити наші думки. Її здебільшого опущений погляд зустрівся з моїм. Судячи з поведінки, у мене склалося враження, що вона хоче почути якусь відповідь.

– … Ні, я не намагаюся сказати, що це дивно, чи не властиво, чи що тобі це не пасує, чи це щось, чого ти не повинна робити. Чесно кажучи, мені просто пофіг.

– Так іще гірше! – Юїґахама обурено ляснула по столу. – Хіккі, ти неможливий! Ух-х, бісиш мене. Знаєш, я з тих дівчат, які можуть зробити будь-що, якщо постараються!

– Про себе такі речі говорити не варто. Це більше схоже на те, що зі щирими сльозами на очах скаже мені моя мама: Я гадала, ти з тих хлопчиків, які можуть зробити будь-що, якщо постараються…

– Твоя мама вже визнала тебе безнадійним!

– Слушна думка.

            На очах Юїґахами забриніли сльози, а Юкіношіта додала, енергійно киваючи.

            Дайте мені спокій.

            Хоча це правда, невесело мати когось, хто розчарувався в тобі. Проте, Юїґахама дуже захопилася цим задумом, тому недобре було ставити їй палки в колеса. До того ж, оте наше змагання триває… Неохоче, я оголосив про співпрацю. – Що ж, насправді я можу приготувати тільки каррі, але допоможу.

– Д-дякую. – Юїґахама виразила полегшення.

– Правду кажучи, я не очікую, що ти щось приготуєш. Тобі просто треба скуштувати та повідомити нам свою думку.

            Якщо я там лиш для того, аби висловити думку хлопця, як описувала Юкіношіта, то принаймні це мені має бути під силу. Багато хлопців не полюбляють солодке, тому я міг би допомогти їй вивчити чоловічі смаки. До того ж, я не вибагливий їдок, тому здебільшого все смакує мені добре.

            Стривайте, а це взагалі корисно?

***

            Кабінет домоведення сповнював солодкий ароматом ванільного екстракту. Юкіношіта спокійно, немов у власному домі, відкрила холодильник і добула трохи яєць, молока та інші речі. Дістала мірну склянку, миски й інше, та почала підготовку, при цьому брязкаючи черпаком і ще якимось загадковим кухонним приладдям, котре я не розпізнав.

            Ця бездоганна супержінка ще й експерт кулінарії.

            Вона швидко закінчила викладати все, що їй знадобиться, а тоді одягнула фартух, ніби промовляючи: А тепер пора взятися за діло.

            Юїґахама теж одягнула фартух, але не схоже, що вона до такого звикла, бо її шнурівки були зав’язані безладно.

– Нікудишньо. Невже ти і фартух не можеш правильно вдягнути?

– Пробач, дякую… га?! Як мінімум фартух я можу вдягнути!

– О? Тоді вдягни його правильно. Якщо навіть не спробуєш зробити правильно, то таки пройдеш точку неповернення, прямо як він.

– Не використовуй мене у своїх повчальних історіях. Я що, бабай волохатий, який шукає неслухняних діток? [3]

– Ти повинен радіти. Це вперше, коли ти став комусь у нагоді. О, можливо я й сприймаю тебе як монстра, але не хотіла натякнути, що з твоїм скальпом щось не так. Не хвилюйся.

– Я не хвилювався. І перестань дивитися на моє волосся із такою поблажливою посмішкою на обличчі. – Намагаючись захистити своє волосся від рідкісної усмішки Юкіношіти, я поспішно сховав його долонею. Почувся голос, який хихикав з мене. Все ще у недбало зав’язаному фартухові, Юїґахама спостерігала за нами збоку.

– Ти досі його не вдягнула? Чи все-таки не можеш? …Ах-х-х, я зав’яжу його тобі, тож підійди сюди. – Роздратована Юкіношіта, помахом руки підізвала іншу дівчину.

– Ти не… проти? – із незначним ваганням, промимрила Юїґахама. Вона мала вигляд схвильованої дитини, яка не знає куди треба йти.

– Мерщій. – Крижаний звук голосу Юкіношіти зламав її нерішучість. Юкіношіта здавалась якоюсь сердитою і це було трохи страшно.

– П-п-п-перепрошую! – Юїґахама помчала прямо до Юкіношіти. Ти що цуценя?

            Сердита дівчина підійшла ззаду до джерела свого роздратування і наново, міцно зав’язала фартух.

– Юкіношіто… ти як старша сестра.

– Моя молодша сестра не може бути такою невмілою. [4] – Зітхнула Юкіношіта, маючи розчарований вигляд, але порівняння Юїґахами було на диво точним. Юкіношіта, зі своєю аурою зрілості та Юїґахама, зі своїм дитячим личком, разом почасти нагадували двох сестер.

               Вони й справді виділяли теплу, домашню атмосферу.

            До того ж, тільки старигани захоплюються всіма отими штуками, де дівчина вдягнена в один лише фартух. Сам я вважаю, що ультимативним комбо є шкільна форма плюс фартух.

            Відчуваючи, як моє серце сповнюється теплом, я мимоволі усміхнувся.

– Е-ей, Хіккі…

– Щ-що таке? – О-ой. То могла бути гидка посмішка. Підвищуючи фактор огидності, мій голос теж став пронизливим. Я запустив ланцюгову реакцію фактору гидоти.

– Щ-що ти думаєш про хазяйновитих дівчат?

– Думаю вони хороші. Гадаю, вони певною мірою приваблюють усіх хлопців.

– О-ох… – Почувши те, вона схоже заспокоїлась і посміхнулась. – Гаразд, давайте зробимо це! Підкотивши рукава блузи, вона розбила яйце і збила його. Додала інші інгредієнти, як борошно, а далі цукор, масло та екстракт ванілі.

            Навички Юїґахами були настільки далекими від норми, що навіть хтось такий, як я, хто про кулінарію знає не дуже багато, зміг помітити. Можливо, довкола печива забагато галасу, проте я вважав, що саме завдяки простоті приготування, воно чітко демонструє рівень майстерності пекаря. Можна побачити справжні, непідробні здібності людини.

            Перш за все, збите яйце: воно було зі шкарлупою.

            Наступне, борошно: воно все перетворилося на грудочки.

            І масло: воно досі було твердим.

            Вона замінила цукор на сіль, так ніби це було очевидно, і влила туди тонну ванільного екстракту. Всередині миски загрозливо хлюпало молоко.

               Коли я випадково глянув на Юкіношіту, то побачив як та тримається за лоба і зеленіє. Навіть мене, з моїми вбогими навичками кулінарії, пройняв холодний піт. Юкіношіта зі своїми талантами повинна тремтіти від жаху.

– Добре, а далі…, – мовила Юїґахама, виймаючи дрібку розчинної кави.

– Кава, га? Ну, ковтати їжу легше, коли в руці є що попити.

– Що? То не для цього. Це, щоб зробити тонкий присмак. Адже багато хлопців не люблять солодке? – Працюючи, Юїґахама, через плече, підняла голову на мене. На мить, я відвів очі від її рук, аби роздивитися її лице, і коли мій погляд повернувся назад, то всередині миски вже була чорна гора.

– Виглядає аж ніяк не тонко!

– Га? Ох. Тоді я виправлю це, додавши більше цукру, – сказала вона, споруджуючи білу гору біля чорної. А гігантське цунамі зі збитого яйця поглинуло обидві гори, утворюючи справжнісіньке пекло.

            Давайте перейдемо одразу до суті: у Юїґахами відсутні кулінарні навики. Справа не в тому, що її навички кепські чи нерозвинені. Почнемо з того, що у неї взагалі немає ніяких навичок.

            Вона не тільки незграбна, але й недбала, небезпечно креативна і заразом несумісна з кулінарією. Мені б нізащо не хотілося робити хімічні експерименти з цією дівчиною. Вона з тих, що помилково вб’ють.

            Тим часом, оті штуки вийняли з печі, але, чомусь, вони мали вигляд вугільно-чорних оладок. Судячи з запаху, вони гіркі.

– Чо-чому? – З виразом шоку на обличчі, Юїґахама розглядала таємничу субстанцію.

– Я не можу цього збагнути… Як можна було вчинити стільки помилок одночасно? – Пробурмотіла Юкіношіта. Голос у неї був тихим, тому Юїґахама, ймовірно, могла не почути. Проте навіть так, це прозвучало немов щось, що вона не змогла стримати — слова, які просто зірвалися з язика.

            Юїґахама виклала таємничу субстанцію на тарілку. – Виглядає трішки дивно, але… поки не спробуєш — не дізнаєшся, так?!

– Вірно. І в нас тут якраз є дегустатор смаку.

– Аха-ха-ха! Ох, Юкіношіто. Для тебе це така рідкість — помилятися у підборі термінології. Термін, який ти шукала це дегустатор їжі — той, хто перевіряє наявність отрути.

– Якої отрути?! Ой… отрута… Гм-м, мабуть, це все-таки отрута? – Зненацька, Юїґахама видалась доволі невпевненою, як для тієї кого на початку охопила така велика рішучість і, схиливши голову на бік, вона кинула на мене погляд, який промовляв: То що думаєш?

               Це навіть не вимагало відповіді, так? Відкараскавшись від щенячих очей Юїґахами, я спробував привернути увагу Юкіношіти.

– Агов, я серйозно маю це з’їсти? Воно ніби дерев’яне вугілля, яке продається у господарському магазині.

– Вона не використовувала жодних неїстівних інгредієнтів, тому з тобою все буде добре. Напевно. До того ж… – Юкіношіта зробила паузу і наблизилась, аби прошептати мені у вухо. – Я також з’їм декілька, тож не переживай.

– Справді? Може ти дійсно хороша людина? Чи я тобі подобаюсь?

– Насправді, можеш проковтнути їх усі й нарешті сконати.

 

– Вибач. Я був настільки шокованим, що мене трохи поплавило.

            Як і це печиво, зрозуміли? Хоча, чесно сказати, я не певний, що ті штукенції перед нами можна вважати печивом.

– Твоєю роботою мала бути перевірка смаку, а не ліквідація браку. Крім того, саме я прийняла її прохання. За це я візьму на себе відповідальність, – мовила вона, перетягуючи тарілку на свій бік.

– Без точного розуміння, в чому проблема, я не зможу належним чином її позбутися. І при спробі це з’ясувати ризику ніяк не уникнути.

            Юкіношіта підняла один з почорнілих об’єктів. Якби мені сказали, що ці штуковини справжня залізна руда, то я б повірив. Вона глянула на мене, її очі трішечки сльозилися.

– Воно мене вб’є?

– Хотів би я знати, – вимовив я, зиркнувши на Юїґахаму, яка дивилася на нас так, ніби хотіла з нами за компанію. Ну давай. У тебе теж є одне. Пізнай наш біль.

***

            Сяк-так я спромігся прожувати печиво Юїґахами.

Коли я з’їв одненьке, то не кинув його і не звалився у ту ж мить, як чинять у манзі. Лише скуштував гіркий жах, настільки сильний, що відчуття втрати свідомості могло б бути милосердям. Якби я тільки міг знепритомніти, то мені б не довелося більше їсти. Рівень якості цього печива, змусив поцікавитися, що в біса вона туди намішала — нутрощі макрелі? Приблизно таке місце це печиво займало в рейтингу, але принаймні, з’їсти його не означало миттєву смерть. Та все ж, було б дивно дізнатися, що проковтнувши цю субстанцію в довгостроковій перспективі у мене підвищився ризик появи раку, і що через кілька років я почну помічати симптоми.

– Тьху! Воно таке гірке! І грубе! – надкусивши, Юїґахама слізно заскиглила.

            Юкіношіта негайно передала їй чашку. – Краще не жувати наскільки це можливо і швидко проковтнути. Прослідкуй, щоб воно не торкалося твого язика. Це більше схоже на пиття гірких ліків.

            Вона дійсно не вагалася казати в’їдливі речі.

            Закипів чайник і Юкіношіта налила нам трохи чорного чаю. Поглинувши призначену нам частину, ми запили її чаєм. Нарешті, зумівши розслабитись, я зітхнув.

            Юкіношіта заговорила, щоб обірвати наш короткочасний перепочинок. – Гаразд, зараз обміркуймо, як можна його покращити.

– Юїґахама більше ніколи не буде готувати.

– Кажеш воно настільки паршиве?!

– Хікіґає, це буде наше рішення у крайньому разі.

– Це рішення?! – Юїґахама перейшла від шоку до зневіри. Її плечі опустилися і вона глибоко видихнула. – Мабуть, я все-таки просто не годжуся для куховарства… У мене немає… таланту, чи як воно зветься.

               У відповідь Юкіношіта важко зітхнула. – Зрозуміло. Я придумала відповідь.

– Що я маю робити?

– Тобі просто потрібно докласти зусиль.

– І це твоя відповідь?

            На мою скромну думку, зусилля — це найгірше рішення.

            Говорити, що треба тільки дуже постаратися, і що інші чинники не важливі, це просто інакший спосіб сказати: Зараз ти більше нічого не зможеш зробити. Кажучи відверто, це взагалі нічим не відрізнялося від дій без плану. Набагато краще було б прямо відрубати: У тебе немає шансів, тому здавайся. Немає нічого більш безглуздого, ніж змарновані зусилля. Ліпше дати комусь копняка, так вони зможуть присвятити свій час і потрудитися над чимось іншим.

– Зусилля — це прекрасне рішення, якщо застосувати його правильно, – заявила Юкіношіта, ніби щойно прочитала мої думки. Ти еспер чи що? [5]

– Юїґахамо. Перед цим ти сказала, що не маєш таланту, чи не так?

– Га? Ох, ага.

– Ти повинна змінити такий спосіб мислення. Люди, які не докладають мінімальних зусиль, не мають права заздрити талановитим людям. Ті, хто зазнають невдачі, чинять так лишень тому, що й уявити не можуть зусилля необхідні для успішного досягнення цілей. – Слова Юкіношіти були одночасно різкими та вкрай точними, що не дозволяло заперечити.

            Голос Юїґахами застряг у горлі. Ймовірно, їй ніколи раніше не кидали в обличчя такі логічні аргументи. Замішання і страх промайнули у неї на обличчі. Вона приховала їх за порожньою посмішкою. – Ал-але, останнім часом всі, начебто, кажуть, що такого не чинять. Зараз таким просто не займаються. – Юїґахама сором’язливо усміхнулася і в момент, коли здавалося її посмішка може зникнути разом із хихиканням, кімнатою пролунав дзенькіт чашки об стіл. Хоча звук був дуже слабким і тихим, відлунював, немов чистий лід. Звук силою привернув увагу до свого джерела, Юкіношіти, яка випромінювала ауру різкої проникливості.

– Ти можеш припинити ці спроби пристосуватися до оточення? Це страшенно неприємно. Тобі не соромно вказувати на інших як на корінь власної незграбності, ніяковості та дурості?

            Тон Юкіношіти був суворим. З неї сочилася помітна неприязнь і через це я так сильно зіщулився, що прошепотів. – Ой-йой!

               Юїґахаму охопила мовчанка. Лице в неї опущене, тому сказати напевно не можу, але рук, що стискали край спідниці було достатньо, щоб показати її почуття.

            Впевнений, вона володіє сильними комунікаційними навичками. Достатньо сильними, аби бути членом ВІП-компанії, що зрештою потребує більше, ніж просто зовнішність — їй потрібно знати як прикидатися милою з іншими. Однак, якщо поглянути під іншим кутом, насправді це означає лише те, що вона вправна в соціальній інтеграції. Іншими словами, їй бракує хоробрості зважитися на самотність, аби залишатися собою.

            Зате Юкіношіта по-справжньому категорична особистість. Її зухвалий характер це реально щось із чимось. Вона поводиться неначе дійсно пишається тим, що самотня. Це два абсолютно різні типи дівчат. За рівнем сили Юкіношіта явно сильніша. Зрештою, вона має рацію.

            Очі Юїґахами зволожились. – Ти така… – Така недобра, припускаю це вона збиралася сказати. Голос у неї був кволим, ніби вона от-от розплачеться. Плечі неконтрольовано тремтіли і разом з ними ненадійно тремтів голос: – така крута…

– Що?! – ми з Юкіношітою вимовили в унісон. Що в біса вона белькоче? Ми вдвох переглянулися.

– Ти завжди така дуже… Це, типу… справді круто. – Юїґахама дивилася на Юкіношіту, на її обличчі відбивалося захоплення.

            Юкіношіта натомість заціпеніла і відступила на пару кроків. – Щ-що взагалі верзе ця дівчина? Ти мене слухала? Я вважаю, що була дуже різкою.

– Ні, зовсім ні! Ой, ну, це правда, що твої слова були неприємними і, чесно, почувши це, я якось здригнулася, але… – Ага, звучало більш-менш правильно.

            Чесно кажучи, я не думав, що Юкіношіта зайде аж так далеко, що насварить дівчину. Я б не просто здригнувся, мене б скорчило на півдорозі до дверей. Але, мабуть, така різка критика в Юїґахами викликала тільки тремтіння.

– Та, здається, ти була щирою. А коли ви з Хіккі балакаєте, то постійно говорите одне одному лише жахливі речі, але… розмовляєте по-справжньому. Я завжди тільки погоджуюсь із тим, що роблять усі решта, тому щось таке бачу вперше… – Юїґахама не втікала. – Пробач. Наступного разу я зроблю правильно, – обернувшись до Юкіношіти, вона перепросила.

            Цього разу дар мови втратила Юкіношіта, яка замовкла від неочікуваного погляду Юїґахами. Ймовірно для неї це вперше. На диво мало людей попросять вибачення після того, як їм раціонально і логічно донесли, що вони помиляються. Більшість просто почервоніє і буде огризатися.

            Юкіношіта відвела погляд і рукою причісувала волосся. Вираз її обличчя говорив, що вона підшукує правильні слова, але не може знайти. Бляха, з імпровізацією в неї паршиво.

– Навчи її як правильно робити печиво. А ти, Юїґахамо, слухай що вона каже, – промовив я, порушивши тишу між ними, а Юкіношіта легко видихнула і кивнула.

– Спершу, я покажу тобі, як це робиться, тому спробуй робити точно те саме, що і я. – Підкотивши рукави блузки, вона розбила яйце і збила його. Просіяла чітко виміряну кількість борошна і ретельно перемішала його так, щоб не утворилися грудочки. Затим додала інші інгредієнти: цукор, масло та екстракт ванілі.

            Вміння просто незрівнянні з тими, які хвилиною раніше демонструвала Юїґахама. Тісто було готове за мить і Юкіношіта почала вирізати фігурки сердечок, зірочок і кружечків формочками для печива. На деко для печива вже лежав лист пергаментного паперу. Вона обережно виклала тісто на нього і засунула деко в попередньо нагріту духовку.

            Після нетривалого очікування почав доноситись невимовно солодкий аромат.

            Якщо приготування зроблено ідеально, то й результат повинен бути таким. І, безперечно, свіжоспечене печиво було чудовим.

            Перемістивши його на тарілку, Юкіношіта швидко подала її нам. Печиво, випечене до приємного золотисто-рум’яного кольору, без сумніву гідне зватися печивом. Воно було дуже добре зроблене, прямо як бренд печива Тітки Стелли. Я із вдячністю взяв одне. [6]

            Поклавши його до рота, я не зміг втриматися від широкої посмішки. – Воно таке смачне! Яка емблема у твоєї кондитерської?! – Вихопилась у мене щира оцінка. [7]

            Мої руки не спинялися. Я помістив іще одненьке до рота. Ясна річ, дуже смачне. Напевно, мені б ніколи не трапився інший шанс з’їсти домашнє печиво приготоване дівчиною, тому я скористався можливістю закинути ще одне. Ті штуки, які зробила Юїґахама, печивом не були, тому це не рахується. – Воно таке смачне… Юкіношіто, ти дивовижна.

– Дякую. – Юкіношіта усміхнулась без сліду іронії. – Але бачите, все що я робила — це дотримувалась рецепту, тому, Юїґахамо, впевнена, що ти зможеш приготувати його точно таким, як і моє. Якщо не зможеш, то з тобою либонь щось не так.

– А чому вона не може просто віддати тому хлопцю це печиво?

– В цьому не буде жодного сенсу. Ну ж бо, Юїґахамо. Спробуймо.

– Д-добре. Ти справді думаєш, що я зможу це зробити? Юкіношіто, я реально зможу приготувати таке печиво, як у тебе?

– Зможеш, якщо будеш дотримуватися рецепту. – Не забула додати попередження Юкіношіта.

            Отож, реванш Юїґахами почався.

            Юїґахама проходила через ті самі процеси і ті самі кроки, що й Юкіношіта зі своїм здобним тістом… Здобне тісто, бо це печиво, зрозуміли? То була якась солодка гра слів. Крім того, коли печиво приготується, воно, швидше за все, буде солодким… Ясно? Бо в мене вийшов солодкий каламбур?

            Однак…

– Юїґахамо, не так. Коли просіюєш борошно, малюй руками коло. Коло. Розумієш? Хіба ти не засвоїла це як слід у початковій школі?

– Коли перемішуєш, то міцно тримай миску. Обертається вся миска, тому воно зовсім не перемішується. Не крути. Рухай так, ніби розрізаєш тісто.

– Ні, не те! Забудь про "тонкий присмак". Додаси консервовані персики й тому подібне іншим разом. Якщо додати стільки води, то тісто зіпсується. Воно буде знищено!

            Юкіношіта, сама Юкіно Юкіношіта, була загнана в глухий кут. Вона виснажилася. Коли вони якимось чином поставили тісто в духовку, її плечі обвисли від великої прикрості. Ознак звичної поведінки не було, а на чолі у неї проступив піт.

               Коли ж відкрили духовку, звідти долинув чудовий запах, який дуже нагадував попередній. Проте…

– Воно геть не таке… – плечі Юїґахами опустилися від зневіри.

            Під час дегустації, воно й справді явно відрізнялось від того, що зовсім недавно спекла Юкіношіта. Проте, воно було достатньо добрим, аби називатись печивом. Оце набагато краще, ніж оті брикето-подібні об’єкти, які вона створила раніше. Я б вельми охоче з’їв його, як нормальне печиво.

            Та все ж, здавалося, що ні Юїґахама, ні Юкіношіта не задоволені.

– Як навчити тебе так, аби ти зрозуміла? – Схиливши голову, бурчала собі Юкіношіта.

            Спостерігаючи за ними, я раптово усвідомив, що це означає. Юкіношіта погана вчителька.

            Простіше кажучи, Юкіношіти має талант, але через свій талант вона й блідого поняття не має, що відчувають безталанні. Вона не може збагнути їхні помилки.

            Казати: "Просто дотримуйся рецепту" — це наче говорити учням, які вчать математику: "Тобі просто треба використати формулу". Передусім, хтось нездібний у математиці навіть не розуміє, для чого ця формула. Вони не можуть осягнути, як формула допоможе їм здобути відповідь. Юкіношіта нездатна усвідомити, чому Юїґахама не розуміє. Якщо так говорити, то звучить, ніби провинилась Юкіношіта, але це не так. Юкіношіта зробила все можливе. Проблема в іншій дівчині.

– Чому воно не виходить правильним? Я робила його прямо так, як ти мені казала! – З виразом непідробної розгубленості на обличчі, Юїґахама простягнула руку, аби взяти печиво.

            Твердження, що з дуже розумних людей завжди виходять хороші вчителі, чи що вони можуть достовірно пояснити речі так, що і будь-який ідіот зможе зрозуміти — брехня. Скільки не інструктуй бездарну людину, вона все ще бездарна, а тому не зрозуміє. Немає значення скільки разів повторюєш, тій недостачі зарадити не можна.

– Гм-м… Воно реально відрізняється від того, що зробила Юкіношіта. – Юїґахама втратила інтерес, а Юкіношіта обперла голову на руки.

            Поки я споглядав за ними, то відкусив іще одне печиво. – Послухайте, мені весь час було цікаво, а… чому ви намагаєтесь приготувати настільки хороше печиво?

– Що? – Юїґахама кинула на мене погляд, який промовляв: Що ти плетеш, незайманцю? Настільки зневажливий, що мене це якось зачепило.

– Хоч ти і шалава, та навіть цього не втямила. Наскільки ж ти тупа?

– Я сказала не називай мене шалавою!

– Ти зовсім не розумієш хлопців.

– З-з цим я нічо не зроблю! Я ніколи ні з ким не зустрічалася! Т-тобто, у мене купа друзів, які зустрічаються… а-але саме через їхній приклад, я зайнялась цим, тож… – Голос Юїґахами ставав усе тихішим і тихішим, аж доки я взагалі нічого не чув. Говори голосніше. Голосніше! Вона чинила так само, як я, коли мене викликали на уроці!

– Інтимні зв’язки Юїґахами мене не дуже хвилюють, але все-таки, Хікіґає, що ти маєш на увазі?

            "Інтимні зв’язки", що справді? Останнім часом, я навіть не бачив цю фразу на розвішаних оголошеннях у поїздах. Скільки ж тобі років?

            Після пристойної паузи я, для ефекту, тріумфально усміхнувся. – Ех, схоже ви двоє ніколи не куштували по-справжньому домашнє печиво. Будь ласка, поверніться через десять хвилин. Я подам вам справжню випічку.

– Що ти бевкнув? Прекрасно! Чекаю не дочекаюся, – гаркнула Юїґахама, явно сердита тим, що її печивом знехтували, вона витягла Юкіношіту в коридор і щезла.

            Отож. У цій грі настала моя черга. Іншими словами, фінальна битва, яка визначить найкраще, найдосконаліше вирішення її проблеми.

***

            Кілька хвилин потому, кабінет домоведення огорнула аура занепокоєння.

– Невже це і є по-справжньому домашнє печиво? Криве та нерівного розміру. Крім того, деяке підгоріло. Це ж… – Юкіношіта із сумнівом розглядала об’єкти на столі.

            Збоку на нас дивилася Юїґахама.

– Ха-ха! Стільки балачок, а воно ніяке! Яка сміхота! Його навіть їсти не варто! – Юїґахама вибухнула глузливим сміхом. Вона справді нестримно реготала. Дурепо, я тобі це пригадаю.

– Н-ну, не кажи так. Просто спробуй, будь ласка. – Стримуючи посмикування кутиків рота, я не дозволив моїй спокійній посмішці здригнутися. Посмішкою я демонстрував їм, що все ідеально підготував, готовий перевернути ситуацію і впевнений, що виграю.

– Ну, якщо ти так кажеш… – Юїґахама нерішуче поклала печиво до рота. Юкіношіта мовчки потягнула одне з тарілки.

            Слідом за хвилиною тиші пролунав приємний звук хрумтіння.

– О! О-ого! – Юїґахама широко розплющила очі. Смак досягнув її мозку і вона силилася знайти підходящі слова, щоб його описати. – Хоча, не те щоб у ньому є щось особливе і до того ж воно якесь тверде. Відверто кажучи, воно не дуже смачне! – Її шок неконтрольовано змінився на гнів. Через різкий перехід від однієї крайності до іншої, вона скорчила гримасу в мій бік.

            Юкіношіта не сказала нічого, але підозріло глянула на мене. Вона явно помітила.

            Якусь мить я витримував обидва погляди, перш ніж тихо опустити свій. – Ох… Воно несмачне, ге? Хоча я старався з усіх сил…

– Ой… Пробач. – Коли я понурив погляд, Юїґахама теж ніяково потупила очі в підлогу.

– Вибач. Я його викину, – зронив я, схопивши тарілку і відвернувшись від них.

– З-зажди-но секундочку!

– Що?

            Юїґахама вхопила мою руку, зупиняючи. Замість відповіді, вона вибрала одне криве печиво і вкинула до рота. Пережовуючи тверде, вона видавала хрумкіт. – Во-воно не настільки жахливе, щоб його викидати… Я не можу назвати його поганим.

– О… То ти задоволена ним? – Я посміхнувся до неї, а Юїґахама мовчки кивнула, і потім одразу обернулася й відвела погляд. Крізь вікна сочилося західне сонце, через що її лице виглядало червоним.

– Ну, це те печиво, яке ти щойно приготувала.

– Що?

Плавно і невимушено я відкрив їй правду. Я ніколи не казав, що саме я його зробив, тому не брехав.

– Що-о? – тупо повторила Юїґахама. Зробила великі очі та повністю роззявила рота, збільшуючи ефект власної дурості.

– Га? Га? – Кліпаючи широко розкритими очима, вона поверталась від мене до Юкіношіти і знову назад. Вона й близько не зрозуміла, що зараз трапилося.

– Хікіґає, я не зовсім зрозуміла. Яка мета цього фарсу? – явно невдоволена Юкіношіта висловила думку про мене.

– Існує відома фраза… "Якщо ви любите, то… любов — це добре!" [8] – Із широкою посмішкою на обличчі я показав їй піднятий великий палець.

– Вона дуже древня! – стримано відреагувала Юїґахама. Ну, те шоу виходило в етері, коли я ходив у початкову школу. Здається Юкіношіта не второпала і схилила голову набік, її погляд нагадував знак питання?

– Ви встановили планку занадто високо. – У мене на лиці промайнула посмішка. У-ух, що це? Почуття переваги? Відчуття, ніби я єдиний, хто знає правильну відповідь? Це вже занадто. Не можу не патякати. Я фиркнув. – Мета бігу з перешкодами — не стрибки через бар’єри, а досягнення фінішу за найкращий час. Немає правила, яке говорить, що треба стрибати, аби дістатися туди. Немає зна…

– Цього достатньо. Я зрозуміла, що ти намагаєшся сказати.

… чення чи ти збиваєш бар’єри, чи відправляєш їх у політ, чи стараєшся проповзти під ними. Ось що я збирався сказати, коли мене перебила Юкіношіта.

– Ти кажеш, що ми переплутали засоби і мету. – Схоже, її це не дуже переконало. Однак, це приблизно те, що я хотів сказати, тому в мене не було вибору, крім як кивнути, а тоді продовжити.

– Вона пішла на всі ці складнощі, щоб зробити домашнього печива. Якщо не виділяти частину "домашнє", то у цьому немає сенсу. Хлопець не буде щасливим, якщо ти вручиш йому щось точно таке саме, як куплене в магазині. Навіть краще, якщо воно трішки погане на смак, – промовив я, але здавалося Юкіношіта досі непереконана.

– Краще якщо воно погане? – спитала вона.

– Так, правильно. Якщо підкреслити, що хоч ти і не змогла приготувати ідеально, але "старалася з усіх сил!", то в нього складеться трагічно-хибне уявлення, мовляв, ох, вона так сильно старалася заради мене!

– Це не може бути так просто… – Юїґахама підозріло глянула на мене, немовби промовляючи: Що ти несеш, незайманцю?

            Я зітхнув. У мене немає вибору. Щоб переконати її, доведеться розповісти їй історію.

– Це історія про друга мого друга, коли він тільки-но пішов у другий клас середньої школи. [9] То був початок нового року, тож під час класної години вони мали обрати представників класу. Але, то був другий клас і ніхто з хлопчиків не хотів бути старостою класу. Тому вони, звісно, мали тягнути жереб. А цей парубок народився зовсім безталанним, тож представником класу, певна річ, був обраний він. Таким чином учитель призначив його, а потім вони мали визначитись із жіночим представником класу. Він був сором’язливим, боязким і невпевненим юнаком, тому для нього це було дуже тяжко.

– Всі ці слова означають одне й те саме. І ти надто довго переходиш до суті.

– Помовч і послухай. І ось тоді кандидатом зголосилася дівчина. Вона була милою. А отже, представники класу від хлопчиків і дівчаток були вибрані. Дівчина сором’язливо промовила: "З нетерпінням очікую на співпрацю з тобою цього року".

– Відтоді вона приходила і балакала з ним час від часу. Він почав міркувати: "Га? Невже я їй подобаюсь? Тепер, коли я про це думаю, вона зголосилася після того, як старостою хлопців обрали мене. Вона частенько приходить поговорити зі мною, тож певно я їй подобаюсь!" Щоб прийти до такого висновку йому не знадобилося багато часу. Приблизно тиждень.

– Це швидко! – Юїгахама, яка кивала і гмикала, висловила здивування.

– Дурна. Проміжок часу та різниця у віці, чи що завгодно — все це немає жодного відношення до любові. Так от, одного дня після школи, коли вони роздавали папери, як звелів їм учитель, він наважився зізнатися в почуттях:

– Е-ем, гей… А ти на когось запала?

– Га? Ні!

– Ну давай, якщо ти так кажеш, то зрозуміло що це правда! Хто це?

– А ти як думаєш, хто?

– Я не знаю! Ну ж бо! Натякни мені!

– Не знаю чи можу…

– О, тоді його ініціали! Назви ініціали! Згодиться просто перша літера прізвища чи імені, ну давай!

– Гм-м, ну добре, гадаю це я можу зробити.

– Що справді?! Так! То яка буква?

– "Х".

– Що? Невже це… я?

– Га? Що ти мелеш? Звичайно ні. Що? Га? Це так грубо. Просто припини.

– Ах-ха-ха. Звісно… Я просто жартував.

– Хто при здоровому глузді буде… Ми закінчили тут, тому я йду.

– Г-гаразд…

– І коли я лишився один у класі, то дивився на захід сонця, а по моєму обличчі котилися сльози. Ба більше, наступного дня, коли я прийшов до школи, усі знали про те, що сталося.

– Хіккі, то це було про тебе…, – ніяково пробурмотіла Юїґахама, відвівши погляд.

– Гей! Не будь дурною. Ніхто ж не казав, що то про мене! Просто то було від першої особи, розумієш, метод оповіді.

            Ігноруючи моє пояснення, Юкіношіта роздратовано зітхнула. – Це було підозріло в момент, коли ти сказав "про друга мого друга". У тебе немає ніяких друзів.

– Що?! Шельма!

– Твоя травма недоречна. У чому полягала думка?

Це не було недоречно. Через той інцидент дівчата зненавиділи мене ще більше, а хлопчаків це підбурило почати дражнити мене направо й наліво, давши мені прізвисько "Егоґая", і гаразд, мабуть, це було недоречно.

            Взявши себе в руки, я продовжив.

– Іншими словами, розумієш… хлопці гнітюче прості. Якщо зробиш стільки, як приміром, заговориш із нами, то в нас складеться хибне уявлення, а щоб ми стали щасливими достатньо лише отримати домашнє печиво. Тому…

            Я зробив паузу і пильно подивився на Юїґахаму. – Печиво, яке не є чимось особливим, подекуди тверде і не дуже смачне, все ще годиться.

– Ах…! Замовкни!

            Від обурення її обличчя почервоніло, вона жбурляла в мене все, що мала під рукою: поліетиленові пакети, пергаментний папір і тому подібне. Як люб’язно, підбирати речі, що не травмують, якщо влучать у ціль. Га? Невже це значить, що я їй подобаюсь? Ха-ха, просто жартую. Знову проходити крізь це я не збираюся.

– Хіккі, ти реально мене бісиш! Я йду! – Вхопивши свою сумку, Юїґахама сердито глянула на мене і зупинилася. Повернула головою, фиркнула і почала крокувати до дверей. Її плечі тремтіли.

            От лайно, мабуть я перестарався. Насправді, не хотілося, аби по класу про мене знову розлетілися брудні балачки. Ті слова я маю доповнити. – Послухай, це ніби… якщо зможеш донести факт того, що ти старалася, його це підкорить.

            Біля дверей Юїґахама обернулася. Світло проникало позаду неї і я не міг бачити її обличчя. – Хіккі, а тебе б це підкорило?

– Га? Ох, я вже скорений до нестями. Все настільки погано, що тобі треба лише бути милою зі мною, аби я на тебе запав. Гей, і не клич мене Хіккі!

– Х-хм, – байдуже відповіла Юїгахама на моє легковажне висловлювання, і знову спішно обернулася.

            Юкіношіта заговорила їй у спину. – Юїґахамо, а що робитимеш зі своїм проханням?

– Мене це вже не хвилює. Наступного разу я постараюсь зробити по-своєму. Дякую, Юкіношіто. – Юїґахама обернулася з усмішкою. – Побачимось завтра. Па-па. – Вона помахала і на цей раз дійсно пішла, досі одягнена у фартух.

– Це справді хороша ідея? – пробурмотіла Юкіношіта, все ще дивлячись на двері. – Я вважаю, що якщо є можливість вдосконалитися, ти варто докласти максимум зусиль. Зрештою, для неї так буде краще.

– Ну, це правда. Якщо докладеш зусиль, то ніколи не зрадиш себе, але зрештою можеш зрадити свої мрії.

– І чим ці дві речі відрізняються?

            Вітер пестив щоки Юкіношіти, а коли вона обернулася, її дві коси заколихалися.

– Навіть якщо докладати зусиль, твої мрії необов’язково здійсняться. Насправді, швидше за все, не здійсняться. Проте, факт того, що ти намагався, сам по собі втішає.

– Це лише те, що ти говориш собі, аби почуватися краще.

– Тим не менш, собі ти не зраджуєш.

– Ти такий наївний… Це огидно.

– Ти і решта суспільства однаково суворі до мене. Хоча б я повинен бути добрим до себе. Всі мають більше себе розпещувати. Якщо кожен невдаха, то ніхто не невдаха.

– Це вперше я бачу когось, хто наводить песимізм в якості ідеалу. Якби твої ідеї стали популярними, то світ би розвалився. – Юкіношіта дивилася з відразою, проте я справді любив свою ідеологію. Одного дня я хотів би заснувати Нііторію, державу НІІТ-ів, за допомогою НІІТ-ів, для НІІТ-ів… Припускаю, вона таки зруйнується і згорить протягом трьох днів. [10]

***

            Нарешті я зрозумів чим займається цей клуб Послуги, чи як його там.

            Одним словом, напевно він існує для консультацій та допомоги учням у вирішенні їхніх проблем. Однак його існування не надто афішовано. Тобто, я про нього не знав. І це не тому, що я ізольований від суспільної думки школи. Юїґахама також про нього не знала, тому це значить, що нам потрібен дехто для встановлення контакту між нами та учнями, і цим дехто була пані Хірацука. Час від часу учні приходили до неї зі своїми проблемами, а вона відправляла їх до нас.

            Отже, іншими словами, цей клуб ізолятор.

            Зазвичай у тому санаторії я читав книгу.

            Отримання консультацій щодо своїх тривог, по суті, просто демонстрація власної вразливості. Старшокласники чутливі, тому казати, аби вони розмовляли про свої проблеми з іншими учнями цієї школи, мабуть, було просто занадто. Юїґахама прийшла, бо пані Хірацука привела її до нас. Без втручання вчительки ніхто б і не навідався.

            Сьогодні гостей також не було. Заклад відчинено, але ніхто не приходив. І Юкіношіті, і мені комфортно в тиші, тому поки ми зосереджувались на читанні було дуже тихо, ось чому сильний стукіт у двері пролунав дуже гучно.

– Яхалло! – Із вітанням, яке позбавлене смаку і яке відбивало концентрацію, вона відчинила розсувні двері. То була Юї Юїґахама. Я відвів очі від ніг, які висувалися з-під її короткої спідниці й натомість поглянув на широко розстебнуту блузку у неї на грудях. Безсоромна, як завжди.

            Побачивши її, Юкіношіта важко зітхнула. – … Це що?

– Га? Що? Це просто привітання… Юкіношіто, ти… мене ненавидиш?

            Голос Юїґахами був приглушеним, тим не менш Юкіношіта її почула. Коли плечі дівчини почали тремтіти, Юкіношіта зробила жест, ніби глибоко задумалась, і потім оголосила звичним монотонним голосом. – Я не ненавиджу тебе. Просто… вважаю тебе проблематичною, напевно.

– Мовою дівчат це означає те саме! – замахала Юїґахама. Схоже вона дійсно не хотіла, щоб її ненавиділи. Вона схожа на повію, але її реакції дуже подібні на реакції нормальної дівчини.

– Тож? Чому ти тут?

– Ну, просто зараз я суперово готую, так?

– Невже? Для мене це новина.

– Тож це, типу як… подяка за той день? Я нарихтувала трохи печива, тому подумала може ти захочеш.

            Юкіношіта зблідла, немов полотно. Якби хтось пригадав куховарство Юїґахами, то перше, що спадало на думку ­— те обвуглене, залізо-подібне печиво. Лиш від згадки про нього у мене пересохло і в горлі, і в серці.

– Насправді, у мене немає особливого апетиту, тому все гаразд. Я ціную твої почуття. – Швидше за все, слідом за згадкою печива Юїґахами, вона щойно втратила апетит. Не зауважити це, мабуть, її спосіб бути доброю.

            Байдужа до рішучої відмови Юкіношіти, Юїґахама мугикала, витягуючи целофановий пакетик зі своєї сумки. По-милому запакований предмет дійсно був чорним, як смола. – Знаєте, пробувати було так весело, капець! Думаю, пізніше я спробую приготувати бенто, або щось таке!  [11] О, тому, Юкінон, давай обідати разом!

– Ні, мені подобається їсти наодинці, тому це буде трохи занадто. І "Юкінон" це неприємно, тож припини.

– Аж ніяк! Невже ти самотня? Де ти їси, Юкінон?

– У кімнаті клубу… і ти слухала, що я щойно сказала?

– О, то, типу, після школи я вільна, тому допоможу тобі з справами у клубі. Ох, божечки, це як… подяка? Це моя подяка, тому взагалі не турбуйся!

– Ти слухаєш? – Юкіношіта, явно приголомшена від хвилі всеохопної атаки Юїґахами, глянула у мій бік. Здавалося, ніби вона хоче, щоб я зробив щось із Юїґахамою.

            Нічим не можу зарадити.

            Ти завжди плюєшся в мене отрутою, ти не повернула мені гроші за Рослинний стиль життя… і вона твоя подруга.

            Проте серйозно, думаю, Юїґахама прийшла їй отак подякувати, бо Юкіношіта щиро намагалася допомогти з її проблемою. Юкіношіта одночасно уповноважена і зобов’язана прийняти цю вдячність. Для мене було б неправильно заважати.

            Я закрив книгу і тихо встав. Висловивши на прощання нечутне "Бувайте" я спробував покинути кімнату клубу.

– О, Хіккі! – Почув я своє ім’я, а коли обернувся, у мою фізіономію летів чорний об’єкт. Рефлекторно, я його впіймав.

– Вважай це моєю подякою, напевно? Бо ти, Хіккі, теж мені допоміг.

            Я оглянув пакунок із чимось чорним, у формі сердечок. Від нього віяло загрозою і він мав неясно лиховісний вигляд, але якщо це її подяка, я із вдячністю прийму.

            Але не клич мене Хіккі.