Юкіно Юкіношіта завжди лишається непохитною.

Покинувши клас після класної години, я здибав пані Хірацуку, що чекала на мене. Схрестивши руки і випрямившись на увесь зріст, вона виглядала акурат як тюремний наглядач. Військова форма і хлист їй би ідеально пасували. Ну, по суті, школа подібна до в’язниці, тому уявити її одягненою в таке не дуже складно. Вона, наче хтось із Алькатрасу, чи Кассандри. Чому Спаситель кінця століття не може з’явитися прямо зараз? [1]

– Хікіґає, настав час клубу, – сповістила вона і я раптом відчув як мою кров викачали. От лайно. Мене забирають до в’язниці. Якщо вона буде супроводжувати мене до кімнати клубу, я дійсно почну втрачати надію на життя у цій школі. Юкіношіта гонорова від народження. У неї не просто гострий язик. Те, що вона говорить — це словесне знущання, відверте й очевидне. Вона не цундере. Вона просто неприємне дівчисько.

            Втім, пані Хірацука не проявила співчуття, подарувавши мені байдужу, механічну посмішку. – Ходімо, – сказала вона, намагаючись вхопити мене за руку. Коли я майстерно ухилився від її захвату, то вона знов простягнула руку, і від цього мені також вдалося вислизнути.

– Е-е, знаєте, на підставі того, що шкільна освіта цінує незалежність учнів і заохочує їхню самостійність, я вважаю, що мені дійсно потрібно опиратись цій демонстрації примусу.

– На жаль, насправді школа є місцем, де тебе навчають пристосуватися до суспільства. Як тільки ти виходиш у світ, твоя думка нічого не значить. Звикай до примусу зараз. – Щойно вона промовила це, її кулак влетів у мене. З сильним, глухим звуком мене вдарили у живіт, вибивши повітря.

            Скориставшись моєю нерухомістю, пані Хірацука вхопила мою руку. – Ти ж знаєш, що трапиться наступного разу, якщо спробуєш утекти, вірно? Не роби більше клопоту моєму кулаку.

– Ви вже вирішили вдарити мене знову? – я не зможу витримати більше болі.

            Як тільки ми зрушили наглядачка заговорила, немовби про щось згадавши. – О, так. Якщо знову втечеш, то за твоє змагання з Юкіношітою я об’явлю штраф, і крапка, а крім того призначу додаткове покарання. Не обманюйся думками, що зможеш закінчити школу своєчасно.

            Повністю нівечить і моє майбутнє, і моє психічне здоров’я.

            Цокаючи підборами по підлозі, пані Хірацука крокувала поруч зі мною. Хоча, поглянувши на нас двох під певним кутом, її рука, що примостилася зверху моєї, створює враження, немовби то дівчина за викликом, яка косплеїть вчительку, буцімто ми покинули клуб, де вона підчепила мене для побачення.

            Є три ознаки, чому це не такий сценарій. По-перше, я їй не платив. По-друге, вона не поклала свою руку на мою, а скрутила мій лікоть настільки, наскільки це можливо. І зрештою, я не щасливий, і анітрохи не схвильований. Кінчик мого ліктя злегка торкався грудей вчительки, але і це мене не влаштовувало. Вона вела мене до того клубу.

– Е-е, я не збираюсь втікати чи щось таке, тож мені нормально і самому. Тобто, я і так постійно сам. Загалом, мені й самому цілком добре. Якщо я не сам, то не можу розслабитись.

– Не говори такі сумні речі. Я хочу піти з тобою. – Несподівано вона всміхнулася мені… майже доброзичливою… посмішкою. То було зовсім несхоже на її звичний, хитрий, самовдоволений усміх і несподіване відхилення від норми змусило моє серце битися трохи швидше. – Незалежно від того, наскільки ти це ненавидиш, я краще проведу тебе, ніж скреготатиму зубами через твою втечу. Для мене так менше психологічного стресу.

– Яка жахлива причина!

– Що ти верзеш? Якщо не хочеш іти, то я не можу з цим нічого вдіяти, крім як прямо зараз відвести тебе до клубу, заради тебе. Так ти зможеш виправитись. Це прекрасна любов між учителькою та учнем.

– Це любов? Якщо це любов, то мені її не треба.

– Незважаючи на ту невеселу відмовку, використану при спробі утекти, ти по-справжньому зіпсований. Мабуть ти настільки зіпсувався, що це розвернуло всі твої меридіани. Не будуй Священний імператорський мавзолей Хреста чи щось подібне. [2]

            Якось аж занадто сильно ти любиш манґу, хіба ні?

– Ти був би милішим, якби трошки менше упирався. Коли маєш такий перекручений погляд на життя, воно не може бути дуже веселим.

– Життя — це не тільки веселощі. Якщо так, то не було б сумних голлівудських фільмів. Знаєте, існує таке поняття знаходити втіху в трагедії.

– Класичний Хікіґая. Багато юних людей мають викривлений світогляд, але в тебе це доведено до патологічного рівня. Це схоже на хворобу, що підхоплюють особливо нещасні діти після першого року в старшій школі…  У тебе запущений випадок конібьо. [3] – Сяючи, діагностувала мій стан пані Хірацука.

– Овва, поводитись зі мною, наче зі хворим, це якось підло. І що в біса це "конібьо" має означати?

– Тобі подобається манґа та аніме, правильно? – Пані Хірацука змінила тему, ігноруючи мій запит на пояснення.

– Мабуть, я їх не ненавиджу.

– Чому вони тобі подобаються?

­            – Ну… вони частина японської культури і загальновизнана форма масової культури, якою ми можемо пишатися на глобальному рівні, тому було б неприродно не визнавати їхню актуальність. Крім того, цей ринок розширився, тому з економічної перспективи вони також важливі.

– Умгу. А як щодо звичайного мистецтва і літератури? Тобі подобаються Кейґо Хіґашіно чи Котаро Ісака? [4]

– Я читав їх, але якщо чесно, надаю перевагу їхнім роботам, що написані до того як вони стали популярними.

– Які видавництва лайт-новел тобі подобаються?

– Ґаґаґа і Коданшя БОКС. [5] Ну, я не знаю чи останнє рахується за видання чи ні. А що це за опитування?

– Умгу… Саме так, як я і очікувала, тобто, в поганому сенсі. Ти підхопив серйозний випадок конібьо. –  Мій удаваний діагностик, дивилася на мене з тривогою.

– Повторюю, що це в біса таке?

– Конібьо це те, чим здається. Це спосіб мислення поширений серед учнів старшої школи. Вони думають, що бути зіпсованим круто і схильні торочити популярні в інтернеті ідеї, як-от "Влаштуєшся на роботу — програєш!" й тому подібне. Вони заявляють, що були фанатами популярних авторів "до того як вони стали відомими". Зневажають речі, які люблять усі інші та захоплюються маловідомим. Більше того, вони зверхньо дивляться на своїх однодумців. У них перекручена логіка і водночас вони демонструють ауру досягнення якогось химерного просвітлення. Одним словом, покидьки.

– Я покидьок…? Дідько! Загалом, усе правда! Навіть не посперечаєшся!

– О, хоча то був комплімент. У наш час школярі дуже вправно відмежовуються від реальності. Як учителька, я не можу впоратися з усім. Почуваюся так, ніби працюю на заводі.

– У наш час школярі, ге? – В мене вислизнула саркастична посмішка. А от і банальна фраза. Від нудьги, я обдумував як побіжно спростувати її аргументи.

            Пані Хірацука заглянула мені просто у вічі і стенула плечима. – Здається, тобі є що сказати, однак така поведінка якраз свідчить, що ти маєш цей недуг.

– То це правда?

– Не зрозумій неправильно. Все це щира похвала. Ти мені подобаєшся. Ти не облишив роздуми. Навіть якщо це викривлені роздуми.

            Почувши слова "ти мені подобаєшся ", я злегка розгубився, втративши дар мови. На цю незнайому фразу я силкувався придумати дотепну відповідь.

– Тож, зі своєї викривленої перспективи, якою ти бачиш Юкіно Юкіношіту?

– Вона ідіотка, – відповів я моментально. У те, що вона ідіотка я вірив так сильно, ніби вона сказала мені: Я гадаю тобі варто забути про "Асфальтові дороги". [6]

– Зрозуміло. – Пані Хірацука криво всміхнулася. – Вона неймовірно талановита учениця, хоча… гадаю, в еліт суспільства мають бути власні проблеми, які теж потрібно вирішувати. Але вона дуже хороша дівчина.

            У якому всесвіті?! Подумки я цикнув язиком.

– Я впевнена, що вона теж якось нездужає. Вона добра та загалом правильна. Проте, світ недобрий і сповнений несправедливості. Їй певно тяжко в ньому жити.

– За винятком частини де вона добра і правильна, щодо світу я здебільшого з вами згоден, – сказав я, а вчителька кинула на мене погляд, який промовляв: Скажи?

– Все-таки, ти… ви дітки, по-справжньому викривлені. Думаю, почасти ви не зможете вдало пристосуватися до суспільства і мене це хвилює. Ось чому я хочу зібрати вас усіх в одному місці.

– Той клуб це ізолятор?!

– Можна й так сказати. Мені подобається спостерігати за вами, учнями, ви мене забавляєте. Тому, можливо, я просто волію тримати вас під рукою.

            Радісно посміхаючись, вона скрутила мою руку, що вже стало звичкою. Мабуть, ці рухи, в стилі змішаних бойових мистецтв, вона вивчила з якої-небудь манґи. Мій лікоть іноді торкався її розкішного бюсту, в той же час видаючи жахливий скрип.

            Фух… Коли моя рука так сильно викручена, навіть мені буде складно вислизнути від неї. Це розчаровувало, але я не мав іншого вибору, крім як змиритись із цим відчуттям іще на якийсь час.

            Так, дійсно. То і справді було дуже погано.

            Мені спало на думку, що груди існують у парі, то чи не повинен і бюст бути у множині, як бюсти?

***

               Щойно ми дісталися будівлі спецкорпусу, пані Хірацука, припускаю, більше не турбувалась про мою втечу, тому нарешті відпустила мене. Проте навіть тоді, йдучи геть, вона оглянулася на мене. Цей погляд не говорив про те, що вона хотіла бачити мене трохи довше, чи що вона не хотіла мене покидати. На це не було жодного натяку. Ні, мені здалося, що то один з найчистіших убивчих намірів, неначе попередження: Якщо ти бодай спробуєш утекти, то знаєш, що трапиться, так?

            Гірко всміхаючись, я поплентався коридором. У закутку будівлі спецкорпусу, крізь який віяло прохолодою, було тихо, як у могилі.

            Хоча, тут мали бути й інші клуби, які займаються своєю активністю у цей час, їхній шум, як видно, не долинав так далеко. Не знаю, чи це через розташування, чи результат незбагненної аури, яку випромінювала Юкіно Юкіношіта.

            Я поклав руку на двері, щоб відсунути їх. Чесно, мені стало важко на серці, але якщо чкурнути просто через таке, то мене це буде гризти. По суті, мені просто має бути байдуже на все, що вона каже. Я не повинен думати про нас як про двох людей, які в кімнаті разом. Натомість є одна особа та інша особа. Якби вона була для мене цілковитою незнайомкою, то я б не почувався ніяково чи незручно.

            Сьогодні я ініціюю стратегію номер один "Бути самотнім не страшно": Якщо бачиш незнайомця, вважай його незнайомцем. До речі, стратегії номер два не існує. Власне, гадаю, те ніякове почуття виникало через незрозумілі міркування, на кшталт: Я маю побалакати про щось, або подружитися з цією людиною. Тобто, коли сидиш поруч із кимось у поїзді, ти ж ніколи не думаєш: От чорт, ми ж зовсім самі! Це так ніяково! Вона відступиться, якщо я застосую такий підхід. Буде просто тихо сидіти і читати свою книгу.

            Коли я відчинив двері клубної кімнати, Юкіношіта, сидячи там і читаючи, мала точно такий самий вигляд, як і напередодні.

            Двері я відчинив, але що їй сказати не знав, лише злегка кивнув і попрямував до неї.

            Юкіношіта недовго подивилася на мене, а тоді повернулася до своєї книжечки.

– Я так близько, прямо тут перед тобою, а ти збираєшся мене ігнорувати?

Вона ігнорувала мене настільки віддано, що на мить стало цікаво, чи не перетворився я на повітря. Саме так я щодня почувався у класі.

– Яке дивне вітання. Ти з якого племені?

– … Добрий день. – Нездатний витримати її сарказм, з моїх вуст вилетіло привітання, яке я завчив ще з дитсадка, і коли це сталося Юкіношіта посміхнулася.

            Думаю, це вперше, коли вона до мене усміхнулася. Що вказало мені на деякі малокорисні факти, зокрема, коли вона посміхається у неї утворюються ямочки на щоках і трохи проступають ікла.

– Доброго дня. Я гадала, ти більше не прийдеш.

            Відверто кажучи, я вважаю, що така посмішка це нечесно. Нечесно на рівні Руки Бога Марадони. [7] Іншими словами, я таки не мав іншого вибору, крім як це прийняти. – Я-я прийшов лиш тому, бо якби втік, то програв би змагання! Н-не зрозумій неправильно! – Цей діалог злегка ром-комівський. Проте, зазвичай позиції хлопця та дівчини зворотні. Це неправильно.

            Через мою заяву Юкіношіта не видавалась дуже роздратованою. Вона, радше, просто продовжила говорити так, ніби геть байдужа до моєї відповіді. – Я вважаю, коли нормальну людину так сильно насварять, вона утримається від того, щоб знову приходити. Ти мазохіст?

– Ні!

– Тоді сталкер?

– Теж не те! Гей, а чому ці висновки засновані на припущенні, що ти мені подобаєшся?

– А це не так? – Зі спантеличеним виразом обличчя, ідіотка просто безтурботно схилила голову набік. Було трохи мило, але не вартувало ціни цього діалогу.

– Аж ніяк! Твоє масивне его відштовхнуло навіть мене.

– О? Мені здалося, що я тобі сподобалась, – не демонструючи подиву, сказала вона, як завжди, з холодним і байдужим виразом.

            Це правда: Юкіношіта має чарівне личко. Вона настільки вродлива, що навіть хтось на зразок мене, хто не має жодного друга у цій школі, знає про неї. Безсумнівно, вона одна з найпопулярніших дівчат у школі.

            Проте навіть так, її его ненормальне.

– Яке ж виховання змусило тебе повірити у таку наївну дурість? У тебе кожного дня був день народження? Твоїм хлопцем був Санта Клаус? – У неї мало бути щось подібне, щоб розвинувся настільки невблаганно оптимістичний розум. Якщо вона продовжить йти цим шляхом, то неминуче зустріне сумний кінець. Їй треба скоректувати цю траєкторію, перш ніж вона зробить щось непоправне.

               Всупереч моїй кращій оцінці, всередині мене заворушилась людська доброта. Свої слова я підбирав обачно, щоб пом’якшити удар. – Юкіношіто. Ти ненормальна. Інакше не думай. Зроби лоботомію, чи що.

– Ти повинен бути трохи більш тактовним. Для власного ж блага. – Дивлячись на мене, Юкіношіта хихикала, але її очі не сміялися… Жахає. Щоб віддати їй належне, вона не назвала мене сміттям, мотлохом, або чимось подібним. Чесно, якби обличчя в неї не було настільки вродливим, я б певно її вдарив. – Ну, з точки зору недолугої істоти, такої як ти, я можу здаватися ненормальною, але для мене це уособлення здорового глузду. Досвід навчив, що я маю рацію. – Юкіношіта з гордістю випнула груди і самовдоволено фиркнула.

            Це кумедно. Така її поведінка доволі чарівна.

– Досвід, ге…? –  Манера її висловлювання схиляла мене до думки, що бойфренд у неї дійсно мусів бути Санта Клаусом. Уже лиш її зовнішності було достатньо, щоб запевнити мене у цьому.

– Виходить, ти весело проводиш час у школі, – пробурчав я, зітхнувши.

            Юкіношіта здригнулася. – Д-дійсно, так і є. Відверто кажучи, під час мого перебування тут я не мала особливої потреби у чомусь. Це вельми спокійний досвід, – промовила вона, але з якоїсь причини дивилася в інший бік. І завдяки тій позі я вловив іще один неминуче малокорисний факт: плавна лінія від її підборіддя до шиї досить гарна.

            Спостерігаючи за нею, я із запізненням дещо усвідомив. Хоча, гадаю, якби був спокійнішим, то помітив би одразу. Для такої по-справжньому зверхньої, самозакоханої особи абсолютно нездійсненно побудувати нормальні людські стосунки, а отже, неможливо, щоб її життя у школі проходило так гладко, як вона заявила.

            Ну, просто спитаю її…

– Гей. А в тебе є якісь друзі? – запитав я.

            Юкіношіта відвела погляд. – Ну, по-перше, можеш точно визначити, хто такий "друг"?

– О, не зважай. Таке запитає лишень той, у кого немає друзів.

            Джерело: я.

            Хоча, чесно, я теж не знав, кого саме вважати за друга. Гадаю, настав час комусь пояснити мені, чим друг відрізняється від знайомого. Якщо зустрілися з кимось один раз, то ви друзі, а якщо бачитеся кожного дня, то ви рідня? Мі-До-Фа-До-Ре-Сі-Соль-Ля-О? [8] Чому "О" єдина в цій назві, яка не є нотою музичної гами. Деталі важливі, чорт забирай!

            Насамперед визначення, яке використовують аби розрізняти друзів і знайомих доволі непевне. Особливо це торкається дівчат. Схоже навіть в одному класі учнів потрібно класифікувати на однокласників, друзів, або найкращих друзів. То де проводити лінію між цими категоріями?

            Але повернімося до теми.

– Ну, бачу друзів у тебе немає, тому забудь.      

– Я ж не казала, що у мене їх немає, чи не так? І навіть якби й не було, то це необов’язково мінус.

– О, нехай. Звісно. Авжеж, авжеж. – Коли я плавно відкинув її виправдання, вона сердито глипнула на мене. – Але, тойво, як це у тебе немає друзів, якщо ти всім подобаєшся?

            Юкіношіта видавалась обуреною. Потім обернулася, явно незадоволена і промовила. – Я певна, ти не зрозумієш. – Коли вона спрямувала погляд у протилежний бік, її щоки ледь-ледь надулися.

            Ну, ми з Юкіношітою — зовсім різні особистості, тому мені ніяк не зрозуміти, що вона відчуває. Навіть якби вона мені розповіла, я певен, було би важко збагнути. А втім, як далеко не заходь, зрештою, люди можуть ніколи не зрозуміти одне одного по-справжньому.

            Однак, у цій темі, у самотності… Думаю, це єдина сфера, в якій я можу бути з нею пов’язаний.

– Ну, не те щоб я не розумів твою позицію. Веселитись можна і наодинці. Насправді, мені огидна думка, що людина не може бути на самоті.

               …

            На мить, Юкіношіта задумалась над моїми словами, перш ніж знову відвернути погляд і заплющити очі. Схоже, вона щось обмірковує.

– Ти одна, бо так хочеш, тому дратує, коли через це тебе жаліють. Розумію, розумію.

– Чому це недолугий організм, на зразок тебе, ставиться до мене, як до одного зі своїх? Це дуже дратує, – поскаржилася вона і намагалася розвіяти роздратування, причесавши своє волосся.

– Ну, хоч ми з тобою люди дуже різного калібру, я погоджуюся з думкою, що можна бути одному, бо так хочеться. Нехай мені й нелегко таке казати, – додала вона, всміхаючись із легкою самоіронією. То була дещо похмура, але при цьому спокійна посмішка.

– Що ти маєш на увазі під "люди різного калібру"? Я дуже обізнаний у поняттях мистецтва самотності. Настільки обізнаний, що мене навіть можна називати Майстер-Самітник. Думка, що хтось на зразок тебе може повчати як бути одинаком — це справжній абсурд.

– Що це…? Раптом ти видався такою переконливою, гідною довіри — хай і дещо скорботною… людиною. – Юкіношіта витріщилася на мене з виразом шоку і подиву на обличчі.

            Задоволений тим, що домігся від неї такої реакції, я тріумфально продовжив. – Ти не можеш назвати себе самотньою. Тебе всі люблять. Ти ганьба справжніх одинаків.

            Зненацька гримаса Юкіношіти перемінилася на глузливу посмішку. – Який примітивний погляд. Ти керуєшся виключно рефлексами спинного мозку? Ти хоча б знаєш як це — подобатися людям? Ох, я забула. Ти ніколи не відчував такого. Я б мала бути тактовною. Мені шкода.

– Якщо непокоїшся про тактовність, то принаймні роби це до кінця. – Припускаю, саме це називають фальшивою ввічливістю. Вона реально справжня ідіотка.

– То як це, коли всім подобаєшся? – спитав я.

            Юкіношіта ненадовго заплющила очі, щоб поміркувати. З великим зусиллям, вона прокашлялась і заговорила. – Тобі, як особі, котру ніхто не любить, слухати це може бути неприємно.

– Та байдуже, все, що видає твій рот є неприємним, тому про це не хвилюйся, – запевнив я її, і Юкіношіта зробила невеликий вдих.

            Гірше, ніж тепер, я аж ніяк не міг почуватися. Наш минулий діалог лишив мені відчуття, ніби я вже ситий по горло — як тоді, коли замовив величезний рамен.

– Я завжди була милою, тому більшість хлопчиків, які наближалися до мене, зачаровувалися мною.

            Дідько.

            Немов добавка подвійних овочів та екстра спецій.

            Але тепер, коли вона зробила таку грандіозну заяву, я не можу зрушити з місця. Я проковтну це і чекатиму на продовження.

– Гадаю, то було приблизно в п’ятому чи шостому класі. З тих пір…  – Вона стихла, а вираз її обличчя став доволі меланхолійним, порівняно з попереднім.

            Трохи менше п’яти років. Цікаво, взагалі як це, бути постійно оточеним увагою протилежної статі. Чесно, як той, хто був оточений ненавистю протилежної статі дещо менше шістнадцяти років, я не можу цього уявити. Як хлопець, котрий на день святого Валентина не отримав шоколад навіть від власної матері, я не розумію такий світ. На мій погляд, вона належить до тієї самовдоволено усміхненої команди, що перемагає по життю. Їй просто хочеться змусити мене терпіти більше сміховинних вихвалянь.

            Проте… також правда, що її вектор у тій площині позитивний, у той час як мій глибоко негативний, і мені складно впоратися з відкритим проявом її емоцій. Це наче стояти повністю голим під руйнівними вітрами шторму. Так само кепсько, як бути самочинно засудженим класом. То було справжнісіньке пекло, коли ти змушений стояти один перед дошкою, а з усіх сторін тебе оточили однокласники, які, плескаючи в унісон, скандували: Вибачайся! Вибачайся!

            Справжнє паскудство. То був єдиний раз, коли я заплакав у школі.

               Але годі вже про мене.

– Ну, це набагато краще, ніж коли тебе постійно ненавидять з усіх боків. Тебе розпестили. Розпестили! – Прикрі спогади, що зринули в пам’яті, покинули мій рот.

            На це Юкіношіта слабко зітхнула. Вона силувалась викликати щось, що дуже нагадувало посмішку, але загалом вираз у неї був явно іншим. – Я ніколи не просила людей мене любити, – заявила вона, перш ніж додати, – Або, мабуть, я б воліла мати когось, хто любив би мене по-справжньому.

– Що? – Моя відповідь була чисто рефлекторною. Тихий шепіт, яким вона вимовила пояснення, зникав.

            Юкіношіта знову повернулась до мене із серйозною міною. – Що б ти відчував, якби мав друга, який завжди популярний у дівчат?

– Яке дурне питання. У мене немає ніяких друзів, тому це не те, через що мені варто хвилюватися. – Яка сильна, мужня відповідь! Я і сам здивувався своєю відповіддю, зімпровізованою миттєво, без всякої затримки.

            Юкіношіта, мабуть, поділяла моє здивування. У неї відібрало мову, а її щелепа відвисла. – На мить, я піддалася ілюзії, що ти сказав дещо круте. – Вона м’яко торкнулася рукою скроні, немов від приступу головного болю, або чогось такого і опустила очі додолу. – Просто дай мені відповідь, кажучи гіпотетично.

– Я б його вбив.

               Схоже, задоволена швидкістю моєї відповіді, Юкіношіта кивнула. – Бачиш? Ти б спробував знищити ту особу, чи не так? Як нерозумна тварина… ні, навіть гірше. У школах, які відвідувала я, таких було багато. Припускаю, що всі вони просто нікчеми, які використовували таку манеру поведінки для самоствердження. – Юкіношіта фиркнула.

            Дівчина, яку ненавидять інші дівчата. Подібна категорія дійсно існує. За свої десять років у школі я дещо вивчив. В мене не було необхідності занурюватися, я зрозумів стільки просто спостерігаючи зі сторони. Ні, я зрозумів стільки саме тому, що спостерігав зі сторони. Впевнений, Юкіношіта завжди була в центрі і саме тому її оточували вороги. Можу уявити, що станеться з кимось подібним.

– У початковій школі моє змінне взуття було заховане близько шістдесяти разів і приблизно за п’ятдесят з отих випадків відповідальні дівчата з мого класу.

– Хочеться знати про решту десять.

– Тричі ховали хлопчаки. Двічі забирали вчителі. П’ять разів з ним втікали собаки.

– Висока статистика собак. – Це трохи перевершило мої очікування.

– Не ця деталь мала б тебе шокувати.

– Попередні я навмисно проігнорував.

– Завдяки цьому, кожного дня я ходила додому зі змінним взуттям і навіть брала додому свою блокфлейту. – Вираз Юкіношіти передавав виснажливість отих випробувань.

            Мимоволі, я відчув, що співчуваю їй. Просто, знаєте… не тому, що її історія звучала знайомо і не тому, що я відчував провину, бо якось ще в початковій школі рано-вранці вирахував момент, коли в класі нікого не було і поміняв мундштуки флейт. Просто мені було її щиро шкода. Чесно-чесно. Хачіман не бреше!

– Мабуть було тяжко.

– Так, було. Бо я дуже гарненька. – Вона засміялася із легкою самоіронією, але цього разу її вигляд був і близько не такий сердитий, як раніше. – Та не думаю, що цьому можна зарадити. Ніхто не ідеальний. Вони слабкі, з потворними серцями, які швидко наповнюються заздрощами. Стараються скинути інших донизу. Так кумедно… Ми живемо у світі, де чим видатнішою є людина, тим важчим стає її життя. Ти не вважаєш це дивним? Ось чому я збираюся змінити цей світ і всіх у ньому. – Очі Юкіношіти містили в собі абсолютну щирість… очі такі ж холодні, як сухий лід. Достатньо холодні, щоб обпекти.

– Неймовірно химерний напрям для спрямування зусиль.

– Невже? Навіть якщо ти правий, я вважаю, це набагато кращий вибір, ніж зачерствіти і змарніти, як ти. Мені огидний спосіб, яким ти… дивишся на власні слабкості, мов на чесноти, – огризнулася вона, кинувши поглядом у вікно.

            Юкіно Юкіношіта вродлива дівчина. На даний момент це незаперечний факт. Як не прикро, я змушений це визнати.

            Зовні вона видавалась взірцем досконалої поведінки — незрівнянна у навчанні й взагалі бездоганна. Проте її характер мав значний, фатальний недолік.

            Ніхто не вважає таке милим.

            Втім у недоліків була причина. Я не сприймав слова пані Хірацуки за істину, але будучи елітою, Юкіношіта мала свої власні проблеми.

            Впевнений, що приховати це було б не складно. Об’єднуватись з усіма, використовуючи кожну нагоду, скрізь виділятися, поки обманюєш світ довкола себе. Так чинить більшість людей.

            Як той, хто добре вчиться, отримуючи хороші оцінки за тест, каже, що то щаслива випадковість, що він відгадав, або йому просто поталанило. Чи коли купка некрасивих дівчат заздрить гарній дівчині, а та награно демонструє власну потворність, розповідаючи про свій підшкірний жир.

            Та Юкіношіта не вчиняє так.

            Вона ніколи не бреше собі. Це я можу поважати. Бо я такий самий. Немов сигналізуючи, що розмова завершена, Юкіношіта перевела увагу на книжечку.

            Побачивши це, мене зненацька застало дивне почуття. Спало на думку, що ми з нею певною мірою схожі, хоча так мислити мені дуже не властиво. З тієї миті я навіть почав думати, немовби мовчання між нами якесь затишне. Мій кров’яний тиск злегка підвищився. Я відчув як биття серця обігнало швидкість секундної стрілки годинника і воно говорило мені, що хоче битися іще швидше.

            Тож…

            Тож ми з нею…

– Агов, Юкіношіто. Ми можемо бути дру…?

– Мені шкода. Це неможливо.

– Що? Я ж навіть не закінчив речення!

            Повна й категорична відмова. І плюс до всього, вираз її обличчя промовляв: фе…

            Нічого милого в ній немає. Романтичні комедії, згиньте у вогні.