Так чи інакше, Хачіман Хікіґая морально гнилий.

Коли вчителька японської мови, Хірацука Шідзука, вголос зачитувала моє есе грізним голосом, на її чолі набухла вена. Змушений отак слухати, я усвідомив, що все ще не настільки майстерний у написанні творів. Оце есе очевидна спроба зв’язати разом купу складних слів, аби видаватися розумним. Ніби новеліст, чиї книги не можуть продатися. Отже, чи означає це, що мої кепські навички письма є причиною через яку вона мене сюди викликала?

            Звичайно ж ні. Я знав, що причина не в цьому.

            Пані Хірацука закінчила читати есе, приклала руку до лоба і глибоко зітхнула. – Послухай, Хікіґає. Яке домашнє завдання я задавала вам у класі?

– Е-е, треба було написати есе на тему "Роздуми над моїм життям у старшій школі".

– Вірно. Тоді чому це звучить як прелюдія до масової різні у школі? Ти терорист? Чи просто ідіот? – Пані Хірацука знову зітхнула, стурбовано куйовдячи своє волосся.

               А знаєте, замість того щоб називати її вчителем, чи не було б еротичніше назвати її суворою наглядачкою? Якраз коли така думка виникла в моєму розумі, вищезгадана наглядачка вдарила мене по голові стосом паперу.

 – Послухай.

– Так, пані.

– Цей погляд у твоїх очах… Ти схожий на гнилу рибу.

– Маєте на увазі насичений омега-3? Певно я виглядаю доволі кмітливим.

               Кутики її рота сіпнулися догори. – Хікіґає. І в чому саме суть цього хитродупого есе? Якщо в тебе є виправдання, то я вислухаю його зараз. – Вчителька подивилась на мене так суворо, що я міг чути звук її погляду. Виглядала вона аж ніяк не погано, тому її погляд мав незвично сильний ефект. Я був приголомшений. Насправді вона до біса моторошна.

– Е-е, ну, знаєте, я розмірковував над своїм життям в старшій школі? В наші дні воно десь отаке, правда ж? По суті, все це правда! – Пробурмотів я ці слова. Проста розмова з іншою людською істотою змушує мене нервувати, а це старша жінка, що навіть гірше.

– Зазвичай, у такому випадку розмірковують над своїм власним життям.

– Якби ви вказали на це заздалегідь, то я б так і написав! Це ваша провина, що не чітко встановили тему.

– Не чіпляйся до слів, юначе.

– Юначе? Ну, припускаю для когось вашого віку я юний.

            Повз мене шугнув порив вітру.

               То була гра в камінь ножиці папір і вона викинула камінь без попередження. Відмінний удар кулаком, анітрохи не вагаючись, ковзнув по моїй щоці.

– Наступний влучить у ціль. – Погляд у неї був серйозним.

– Перепрошую. Я перепишу це. – Найбільш сприятливий вибір слів, аби зобразити вибачення та каяття.

               Втім, не схоже, що їй цього достатньо. От лайно. Невже єдиний варіант, який мені лишається, це плазувати по підлозі? Я поплескав по штанях, намагаючись розправити їх, зігнув праву ногу і наблизився до лінолеуму. То був витончений і плавний рух.

– Не те щоб я гніваюсь на тебе.

            О, а ось і воно. Саме це. Так набридає, коли люди таке кажуть. Це все одно, що сказати: Я не гніваюсь, тому розкажи мені, гаразд? Ніколи не зустрічав того, хто казав таке і дійсно не гнівався.

               Як не дивно, але пані Хірацука не виглядала по-справжньому розгніваною. Принаймні, якщо не брати до уваги все, що пов’язано з віком. Повернувши коліно, що було на підлозі, у колишнє положення, я глянув на неї.

               З нагрудної кишені, яка здавалося от-от порветься, Пані Хірацука дістала Сім Зірок [1] і двічі постукала фільтром об стіл. Щось таке зробив би мужик середніх років. Утрамбувавши тютюн, вона клацнула дешевою запальничкою і підпалила цигарку. Видихнувши трохи диму з надзвичайно серйозним виразом на обличчі, вона ще раз пильно глянула на мене.

– Ти ж не пробував вступити до якогось клубу, так?

– Ні, пані.

– У тебе є якісь друзі? – спитала вона, дуже добре знаючи, що їх в мене немає.

– М-мій девіз це ставитися до всіх однаково, тому в мене є принцип не тримати когось зокрема ближче, аніж всіх інших!

– Іншими словами, друзів у тебе немає?

– Ну-у, грубо кажучи…, – відповів я.

               Пані Хірацука випромінювала завзятість. – Ясно! То в тебе їх таки немає! Як я й думала. Помітила це як тільки побачила твої гнилі, відразливі очі.

            Ти бачила це в моїх очах? Тоді чому питала?!

               Пані Хірацука кивнула собі задоволено, а потім сором’язливо поглянула на мене. – А в тебе… є дівчина, чи щось таке?

– Чи щось таке? – І що це має означати? І що вона відповість, якщо скажу, що маю хлопця? – Прямо зараз ні. – Наголошуючи на словах прямо зараз, я нерішуче помістив туди якісь сподівання на майбутнє.

– Зрозуміло… –  Цього разу, коли вона глянула на мене, її очі були трохи зволожені. Хочу вірити, що то просто подразнення від цигаркового диму. Агов, припини. Не дивися на мене цим теплим, поблажливим поглядом.

               Але серйозно, що це за ряд питань? Невже вона думає, що знаходиться в якомусь надихаючому фільмі про вчителя? Далі ми почуємо якісь слова чи щось подібне від зіпсованого правопорушника? Вона що, вигнанка, яка вернулася до колишньої школи в якості вчителя? Дійсно хотілось би, щоб вона повернулася.

            Після того як пані Хірацука завершила роздуми, вона видихнула димом. – Гаразд, скажімо так. Свою доповідь ти перепишеш.

– Так, пані. – Безперечно, цього разу я накидаю якийсь зовсім безвинний матеріал, на зразок того, що могли б написати гарненький айдол чи професійна сейю [2] у своєму блозі. Схоже на: Сьогодні я… обідала каррі! Який сенс в отих крапках? Далі вже взагалі нічого не здивує.

            Все сказане нею до цього моменту було очікувано. Те, що відбулося після, було поза межами моєї уяви.

– Але все одно, ти був грубим і твоє ставлення до мене образливе. Тебе ніколи не вчили не згадувати про вік жінки? Отож, доручаю тобі зробити суспільству якусь послугу. Зрештою, погані вчинки мають бути покарані. – Радісно заявила пані Хірацука, настільки весело, що я й подумати не міг, аби їй було хоч трохи образливо… хіба ж вона не веселіша, ніж зазвичай?

               О, так… слово веселий просто випадково нагадало мені про дещо інше, не менш втішне — груди. [3] Подібно до думок, мої очі відвернулися від реальності у бік грудей вчительки, що випирали з-під її блузи. Як спокусливо. Проте, серйозно, що за людина стає настільки схвильованою когось караючи?

– Послугу суспільству? Що ви хочете мені доручити? – боязко запитав я. Опираючись на її поведінку, я очікував, що вона пошле мене вичистити канаву, чи організувати викрадення абощо.

– Ходімо зі мною. – Вона видавила цигарку в уже набиту до краю попільничку і встала. Стосовно доручення вона не надала ні пояснень, ні передмови, тому я зупинився. При вході у приміщення, зауваживши, що я не рухаюся, вона обернулася до мене. – Давай, поквапся.

            Збентежений її поглядом і насупленими бровами, я пішов слідом.

***

            Планування споруд муніципальної старшої школи Собу міста Чіби вельми заплутане. Якщо розглядати згори, то це дуже схоже на перевернутий квадрат японського символу для позначення рота, чи японський ієрогліф «ро» [4]. Якщо додати пересічну будівлю, яка стирчатиме знизу, вид із пташиного польоту нашої славної школи буде завершений. Вздовж дороги розташований корпус із навчальними аудиторіями, а навпроти спецкорпус. Кожна споруда з’єднана проходом на другому поверсі, а все разом має форму квадрата.

               Простір оточений з усіх чотирьох сторін, священна земля нормалів — шкільне подвір’я.          

Протягом обідньої перерви, хлопці та дівчата збираються разом пообідати, а після пограти в бадмінтон, аби полегшити травлення. Після уроків, коли за будівлями повільно виростають тіні, вони говорять про любов і дивляться на зірки, приголублені морським бризом.

               Все це така маячня.

            Зі сторони, вони такі ж байдужі, як актори, що грають у якійсь підлітковій драмі. І в отій драмі я граю роль дерева, чи чогось подібного.

            Пані Хірацука жваво цокала по лінолеуму, вочевидь, прямуючи до спецкорпусу.

               Щодо цього в мене погане передчуття. Тобто, так чи інакше, послуги суспільству це маловартісна діяльність. Слово послуги — це не те, що мало б несподівано виринати у буденній розмові. Я вважаю, що цей термін варто зарезервувати для специфічних ситуацій, наприклад: покоївка надає послугу своєму хазяїну. Такий вид послуг я схвалюю з розкритими обіймами, мовляв: Є-є-є, розважмося! Проте, насправді, в реальному житті такі речі ніколи не трапляються. Чи вірніше, поки ти не заплатиш. А якщо ти платиш гроші, щоб отримати що хочеш, то ця діяльність точно не сповнена мрій і надій. По суті, послуги  — це погано.

               До речі, ми були на шляху до спец-корпусу. Очевидно, я буду робити щось на зразок пересування фортепіано в музичному класі, очищення контейнерів із органічним сміттям, чи впорядкування колекції книг у бібліотеці. Перш ніж це станеться, я мушу вжити заходи захисту.

– У мене хвора спина, ніби як… е-е.. гер… гер… герпес? Саме воно…

– Я впевнена ти хотів сказати грижа, але про це не хвилюйся. Я не проситиму тебе займатися фізичною працею. – Пані Хірацука з презирством обурено глянула на мене.

               Гм-м. Значить вона хоче, аби я щось пошукав, чи зайнявся паперовою роботою. У певному сенсі, така безглузда зайнятість навіть гірше, ніж робота руками. Це дуже схоже на спосіб тортур, де ти маєш засипати ями в землі і знову їх викопувати.

– В мене оця хвороба, від якої я помру, якщо зайду в клас.

– Така є в одного довгоносого снайпера. Ти з піратів Солом’яного капелюха, чи що? [5]

               Ти читаєш шьонен манґу?! [6] Ну, ненависті до самостійного виконання нудних завдань у мене немає. Мені просто потрібно вимкнути перемикач всередині мене і сказати собі — я машина. Щойно я на цій стадії, то починаю шукати механічне тіло, а потім скінчу як болт. [7]

– Ми на місці.

               Учителька зупинилась перед нічим непримітною аудиторією. На табличці біля дверей не писало нічого. Подумавши, що це дивно, я затримався на ній, а вчителька з гуркотом розчахнула двері.

               Столи і стільці були недбало складені штабелями в одному з кутів кімнати класу. Можливо вона використовувалась як склад? Штабеля єдина річ, що відрізняла цю кімнату від всіх інших. У ній не було нічого особливого. Вона була надзвичайно нормальною.

               Проте, відчуття інакшості викликала дівчина, яка читала книгу в скісних променях західного сонця. Сцена була настільки мальовничою, що я уявив собі як навіть після кінця світу вона просто ось так все ще сидітиме там.

               В ту мить, коли я її побачив, моє тіло і розум завмерли. Мене зачарувало.

            Коли дівчина помітила, що у неї відвідувачі, вона помістила закладку в книгу з м’якою обкладинкою і підняла погляд. – Пані Хірацуко, я гадала, що просила вас стукати, перед тим як заходити.

               Бездоганний зовнішній вигляд. Чорне волосся спадає донизу. Навіть одягнена в таку ж уніформу, що і всі безликі дівчата з мого класу, вона виглядає геть по-іншому.        

– Навіть якщо я стукаю, ти ніколи не відповідаєш.

– Ви входите не даючи мені на це часу. – Вона кинула невдоволений погляд на вчительку. – І хто цей пустоголовий хлопець? – Хльоснула по мені непривітним поглядом.

            Цю дівчину я знав. Клас 2-J, Юкіно Юкіношіта.

               Звичайно, все що я знав, це її ім’я та зовнішній вигляд. Із нею я ніколи не розмовляв. Не можу нічим зарадити. Заговорити до когось в цій школі для мене неабияка подія.

               Окрім дев’яти звичайних, у старшій Собу є ще один клас з назвою «Міжнародна навчальна програма». В середньому оцінки у класі міжнародної навчальної програми на два чи три бали вищі, ніж у звичайних класах, а складена ця програма переважно для дітей, які провели час за кордоном, чи розраховують навчатися по обміну. [8]

               Серед того класу, повного видатних учнів, чи вірніше, тих, які просто природно привертають увагу інших, дуже вирізнялась Юкіно Юкіношіта.

            Вона мала найвищі оцінки по всіх предметах, у звичайних і адаптивних тестах завжди посідала найвищі місця. Ба більше, через свою незвично гарну зовнішність її завжди оточувала увага. Правду кажучи, вона настільки красива, що її можна назвати найвродливішою дівчиною у школі. Тут вона знаменита і про неї знав кожен.

               І ось я. Такий незначний та звичайний, не знаю чи бодай хтось в курсі про моє існування. Тож тут нічого ображатися, якби вона мене не знає. Проте, слово пустоголовий трохи зачіпає. Достатньо, щоб я почав тікати від реальності, згадуючи ті цукерки з минулого зі схожою назвою. Давненько вже я їх не бачив.

– Це Хікіґая. Він хоче вступити до клубу. – Пані Хірацука підштовхнула мене і я злегка кивнув. Припускаю, вона хоче, аби я представився чи щось таке.

– Я Хачіман Хікіґая з класу 2-F. Хм... гей. А що ви мали на увазі під "вступити до клубу"? – Вступити в який клуб? Що це за клуб?

               Передбачивши моє питання, пані Хірацука відчеканила. – Твоїм покаранням буде брати участь в діяльності цього клубу. Я не прийму жодних аргументів, відмовок, протестів, питань чи заперечень. Остуди голову і подумай про те, що накоїв. – Вона винесла мені вирок із силою нищівної хвилі, не лишивши можливості заперечити. – Ну, і ще, думаю, це можна помітити глянувши на нього, але він наскрізь прогнилий. Ось чому він завжди сам. Такий сердешний.

               Це можна помітити просто глянувши?

– Гадаю, він дещо виправиться, якщо навчиться перебувати серед людей. Я залишу його з тобою. Моє прохання полягає в тому, щоб ти виправила його перекручену, одиноку вдачу, – сказала вчителька, повернувшись до Юкіношіти.

               Виглядаючи роздратованою, Юкіношіта промовила. – Якщо проблема в цьому, то думаю, ви мали б вбити в нього якесь поняття дисципліни. Стусани також діють.

            Яка моторошна дівка.

– Якби могла, то так би і вчинила, але в наші дні через таке здіймуть невеличкий ґвалт. Фізичне насилля не дозволено. – Вона вимовила це так, ніби сказала, що психологічне насилля дозволено.

– Відмовляюся. Дивлячись в оці безсоромні очі, які переповнюють приховані мотиви, я відчуваю загрозу для власної персони. – Юкіношіта поправила свій комірець (хоча той, насправді, не виглядав розхристано) і хижо глянула в мій бік. Я навіть не дивлюся на твої занадто скромні груди. Ні, чесно, це правда, гаразд? Чесно-чесно. Серйозно, я не роздивлявся. Вони просто потрапили в моє поле зору і на мить привернули увагу.

– Розслабся, Юкіношіто, його зіпсований погляд та підозрілий характер це саме те, що дає йому хороше розуміння самозбереження, та підрахунку ризику й зиску. Він ніколи не зробить нічого, через що його б могли заарештувати. Можеш вірити в його незначне, дрібне паскудство.

– Це аж ніяк не похвала, – заперечив я. – Ви ж не це мали на увазі, правда? Йдеться не про підрахунок ризику й зиску, чи самозбереження. Чому не можна просто сказати їй що в мене є здоровий глузд?

– Дрібний паскудник… Зрозуміло…

– Навіть не слухає, але вже переконана!

               Можливо, вмовляння пані Хірацуки принесли плоди чи, можливо, моє дрібне паскудство завоювало її довіру. Так чи інакше, Юкіношіта дуже неохоче повідомила про своє рішення. – Ну, якщо це прохання вчительки, то я не можу просто відмовити… я його виконаю. – Вона погодилася так, наче ця ідея їй дійсно неприємна.

            Вчителька задоволено посміхнулася. – Зрозуміло! Тоді я дозволю тобі розпочати прямо зараз, – сказала вона поспішно прощаючись.

            Отож, мене залишили стояти там.

            Відверто кажучи, мені було б набагато легше, якби вона лишила мене зовсім одного. Моє звичне усамітнене середовище заспокоює душу. Цокання секундної стрілки годинника, здавалося вкрай повільним і надто гучним.

               Та ну, не може бути, реально? Раптовий розвиток романтичної комедії? Тепер це змушує мене надзвичайно нервувати. Однак передумовою моїх нарікань є не ця ситуація.

            Ненавмисно, до мене повернулися деякі гіркувато-солодкі спогади, з часів середньої школи.

            Після занять, двоє учнів були наодинці в класі. Лагідний вітерець колихав занавіски, косі сонячні промені заливали приміщення і хлопець набрався мужності для зізнання в коханні. Навіть зараз я можу пригадати її голос у всіх подробицях.

               Ми можемо бути просто друзями?

               Ой, капець, який паршивий спогад. І збудьте про "бути друзями" — після того я ніколи й не балакав із нею. В результаті, в мене склалося враження, що друзі — це люди, які навіть не розмовляють одне з одним. Мабуть, я намагаюся сказати, що навіть якби мене лишили наодинці з красивою дівчиною, то це аж ніяк не буде частиною ром-кому.

            Проте, витримавши подібне просунуте тренування саме для такої ситуації, я не потраплю в оцю пастку знову. Дівчата завжди проявляють зацікавленість лише до популярних хлопців (ЛОЛ) та нормалів (ЛОЛ), а як тільки вони отримують своє, то схиляють вищезгаданих індивідів до непристойних відносин.

            Іншими словами, вони мої вороги.

            Аби ніколи знову не переживати таке, я зазнав чимало труднощів. Найлегший спосіб не вплутатися в сюжет ром-кому — це змусити дівчат ненавидіти тебе. Часом необхідно програти битву, щоб виграти війну. Якщо хочеш захистити свою гордість, немає потреби подобатися людям!

            Ось чому, замість того щоб привітатися з нею, я вирішив пригрозити їй поглядом. Я ошелешу її своїми звіриними очима! Гр-р-р-р-р!

            Юкіношіта зиркнула на мене так, неначе я купа сміття. Вона звузила свої великі очі та байдуже зітхнула. А тоді, голосом подібним на дзюркотіння чистого струмочка, заговорила до мене:

– Не стовбич там, гаркаючи, немов якась тварина. Сідай.

– Ух-ах-добре. Перепрошую.

               Йой, що то за погляд в очах? Вона дикий звір? Вона точно вбила п’ятьох людей, прямо як ті тварини, що покусали Томоко Мацушіму. [9] Навіть змусила мене рефлекторно перепросити. Мені не слід було заходити так далеко, і намагатися її залякати. Вона вже вважає мене ворогом. Наскрізь заляканий, я опустився на порожній стілець.

               Юкіношіта спинилася на цьому і, не демонструючи жодного зацікавлення в мені, в якийсь момент знову відкрила свою книжку. Я чув тихий шелест перегортання сторінок. У неї на книзі була обгортка, тому я не міг бачити, що вона читає, але думаю то якась серйозна література. На зразок Селінджера, Гемінґвея, Толстого або щось подібне. Ось таке в мене склалося враження про неї.

               Юкіношіта сиділа там наче принцеса, маючи вигляд найкращої учениці, причому анітрохи не менш прекрасної, ніж заявляла її репутація. Однак, як зазвичай буває з людьми такого ґатунку, Юкіно Юкіношіта особа, що існувала осторонь від натовпу. Виправдовуючи своє ім’я, вона була "снігом під снігом". Якою б не була її врода, вона недоторкана і недосяжна: про її красу можна тільки мріяти.

            Якщо чесно, мені ніколи не спадало на думку, що я зможу наблизитись до неї завдяки серії незбагненних подій, на кшталт оцих. Якби я вихвалявся цим перед друзями, то вони б точно позаздрили. Не те щоб у мене є якісь друзі, аби похвалитися.

            Тож, і що я маю робити з цією чудесною принцесою переді мною?

– Що? – Мабуть, реагуючи на моє витріщання, Юкіношіта незадоволено нахмурила брови і підняла на мене очі.

– Ох. Вибач. Мені просто було цікаво, що це за місце?

– Що?

– Ну, мене притягнули сюди без реального пояснення, – відповів я.

            Замість того, щоб цикнути на мене язиком, вона показала свій кепський настрій різко, з силою закривши книгу. Глянувши на мене так, ніби дивилася на комаху, вона покірно зітхнула і сказала.

– Добре. Тоді зіграймо в гру.

– Гру?

– Так. Гра: відгадай, що це за клуб. Гаразд, то що це за клуб?

            Грати в гру наодинці з дівчиною…

            Тепер ця ситуація виходить дещо спокусливою, але Юкіношіта не випромінювала ауру принадності. Вона була більше нагадує заточений ніж, достатньо гострий, щоб твоя поразка могла коштувати тобі життя. Куди поділась ота атмосфера ром-кому? Це азартний апокаліпсис! [10]

            Сила, яку вона випромінювала, перевершила мене і я, обливаючись холодним потом, зиркав по класу, шукаючи підказки. – Інших членів клубу немає?

– Ні.

               Без учасників клуб все ще може існувати? Маю серйозні сумніви щодо цього.

            Чесно, тут немає підказок. Ні, почекайте. Якщо глянути під іншим кутом, то тут одні підказки. Це не хизування чи щось таке, але з малечку, будучи майже повністю позбавленим друзів, я достобіса вправний у іграх, які можна грати самому.

            У своїх навичках зі збірниками головоломок, загадками і речами подібного роду я доволі впевнений. Думаю, я міг би виграти чемпіонат Старших шкіл всеяпонської вікторини. Ну, добре — я не здатен набрати достатню кількість учасників для команди, тому не зміг би потрапити на змагання… але все ж.

               Тут була низка підказок, які я вже раніше спромігся помітити. Зібравши припущення засновані на цьому, відповідь повинна з’явитися сама собою.

– Літературний клуб?

– Гм? І як ти до такого додумався? – відповіла Юкіношіта із легкою цікавістю.

 

– Для нього не потрібно спеціалізованого приміщення, чи якогось обладнання і навіть із кількома учасниками клуб не розформують. Іншими словами, це клуб, який не має потреби у фінансовій підтримці. До того ж ти читала книгу. Ти демонструвала мені відповідь увесь цей час.

               Досконала дедукція, як на мене. Обійшлося навіть без певного учня початкової школи в окулярах, який сказав би мені: "Га? Щось не так!" [11]  Таку справу я міг би розв’язати ще до сніданку.

            Навіть принцеса Юкіно здавалась враженою, позаяк вона тихенько гмикнула. – Неправильно. – Вона коротко і глузливо засміялася. У-ух, таке трохи діє мені на нерви!✩ Хто назвав її зразком хорошої поведінки, бездоганною Надлюдиною? Вона більше схожа на Демонічну Надлюдину. [12]

– Тоді який? – запитав я з відтінком роздратування у голосі.

            Проте, незворушна на вигляд Юкіношіта дала зрозуміти, що гра триватиме.

– Дам тобі найбільшу підказку. Моє перебування тут і те, чим я тут займаюсь — це і є діяльність клубу.

            Тож вона нарешті дала мені підказку. Однак, це не дало мені ніяких відповідей. В кінці-кінців, це лиш приведе мене до того самого висновку — це клуб мистецтва та літератури.

            Ні, зажди. Зачекай, заспокойся. Спокійно. Зберігай спокій, Хачіман Хікіґая.

            Вона сказала: Крім мене немає інших членів клубу.

            Проте, клуб досі існує.

            Інакше кажучи, це має означати, що тут є примарні учасники, правильно? А отже, кульмінація полягає в тому, що примарні учасники є справжніми привидами. І зрештою, між мною та прекрасною дівчиною-привидом складуться умови для ром-кому.

– Товариство дослідження окультизму!

– Я ж сказала, що це клуб.

– Клуб дослідження окультизму!

– Неправильно. Ха-а-а… привиди? Яка маячня. Такого не існує. – Вона сказала це так, що було анітрохи не мило. Не як: Н-насправді таких речей, як привиди, не існує! Я-я кажу це не тому, що злякалася! Вона розглядала мене очима, що містили в собі найглибше і найбільш щире презирство до мене. Очима, які промовляли: Йди до біса, недоумку.

– Я здаюся. Уявлення не маю. – Як я міг розгадати щось подібне?

            Дайте мені щось легше! "Скільки кроків зробить горобець за сім років?" Все одно це не вікторина, це загадка. [13]

– Хікіґає, скільки років минуло відтоді, коли ти востаннє спілкувався з дівчиною?

               Питання виникло зовсім несподівано, руйнуючи мій хід думок.

            Вона така грубіянка.

            У своїй пам’яті я досить впевнений. Я пам’ятаю дрібні деталі розмов, які будь-хто забув би. Настільки, що дівчата з мого класу ставилися до мене як до сталкера. Відповідно до мого неабиякого гіпокампа, останній раз, коли я говорив з дівчиною, був у червні, два роки тому.

            Дівчина: Зараз дуже спекотно, га?

            Я: Скоріше душно, еге?

            Дівчина: Що? О… звичайно, гадаю так.

            Кінець.

            Щось таке. Тобто, вона говорила не мені, а дівчині, яка сиділа по діагоналі ззаду від мене.

            Я пам’ятаю людей до незручного рівня. Навіть зараз кожного разу, коли я пригадую це посеред ночі, хочеться накритися ковдрою із головою та репетувати: А-а-а-а-а-а-а-а-а!

            Поки я мандрував стежиною особливо неприємних спогадів, Юкіношіта почала гучну промову. – Коли заможні жертвують речі бідним через доброту власних сердець — це називається волонтерством. Надавати допомогу країнам, які розвиваються, створювати їдальні для безпритульних і дозволяти непопулярним хлопцям розмовляти з дівчатами… Подавати руку допомоги людям, які її потребують. Ось чим займається цей клуб. – У якийсь момент Юкіношіта встала і з тієї вишини невимушено дивилася вниз на мене.

– Ласкаво просимо до клубу Послуги. Ми раді прийняти вас.

            Звучали її слова анітрохи не гостинно і, слухаючи її, я злегка просльозився. Вона вдарила сильно, прямо туди, де боліло, і поки я валявся, ще й копнула мене.

– Як каже пані Хірацука, великі люди зобов’язані допомагати тим, яким пощастило менше. Мені довірили це і я виконаю свій обов’язок. Я виправлю твої проблеми для тебе. Будь вдячним.

               Припускаю, вона натякає на якийсь шляхетський обов’язок? Який означає щось про обв’язок шляхетних допомагати бідним, чи щось таке.

            Стоячи там зі схрещеними руками, Юкіношіта була втіленням аристократки. І насправді, якщо взяти до уваги її оцінки та зовнішність, називати її аристократкою навіть не буде перебільшенням.

– Ти, дівчисько… – Я просто мусів щось сказати. Використовуючи найкращі можливі слова, мені довелося пояснити їй, що я не той, кого треба жаліти. – Послухай, можливо дивно казати так про себе, але я теж не настільки слабкий у навчанні, розумієш? На адаптивних тестах по гуманітарних дисциплінах з японської мови я посів третє місце на паралелі! Я один із розумних! Якщо не брати до уваги частину, про відсутність дівчини, чи якихось друзів, то у мене, загалом, досить високі характеристики!

– Бачиш… ота частина в кінці включає деякі, переважно фатальні, недоліки. Однак, твоя здібність подавати це з абсолютною впевненістю дещо приголомшлива сама по собі… дивак. Я вже налякана.

– Помовч! Не хочу чути цього від тебе! Чудачка.

            Вона й справді чудна. Принаймні, вона зовсім не схожа на Юкіно Юкіношіту, яку я знав через плітки. Хоча, насправді я ніколи ні з ким не розмовляв, лише випадково підслухав…

            Мабуть, можна вважати її холодною красунею. В ту мить вона холодно всміхалася. По-садистському, якщо точніше. – Гм. На основі того, що я побачила, причиною твоєї цілковитої самотності є гнила особистість і викривлене сприйняття.

            Юкіношіта стиснула кулак, палко заговоривши. – Спершу, позаяк тут тобі явно дуже незатишно, створімо для тебе власне місце. Ти знав? Проста наявність власного місця вбереже від трагічного кінця, скажімо, ти не перетворишся на зірку і не згориш в небутті.

– "Зірка Дрімлюги"? [14] Як у тебе вийшло так складно сформулювати? – Дехто з академічними здібностями меншими, ніж у мене, який посів третє місце з японської, ніколи б не зрозумів оту відсилку. До того ж, ця історія мені подобається, тому я добре її пам’ятаю. Вона настільки сумна, що у мене на очі навертаються сльози. Особливо в тій частині, де його ніхто не любив.

            Через мою відповідь очі Юкіношіти розширились від подиву. – Неочікувано. Не думала, що звичайний, бездарний учень старшої школи читав Кенджі Міядзаву.

– Ти щойно зронила фразу, що натякає на мою недолугість?

– Перепрошую. То було вже занадто. Правильніше було б сказати гірше середнього.

– Тобто, це було занадто в позитивний бік?! Ти не чула про те, що я посів третє місце на паралелі?

– Вихваляння лишень одним третім місцем в рейтингу характеризує тебе як недолугу істоту. Намагання продемонструвати свої когнітивні здібності через оцінки одного предмету це виняткова дурість.

            Наскільки ж грубою ти можеш бути? До хлопця якого щойно зустріла ставиться, мов до нікчеми. Можу згадати тільки одну особу, яка так чинила — це принц Сайян. [15]

– Але "Зірка Дрімлюги" тобі пасує. Особливо зовнішність дрімлюги.

– Ти кажеш, що я потвора?

– Я цього не казала. Зрештою, чути правду іноді може бути вкрай болісно.

– Ти, власне, щойно це сказала…

               Вираз Юкіношіти став серйозним і вона похлопала мене по плечу. – Не відводь очей від правди. Подивись на реальність… і у дзеркало.

– Гей, гей, гей! Можливо, для мене дивно говорити таке про себе, але моє обличчя досить пропорційне. Моя рідна сестра навіть казала мені: "Якби ти лишень тримав язика за зубами…" Точніше було б сказати, моє лице — єдине, що в мені гарного. – Звичайно, це ж моя сестра. Вона має гострі очі. Порівняно з нею, дівчата в цій школі не мають смаку!

            Юкіношіта приклала руку до скроні, так наче у неї головний біль. – Наскільки ж ти тупий? Краса цілком суб’єктивна величина. Іншими словами, тут, де присутні лише ми з тобою, правда тільки те, що кажу я.

– Т-твоя логіка сміховинна, але вона, чомусь, начебто, має сенс…

– І, в будь якому разі, навіть не беручи до уваги твої проблеми, коли хлопець має очі гнилої риби, такі як у тебе, це неминуче справлятиме погане враження. Я не критикую твої індивідуальні риси. Це твоя мармиза така гидка. Це доказ того, що твоє серце зіпсоване.

            Каже дівчина, в якої чарівне личко, і стільки неприємного всередині. Погляд в її очах як у закоренілого злочинця. Мабуть, ми обоє ті, кого називають зовсім немилими.

            Але все ж, мої очі дійсно такі рибоподібні? Якби я був дівчиною, то обернув би це в щось позитивне, сказавши приблизно таке: Га? Невже я так схожа на милу Русалоньку?

            Поки я дрейфував своїми ескапістськими фантазіями, Юкіношіта відкинула волосся назад за плечі і тріумфально оголосила. – Однаково, мені не подобаються люди, які підвищують своє его такими поверхневими параметрами, як оцінки, чи зовнішність. О, і мені також не подобається цей гнилий погляд у твоїх очах.

– Годі вже про мої очі!

– Дійсно. Зараз ти однаково з ними нічого не зможеш вдіяти.

– Саме час тобі вибачитись перед моїми батьками. – Я відчував як моє лице всюди сіпає.

            Вираз Юкіношіти став болючим, вона немовби пожаліла про сказане. – Ти правий. Було негарно таке казати. Безсумнівно, твої батьки страждали найбільше.

– Добре! Моя провина! Чи вірніше, провина мого обличчя. – Коли я відповів їй мало не плачучи, Юкіношіта нарешті припнула свого гострого язика. Тепер я усвідомив факт, що більше не було сенсу їй щось говорити. І поки я потурав видінню про мене, який медитує зі схрещеними ногами у підніжжі липи і осягає нірвану, Юкіношіта продовжила діалог.

– Зараз твоя практика розмови із реальною особою завершена. Якщо ти можеш говорити з такою дівчиною, як я, то здатний розмовляти з більш ординарними людьми.

            Своїм виразом Юкіношіта випромінювала завершеність, пригладжуючи волосся правою рукою. А потім вона усміхнулася. – Тепер, із оцим чудовим спогадом у серці, ти матимеш сили прожити своє життя на самоті.

– Твоє вирішення моєї проблеми за межами химерного.

– Але, само собою, цього не достатньо, щоб задовольнити прохання вчительки… Я маю взятися за корінь проблеми… А що як ти покинеш школу?

– Це не вирішення. Все одно, що приліпити пластир на прищ.

– О, то ти усвідомлюєш те, що ти прищ?

– Ага, бо всі називають мене біль у сраці… і стулися!

– Ти так дратуєш.            

            Насамкінець, сказавши дещо дотепне я посміхнувся, а Юкіношіта проштрикнула мене поглядом, який запитував: Чому ти живий? Кажу ж вам, вигляд у неї страхітливий.

               Потім стало достатньо тихо, щоб мої вуха заболіли. Насправді, боліли вони, мабуть, ще й від усіх образ Юкіношіти. Руйнуючи тишу, кімнатою пролунав різкий звук грубо зсунутих убік дверей.

– Юкіношіто, вибач, що перериваю.

– Стукайте…

– Пробач-пробач. О, про мене не хвилюйтеся — продовжуйте! Я просто прийшла побачити, як просуваються справи. – Зухвало всміхаючись до роздратованої Юкіношіти, пані Хірацука сперлася об стіну класу. Вона поглядала туди-сюди на нас двох. – Схоже, ви двоє ладнаєте, я рада.

            Чому і звідки, чорт забирай, у неї з’явилася така думка?

– Продовжуйте працювати над виправленням твого зіпсованого характеру і корекцією цих гнилих, відразливих очей. Я вже йду. Коли заняття завершаться, ви двоє йдіть додому.

– З-зачекайте хвилинку, будь ласка! – Намагаючись зупинити її, я простягнув руку до вчительки. І одразу заволав, – Ай! Ай, ай, ай, ай! Здаюся! Здаюся, здаюся! – бо вона скрутила мою руку. Я несамовито намагався здатися, поки вона врешті не відпустила мене.

– А, то це ти Хікіґає? Не стій отак позаду мене. Бо таки використаю на тобі свої прийоми не стримуючись.

– Ви Ґолґо [16] чи що?! І ви ж мали на увазі ненароком, правда? Не робіть цього не стримуючись!

– Прямо зараз у тебе до мене напевно багато запитань. Щось не так?

– Це із вами щось не так! Що значить виправити мене? Ви говорите так, ніби я неповнолітній правопорушник! І що за чортівня з цим місцем? – вимагав я відповіді.

            Пані Хірацука видала гм-м і приклала руку до підборіддя, на мить прийнявши вдумливого виразу. – Юкіношіта тобі не пояснила? Якщо коротко, мета цього клубу — це стимулювання особистих змін і вирішення клопотів. Учнів, яким, на мою думку, необхідно змінитися я скеровую сюди. Думай про це як про гіперболічну часову камеру. [17] Чи було б легше зрозуміти, якби я просто сказала, що це Революціонерка Утена? [18]

– Це зайве, так складніше зрозуміти, до того ж ці приклади видають ваш вік.

– Ти щось бовкнув? – Вона кинула на мене вбивчий, крижаний погляд.

– Ні. – Зіщуливши плечі, тихо промимрив я.

            Побачивши мене таким, пані Хірацука зітхнула. – Юкіношіто, схоже в тебе труднощі з його виправленням.

– Складність у тому, що він навіть не усвідомлює власні проблеми, – відповіла Юкіношіта, байдужа до змученого виразу нашої вчительки.

            Чому я раптом відчув, що хочу втекти? Це схоже на те, коли у шостому класі мої батьки з’ясували, що в мене був порно журнал й знову і знову читали мені нотації.

            Ні, це не те, про що я маю думати прямо зараз.

– Е-е… ви продовжуєте говорити про моє виправлення, чи трансформацію, чи реформацію, чи дівочу революцію, чи щось таке і вам весело балакати разом, без мене, але насправді нічого такого мені не треба, – промовив я.

            Сумніваючись, пані Хірацука схилила голову набік. – О?

– Що ти верзеш? Якщо ти не змінишся, то в тебе будуть серйозні проблеми у соціальній перспективі. – Юкіношіта дивилася на мене так, наче її аргумент звучав на кшталт: Більше ніяких війн! Відмовляйтесь від ядерної зброї! – З того, що я бачу, тобі явно бракує людяності. Ти не хочеш це змінити? У тебе немає бажання стати кращим?

– Я не це мав на увазі. Тобто… е-е… я кажу, що не хочу розмовляти про себе з людьми, які говорять мені "Змінися! Негайно змінися!" І взагалі, якби я змінився просто тому, що хтось сказав мені так зробити, то тією новою особою точно був би не я! І до того ж, "я" — це просто...

– Ти ж не можеш дивитися на себе об’єктивно, – перебила Юкіношіта, не даючи мені послатися Декарта у моїй спробі звучати серйозніше. То була б чудова фраза, справді. – Ти лише тікаєш. Ти не зможеш рухатися вперед, якщо не змінишся. – Вона прикінчила мене одним ударом. Чому вона така колюча? Її батьки морські їжаки, чи що?

– Що поганого у втечі? Ти повторюєш "Змінися, змінися!", немов сільський дурник, який знає лиш одне слово. А що робитимеш далі? Обернешся до сонця і скажеш "Яскравість із заходу надто неприємна і всім докучає, тому сьогодні, будь ласка, сідай на сході!"?

– Це лише софістика. Не змінюй тему розмови. І однаково рухається не Сонце, а Земля. Теорію Коперника ти також не знаєш?

– Очевидно, що то була метафора! Якщо ти називаєш це софістикою, то те що кажеш ти — також софістика! Зрештою, я змінюся лише щоб втекти від реальності. То хто тепер тікає? Якщо ти дійсно не тікаєш, то не будеш мінятися. Ти стоятимеш прямо на місці. Чому я не можу заявити про те, ким я є тепер і ким був у минулому?

– …Якщо це правда, то неможливо вирішити жодну проблему, і неможливо нікого врятувати. – У момент коли слова "неможливо нікого врятувати" вилетіли з її вуст, від розлюченої гримаси Юкіношіти достоту леденіла кров. Рефлекторно відступивши, я майже був готовий ні з того ні з сього почати вибачатися: В-в-в-вибач!

            Насамперед, слова на зразок "врятувати" це не зовсім те, що зазвичай промовляє старшокласниця. Поняття не маю, що спонукало її так сильно про це переживати.

– Заспокойтесь, обидвоє. – Звук врівноваженого голосу пані Хірацуки послабив поточну бурхливу атмосферу… вірніше, бурю, яка була тут від самого початку. Я глянув на лице вчительки, а та відверто шкірилася і раділа. Здавалося, їй весело.

– Це стає цікавим. Люблю такі розвитки подій. Це як у Шьонен Джампі! [19] Чудово, правда? – її це, чомусь, схвилювало. Незважаючи на те, що вона доросла жінка, очі в неї сяяли, немов у маленького хлопчика. – З давніх-давен, шьонен манґа вирішувала конфлікт поглядів на справедливість за допомогою суперництва.

– Ух… що ви мелете? – заговорив я, але вона не слухала.

            Наша вчителька дала волю гучному сміху, повернулась до нас і голосно проголосила. – Отож, зробімо це. Ви будете направляти заблукалих ягнят, які прийдуть до вас. Рятуйте їх відповідно до своїх особистих принципів і доводьте власну правдивість так, як вважаєте за потрібне. Хто може зробити кращу послугу іншим? Ґандам до бою! Готові? Вперед! [20]

– Ні. – Прямо відмовила Юкіношіта. Її погляд виражав холоднечу, еквівалентну тій, що вона спрямовувала на мене хвилиною раніше. Ну, я відчував те саме, тому вирішив кивнути. Крім того, Ґ Ґандам старезний.

            Виявивши, що її учні поділяють думку щодо цієї затії, вчителька прикусила ніготь великого пальця від розчарування. – Ат… Було б легше зрозуміти, якби я сказала "Робитва", еге? [21]

– Тут проблема не в цьому… – Медаботи? Це ну дуже складно зрозуміти.

– Вчителько, будь ласка, не захоплюйтесь поведінкою, яка у вашому віці недоречна. За цим боляче спостерігати. – Немовби жбурляючи бурульками, Юкіношіта метнула уїдливі, холодні слова в нашу вчительку.

            Здається це остудило пані Хірацуку, і після того як краска сорому зникла з її обличчя, вона прокашлялась, немовби цього ніколи й не було.

– М-менше з тим! Єдиний спосіб, яким ви можете довести власну правоту — це вчинки! Я сказала вам змагатися, значить у вас буде змагання! Ви не маєте права відмовитися.

– Це абсолютна тиранія…

            Вона зовсім дитина! З дорослого в ній лише її груди! Ох, ну добре, я просто маю вдати, що мені не пофіг на це змагання, а потім такий: Хе-хе! Ой, я програв!☆ Як кажуть, головне участь. Що за дивовижна і зручна ідея.

            Проте, та капосна маленька дівчинка всередині з гігантськими грудьми назовні, жінка-дитина продовжувала викидати дурниці. – Аби змусити вас двох боротися щосили, я дам вам стимул. Як щодо такого: переможець зможе наказати лузеру зробити все що завгодно?

– Все що завгодно?! – Все що завгодно означає, ну знаєте, тойво. Тобто, будь-що. Ковть.

            Почулося шкрябання стільця, Юкіношіта відсунулася на два метри і прийняла захисну стійку. – З ним, у якості мого противника, я відчуваю загрозу для своєї цноти, а тому відмовляюся.

– Це упередження! Хлопці другокласники необов’язково постійно думають про непристойності! – Ми думаємо про, гм… багато інших речей! Як-от… мир у всьому світі? Авжеж… більше ми ні про що не думаємо.

– То навіть Юкіно Юкіношіта чогось боїться… Ти така непевна у своїй здатності виграти? – Спитала пані Хірацука, її лице набуло капосної подоби.

            Юкіношіта виглядала дещо похмуро. – Добре. Хоч для мене вельми неприємно піддаватися на таку дешеву провокацію, я прийму ваш виклик і заразом розберусь із ним.

            Ого, Юкіношіта явно ненавидить програвати! Що ж наштовхнуло мене на цю думку, спитаєте ви? Лише надзвичайно конкурентні особи додали б оте: я знаю, що ви мене провокуєте. Але, що вона мала на увазі під "розберусь із ним"? Це лякає. Перестань.

– Отже, вирішено. – Ігноруючи уявні кинджали, які метала в неї Юкіношіта, вчителька самовдоволено посміхнулася.

– Га? А як щодо того, чи хочу я?

– Судячи з лукавого погляду на твоїй фізіономії, мені й питати не треба.

            Ну, так, але ж…

– Я буду суддею цього змагання. Звісно, моє судження буде примхливим та упередженим. Над цим не замислюйтесь, просто робіть все що… тобто, зробіть все можливе, аби залишатись розважливими та доречними.

            Кинувши ці слова через плече, наша учителька вийшла з аудиторії. Схаменувшись, я стояв один із дуже нещасною на вигляд Юкіношітою. Очевидно, одне з одним ми не розмовляли.

            У тиші я почув потріскування, немов від зламаного радіо. То був провісник дзвоника. Коли пролунала мелодія, що звучала дуже штучно, Юкіношіта різко закрила свою книгу. Настав час іти додому. Сприйнявши це за сигнал, Юкіношіта почала жваво готуватися до відходу. Сховавши книжечку і акуратно помістивши її у сумку, вона встала. Після чого кинула оком на мене.

               Проте, вона лиш глянула на мене, а тоді, не промовивши ні слова, вийшла. Вона швидко покрокувала за двері, утримавшись навіть від "па-па", чи "бувай". Її ставлення було настільки холодним, що я не мав і шансу щось їй сказати.

            А тоді я лишився там, зовсім один.

            Що за невдалий день. Мене викликали до учительської, силою змусили вступити в якийсь незбагненний клуб, і насварила даремно мила дівчина… Страждав я багато. Хіба від розмови з дівчиною твоє серце не повинно калатати? Моє серце лиш затихало! Краще б я поговорив зі своїм звичним співрозмовником, м’якою іграшкою, ніж терпів це все! М’яка іграшка не скаже тобі нічого грубого. Вона доброзичливо тобі всміхнеться. Чому я не міг народитися мазохістом?

            Ба більше, як мене втягнули в оце незрозуміле змагання? Я і не думав, що можу перемогти Юкіношіту.

            Проте, зі сторони діяльність клубів, змагання і всі ці штуки звучать, начебто… правильно, чи не так? Коли йшлося про участь в клубній діяльності, особисто я уявляв, що це просто перегляд якихось дівідішок із дівчатами, в клубі рок групи. Цей поворот подій не зробить нас друзями. Швидше за все, Юкіношіта просто спокійно скаже мені: Твоє дихання смердить, тож не міг би ти, будь ласка, не дихати три години?

               Юність і справді брехлива.

            У свій останній рік програти спортивний турнір, а тоді, ридаючи, старатися з усіх сил, аби зробити з цього щось прекрасне… Провалити вступні екзамени до університету, а потім брати один рік перерви, щоб підготуватись і спробувати ще раз наступного року, постійно обманювати себе стверджуючи, що той провал — це життєвий досвід…. Вихвалятись, що ти просто уважний до тієї, яка тобі подобається і дозволяєш їй піти, тож можна вдавати, ніби думаєш не лише про те, щоб висловити власні почуття…

            І ще одне. Саме так. Думаєте, що зарозумілі, схильні до гніву дівчата — це цундере, які вкриті дуже твердою карамельною оболонкою назовні з солодкою начинкою, що зрештою розкривається і призводить до ром-кому? Такого ніколи не трапиться. [22]

            Я не погоджуюсь із тим, що моє есе потрібно переписувати. Юність дійсно фальшива, облудна і вигадана маячня.