Перед очима промайнули минулі події. Але після себе вони залишили небагато. Те, що залишилось, було незрозумілим. Це був список моїх дій, які відповідали якимось умовам, на яких будувались сценарії.
У деяких я був щасливим, а в деяких — сумним. У деяких я був хоробрим, в деяких — просто боягузом. Я був різним у різних сценаріях, але поміж усіх моїх Снів, повторювався найбільше сценарій, який до біса мене збудив.
Поки блаженство зустрічає реальність, а мій мозок розуміє, що прокинувся, — згенерований сценарій продовжує зникати з моїх нещодавніх спогадів, наче його і не було.
У Снах може таїтись справжня мета в житті, але хай там яка вона, це не було для мене важливим.
Принаймні зараз, бо коли мій мозок усвідомив, що прокинувся, він зрозумів, що хоча спогади залишаються рідко — якщо вони не сильно вплинули на розвиток подій, це не означає, що лишається тільки якесь сміття.
Як, наприклад, божевільне почуття хіті та бажання, яке неможливо задовольнити.
У цьому світі я вже близько місяця. Щоб не думати про задоволення, я відвертав свою увагу іншим: як, наприклад, нова мова, нова Сила, теорії щодо майбутнього тощо.
На жаль, це мало свою ціну — принаймні одну, яку спричинила майже ідеальна реконструкція мозку.
Коли розплющив очі, переді мною з’явилась вже знайома дерев’яна стеля.
Тоді я відчув, що моя права рука схована під піжамою, а саме в нижній її частині, поміж ногами.
Я витягнув свою руку і почав обдумувати поточну ситуацію. Тоді я дійшов висновку.
«Так не може тривати далі. Я або знайду спосіб знизити свій гормональний дисбаланс, або настав час, нарешті, запитати, що не так із цим тілом і виправити це»
Я виліз з-під покривал, встав і пішов до шафи з одягом. Кілька днів я носив піжаму поза спальнею, і тільки згодом зрозумів, що не слід цього робити, особливо, маленькій дівчинці.
Як чоловік в минулому житті я не зважав на це. Зрештою, на дворі було літо, а одяг, який я знайшов у шафі, був, ну, доволі пишним, з широкими рукавами і складним у вдяганні. Та все це були лише виправдання. Насправді ж піжама Ю Дзяо, доньки крамарської сім’ї Ю була такої якості, що у моєму минулому житті її легко можна було прийняти за повсякденний одяг.
Так я її і використовував, але неважливо наскільки інша культура там, звідки я — зараз я у цьому світі. Це була невелика ціна, якщо я хочу жити в ньому надалі. Принаймні доки не збільшу свій потенціал настільки, що зможу ігнорувати суспільні правила.
Не маю й гадки, як це називалось на Землі, але тут це називають Ханфу. Воно складається з декількох шарів одягу, і перший був чимось на кшталт підсорочки, чи сорочки — щось таке. І зверху, на все тіло, надягали ще якийсь одяг.
Але добре, що я бачив інші версії цього одягу у серіалах, і вони існують тут.
Я вибрав найпростішу — просто одягнув верхню його частину зверху на піжаму. На ньому відтінок зеленого переплітався з коричневим. Це зайняло нестерпно багато часу, але я перевдягнувся. Тоді я подивився на себе.
Одяг був приємним на око, та й якість шовку була на рівні, тож я не міг заперечувати — виглядав я стильно.
«І все ж я ніколи не зрозумію цих широких рукавів. Такий геморой возитися з ними. Хоча неважливо. Коли стану достатньо сильним, я просто ігноруватиму їхнє суспільство і замовлю у якогось кравця щось в західному стилі, або принаймні щось схоже»
Я вийшов зі спальні в пошуках служниці, яка доглядала за мною.
Мені здалось цікавим, що у минулої мешканки цього тіла була лише одна служниця, попри її становище. Зважаючи на те, як її любив поточний голова, я знав, що вона могла б отримати й більше.
Тож із цікавості я спитав того цілителя/лікаря/доктора про це під час одного з його візитів.
Як виявилось, хоча тіло попередньої Ю Дзяо було слабким, її характер, схоже, слабким не був.
Вона була доволі впертою і, попри свій стан, не хотіла виглядати слабкою
Тож вона отримала свою одну служницю, коли достатньо подорослішала в очах свого батька.
На дворі ще був ранок, у повітрі відчувався легенький холод, а вона вже була на кухні та готувала сніданок. Там я її полишив і пішов до кімнати, суміжною зі спальнею.
Вона чимось нагадувала вітальню за своєю метою, але насправді у них була мало спільного. Окрім стола та кількох стільців тут було небагато.
Ні тобі великих диванів, чи навіть маленьких, ні величезних плазм, які б тут були, якби в цьому світі була сучасна техніка.
Там я чекав і розмірковував над всім, через що я пройшов цього місяця.
Хтось може сказати, що це ніщо, бо я навіть не виходив за межі садиби біля маєтку, але я не тільки навчався їхньої мови та розумів все більше, що зможу вивчити її набагато швидше ніж уявляв, навіть з моїм читом. Найбільшою зміною стало моє розуміння Життєвої Есенції та свого власного тіла.
За всіма роздумами про своє теперішнє розуміння тіла та про скрутне становище, в якому перебував, я не помітив, як минув час, і невдовзі Тао Фань, слуга та покоївка, про яку я раніше згадував, принесла їжу.
Рис тут був звичною їжею, і я звик їсти його майже з будь-чим. Я не був вибагливим, тож, якщо до нього ще були кілька гарнірів, я не заперечував.
Цікава річ: якщо маєш прислугу, починаєш до неї звикати — особливо, якщо ростеш із ними. Це не якщо не згадувати про ієрархічний устрій, який вони принесли до суспільства. Тільки коли у мене з’явились власні, і я мав змогу їм наказувати, я помітив, якими токсичними можуть бути такі стосунки.
Я пам’ятав як зверхньо поводились паничі та панни в історіях, і тільки зараз, коли відчув це на власній шкурі, я зрозумів, що справді можу зрозуміти їх точку зору.
Якщо маєш наслідуваний титул, якщо через це маєш людей, яким можеш наказувати, то справді можеш дещо знахабніти.
«Сподіваймося, що я таким не стану. Зрештою, мені справді подобається мати слуг у цьому житті»
Коли Тао Фань розставила все на столі і вже хотіла вийти, я сказав їй: «Тао Фань, будь ласка, знайди старійшину Хе і скажи, що я хочу побачити його якнайшвидше. І якщо він не має інших справ і одразу піде сюди, приготуй нам чаю».
— Так, панно, — вона кивнула та пішла виконувати наказ.
«Якщо буду й далі наказувати всім весь час, одного дня, це точно стане звичкою»
Я похитав головою та приступив до сніданку. Не хотів я покладатися на слуг ще більше, тож відніс порцелянові тарілки, що в них була їжа, на кухню.
Там я побачив Тао Фань і як вона підігрівала воду. Там я залишив тарілки і повернувся назад до несправжньої вітальні.
Там я знов став чекати, допоки не прийшов старійшина з довжезною бородою. Як на мене, він виглядав на вісімдесят, але з його кроків, я зробив висновок, що він молодший.
Я підвівся, аби привітати його.
— Старійшино Хе, дякую що прийняли мій виклик. Прошу, сідайте, — я показав на стілець з іншого боку стола.
Він кивнув і присів.
— Вражає, як швидко відновилась ваша мова. Це дає мені надію, що з часом відновляться і інші речі.
Хе Шоушань пояснював свою думку повільно, оскільки я ще не звик до їхньої мови.
Подумки зітхнувши, я похитав головою.
— Ми можемо сподіватись, та навряд-чи це станеться. Мова та спогади може і пов’язані значною мірою, але керують ними різні частини розуму. Мова залежить не тільки від спогадів, ще є м’язова пам’ять горла та язика. Ви цілитель і повинні розуміти це не гірше за мене.
Він кивнув, і почав говорити з дещо сумними очима.
— Розумію. Тоді скажіть, чому ви покликали мене?
— Чи не скажете щось мені спершу ви? — коли він кивнув я спитав. — Як щодо поточної ситуації з моїм... фух батьком?
— Ах, — це все що він сказав.
Я бачив, що він думає, що сказати, а тоді Тао Фань принесла чай. Вона поставила перед нами чашки та наповнила спочатку чашку старого, а потім мою.
Я помітив дещо, коли Тао Фань запропонувала мені чай — у ньому не було цукру. Мені подобався чай, але без цукру його пити — не для мене, тож я попросила щось до нього.
Коли вона принесла печиво, я спробував взяти декілька, але на шляху опинились рукави. Я закотив їх і нарешті скуштував одне, попередньо змочивши його в чаї. Гадки не маю, як вони зробили його, хоча воно було і не таким солодким, як я звик.
Тоді старий почав говорити, поки я жував.
— Схоже ви вже дещо відновили мову, тож чи означає це, що ви готові розповісти про себе?
Гадаю час відкрити трохи карт.
— Так. Певен мій... батько вже довго чекає на відповіді. Запитуй все що хочеш, — сказав я і трохи торкнувся чашки з чаєм, аби оцінити температуру. Тоді я похитав головою і взяв ще одне печиво, змочив його в чашці чаю та проковтнув.
— Хто ви? — поставив він найлегше питання, хоча на нього дати відповідь було найскладніше.
Напередодні я вже обміркував відповіді на схожі запитання, але жодна не дала б їм бажаної відповіді.
— Ну, я, авжеж, можу розповісти про свою особистість в минулому житті, і як саме я жив, але це не принесе жодної користі ні вам, ні моєму... батькові.
— Чому?
— Це просто — я не місцева, — відповів я.
— Місцева? Ви маєте на увазі Імперію Лазурного Вітру чи якесь інше королівство? — спитав він.
Я заперечив це хитанням голови.
— Ні. Коли я кажу, що не місцева, я маю на увазі інший Світ.
Старий одразу напружився, а його обличчя виглядало стурбовано.
— З цим є якась проблема, про яку мені невідомо? — спитав я.
Він хитнув головою, і, коли трохи заспокоївся, відповів:
— Залежить від того, чому ва так вважаєте.
— Окрім того, що за задумом я мав переродитися в Іншому Світі відносно мого старого? Що ж, найбільш очевидно це стало, коли я подивилась на нічне небо. Там забагато Місяців.
Коли мій початковий запал від перебування тут дещо притих, я вирішив поспостерігати за нічним небом, і там я помітив не один, а два Місяці, але це ще не все.
Окрім головного білого, що був схожий на земний, та другого — зеленого та, за розмірами, схожого на перший, кілька днів згодом я помітив ще три. Їх було легше помітити, бо не заважало освітлення, як це було в містах Землі. Вони були коричневого кольору, блакитного та червоного.
— У моєму минулому Світі була лише одна. Є й інші крихітні деталі, але ця найбільш помітна, — відповів я. — Тож, це проблема? — спитав я.
— Зовсім ні. Не хвилюйся про це. Це просто моя стара проблема. Тебе це зовсім не стосується, — рішуче заперечив він.
Хай там як, я не хотів додавати собі проблем, тож продовжив зі своїм походженням.
— Моє попереднє ім’я зараз неважливе, оскільки я продовжу використовувати Ю Дзяо. Але що справді важливо — це те, що в минулому житті я була чоловіком.
— Чоловіком? — здивовано перепитав він.
— Так. І це одна з причин, чому я покликала тебе, але до цього ми ще повернемось пізніше. Спочатку закінчимо цю тему. Що я маю пояснити ще, аби заспокоїти тривоги мого... батька?
Коли я поставив йому таке запитання я взяв ще одне тістечко, але цього разу одразу поклав його до рота та запив чаєм. Смак був своєрідним. Він нагадував всі ті зелені чаї, які я куштував на Землі. Цей був зроблений з висушеного листя, що для мене не виявилось несподіванкою, а називали його Теґуанін, що я приблизно переклав як Чай Залізної Богині.
— Що ж, я все ж сторонній цьому клану, і не маю права втручатися у його внутрішні справи, але я думаю, що тобі краще запитати про це пана. Якщо вже Дзяо, яка була до тебе, зникла, і ти її замінила, які у тебе плани на майбутнє стосовно клану Ю? — запитав старий поки гладив бороду.
На це було ще складніше відповісти.
— Я думала про це, але складно відповісти. В мені кров Ю Лівея, і окрім почуттів мого... батька, я зараз не бачу причин бути з ними в поганих відносинах. Я справді був би вдячним, якби мене прийняли як члена родини. У цьому випадку я з усіх сил намагався би відповісти взаємністю на почуття. Але це буде важко для обох сторін...
Він втратив свою кохану доньку, до того ж її хтось замінив — для будь-кого це буде жахом.
— Єдиною проблемою, як на мене, буде те, що в душі я не його донька і ніколи не зможу її замінити. Особливо зважаючи на те, що кілька десятиліть я була чоловіком.
— Десятиліть? — вигукнув він.
Забувши про свою бороду він витріщився на мене.
Після того як кивнув я ще трохи роздивлявся вираз його обличчя коли до мене дійшло.
— Ви ж не очікували, чомусь, що я буду старшим? Якщо вже до цього дійшло, як довго тут живуть люди?
На секунду він зупинився, щоб заспокоїти себе, а потім відповів.
— Залежить від твоєї культивації, але без неї люди живуть близько сторіччя, якщо їх не вб’ють.
— Не дуже відрізняється від мого Світу, але чому ти так здивувався? — спитав я, оскільки про частину культивацію вже знав.
Я вже не вперше про це чув, бо коли вчитель навчав мене мови він неодноразово про це згадував. І, якщо чесно, азійська культура без взагалі жодної форми культивації напевно не існує.
— А, щодо цього. За словами мого старого вчителя, хай він спочиває з миром, тільки ті, що дійшли до вищих рівнів культивації можуть увійти у коло реінкарнації і зберігати свої спогади. Всі, хто досяг такого рівня, прожили щонайменше сторіччя — все ж з плином часу розвиватися стає дедалі складніше. І, перш ніж ти запитаєш, 4 місяці тому мені виповнилось 367.
— Ого. А виглядаєш ніби вже 400 — сказала я жартома і взяв ще одне тістечко та запив його чаєм.
— Хо-хо, нема чого соромитись, я знаю, що старий, і вже, швидше за все, не зможу далі розвиватись. Але щодо того, що ти прожив лише десятиліття, як ти змогла дістатися сюди і зберегти спогади з минулого життя?
— Це просто, стариганю, і на це є дві причини. По-перше, ти не повинен думати, що твій і мій Світи дотримуються одного шляху Сили, — на це він підняв брову та знову почав гладити бороду. — Щодо другої, ти певно припускаєш, що я прийшла сюди добровільно, але це не так.
Він кілька разів зморгнув.
— Ні? Тоді як і чому ти тут?
Я розповів свою трохи скорочену історію.
— Причина чому я маю лише десятиріччя спогадів полягає в тому, що вони неповні. В моєму останньому я стаю жертвою нещасного випадку. Потім я прокинувся тут з деяким повідомленням у голові.
— І що ж у ньому було? — з допитливістю у голосі запитав старий.
— Багатецько, але, якщо коротко, так: я маленька скибка істоти, що вирішила надіслати мене в інший Світ самого з деякими дарами, — сказав я.
— Таке... я не очікував? Хм, — він ще трохи подумав, активно перебираючи свою бороду. А потім запитав: «Чи може це бути експериментом?»
Цього разу я підняв брову. Ми ще трохи так дивилися один на одного, а потім я кивнув на його роздуми та пояснив.
— Так. Цей метод був настільки делікатним, що не зміг витримати його... важкої сутності. Тому він використав свої спогади часів, коли він ще не став тим, чим став, і відправив мене з надією, що колись я стану достатньо сильним, щоб надіслати йому звістку, що це спрацювало.
— Хм, сліпо сподівався, але не без знань, якщо вже ти тут, — прокоментував він. — Скажи-но, серед тих дарів має бути полум’я. Я правий?
Це мене трохи приголомшило. З цікавістю я схилив голову та спитав: «Звідки ти це знаєш?»
— Хох, не варто дивуватись. Коли серце панни на деякий час зупинилось, в її тілі з’явилось полум’я, а незабаром і поза ним. Воно не мало кольору. Тепло воно також не випромінювало, але я не тому питаю. Ні — я питаю, бо це Полум’я спалило Коріння панни. Ось що мені цікаво, а також, як ти ще жива без них?
— Коріння? — сказав я, схиляючи голову з одного боку в інший.
— За найпоширенішою версією Коріння — це дар Небес нам, смертним, аби ми мали змогу розвиватись і стати вищими істотами. Якщо вже ти жива, схоже в цьому є трохи правди. Коріння — це загадкова мережа в наших тілах. Фізично воно жодним чином себе не проявляє, однак воно є, і саме завдяки йому ми здатні витягувати Ци з повітря та направляти його в наші тіла, аби вдосконалити наші смертні сутності та досягти Безсмертя, — відповів старий. — Принаймні так каже історія.
— Здається я розумію, про що ти, — я підвівся та підійшов до нього. — Старий, дай-но мені руку, і, будь ласка не опирайся. Зрештою, я тренувалась лише місяць.
За його згодою я взяла його стару зморшкувату праву руку та зосередилась.
Спершу, я відділив частину своєї Волі та поставив їй певне завдання. Тоді я влив йому в руку трохи Життєвої Есенції для перевірки. Я не відчув негативної відповіді, тож влив більше. І ще більше й більше, доки вона не досягла його плеча, тоді до грудної клітини, а звідти вже поширилось всім тілом.
Його старе тіло, на мій погляд, відрізнялось від мого. Моє було прозорим, як кришталь, а його — каламутним, як русло ріки. Коли Есенція поширилась всім його тілом, я змінив режим швидкого сканування на повне. Мить згодом з’явилось Коріння, про яке казав старий.
Величезна кількість доріг перетинали одна іншу в чотирьох вимірах, і утворювали в його тілі справжню мапу. Від великих магістралей, які мали роль головних доріг і поєднували метрополіси, до менших, які поєднували менші міста та навіть села, і нарешті до доріг, які з легкістю можна було прийняти за лісові стежки, і настільки їх було багато, що на них можна було справді загубитись.
Мій оригінал казав про це і нащо воно потрібно, але бачити таке наживо було зовсім іншим.
Це коріння, як його тут називали, складалось з одного великого центру, що він знаходився у животі, однієї магістралі в ролі хребта, та менших доріг в ролі кісток, які ширились всім тілом. Після цього йдуть органи, які представляють міста та селища.
Наостанок залишаються дороги, що ведуть в нікуди, або можна сказати, що вони ведуть до м’язів і тільки потім в нікуди, що, напевно, представляє клітини.
Я одразу почав втягувати Життєву Есенцію назад, тільки-но закінчив з повним скануванням. Коли вона знов цілком опинилась у моєму тілі я зібрав її в шар та залишив у голові, щоб потім подивитися на результати.
Я вже використовував цей метод, коли вчив нову мову, тож вже звик до цього.
Тоді я розплющив очі та подивився прямо на старого, хоча трохи не дотягувався до рівня його очей, навіть коли він просто сидів зі своєю ідеально прямою постаттю.
Тоді я знову сів, знов подивився на старого та почав говорити.
— Я підтвердив сутність цього Коріння і тепер можу сказати чому воно було поглинуто Полум’ям Життя. Хочеш знати?
— Маю сказати, що... таке загадкове Божественне чуття я відчуваю на собі вперше. Якби ти не зайшов так далеко, я б і не помітив.
На це я кивнув, та запам’ятав цю назву на майбутнє.
Мить згодом він висловив свої думки.
— Але продовжуй, мені дуже цікаво почути твою відповідь.
— Я скажу те саме, що сказав мені оригінал, — сказав я. — Коріння, як ви його звете, це просто тростинка. Я маю на увазі тростинку, що її використовують літні люди для ходи. Але у цьому випадку Коріння призначене для дітей. Певен навіть діти можуть дійти до цього висновку, але вони, та, ймовірно, дорослі культиватори не здогадуються, що Ци, або Баланс, як це називає мій Оригінал, не є фундаментальною силою Творіння.
— Ні? — вигукнув він, заінтригований.
Я похитав головою та продовжив пояснювати.
— Ні. Воно складається з двох сил, і, якщо мій вчитель не помилився, у цьому Світі їх називають Інь та Янь, Думка та Реальність.
— Одже Інь та Янь. Хоча доволі очевидно, — він досі продовжував погладжувати свою бороду, поки розмірковував.
«Він, що, так любить свою бороду, чи просто всім тут це подобається? Хм, та знов таки, в мене хоч і не було такої довгої бороди, але мені подобалось проводити долонею підборіддям, наче мав. Певно чоловічі штучки. Що ж тоді еквівалент у жінок? Може волосся?»
— Тож призначення цього Полум’я Життя розділити все до основи. Хм, в якомусь сенсі, Коріння з самого початку визначає твій шлях. Чи означає це, що ти не будеш культивувати Ци? — спитав мене він.
— Можливо? Скоріш за все? Не знаю. Побачимо куди заведе мене життя. Я можу повернутися до початку коли захочу, оскільки завжди є шлях назад. Зрештою з Балансом не народжуються — його досягають.
— «Не народжуються, а досягають». Гарний вислів, — відповів він на мої роздуми.
— Ми схоже відхилились від головної теми. Я покликав тебе з причини, і зараз ми поговоримо про... Дао певно? Так це тут називають?
Він підтвердив мої слова, а я тим часом взяла свій чай, який вже трохи охолов доки я досліджував його Коріння.
«Тепер, коли я дівчина, це так хтиво звучить»
— Я трохи змочу горло. Тобі теж варто це зробити. Ми засядемо тут ще на деякий час. Хвилинку.
Покинувши несправжню вітальню та старого, я знайшов Тао Фань, та сказав їй заварити ще чаю. Коли я повернулась у вітальню, цілитель посьорбував чаєм.
Я присів і, коли підібрав правильні слова та час, заговорив, ледве стримуючи сміх.
— Я позвала вас сюди, через одну проблему. Ніяково казати, але я не можу себе задовольнити.
— КХА, КХА, — я почула звук чашки, яка б’ється о блюдце.
«Попався. Бугагага»
Далі
Розділ 8 - Шанс
«КХА, КХА». «Дінь, дінь, — лунало від чашок на столі». А літній чоловік кашляв, оскільки чай, який мав би піти до його шлунку, обрав шлях, що веде глибоко в легені, поки тіло цього не усвідомило. — Старий, усе гаразд? — спитав я з посмішкою на обличчі. — Що сталося? Чай надто гарячий? Коли кашель заспокоївся, цілитель вийняв із внутрішньої кишені хустку чи щось на кшталт та витер рот і вологу бороду. Покінчивши з цим він повернувся до мене обличчям і дуже пильно подивився на мене. — *Зітхання... Знаю — ти навмисно це зробила, аби перевірити мене, але яку мету ти переслідувала? — Маєш рацію, старий. Це справді було щось на кшталт випробування, але насправді мені просто спало це на думку, і я хотіла подивитися, що з цього вийде, — я визнала провину і продовжила. — Але я казала правду, хоча і навмисно підібрала такий час, аби оцінити твою реакцію. — А, — він не міг зрозуміти куди я вела, але я не дала йому можливості перервати мене. — Хоча моя нездатність задовольнити себе не така вже велика проблема, це все ж проблема, яку слід вирішити якнайшвидше з найменшою кількістю наслідків. Зрештою, «за здоровим тілом — здоровий дух» буде досить влучним в цій ситуації, як на мене. А ти цілитель, який мав справу з цим тілом найдовше, тож мені потрібно почути твої думки з цього приводу. — Гаразд, продовжуй, але прислухайся до мене — на такі теми не говорять перед людьми, — сказав він. — Чому? Є якийсь фізичний Закон проти цього, чи це ваше ноу-хау? — спитав я, але він заперечив. — Такого закону немає, але це викликає негативне ставлення, оскільки на такі теми розмовляють за зачиненими дверима. Оскільки я цілитель я вже до такого звик. — Але я відчуваю, що саме такого формулювання ти не очікував. Особливо від когось, настільки юної. Буду мати це на увазі, але, оскільки моє попереднє суспільство було дуже відкритим до тем сексу, сподіваюсь, що ти не будеш настільки перейматись щодо цього. — Якщо з цим закінчили, думаю, варто почати з самого початку, — він погодився, і я почав. — Як я вже казала, мій оригінал діяв трохи наосліп, і, оскільки він не знав, що чекатиме мене на іншому боці, він спланував всі можливі сценарії. У цьому він був дуже ретельним, але, хай як ретельно, деяких речей неможливо уникнути. У цьому випадку це несумісність моїх старих спогадів як чоловіка з цим дівочим тілом і, як наслідок, деякі неочікувані проблеми. — І проблеми ці якось пов’язані з проблемою твого... задоволення? Яка саме проблема? — спитав він, переключившись у режим цілителя. — Так. Проблема в тому, що ці спогади глибоко впливають на мій розум, і в результаті моє дівоче тіло намагається втілити ці спогади в життя. Але проблема в тому, що відповідного органу там не має, — почувши це, він нахмурився. — Якщо ти хочеш... виростити свою проблему, я тобі з цим допомогти не зможу, — сказав він із серйозним виразом. — Ха-ха. Гарний жарт, старий, але ні — я не хочу виростити свою чоловічу частину. Хай там як, мій оригінал мав деякі умови, які просто не дозволяли мені переродитись у не гуманоїдному тілі. Одначе, стать у ці умови він не включив. Але він і так доволі гарно постарався, аби моя реінкарнація пройшла якомога гладко, тож решта проблем залишається на мене. — Він і справді все ретельно спланував. Тож у чому полягає проблема? — спитав цілитель. — Вирішити це доволі просто, гадаю, але я цього фізично не можу зробити. Кожен раз, коли я намагаюсь дати зрозуміти розуму, що я тепер в іншому тілі, я просто вирубаюсь, себто, втрачаю свідомість. І тут твій вихід. Ти вже довго маєш справу з цим тілом, тож мені потрібно, аби ти пояснив, що з ним не так. — Ах, я здогадуюсь, про що ти кажеш, — сказав він. — Під час цього процесу, у тебе порушується кровообіг. В результаті голові не вистачає крові, і ти втрачаєш свідомість. Це і справді одна з проблем, які мала панна. На мить він замовчав, а потім продовжив. — До того, як твоє Полум’я спалило коріння панни, цю проблему я вирішити не міг, бо саме через коріння це і ставалось. Найкраще, що я міг зробити, — це підтримувати стан, в якому ти перебуваєш зараз. Але тепер, коли у тебе немає коріння, вирішити це буде легше. З іншого боку, всі мої знання здебільшого полягають у відновленні коріння. Після цього, зазвичай, тіло відновлюється саме по собі. — Розумію. «Якщо так, гадаю, залишається лише дуже жорсткий метод, який я придумав» Я підвівся та підійшов до нього, коли почув звук кроків. Позаду себе я побачив Тао Фан, що принесла ще чаю. — Дякую, Фан. Поклади на стіл. Потім наллю сама. Вона кивнула та покинула нас, а я поглянув на старого, який знов прийнявся гладити свою бороду. — Покажи, де зосереджена початкова проблема, аби я переконалась, що думаю у правильному напрямку. Я поклала свою руку в його, і тоді відчула, як щось почало проникати в мене, завдяки Життєвій Есенції, яку я залишив у всьому тілі. Відчуття від цього було тяжким та міцним. Воно підіймалось від моєї руки до грудей та серця. Там він трохи оглянув мене й огорнув вени, які йдуть від легенів до серця та до мозку через шию. Дорогою він підсвічував мої власні спостереження. Поки його Сила підіймалась моєю шиєю, заради експерименту я спробував його зупинити. Відокремивши трохи Волі, я влив її в Життєву Есенцію, та, з її допомогою, почав боротися з чужорідною Силою. Спочатку, я лише трохи надавила, аби старий зрозумів мій намір, і повільно почав нарощувати захист, і тоді він сповільнився. Він не відступав, а навпаки — продовжив. Мій захист дедалі більше сповільняв його, і незабаром ми зайшли в глухий кут. Він не міг відштовхнути мене, а я — його. Коли я відкрив очі, то побачив, що він теж на мить подивився на мене, перш ніж закінчив наступ. — Твоє Божественне Чуття просто надзвичайне. Його так важко виявити, і водночас воно таке сильне, хоча ти тільки почала... культивувати? — я бачив інтригу, приховану в його очах. Я лише кивнув, та не став згадувати, що використав я лише частину своєї Волі в цьому протистояння. Але те саме, ймовірно, сталось і з його боку. «Хай там як, я нарешті підтвердив, що Божественним Чуттям тут називають Волю, що її влили в Силу та використали для сканування. У той же час, Божественне Чуття насправді гарна назва. — Старий, я не буду сперечатись, що для деяких людей сканувати щось самою лише свідомістю, або Волею, як її називає мій оригінал, може виглядати в якомусь сенсі Божественними, але правда в тому, що нічого Божественного в цьому немає. Хай там як, я підтвердила свою проблему. На жаль, щоб її вирішити, мені залишається лише той найдурніший у світі метод, — сказав я — О-о, і що ж це? — Зайнятись тренуваннями — ґрунтовно та повільно, — відповів я. — Хм, твоя правда. Без втручання пошкодженого коріння, це має бути можливим. Чи можу я почути, як ти плануєш це зробити? — спитав він мене у відповідь Я трохи затримав відповідь, розливаючи чай, який не так давно принесла служка. Тоді спокійно присів, взяв ще одне печиво, мокнув його в чай та з’їв. — План простий, адже щось надто складне принесе багато проблем. Фізичне тіло здатне змінюватися відповідно до свідомості та навколишнього середовища. У такому випадку, аби з’явились зміни, потрібен лише Час, енергія, яка підживлюватиме ці зміни, та Воля, щоб направляти їх. По суті, я весь час буду навантажувати своє фізичне тіло до межі, щоб змусити його адаптуватись деструктивним способом. Потім я використаю Життєву Есенцію, як я називаю свою Силу, аби відновити його. Цей цикл я буду повторювати знову та знову, а решта відбудеться саме по собі. — Звучить просто, але моя присутність тут моє означати, що я потрібен не лише заради підтвердження. Ти просиш моєї допомоги? — з усмішкою я кивнув на його висновки. — Так, хоча я повністю впевнена, що це спрацює, цілитель під рукою не завадить, — заявила я. — Мій план простий. Це тіло слабке і не витримає великих навантажень без втрати свідомості. Я хочу, аби ти був поруч у цей час, перевірив чи все гаразд, і, якщо нічого серйозного, негайно розбудив мене, аби я мала змогу продовжувати. Ми зупинимось лише, коли я вже справді не зможу продовжувати. — Але я потребую твоєї допомоги також з іншої причини — їжі, яку я зараз споживаю, не вистачить, аби підтримувати настільки швидкий розвиток. Тому я хочу, аби ти робив ліки, які забезпечать мене достатньою кількістю природних матеріалів. — Чи можеш ти зробити це для мене, чи тобі потрібен дозвіл мого... батька? — невпевнено спитала я. В роздумах він гладив бороду. — Твій план дійсно звучить просто, і я міг би це зробити, але на мою чесну думку ми маємо спитати думку пана. Немає сенсу говорити про це, якщо він не дозволить, адже він мій наймач, і його думку я буду ставити вище за твою. Але на випадок якщо він погодиться, чи потрібно тобі ще щось, Наприклад, наставник з фізичних мистецтв. На це я заперечив, хитаючи головою: — Ні, я буду лише бігати, або, в цьому випадку, швидко ходити, адже будь-що інше, ймовірно, просто відправить мене в нокаут. Таким чином я буду загартовувати своє тіло до точки, коли я або знепритомнію, або побіжу далі. Чим довше я робитиму це, тим довше зростатиме мій ліміт, тож я буду збільшувати темп, доки біг не викликатиме у мене проблем. — Дуже добре. Коли плануєш почати? — спитав він у відповідь. — Якнайшвидше. Краще позбутися цієї проблеми якнайшвидше. — Розумію. У такому випадку я відвідаю пана одразу після нашої розмови, — погодився він і випив трохи чаю. — Можливо ти хочеш вислухати мою думку щодо чогось ще? Я похитав головою. — Якщо так, розкажи мені трохи про себе та твоє минуле життя, поки ми п’ємо чай. Я підняв ліву брову на таку раптову зміну теми. Це нагадало мені про сценарій у мене в голові. — Звичайно. Можливо є щось конкретне, що ти хочеш знати? — Чи могла ти навчатись медицині у своєму світі? — запитав він з очима, сповненими захоплення, але я категорично заперечила це. — Ні, ем, після загальної освіти, через яку має пройти кожен, напрямок моїх вивчень більше схилявся до Інтернету. — Шкода чути, але що таке цей інт ер нет? — спитав він, з усіх сил намагаючись повторити звуки. — Не турбуй себе спробами повторити звук. Сумніваюсь, що у вас, у цьому Світі є щось на зразок, якщо вірити тому малому, що я побачила тут, — сказала я. — Як щодо того, що це, хмм, найкращою аналогією було б всесвітнє сховище знань у будь-яких їх формах. Від текстових до звукових та візуальних. — Тож бібліотека, якщо я правильно зрозумів? — звучав він трохи розчаровано. — Щось на зразок, але ти не до кінця розумієш її масштаб. Коли я кажу «всесвітнє», я маю на увазі, що увесь світ має до нього доступ. Безкоштовно. Ну, майже безкоштовно. Будь-хто має до нього доступ: чоловіки, жінки та діти, хоча, задля їх власної безпеки, воно дещо обмежене, — палко вимовила я. — У ньому можна знайти кожне слово, яке записала та зберегла наша цивілізація. Будь-яке шокуюче відкриття доступне для аналізу кожному. Витвори мистецтва зберігаються у формі візуальних ілюзій. Будь-яку історію можна прочитати з будь-якої точки світу. На цьому я не зупинилась. У мене ніби дамбу прорвало, і я продовжила: — Боже, час, який я витратила у цьому океані інформації, що ж... пристойний. Старий, напевно ти мені не повіриш, але у своїх долонях уяви рукопис з медицини. Весь час, куди б ти не пішов, кожного року знань у ньому більшає. Кожен чоловік чи жінка, які займаються медициною, можуть відкрити щось нове, і зберігатимуть це у цьому самому рукописі, і цей цикл не припиниться, доки або не помреш ти, або цивілізація. — Це... справді звучить захопливо, — вигукнув старий. — Старий, ти можеш це уявити, але не здатен зрозуміти відчуття втрати в моєму серці. Це ніби його вишкрябали ложкою, себто, паличками, кинули його на землю, та затоптали для більшого ефекту, потім полили рештки якоюсь винятковою олією та спалили їх до бісової матері. Після цього, я нарешті зробив глибокий вдих і видих. — Фу-ух, мені полегшало. Гадаю, що я тримала це в собі занадто довго. Дякую, старий. Знаю — ти не хотів, але було добре виговоритись, навіть якщо ти чи хтось інший не зміг би зрозуміти весь обсяг інформації і сприйняв би все, як належне, — сказав я, глибоко вдячний. — Так, — сказав він, трохи приголомшений маренням з глибин моєї душі, — Радий, що зміг допомогти. Ми деякий час дивилися одна на одного, поки я не порушив тишу печивом та чаєм. — Я народився єдиним сином на початку війни. Вона тривала три роки, але під кінець, як мені казали, у нас мало що залишилось. *** ТУК ТУК — Заходьте, — почулась відповідь. Двері відчинились, і в кабінет зайшов чоловік середнього віку. — Що сталося, Сюе? — спитав той самий голос. — Пане, старійшина Хе прийшов до вас, — сказав стюард родини Ю. Почувши це, Ю Лівей відволікся від столу, на якому він писав. Він подивився на стюарда, кивнув і жестом наказав впустити його. За командою чоловік пропустив відвідувача. Це був чоловік похилого віку. Він увійшов та зачинив за собою двері. — Пане, я не сумніваюсь, що вам вже доповіли, але сьогодні ваша... словом, панна покликала мене до себе, — сказав старий чоловік, наче це було очевидним. — Я знаю. Кажи, що сталось? — спитав Ю Лівей, та знову повернувся до книги перед собою, яка містила докладний звіт його роботи. — Мова панни значно відновилась, і, хоча її рідна мова час від часу просочується, цього достатньо для пристойної розмови. Я впевнений, що це має бути цікаво вам. Його пан кивнув, і, у відповідь на це, він продовжив. — Спершу, я маю зазначити — знову ж, якщо все, що мені розповіли, — правда, тоді все не так жахливо, як ми спочатку уявляли. Гарна новина в тому, що нова панна не є якимось жахливим чудовиськом. — Розумію. Якщо щодо поганої? — сказав пан, все ще прикутий до книги, наче ця тема не була особливо важливою для нього. Однак, якщо придивитися, можна було помітити, що напруга в його руках дещо зменшилась. — І знову ж, якщо вона була відкритою зі мною, нинішня Дзяо є частиною духа одного стародавнього чудовиська, який експериментував із переродженням. Перевівши подих він продовжив: — Може здатись, що великої різниці немає, але річ у тому, що цій Дзяо, ментально, лише кілька десятиліть, а пам’ятає вона себе лише як смертну, яка ще не почала культивацію. Нарешті пан відірвав свій погляд і подивився на цілителя, і той зміг побачити в його нефритових очах деяке полегшення. Не багато, але достатньо. — Розумію. Сумніваюсь, що це все, зважаючи, що ти провів там майже пів дня. Що ще ти намагаєшся сказати? — Окрім того, чому я був потрібен їй, про що я незабаром розповім, я маю сказати ще дещо, — повідомив старий. — В минулому житті нова панна була чоловіком. І саме ці роки вплинули на її розум найбільше. На обличчі пана з’явилось деяке здивування. — Це трохи несподівано. Тому вона тебе покликала? — Частково, — відповів цілитель. — З нашої розмови сьогодні я зрозумів, що вона була не так приголомшена, як того можна було очікувати. На мою чесну думку, той місяць, на який ми залишили її, допоміг їй осмислити своє нове життя. — Але є деякі непередбачувані наслідки того, що людина, за спогадами чоловік, знаходиться у тілі молодої дівчини. Це не велика проблема, та й час повинні легко виправити це, але на цьому виникає інше проблема. Вона виявила, що її нове тіло надзвичайно слабке. Вона прагне це змінити і тому попросила моєї думки та допомоги, аби досягнути цієї мети. Згадавши, яке слабке тіло було у його маленької дівчинки, лорда знову охопив смуток. Слабке тіло було справжньою причиною смерті його доньки. — Як вона збирається зробити це? Навіть ти не зміг із цим допомогти. — Це правда. Я намагався з усіх сил, і цього виявилось недостатньо, — цього разу вже голос літнього чоловіка здригнувся від смутку, але лише трохи. — Але зараз Дзяо не має Коріння, яке заважало розвитку її тіла. Вона стверджує, що найбезпечніше буде змусити тіло розвиватися, та вийти за свої ліміти. — Змусити? — спитав пан. — Тренуваннями, мій пане. Подібно тому, як майстер, або майстриня фізичних мистецтв тренує своє тіло, вона буде тренувати своє, аби вийти за межі того, що воно може витримати. З часом вона буде підіймати межу все вище й вище, і по мірі розвитку тіла її проблема має зникнути сама по собі, — відповів цілитель. — І вона просила тебе наглядати за процесом? — Так, пане. Але, коли вона поставила це питання, я вирішив віддати його на ваше рішення. Зрештою, новий, або старий розум — вона все ще ваша кров, — старий пояснив своє рішення. — Я так розумію, що у тебе не має заперечень щодо нагляду за цим? — спитав пан. — Немає жодних. Окрім того, що я час від часу буду перевіряти її стан, коли вона знепритомніє, та будити її, аби вона продовжила тренування, єдине, що я робитиму — це створювати деякі ліки, оскільки сама вона, за її словами, не зможе підтримувати такий швидкий розвиток, — відповів він трохи нетерпляче. — До того ж розмови про Дао зроблять усе набагато менш нудним. — Дао? — спитав пан з інтригою у голосі. Літній чоловік кивнув і відповів: — Так. У попередньому її світі дотримувались інших практик, і, як наслідок, мали інші погляди на Дао. Пан кивнув і деякий час нічого не казав. Літній чоловік з довгою білою бородою чекав напроти нього, наче його вік не мав жодного значення перед статусом пана родини Ю. Цілитель почекав ще трохи, і, зрозумівши що найближчим часом відповіді не буде, заговорив. — Пане, це має допомогти вам набагато легше прийняти рішення. Зі своєї мантії він дістав білий пергамент з невеличким згортком тканини, і поклав його на стіл. — Я допоміг їй підібрати правильні слова, щоб написати лист, але написала його вона сама, навіть якщо це тривало доволі довго. Як щодо іншого, що ж... пропоную вам спочатку прочитати лист. — Я залишу вас на самоті, — сказав він і залишив кабінет, зачинивши за собою двері. Ю Лівей так і залишився сидіти з поглядом, прикутим до листа. Він не сказав жодного слова та навіть не поворухнувся — лише дивився на нього. Тоді минув деякий час і він нарешті поворухнувся та взяв лист. Він відкрив його та побачив дуже грубі мазки пензля, які формували слова, призначені для нього * Дорогий новий батько Ю Лівей, Я пишу цей лист, оскільки ми ще не зустрічалися і, ймовірно не зустрінемось найближчим часом, якщо тільки я не зроблю перший крок. Ми обоє стали жертвою цієї ситуації та можемо звинуватити лише нашу власну вдачу. Зрештою, навіть якщо все це, в якомусь сенсі, почав мій оригінал, він робив це наосліп, і звинуватити його можна лише в тому, що він намагався. Усе, що сталось після того, як він відправив мене подорожувати Творінням, можна списати лише на волю Вдачі або Долі, як її ще називають. Особисто я ненавиджу це слово та віддаю перевагу «Вдачі», та, хай там як, я хочу сказати, що ви втратили улюбленого члена родини, а мене покинули у цьому незнайомому Світі, повному нових людей, нових мов, нової культури та повному небезпеки, якщо я все правильно розумію. Тут у мене немає ні родини, ні друзів — годі й очікувати допомоги. Я не сумніваюсь, що до чужих тут ставляться, так само як і в моєму Світі: зрештою, людина залишається людиною у будь-якому Світі. Протягом останніх місяців я змогла трохи відволіктись на дари від свого попереднього втілення, і, завдяки цьому, мала змогу позбутися свого емоційного багажу. Але водночас я зрозуміла, що єдине, чого потребують усі люди — це сім’я. І якщо ваш біль занадто сильний, аби створити зв’язок між нами, все гаразд. Я лише прошу дати мені шанс, і якщо це теж неможливо, тоді, принаймні, допоможіть мені встати на ноги, і в майбутньому я відплачу вам. Поки розмірковувала над змістом цього листа та моїми діями в майбутньому я дійшла висновку, що варто встановити кордони для нас обох, які символізуватимуть межу між смертю вашої доньки та моєю появою на світ. У згортку, який я надіслала з цим листом, я поклала річ, яка, на мою думку, можу бути символом вашої втрати. Пропоную розділити цю річ на дві частини: одну — достатньо маленьку для намиста, а другу — велику, аби помістити в якусь речовину — прозору, але таку, що зможе зберегти цю річ назавжди. Можливо, ваша нова донька Ю Дзяо? * Коли пан закінчив читати він глибоко вдихнув. На деякий час він затримав подих, видихнув і взяв до рук згорток, що лежав поруч з листом. Повільно він розв’язав вузол на ньому, відкрив його та побачив подарунок, який йому надіслати. Це було чорне шовковисте пряме волосся, довжиною близько 40 см. Спочатку Ю Лівей здивувався, потім розлютився, але згодом всі емоції зникли, і залишився лише смуток. Він взяв пучок волосся, з обох боків зв’язаного ниткою. З очей полились сльози і просто падали собі на те ж саме чорне волосся. Коли сльози закінчились, він знов поклав його у згорток тканини та обережно затягнув його. Він знову взяв лист та знову прочитав його. Тоді він взяв пензель та аркуш чистого паперу. «Донькою ти ніколи не будеш, оскільки її більше немає. Але я дам тобі шанс як активу родини Ю» Ці рядки зайняли у нього лише декілька хвилин. Тоді він склав цей лист навпіл та написав ще один. — Дуань Сюе, зайди, — гукнув він твердим голосом, але не гучно. Через кілька секунд у дверях з’явився стюард. Ю Лівей показав йому листи та віддав наказ. — Цей лист віднеси до Цяня, а цей — відправ Іню з Гільдії Алхіміків. — Так, пане, — слуга схилив голову та пішов. Коли це було вирішено, він озирнувся на книгу, яку він вивчав до того, як його перервали, і закрив її. Тоді він відчинив потаємне відділення у столі та поклав її туди, наче книгу варто було ховати. І так справді можна було вважати. Якби Хе Шоушань, цілитель родини Ю побачив, що його пан читав навпроти нього, він здивувався б, тому що книга ця була написана Ю Тяном, патріархом кровної лінії Ю та засновником Асоціації Небесного Нефриту. На обкладинці її був напис. У ньому було сказано: Як розпоряджатися Правителем, та як це роблять крамарі
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!