Чай із печиваом

Перед очима промайнули минулі події. Але після себе вони залишили небагато. Те, що залишилось, було незрозумілим. Це був список моїх дій, які відповідали якимось умовам, на яких будувались сценарії.

У деяких я був щасливим, а в деяких — сумним. У деяких я був хоробрим, в деяких — просто боягузом. Я був різним у різних сценаріях, але поміж усіх моїх Снів, повторювався найбільше сценарій, який до біса мене збудив.

Поки блаженство зустрічає реальність, а мій мозок розуміє, що прокинувся, — згенерований сценарій продовжує зникати з моїх нещодавніх спогадів, наче його і не було.

У Снах може таїтись справжня мета в житті, але хай там яка вона, це не було для мене важливим.

Принаймні зараз, бо коли мій мозок усвідомив, що прокинувся, він зрозумів, що хоча спогади залишаються рідко — якщо вони не сильно вплинули на розвиток подій, це не означає, що лишається тільки якесь сміття.

Як, наприклад, божевільне почуття хіті та бажання, яке неможливо задовольнити.

У цьому світі я вже близько місяця. Щоб не думати про задоволення, я відвертав свою увагу іншим: як, наприклад, нова мова, нова Сила, теорії щодо майбутнього тощо.

На жаль, це мало свою ціну — принаймні одну, яку спричинила майже ідеальна реконструкція мозку.

Коли розплющив очі, переді мною з’явилась вже знайома дерев’яна стеля.

Тоді я відчув, що моя права рука схована під піжамою, а саме в нижній її частині, поміж ногами.

Я витягнув свою руку і почав обдумувати поточну ситуацію. Тоді я дійшов висновку.

«Так не може тривати далі. Я або знайду спосіб знизити свій гормональний дисбаланс, або настав час, нарешті, запитати, що не так із цим тілом і виправити це»

Я виліз з-під покривал, встав і пішов до шафи з одягом. Кілька днів я носив піжаму поза спальнею, і тільки згодом зрозумів, що не слід цього робити, особливо, маленькій дівчинці.

Як чоловік в минулому житті я не зважав на це. Зрештою, на дворі було літо, а одяг, який я знайшов у шафі, був, ну, доволі пишним, з широкими рукавами і складним у вдяганні. Та все це були лише виправдання. Насправді ж піжама Ю Дзяо, доньки крамарської сім’ї Ю була такої якості, що у моєму минулому житті її легко можна було прийняти за повсякденний одяг.

Так я її і використовував, але неважливо наскільки інша культура там, звідки я — зараз я у цьому світі. Це була невелика ціна, якщо я хочу жити в ньому надалі. Принаймні доки не збільшу свій потенціал настільки, що зможу ігнорувати суспільні правила.

Не маю й гадки, як це називалось на Землі, але тут це називають Ханфу. Воно складається з декількох шарів одягу, і перший був чимось на кшталт підсорочки, чи сорочки — щось таке. І зверху, на все тіло, надягали ще якийсь одяг.

Але добре, що я бачив інші версії цього одягу у серіалах, і вони існують тут.

Я вибрав найпростішу — просто одягнув верхню його частину зверху на піжаму. На ньому відтінок зеленого переплітався з коричневим. Це зайняло нестерпно багато часу, але я перевдягнувся. Тоді я подивився на себе.

Одяг був приємним на око, та й якість шовку була на рівні, тож я не міг заперечувати — виглядав я стильно.

«І все ж я ніколи не зрозумію цих широких рукавів. Такий геморой возитися з ними. Хоча неважливо. Коли стану достатньо сильним, я просто ігноруватиму їхнє суспільство і замовлю у якогось кравця щось в західному стилі, або принаймні щось схоже»

Я вийшов зі спальні в пошуках служниці, яка доглядала за мною.

Мені здалось цікавим, що у минулої мешканки цього тіла була лише одна служниця, попри її становище. Зважаючи на те, як її любив поточний голова, я знав, що вона могла б отримати й більше.

Тож із цікавості я спитав того цілителя/лікаря/доктора про це під час одного з його візитів.

Як виявилось, хоча тіло попередньої Ю Дзяо було слабким, її характер, схоже, слабким не був.

Вона була доволі впертою і, попри свій стан, не хотіла виглядати слабкою

Тож вона отримала свою одну служницю, коли достатньо подорослішала в очах свого батька.

На дворі ще був ранок, у повітрі відчувався легенький холод, а вона вже була на кухні та готувала сніданок. Там я її полишив і пішов до кімнати, суміжною зі спальнею.

Вона чимось нагадувала вітальню за своєю метою, але насправді у них була мало спільного. Окрім стола та кількох стільців тут було небагато.

Ні тобі великих диванів, чи навіть маленьких, ні величезних плазм, які б тут були, якби в цьому світі була сучасна техніка.

Там я чекав і розмірковував над всім, через що я пройшов цього місяця.

Хтось може сказати, що це ніщо, бо я навіть не виходив за межі садиби біля маєтку, але я не тільки навчався їхньої мови та розумів все більше, що зможу вивчити її набагато швидше ніж уявляв, навіть з моїм читом. Найбільшою зміною стало моє розуміння Життєвої Есенції та свого власного тіла.

За всіма роздумами про своє теперішнє розуміння тіла та про скрутне становище, в якому перебував, я не помітив, як минув час, і невдовзі Тао Фань, слуга та покоївка, про яку я раніше згадував, принесла їжу.

Рис тут був звичною їжею, і я звик їсти його майже з будь-чим. Я не був вибагливим, тож, якщо до нього ще були кілька гарнірів, я не заперечував.

Цікава річ: якщо маєш прислугу, починаєш до неї звикати — особливо, якщо ростеш із ними. Це не якщо не згадувати про ієрархічний устрій, який вони принесли до суспільства. Тільки коли у мене з’явились власні, і я мав змогу їм наказувати, я помітив, якими токсичними можуть бути такі стосунки.

Я пам’ятав як зверхньо поводились паничі та панни в історіях, і тільки зараз, коли відчув це на власній шкурі, я зрозумів, що справді можу зрозуміти їх точку зору.

Якщо маєш наслідуваний титул, якщо через це маєш людей, яким можеш наказувати, то справді можеш дещо знахабніти.

«Сподіваймося, що я таким не стану. Зрештою, мені справді подобається мати слуг у цьому житті»

Коли Тао Фань розставила все на столі і вже хотіла вийти, я сказав їй: «Тао Фань, будь ласка, знайди старійшину Хе і скажи, що я хочу побачити його якнайшвидше. І якщо він не має інших справ і одразу піде сюди, приготуй нам чаю».

— Так, панно, — вона кивнула та пішла виконувати наказ.

«Якщо буду й далі наказувати всім весь час, одного дня, це точно стане звичкою»

Я похитав головою та приступив до сніданку. Не хотів я покладатися на слуг ще більше, тож відніс порцелянові тарілки, що в них була їжа, на кухню.

Там я побачив Тао Фань і як вона підігрівала воду. Там я залишив тарілки і повернувся назад до несправжньої вітальні.

Там я знов став чекати, допоки не прийшов старійшина з довжезною бородою. Як на мене, він виглядав на вісімдесят, але з його кроків, я зробив висновок, що він молодший.

Я підвівся, аби привітати його.

— Старійшино Хе, дякую що прийняли мій виклик. Прошу, сідайте, — я показав на стілець з іншого боку стола.

Він кивнув і присів.

— Вражає, як швидко відновилась ваша мова. Це дає мені надію, що з часом відновляться і інші речі.

Хе Шоушань пояснював свою думку повільно, оскільки я ще не звик до їхньої мови.

Подумки зітхнувши, я похитав головою.

— Ми можемо сподіватись, та навряд-чи це станеться. Мова та спогади може і пов’язані значною мірою, але керують ними різні частини розуму. Мова залежить не тільки від спогадів, ще є м’язова пам’ять горла та язика. Ви цілитель і повинні розуміти це не гірше за мене.

Він кивнув, і почав говорити з дещо сумними очима.

— Розумію. Тоді скажіть, чому ви покликали мене?

— Чи не скажете щось мені спершу ви? — коли він кивнув я спитав. — Як щодо поточної ситуації з моїм... фух батьком?

— Ах, — це все що він сказав.

Я бачив, що він думає, що сказати, а тоді Тао Фань принесла чай. Вона поставила перед нами чашки та наповнила спочатку чашку старого, а потім мою.

Я помітив дещо, коли Тао Фань запропонувала мені чай — у ньому не було цукру. Мені подобався чай, але без цукру його пити — не для мене, тож я попросила щось до нього.

Коли вона принесла печиво, я спробував взяти декілька, але на шляху опинились рукави. Я закотив їх і нарешті скуштував одне, попередньо змочивши його в чаї. Гадки не маю, як вони зробили його, хоча воно було і не таким солодким, як я звик.

Тоді старий почав говорити, поки я жував.

— Схоже ви вже дещо відновили мову, тож чи означає це, що ви готові розповісти про себе?

Гадаю час відкрити трохи карт.

— Так. Певен мій... батько вже довго чекає на відповіді. Запитуй все що хочеш, — сказав я і трохи торкнувся чашки з чаєм, аби оцінити температуру. Тоді я похитав головою і взяв ще одне печиво, змочив його в чашці чаю та проковтнув.

— Хто ви? — поставив він найлегше питання, хоча на нього дати відповідь було найскладніше.

Напередодні я вже обміркував відповіді на схожі запитання, але жодна не дала б їм бажаної відповіді.

— Ну, я, авжеж, можу розповісти про свою особистість в минулому житті, і як саме я жив, але це не принесе жодної користі ні вам, ні моєму... батькові.

— Чому?

— Це просто — я не місцева, — відповів я.

— Місцева? Ви маєте на увазі Імперію Лазурного Вітру чи якесь інше королівство? — спитав він.

Я заперечив це хитанням голови.

— Ні. Коли я кажу, що не місцева, я маю на увазі інший Світ.

Старий одразу напружився, а його обличчя виглядало стурбовано.

— З цим є якась проблема, про яку мені невідомо? — спитав я.

Він хитнув головою, і, коли трохи заспокоївся, відповів:

— Залежить від того, чому ва так вважаєте.

— Окрім того, що за задумом я мав переродитися в Іншому Світі відносно мого старого? Що ж, найбільш очевидно це стало, коли я подивилась на нічне небо. Там забагато Місяців.

Коли мій початковий запал від перебування тут дещо притих, я вирішив поспостерігати за нічним небом, і там я помітив не один, а два Місяці, але це ще не все.

Окрім головного білого, що був схожий на земний, та другого — зеленого та, за розмірами, схожого на перший, кілька днів згодом я помітив ще три. Їх було легше помітити, бо не заважало освітлення, як це було в містах Землі. Вони були коричневого кольору, блакитного та червоного.

— У моєму минулому Світі була лише одна. Є й інші крихітні деталі, але ця найбільш помітна, — відповів я. — Тож, це проблема? — спитав я.

— Зовсім ні. Не хвилюйся про це. Це просто моя стара проблема. Тебе це зовсім не стосується, — рішуче заперечив він.

Хай там як, я не хотів додавати собі проблем, тож продовжив зі своїм походженням.

— Моє попереднє ім’я зараз неважливе, оскільки я продовжу використовувати Ю Дзяо. Але що справді важливо — це те, що в минулому житті я була чоловіком.

— Чоловіком? — здивовано перепитав він.

— Так. І це одна з причин, чому я покликала тебе, але до цього ми ще повернемось пізніше. Спочатку закінчимо цю тему. Що я маю пояснити ще, аби заспокоїти тривоги мого... батька?

Коли я поставив йому таке запитання я взяв ще одне тістечко, але цього разу одразу поклав його до рота та запив чаєм. Смак був своєрідним. Він нагадував всі ті зелені чаї, які я куштував на Землі. Цей був зроблений з висушеного листя, що для мене не виявилось несподіванкою, а називали його Теґуанін, що я приблизно переклав як Чай Залізної Богині.

— Що ж, я все ж сторонній цьому клану, і не маю права втручатися у його внутрішні справи, але я думаю, що тобі краще запитати про це пана. Якщо вже Дзяо, яка була до тебе, зникла, і ти її замінила, які у тебе плани на майбутнє стосовно клану Ю? — запитав старий поки гладив бороду.

На це було ще складніше відповісти.

— Я думала про це, але складно відповісти. В мені кров Ю Лівея, і окрім почуттів мого... батька, я зараз не бачу причин бути з ними в поганих відносинах. Я справді був би вдячним, якби мене прийняли як члена родини. У цьому випадку я з усіх сил намагався би відповісти взаємністю на почуття. Але це буде важко для обох сторін...

Він втратив свою кохану доньку, до того ж її хтось замінив — для будь-кого це буде жахом.

— Єдиною проблемою, як на мене, буде те, що в душі я не його донька і ніколи не зможу її замінити. Особливо зважаючи на те, що кілька десятиліть я була чоловіком.

— Десятиліть? — вигукнув він.

Забувши про свою бороду він витріщився на мене.

Після того як кивнув я ще трохи роздивлявся вираз його обличчя коли до мене дійшло.

— Ви ж не очікували, чомусь, що я буду старшим? Якщо вже до цього дійшло, як довго тут живуть люди?

На секунду він зупинився, щоб заспокоїти себе, а потім відповів.

— Залежить від твоєї культивації, але без неї люди живуть близько сторіччя, якщо їх не вб’ють.

— Не дуже відрізняється від мого Світу, але чому ти так здивувався? — спитав я, оскільки про частину культивацію вже знав.

Я вже не вперше про це чув, бо коли вчитель навчав мене мови він неодноразово про це згадував. І, якщо чесно, азійська культура без взагалі жодної форми культивації напевно не існує.

— А, щодо цього. За словами мого старого вчителя, хай він спочиває з миром, тільки ті, що дійшли до вищих рівнів культивації можуть увійти у коло реінкарнації і зберігати свої спогади. Всі, хто досяг такого рівня, прожили щонайменше сторіччя — все ж з плином часу розвиватися стає дедалі складніше. І, перш ніж ти запитаєш, 4 місяці тому мені виповнилось 367.

— Ого. А виглядаєш ніби вже 400 — сказала я жартома і взяв ще одне тістечко та запив його чаєм.

— Хо-хо, нема чого соромитись, я знаю, що старий, і вже, швидше за все, не зможу далі розвиватись. Але щодо того, що ти прожив лише десятиліття, як ти змогла дістатися сюди і зберегти спогади з минулого життя?

— Це просто, стариганю, і на це є дві причини. По-перше, ти не повинен думати, що твій і мій Світи дотримуються одного шляху Сили, — на це він підняв брову та знову почав гладити бороду. — Щодо другої, ти певно припускаєш, що я прийшла сюди добровільно, але це не так.

Він кілька разів зморгнув.

— Ні? Тоді як і чому ти тут?

Я розповів свою трохи скорочену історію.

— Причина чому я маю лише десятиріччя спогадів полягає в тому, що вони неповні. В моєму останньому я стаю жертвою нещасного випадку. Потім я прокинувся тут з деяким повідомленням у голові.

— І що ж у ньому було? — з допитливістю у голосі запитав старий.

— Багатецько, але, якщо коротко, так: я маленька скибка істоти, що вирішила надіслати мене в інший Світ самого з деякими дарами, — сказав я.

— Таке... я не очікував? Хм, — він ще трохи подумав, активно перебираючи свою бороду. А потім запитав: «Чи може це бути експериментом?»

Цього разу я підняв брову. Ми ще трохи так дивилися один на одного, а потім я кивнув на його роздуми та пояснив.

— Так. Цей метод був настільки делікатним, що не зміг витримати його... важкої сутності. Тому він використав свої спогади часів, коли він ще не став тим, чим став, і відправив мене з надією, що колись я стану достатньо сильним, щоб надіслати йому звістку, що це спрацювало.

— Хм, сліпо сподівався, але не без знань, якщо вже ти тут, — прокоментував він. — Скажи-но, серед тих дарів має бути полум’я. Я правий?

Це мене трохи приголомшило. З цікавістю я схилив голову та спитав: «Звідки ти це знаєш?»

— Хох, не варто дивуватись. Коли серце панни на деякий час зупинилось, в її тілі з’явилось полум’я, а незабаром і поза ним. Воно не мало кольору. Тепло воно також не випромінювало, але я не тому питаю. Ні — я питаю, бо це Полум’я спалило Коріння панни. Ось що мені цікаво, а також, як ти ще жива без них?

— Коріння? — сказав я, схиляючи голову з одного боку в інший.

— За найпоширенішою версією Коріння — це дар Небес нам, смертним, аби ми мали змогу розвиватись і стати вищими істотами. Якщо вже ти жива, схоже в цьому є трохи правди. Коріння — це загадкова мережа в наших тілах. Фізично воно жодним чином себе не проявляє, однак воно є, і саме завдяки йому ми здатні витягувати Ци з повітря та направляти його в наші тіла, аби вдосконалити наші смертні сутності та досягти Безсмертя, — відповів старий. — Принаймні так каже історія.

— Здається я розумію, про що ти, — я підвівся та підійшов до нього. — Старий, дай-но мені руку, і, будь ласка не опирайся. Зрештою, я тренувалась лише місяць.

За його згодою я взяла його стару зморшкувату праву руку та зосередилась.

Спершу, я відділив частину своєї Волі та поставив їй певне завдання. Тоді я влив йому в руку трохи Життєвої Есенції для перевірки. Я не відчув негативної відповіді, тож влив більше. І ще більше й більше, доки вона не досягла його плеча, тоді до грудної клітини, а звідти вже поширилось всім тілом.

Його старе тіло, на мій погляд, відрізнялось від мого. Моє було прозорим, як кришталь, а його — каламутним, як русло ріки. Коли Есенція поширилась всім його тілом, я змінив режим швидкого сканування на повне. Мить згодом з’явилось Коріння, про яке казав старий.

Величезна кількість доріг перетинали одна іншу в чотирьох вимірах, і утворювали в його тілі справжню мапу. Від великих магістралей, які мали роль головних доріг і поєднували метрополіси, до менших, які поєднували менші міста та навіть села, і нарешті до доріг, які з легкістю можна було прийняти за лісові стежки, і настільки їх було багато, що на них можна було справді загубитись.

Мій оригінал казав про це і нащо воно потрібно, але бачити таке наживо було зовсім іншим.

Це коріння, як його тут називали, складалось з одного великого центру, що він знаходився у животі, однієї магістралі в ролі хребта, та менших доріг в ролі кісток, які ширились всім тілом. Після цього йдуть органи, які представляють міста та селища.

Наостанок залишаються дороги, що ведуть в нікуди, або можна сказати, що вони ведуть до м’язів і тільки потім в нікуди, що, напевно, представляє клітини.

Я одразу почав втягувати Життєву Есенцію назад, тільки-но закінчив з повним скануванням. Коли вона знов цілком опинилась у моєму тілі я зібрав її в шар та залишив у голові, щоб потім подивитися на результати.

Я вже використовував цей метод, коли вчив нову мову, тож вже звик до цього.

Тоді я розплющив очі та подивився прямо на старого, хоча трохи не дотягувався до рівня його очей, навіть коли він просто сидів зі своєю ідеально прямою постаттю.

Тоді я знову сів, знов подивився на старого та почав говорити.

— Я підтвердив сутність цього Коріння і тепер можу сказати чому воно було поглинуто Полум’ям Життя. Хочеш знати?

— Маю сказати, що... таке загадкове Божественне чуття я відчуваю на собі вперше. Якби ти не зайшов так далеко, я б і не помітив.

На це я кивнув, та запам’ятав цю назву на майбутнє.

Мить згодом він висловив свої думки.

— Але продовжуй, мені дуже цікаво почути твою відповідь.

— Я скажу те саме, що сказав мені оригінал, — сказав я. — Коріння, як ви його звете, це просто тростинка. Я маю на увазі тростинку, що її використовують літні люди для ходи. Але у цьому випадку Коріння призначене для дітей. Певен навіть діти можуть дійти до цього висновку, але вони, та, ймовірно, дорослі культиватори не здогадуються, що Ци, або Баланс, як це називає мій Оригінал, не є фундаментальною силою Творіння.

— Ні? — вигукнув він, заінтригований.

Я похитав головою та продовжив пояснювати.

— Ні. Воно складається з двох сил, і, якщо мій вчитель не помилився, у цьому Світі їх називають Інь та Янь, Думка та Реальність.

— Одже Інь та Янь. Хоча доволі очевидно, — він досі продовжував погладжувати свою бороду, поки розмірковував.

«Він, що, так любить свою бороду, чи просто всім тут це подобається? Хм, та знов таки, в мене хоч і не було такої довгої бороди, але мені подобалось проводити долонею підборіддям, наче мав. Певно чоловічі штучки. Що ж тоді еквівалент у жінок? Може волосся?»

— Тож призначення цього Полум’я Життя розділити все до основи. Хм, в якомусь сенсі, Коріння з самого початку визначає твій шлях. Чи означає це, що ти не будеш культивувати Ци? — спитав мене він.

— Можливо? Скоріш за все? Не знаю. Побачимо куди заведе мене життя. Я можу повернутися до початку коли захочу, оскільки завжди є шлях назад. Зрештою з Балансом не народжуються — його досягають.

— «Не народжуються, а досягають». Гарний вислів, — відповів він на мої роздуми.

— Ми схоже відхилились від головної теми. Я покликав тебе з причини, і зараз ми поговоримо про... Дао певно? Так це тут називають?

Він підтвердив мої слова, а я тим часом взяла свій чай, який вже трохи охолов доки я досліджував його Коріння.

«Тепер, коли я дівчина, це так хтиво звучить»

— Я трохи змочу горло. Тобі теж варто це зробити. Ми засядемо тут ще на деякий час. Хвилинку.

Покинувши несправжню вітальню та старого, я знайшов Тао Фань, та сказав їй заварити ще чаю. Коли я повернулась у вітальню, цілитель посьорбував чаєм.

Я присів і, коли підібрав правильні слова та час, заговорив, ледве стримуючи сміх.

— Я позвала вас сюди, через одну проблему. Ніяково казати, але я не можу себе задовольнити.

— КХА, КХА, — я почула звук чашки, яка б’ється о блюдце.

«Попався. Бугагага»