413.
Минуло лише кілька днів після Нового року, як зимові канікули закінчилися.
Сю Джов трохи хвилювався через початок навчання, адже це означало повернення з його затишного, безпечного куточка назад у натовп людей, і це відчуття було справді неприємним.
Але тепер усе було трохи інакше.
Він качався по ліжку, обіймаючи кота, а коли втомився, серйозно поставив собі діагноз:
— Коте, здається, моя шкільна тривога трохи ослабла.
— Хоча мені все ще не дуже хочеться йти в школу й прощатися з тишею, але думка про те, що я щодня бачитиму Дзян Ліна, немовби, одразу перекреслює все небажання.
Кіт лапкою постукав його по голові.
Сю Джов зітхнув:
— Дзян Лін — справжній цілитель.
Кіт: «…?»
414.
Удома це не дуже відчувалося, але щойно він ступив на шкільне подвір’я, Сю Джов гостро усвідомив, що він і Дзян Лін зустрічаються.
Так, саме те саме «зустрічаються», яке заборонено у шкільному статуті.
Те саме, за яке, якщо їх спіймає завуч, доведеться вдвох стояти на сцені та публічно зачитувати вибачення.
Сю Джов, зразковий учень, який із дитинства дотримувався правил і не створював проблем, пережив справжній шок. Спізнення чи прогулянка — це ще півбіди, але заборонене кохання — це вже ніби порушення небесного закону. Йому легше було б, аби його забрали інопланетяни.
Отож, вважаючи себе вкрай стриманим і обачним агентом, Сю Джов вирішив узяти на себе місію приховати стосунки з Дзян Ліном.
415.
Вранці, коли вони йшли до школи разом, ще на підході до воріт Сю Джов делікатно посунувся на півкроку вбік, щоби тримати «безпечну дистанцію».
Опівдні, коли вони йшли обідати, щойно Дзян Лін потягнувся, аби з’їсти за нього моркву з тарілки, Сю Джов одразу відсунув свою миску, мовляв: «Кожен їсть своє».
Під час обідньої перерви вони розв’язували тести в порожньому класі. Вперше всі тести з математики у Сю Джов були правильні. Дзян Лін потягнувся, щоби потріпати його по голові, але тільки-но доторкнувся пальцями, Сю Джов вже помітно відсахнувся.
Дзян Лін: «…»
Вони зустрілись поглядами, кілька секунд мовчанки. Дзян Лін зрештою зітхнув і терпляче спитав:
— Що сталося? Ти сьогодні весь день якийсь дивний. Ти засмучений чи злишся на мене?
Сю Джов похитав головою. Він підвів очі, його темні зіниці блиснули, мов у маленького звірятка, яке нашкодило.
— Ні, я не засмучений.
Він озирнувся довкола, як справжній агент, і знизив голос:
— Просто… трохи совісно.
Дзян Лін насторожився:
— Совісно за що?
Сю Джов промовчав.
Звісно, через те, що він порушив небесний закон: з найкращою дитиною школи, гордістю вчителів, він вступив у заборонене кохання. Він відчував себе, як злодій.
416.
У такому стані напруженої настороженості Сю Джов провів кілька днів. У школі він відчайдушно намагався триматися подалі від Дзян Ліна, що виглядало вкрай підозріло.
Одного дня вони затрималися після занять. На шкільній доріжці вже нікого не було. Вони йшли крізь невеличкий сад біля галереї, обабіч тісно росли блискучі темнозелені падуби. Сніг відбивав тьмяне нічне світло.
Сю Джов підняв голову, щоби поглянути на місяць, але перш ніж це зробив — його погляд зупинився на очах Дзян Ліна.
Він зрозумів, що хоча Дзян Лін не дуже часто усміхається і зазвичай виглядає холодним, та коли подивитися на нього, можна помітити, що в його очах завжди є посмішка.
От і зараз, щойно вони зустрілися поглядами — куточки вуст Дзян Ліна мимоволі піднялися.
Наступної миті Сю Джов відчув, як чиясь рука взяла його за долоню. Тепло долоні Дзян Ліна повільно передавалося, і на тлі зимової ночі це було відчутно особливо яскраво.
Його пальці мимоволі стиснулися, серце забилося швидше.
Хоч вони й просто трималися за руки в школі, але для Сю Джов це було вже досить трепетно і захопливо.
Його агентські навички востаннє намагалися опиратися, але він логічно переконав себе:
«Та нічого, можна трішки. Зараз уже темно, доріжка вузька, людей навколо нема. Якщо ніхто не з’явиться — ніхто нічого й не дізнається…»
Та щойно в нього з’явилася тривожна передчуття, з-за кущів падуба, на завжди безлюдному відгалуженні стежки, щось зашурхотіло.
І в ту ж мить із кущів вискочив Рудий!
417.
Рудий спочатку радісно привітався з ними:
— Я порушив правила, мене спіймав завуч і змусив до самого вечора писати пояснювальну. А чого ви ще не пішли? Теж провинилися?
Але не встигли Сю Джов з Дзян Лінем відповісти, як його погляд опустився на їхні зчеплені руки. Очі рудого розширилися, він миттєво вибухнув:
— Стоп, порушили — ще ладно, але чого це ви за руки тримаєтесь?! Хто дозволив?!
Гучний голос налякав Сю Джов, і він лише тоді усвідомив, що досі тримає Дзян Ліна за руку. Не вагаючись, він різко її висмикнув, став рівно, руки вздовж тіла — наче на військовому вишколі.
Рудий обійшов його, прищурився підозріло:
— А з чого це ви стали такими близькими за моєю спиною?
У голові Сю Джов крутилася тільки одна думка: "Якщо раптом хтось дізнається про наші стосунки — кінець, доведеться публічно читати покаяння на лінійці!" Він стривожено глянув на рудого й пробурмотів:
— Н-ні, ми не настільки близькі, ми просто… друзі.
— Оу… —
Рудого легко було обманути, емоційний інтелект у нього часом був на рівні водоспаду. Побачивши розгублену мордочку Сю Джов, він майже повірив.
— А чого тоді за руки тримались?
Сю Джов замовк на дві секунди, потім несміливо припустив:
— …Бо руки змерзли.
Це пояснення не переконало б навіть першокласника, але рудому вистачило. Він кивнув та остаточно зняв всі свої підозри:
— Я ж казав, не навантажуй Ліна такими речами.
Його кумир не може просто так гріти комусь руки! Це завдання для нього!
Він великодушно простягнув Сю Джов долоню:
— Давай, я тебе зігрію.
Сю Джов: …
Дзян Лін: …
Нарешті мовчазний Дзян Лін відсунув рудого, подивився на Сю Джов й, не кажучи більше ні слова, обійняв його за талію.
Відстань між ними скоротилася вмить, обличчя Ліна трохи пом’якшало, він спокійно мовив:
— Не варто турбуватись, бо я — його друг.
Сю Джов трохи занервував: здавалося, що слово "друг" було сказане з наголосом і звучало це не надто добре…
418.
Рудий ішов з ними однією дорогою, тож у Сю Джов не було можливості поговорити з Дзян Лінем наодинці.
У нього було тривожне відчуття, наче він — Шу Дзінь, який ненароком розбив склянку з нефриту, і тепер Ю Ді доведеться пити з емальованої бляшанки.
Дзян Лін же не сердиться… правда ж? Ну, правда ж?..
Хоч він і вирвав руку й сказав, що вони просто друзі, але ж Дзян Лін завжди був великодушним, добрим, розуміючим. Він точно зрозуміє і не образиться.
Сю Джов обміркував це в голові, крізь рожеві окуляри, й дійшов висновку — усе буде добре.
419.
Але після того, як вони розійшлися з рудим, Сю Джов помітив, що з Дзян Лінем щось не так.
Той міцно тримав його за руку, а потім вільною рукою раптом стиснув йому щоку.
Сю Джов здивовано підняв очі, моргнув кілька разів. Його носик порожевів від холодного вітру, а обличчя було спокійне й слухняне, як у доброго малюка.
Дзян Лін одразу розтанув — такий милий! Його нещодавнє невдоволення миттєво випарувалося.
Він подивився Сю Джов в очі й запитав тихо:
— Друзі можуть триматись за руки? А щоки щипати теж можуть? А що ще можуть робити друзі?
Сю Джов знову моргнув, і тільки зараз нарешті усвідомив: здається, добрий, щедрий Дзян Лін таки… образився.
Через те, що його щоки м’яли, слова виходили трохи невиразними, але він все ж серйозно запитав:
— Ти сердитий на мене?
Дзян Лін похитав головою:
— Просто трохи засмутився. Але це не твоя вина.
Сю Джов трохи похнюпився, потім знову глянув на нього й тихо спитав:
— А як зробити так, щоб ти знову був радий?
Дзян Лін на мить завмер, потім м’яко усміхнувся.
Під світлом місяця він забрав руку назад і розкрив обійми:
— Обійми мене.
420.
Під час обіймів Сю Джов вперше усвідомив, наскільки зручно їм з Дзян Ліном бути разом — їхній зріст ідеально підходив для такого близького положення: він міг комфортно притулитися до нього, як у теплий кокон. Це була дуже близька, дуже ніжна поза.
Раніше Сю Джов ніколи нікого не обіймав, і тільки сьогодні ввечері він зрозумів, наскільки прекрасно це може бути.
Ніхто з них не сказав: «Вистачить» чи «відпусти», ніби обом було важко розлучитися. Вони довго тримали один одного в обіймах, перш ніж повільно розійтись.
Сю Джов здавалося, що тепло і аромат Дзян Ліна частково залишилися на ньому після обіймів. Він був червоний, серце калатало, всередині щось радісно тремтіло. Він зайшов додому майже на стрибках і одразу вихопив кота з лежанки.
— Іди сюди, котику! Обіймашки!
Кіт, напівсонний, дозволив себе обійняти, а потім опинився на столі, звідки спостерігав, як Сю Джов по черзі розкидав руки до подушки, штори, вазона і холодильника, вигукуючи: «Обіймашки!»
Кіт з виразом «о.О» дивився, як його господар перетворився на «амбасадора обіймів» і тільки після численних обіймів, втомлений, сів поруч із ним відпочити.
Сю Джов був червоний, очі світилися, на щоках грали милі ямочки.
— Як же мені подобається обійматися з Дзян Ліном! Просто супер-надзвичайно-несамовито подобається!
Він глибоко вдихнув:
— Але я не забув про свій імідж! Сьогодні ввечері я був дуже спокійний і стриманий. Котик, як ти вважаєш?
Кіт: «…»
421.
Дзян Лін насправді не міг зрозуміти, чому Сю Джов так тримається за цей свій «образ».
Він міг прийняти, що у присутності коханої людини кожен хоче виглядати трохи краще, навіть сам Дзян Лін не був винятком. Але він більше хотів, аби Сю Джов був щирим поруч із ним, таким же жвавим і відкритим, як удома. Інакше, постійно тримати маску — це надто виснажливо.
Можливо, Сю Джов боявся, що він не зможе це прийняти. Але що тут не приймати? Він же з самого початку все знав. І з самого початку йому це подобалося.
Тільки він досі не розумів, як усе це пояснити Сю.
І тому знову почав боліти його мозок… через кота.
На цьому етапі, коли вони вже зустрічаються, Дзян Ліну здавалося, що вже й не так важливо повертати кота назад. Але водночас він відчував, що тримати це в таємниці якось неправильно. Якщо Сю Джов дізнається правду, може розсердитися.
Дзян Лін зітхнув — доведеться діяти поступово, знайти слушний момент, щоб усе йому розповісти.
422.
Наступного дня було яскраве сонце, і якраз оприлюднили результати вступного іспиту. Сю Джов тримав у руках оцінки, дивився на них з роззявленим ротом і перечитував кілька разів, не вірячи, що вони справжні, бо там стояли бали, про які він навіть не мріяв.
Особливо з математики: нарешті вдалося пробити межу в дві цифри!
Сю Джов насправді не був «дурним учнем» у класичному сенсі. Коли його створювали, батьки заклали в нього досить потужний процесор — просто раніше він ніколи не запускав систему. І лише в 11 класі вперше натиснув «пуск».
Але він був переконаний, що ця висока оцінка — це на 70% заслуга його «репетитора за сумісництвом з коханим». Якби не Дзян Лін, який знаходив час пояснювати теми, розставляти акценти, то, мабуть, Сю досі б сидів як первісна людина з 14 балами в математиці й радів.
Тому вже того ж вечора, після школи, він урочисто простягнув результати Дзян Ліну і дуже щиро подякував:
— Дякую!
Дзян Лін глянув на всі його предмети кілька разів, розглядаючи серйозніше, ніж свої, і, поки аналізував, погладив Сю по голові:
— Дуже круто. Хочеш якийсь подарунок?
Подарунок?
Сю Джов задумався. Але зрештою вирішив, що насправді винагороду має отримати не він, а Дзян Лін, адже той доклав більше зусиль. Він повинен його віддячити!
Тож похитав головою, серйозно подивився на нього і спитав:
— Це я маю подякувати тобі. Скажи, є щось, що ти хотів би отримати?
Дзян Лін трохи здивувався, ніби не очікував такого повороту:
— Щось, що я хотів би?
— Угу! — кивнув Сю, його очі світилися, він з ентузіазмом дивився на нього. — Можна будь-що!
Дзян Лін усміхнувся. Без жодного попередження, в затінку дерев, нахилився і легко поцілував його в повіко, так ніжно, як торкання крила метелика.
— Цього цілком достатньо.
423.
Сю Джов мовчав. Потім широко розплющив очі. І... із синхронністю, гідною цирку, подався додому, волочачи за собою ноги.
На повіці досі зберігалося тепло поцілунку, воно пульсувало, мов гаряча печатка. Прийшовши додому, він сів із котом на руках, застиг, а потім, ніби щойно все усвідомив, повільно підняв руку й торкнувся того самого місця.
А через кілька хвилин емоції накотили повною хвилею. Він підняв кота, почав його трясти (обережно), і збуджено повідомив:
— Котик, може, ти й не повіриш, але це сталося насправді! Дзян Лін щойно мене поцілував! Ти знаєш, що таке поцілунок? Це не те саме, що вилизування шерсті! Це щось чарівне, щось, що змушує серце битися швидше, викликає надзвичайні емоції! Я...
Кіт, мов варена локшина, вислизнув з його рук:
— Мяу!
Сю Джов не образився. Здивування змінилося екстазом, хвилюванням, яке розлилося по тілу. Він не міг вгамувати себе і зрештою влаштував ціле шоу: вихопив огірок і закрутив серію рухів з мечем — початкову версію 32 форм майстерності меча.
— Ха! Прямий укол з випаду!
— Хей! Розворот і удар ззаду!
— АА! Потягнув спину…
424.
Хоч дух у Сю Джов залишався у піднесенні, тіло вже отримало ідеальне поранення.
З болем масажуючи собі потягнуту спину, він не мав вибору, окрім як рано лягти спати, міцно обійнявши кота.
На щастя, травма виявилася не надто серйозною — до ранку болі майже не залишилося.
А ще протягом усього шкільного дня, коли вони разом із Дзян Лінем їли, навчалися та йшли до школи й назад, той не раз мимохідь клав руку йому на поперек і м’яко масажував.
До вечора у Сю Джов вже взагалі нічого не боліло.
І він знову в душі зітхнув: Дзян Лін точно чарівний цілитель!
425.
Ввечері, перед тим як розійтися по домівках, вони знову опинилися під тим самим деревом, що й учора.
Сухий вітер початку весни просвистував між рідкими гілками, а під вуличним ліхтарем листя здавалося помаранчевим гніздом, сплетеним із ниток світла.
Далі їхні дороги мали розійтися.
Сю Джов згадав той швидкоплинний вчорашній поцілунок. Насправді, йому дуже хотілося випробувати це ще раз, але сором не давав сказати такого вголос.
Тож він опустив голову й втупився в свою тінь, потай мучившись думками.
Раптом Дзян Лін зупинився, ніжно стиснув йому щоку пальцями, змусивши підняти голову.
Його голос був тихий, з ледь помітною усмішкою:
— Про що думаєш?
Сю Джов втупився в нього. Невже сказати, що я хочу ще поцілунок? Але ж це зовсім не пасує до мого образу стриманого й холодного хлопця!
Він сумнівався і мовчав, та добре, що Дзян Лін був дуже кмітливим та навіть без слів розумів, що в нього на думці.
І от Сю Джов відчув, як той ніжно підняв йому обличчя обома руками. Під теплим світлом ліхтаря його риси виглядали особливо м’якими, без ані сліду колишньої холодності й відстороненості.
— Сяо Джов, хочеш поцілунок? — спитав він ніжно.
Від цього ласкавого звертання Сю Джов ніби спалахнув — його вуха стали гарячими, серце калатало, немов у грудях вистрибувало маленьке оленя.
— Хочу... хочу поцілунок, — пробурмотів він.
Голос був тихий і трохи хриплий. А коли закінчив говорити, раптом злякався, що Дзян Лін міг не почути, тож повторив і одразу ж пошкодував. Це ж виглядає так, ніби я аж надто кваплюся... Хоча, мабуть, так і є.
І як і слід було очікувати, Дзян Лін знову усміхнувся і серйозно відповів:
— Добре.
Сю Джов, засоромлений до краю, просто заплющив очі.
Він відчув, як світло перед ним затінюється… але очікуваний поцілунок не впав на повіки.
Дзян Лін поцілував його у щоку.
І щоб усе було справедливо — поцілував і праву, і ліву щоку.
426.
Холодні губи торкнулися гарячої шкіри щік і це створило майже магічну хімічну реакцію.
Сю Джов широко розплющив очі. В цю мить він виглядав особливо милим, наївно торкаючись обличчя, наче щеня.
Дзян Лін не витримав — у нього серце розтануло.
Він обережно пригладив кілька неслухняних пасом на його голові і знову міцно обійняв.
Вони ще трохи постояли в обіймах під ліхтарем, потім Дзян Лін нахилив голову, глянув йому в очі й мимохідь нагадав:
— До речі, вдома більше не розмахуй мечем. А то знову потягнеш спину.
Сю Джов слухняно кивнув, але раптом насупив брови — щось було тут підозріле.
За кілька секунд обидва усвідомили… і завмерли.
Сю Джов з недовірою підняв голову:
— Стій. Як ти… звідки ти знаєш, що я вдома розмахував мечем?..
