397.
Через те, що це одинадцятий клас, канікули в школі були надзвичайно скупі, щонайбільше дванадцять чи тринадцять днів. А ще в доважок — кілька стосів зошитів, які своїми обсягами могли би накрити ціле небо.
Сю Джов спершу ще не міг оговтатись від новизни романтичних стосунків, і на всі ті завдання дивився зі зневагою.
Але дуже швидко він зрозумів: зустрічатися з кимось це… надто нудно.
Ні, не зовсім так. Точніше — зустрічатися з навчальним генієм надто нудно.
У кого ще в період медового місяця з коханим відеодзвінки тривають по п’ять годин, і чотири з половиною з них — це спільне розв’язування завдань?!
Він сердито гриз ручку й писав, як навіжений. Кожна літера на папері була просякнута обуренням і гнівом.
Пиши, пиши! От тобі синус-функція! От тобі «Західне сяйво злітає разом з самотнім птахом»! От тобі означальні речення з нефіксованою позицією!..
І тут із телефона раптом почувся шелест сторінок.
Сю Джов, ще не охоловши від злості, завмер. Він підвів очі — на екрані Дзян Лін перегортав новий зошит, ледь насупивши брови. Його темні очі були спокійними й зосередженими.
У Дзян Ліна було невелике короткозорість, але вона рідко заважала. Хіба що вдома, коли сідав за завдання, одягав окуляри. Це додавало йому трохи відстороненого вигляду. А без усмішки він виглядав так суворо, що аж ажурно привабливо.
Сю Джов любив, коли він носив окуляри. Ось як зараз — подивився кілька секунд і відчув, як лють немов гаситься струменем води під тиском.
Ех, гаразд, писати так писати.
Все-таки хлопець у нього — справжній геній. Треба зрозуміти й прийняти.
398.
Сю Джов потай милувався обличчям свого хлопця, аж поки — бах! — зустрівся з ним поглядом.
На екрані той закрив зошит і показав йому обкладинку:
— У цьому зошиті є завдання, які тобі добре підійдуть. Я вже позначив. Наступного разу принесу. Ти зробиш, а я поясню. Домовились?
Сю Джов слухняно кивав головою. Такий гарний, про що він там… е-е-е, хвилинку?..
Завдання?..
Що?!
Як грім серед ясного неба: виявляється, вся ця серйозність то він йому домашку готував?!
Сю Джов замовк на пару секунд, а тоді важко кивнув:
— Добре.
Добре-добре-добре, треба зрозуміти, треба сприймати з розумінням…
Дзян Лін ніби усміхнувся. Він відклав зошит і трохи наблизив телефон, уважно глянувши:
— Це тебе не засмучує?
Сю Джов кліпнув. Хоча вдома він часто жаліється коту, що Дзян Лін — романтичний репетитор. Та стогне, як не хоче вчитись. Але насправді він ніколи не злився через це.
— Звісно ж ні.
Дзян Лін, попри всю зайнятість, ще й знаходив час пояснювати йому задачі — це дуже зворушувало.
Сю Джов вагався, трохи почервонів, густі вії затремтіли, чорні очі засяяли.
Він тихо мовив:
— Я ще не подякував тобі.
Дзян Лін, здавалося, розслабився, відкинувся на спинку стільця, в очах з’явилась усмішка:
— Це я маю дякувати тобі за те, що так стараєшся. Бо ж ми домовились, що вступимо до одного міста, правда ж?
Сю Джов:
...Вчу! Зараз же вчу! Уже сиджу з книжками, бачиш?!
Він глибоко вдихнув і все одно не зміг не почервоніти знову.
Як це він, універсальний геній-чемпіон, ще й навички закоханості прокачав до максимуму?..
399.
За кілька днів до Нового року батьки Сю Джов, ті самі неперевершені професори, нарешті повернулися.
Вони важко вибили собі триденну відпустку, щоби хоч трохи побути з сином і спробувати залагодити розрив у стосунках, який виник через постійну розлуку. Додому вони повернулись із повними торбами подарунків.
— Дивись, синку, іграшковий поні! Колись ти його обожнював!
— Ось, полуничне молоко! Ти ж його раніше тричі на день пив!
— Синочку, мама почитає з тобою!
— Синочку, тато допоможе тобі з домашкою!
...
Так Сю Джов отримав купу всіляких дитячих солодощів та іграшок і, найголовніше, щільну, всепоглинаючу увагу батьків. А разом з нею — втрачені години відеодзвінків з хлопцем.
400.
На саме китайське новорічне свято родина не пішла до ресторану, а вирішила готувати вечерю вдома. Професори Сю і Дзі з ентузіазмом узялися вражати сина кулінарними талантами, але після цілого дня на кухні, на стіл потрапило лише кілька страв, в яких не було нічого гарного — ні на вигляд, ні на смак.
Підгорілі фрикадельки нагадували метеоритні уламки.
Недоварений овочевий суп схожий був на корм для мавп.
Два великих науковці стояли в мовчанні, а потім покірно спостерігали, як син забирає ті страви назад на кухню й намагається хоч трохи їх урятувати. Страви все одно вийшли посередні, але принаймні їстівні.
Три келихи дзвінко зіткнулися, народжуючи легкий звук посеред новорічної метушні.
Сю Джов повільно взяв паличками шматочок їжі. Смак був далекий від досконалості, але значно кращий, ніж в ті роки, коли батьки не могли приїхати й доводилось замовляти святкову вечерю з ресторану.
Він відчув, що в його серці, мов у келиху коли, піднімаються легкі бульбашки. Голоси тата й мами, хрумкотіння кота, який вечеряє поруч, звуки телевізора — усе це створювало атмосферу затишку, наче котячий хвіст лагідно торкався його душі.
Сю Джов подумав, що трохи сумує за Дзян Ліном.
Коли йому добре він завжди згадує про нього. Тож зараз — саме такий момент.
Було б так добре його побачити...
402.
Унизу на невеликій площі почали метушитися люди, переносячи речі — коробки за коробками феєрверків складали на відкритому майданчику.
Сьогодні ввечері в центрі міста дозволили запускати феєрверки протягом двох годин.
Після вечері Сю Джов обіймав кота, стоячи біля вікна й дивлячись на місяць.
І тут на телефоні пролунав сигнал повідомлення:
Дзян Лін: [Хочеш сьогодні вийти подивитися феєрверки?]
403.
Щойно отримавши повідомлення, Сю Джов миттєво й радісно відповів: «Добре!», але от як сказати про це батькам — стало проблемою.
Що він мав сказати?
Дорогі тату й мамо, я хочу о пів на дванадцяту ночі вийти на побачення з моїм хлопцем?
Ні, це неможливо — ці двоє академіків, які жили в башті зі слонової кістки, можуть подумати, що це якась нова форма його дикої, недорозвиненої поведінки.
Тож Сю Джов вирішив збрехати: рано пішов до своєї кімнати, сказавши, що йде спати, й чекав, коли батьки також ляжуть, аби потім крадькома вислизнути.
На щастя, академічна пара нічого не запідозрила, навіть вручили йому два великі червоні конверти з грошима.
Щороку він отримував по дві таких товстих пачки, але йому не бракувало грошей, тож жодного разу їх не витрачав, а зберігав з самого малечку, і вже зібралася невелика купка в шафі.
Склавши черговий подарунок, Сю Джов почав готуватися: хутко вдягнув куртку, зав'язав шарф і сів у кімнаті, але швидко зігрівся й спітнів.
Довелося вийти з котом на балкон трохи охолонути.
404.
На вулиці знову пішов легенький сніг. Сю Джов пригорнув кота до грудей і підняв голову, дивлячись, як сніжинки обертаються, повільно спускаючись з глибокого чорного неба.
Пронизливий нічний вітер мав той особливий запах північної зими. Він спостерігав за сніжинкою, що пролітала над верхівками дерев, повз вікна поверхів і блищала у світлі вуличного ліхтаря.
А під ліхтарем стояв Дзян Лін. Його очі світилися усмішкою, і саме в цей момент він підняв голову.
Очі Сю Джов враз округлилися.
Та сама сніжинка, за якою він щойно спостерігав, упала прямо на плече тієї людини, яку він щойно так хотів побачити.
405.
Кіт, що вже майже задрімав у нього на руках, раптово опинився наче на гойдалці.
Переляканий пухнастик миттєво вистрибнув, розпушився і сердито зашипів на Сю Джов.
— Вибач-вибач, — пробурмотів той, однією рукою друкуючи повідомлення, а іншою глади́в кота. — Спи, я мушу виходити.
Він не хотів змушувати Дзян Ліна довго чекати, тож написав йому, що вже спускається.
Але не був певен, чи батьки ще не сплять, тож відчинив двері лише трохи й довго визирав у коридор, поки не впевнився, що вітальня порожня.
Потім швиденько підтягнув шарф, натягнув шапку і безшумно вислизнув до передпокою, рішуче відчинив двері та вискочив на вулицю.
Коли загорівся індикатор ліфта, Сю Джов стиснув кулаки і радісно вигукнув подумки:
«Прекрасно! Обережно, спокійно, без жодного сліду! Я справжній геній — мені б шпигуном бути!»
406.
А в кутку між вітальнею й кухнею, у барній зоні, професор Сю і професорка Дзі тримали в руках келихи з вином, яке щойно дістали з комори, й мовчки дивилися один на одного.
— …А наш син це що — потайки від нас кудись зібрався?
— Він, бува, не думає, що ми його не помітили?
407.
Надворі сніг падав увесь день, то стихаючи, то знову посилюючись, і все навколо стало білим. Коли Сю Джов вийшов надвір, він був у білому пуховику, з червоно-картатим шарфом і в'язаній шапці. З-під неї виглядали блискучі чорні очі — він був схожий на маленького сніговика.
Він тупотів по снігу до Дзян Ліна, але, наблизившись, зупинився й крізь білу пару з рота подивився на нього.
— Довго чекав? — несміливо спитав Сю Джов, злегка стуливши губи. — Холодно?
— Не дуже.
Він сам не наближався, але Дзян Лін зробив крок до нього, абсолютно природно, і змахнув пальцями сніжинки з його чола.
— Я знав, що скоро тебе побачу. Тому й не здавалося, що довго, і не було холодно.
Сніжинка впала на щоку Сю Джов й одразу розтанула.
— О… справді? —
Сю Джов заплющив очі. Де він, цікаво, проходив курс підготовки до романтичних відносин?!
408.
На маленькому майданчику вже зібралося чимало людей, що чекали феєрверків. Діти бігали з бенгальськими вогниками, а сніг світився всіма кольорами через наземні ліхтарі.
Хлопці сіли на лавці в місці, де було менше людей. Сю Джов сперся ліктями на коліна, підпер щоки руками і, згадуючи щойно сказані слова, дивився на дітей.
До нього підбігла дівчинка з «козячими» хвостиками, простягла йому бенгальський вогник і радісно сказала:
— Братик, ти теж хочеш пограти? Ось, це тобі!
Сю Джов розгубився, замахав руками:
— Ей, ні, це…
Він не знав, як реагувати — досвіду спілкування з дітьми не мав. Малеча здавалася йому іншим біологічним видом — маленькі, енергійні, нелогічні, непередбачувані.
Поки він думав, як краще відповісти, Дзян Лін уже встиг подякувати замість нього.
Вогник опинився в руці Сю Джов, а наступної миті перед його очима спалахнули сріблясті іскри.
Він завмер, бо ніколи не грався з таким, не знав, чи не впаде жар на руки, трохи боявся, але водночас був захоплений.
— Все добре, — сказав Дзян Лін і взяв його за руку, допомагаючи зробити кілька рухів. Сріблястий вогонь малював у повітрі лінії, наче метеор, що опинився у нього в долоні.
Сю Джов тихенько ахнув.
Діти навколо засміялися:
— Братик такий боягуз!
А дівчинка, яка подарувала йому вогник, обурено стала на його захист:
— Не кажіть так!
Вона навіть легенько поплескала його по руці, наслідуючи виховательку з садочка:
— Ти вже дуже хоробрий. Я не вважаю, що ти боягуз. Мені ти дуже подобаєшся.
Бенгальський вогник догорів і згас, усе навколо знову потемніло. Сю Джов інстинктивно повернув голову — обличчя Дзян Ліна він уже не бачив чітко, але був певен: той усміхається.
І почув від нього:
— Мені також.
409.
Дітлахів Сю Джов відправив геть, пригостивши їх шоколадними монетками зі своєї кишені.
Стержень від вогника валявся біля лавки, але їхні руки не роз'єдналися, навпаки, зчепилися ще міцніше.
До настання Нового року залишалося двадцять хвилин. Вони сиділи поряд, зігріваючи одне одного.
Сю Джов так розігрівся, що хотів послабити шарф, але однією рукою це було складно. Він вовтузився, і Дзян Лін, помітивши це, подав руку на допомогу.
Їхнє дихання змішувалося в повітрі. Погляди зустрілися й жоден не хотів їх відвести.
У зимовій тиші їхні серця билися так гучно, що здавалися єдиним ритмом.
Відстані між ними не залишилося.
Їхні обличчя наближалися, подихи ставали спільними…
І тут —
З-за кущів за спинками лавки донеслися кроки. Професор Сю і професорка Дзі визирнули з-за гілок:
— Сину? Що ви робите тут у такий пізній час?
410.
Сю Джов мов зкам’янів. Він опустив очі на зчеплені руки, потім — на плечі, що торкалися. В голові пролунав сплеск: плюх!, ніби він пірнув у Хваньхе.
Все. Навіть річка не відмиє!
Його батьки, може, й змирилися б з юнацьким коханням, але не з тим, що він зустрічається з хлопцем!
Що ж робити?! Сказати, що ми — гурток товаришів по самонавчанню?! Та хто в це повірить?!
Сю Джов мовчав. Зовні — спокій, усередині — паніка.
— Доброго вечора, дядьку, тітко, — Дзян Лін трохи стримав усмішку, підвівся, привітався і закрив Сю Джов собою. Руку його не відпустив — на цьому етапі це вже не мало сенсу.
Вітер шелестів між деревами, хлопці мовчали…
А навпроти — подружжя професорів раптом зворушено глянуло одне на одного, й очі їх заблищали:
— Наш син уже має такого близького друга?!
Професор Сю заметушився, дістав з кишені червоний конверт і простягнув Дзян Ліну:
— Це тобі — святкові гроші. Обов’язково візьми.
Професорка Дзі кивала:
— Дякую, що товаришуєш з нашим Сю Джов. Гуляйте, ми вам не заважаємо.
Сю Джов: — …А?
Дзян Лін: — …Добре.
411.
Минуло кілька хвилин після того, як його батьки пішли. Хлопці перезирнулися і розсміялися.
Вони знову сіли на лавку. Дзян Лін поклав конверт у кишеню і сказав:
— Наступного року приїдь до мене в гості на свята. Мої батьки теж підготують для тебе червоний конверт.
412.
Остання хвилина старого року.
Усі погляди були звернені в небо. Відлік добіг кінця і небо спалахнуло величезними феєрверками.
Сю Джов дивився і на феєрверки, і на Дзян Ліна.
Світло від вибухів відбивалося в його очах. Раніше йому здавалося, що Дзян Лін — як феєрверк: яскравий, але далекий, миттєвий, недосяжний.
Але з часом ця відстань зникла.
Їхні долоні переплелися, погляди зустрілися, серця забилися в унісон.
У цей момент:
Феєрверки далеко, а ось Дзян Лін — поруч.
