Десь внизу закричала жінка. Мабуть, вона також побачила жуків.

Жук, розміром з людську долоню, повільно повз по склу. На його восьми тонких ніжках було багато дрібних виступів, що чіплялися за скло, і посередині кожного виступу було біла крапинка — присоска. Жук тягнув довге м’яке коричневе щупальце за своїм краплеподібним хвостом, залишаючи за собою вологі темно-коричневі виділення. Схоже, що воно хотіло увірватися всередину.

Поет перевірив шов між двома віконними панелями, провівши по ньому пальцями.

— Все окей. Воно щільно зачинене, вони не зможуть пробратися всередину.

— Кожне покоління гірше, ніж попереднє, — сказав бос Шао. — Вони стають все бридкішими. Раніше вони хоча б виглядали як комахи.

— Злиття генів, — Поет подивився на скло. — Чим більше злиття, тим більш чудернацький їх вигляд і сильніша їхня заразність. У мене є знайомий науковець, і він сказав, що за останні кілька сотень років жодні дослідження не змогли пояснити як працює інфекція.

— Хах, — випустив звук в нікуди бос Шао, а потім втиснувся в дальній куток кімнати та сказав: — Може закриємо штори?

— Я хочу ще подивитись на місто, — сказав Поет, опускаючи одну сторону штор і опускаючи кімнату в темряву. З мороком, деяка журба з’явилася у його вигляді. — Це… місто, у якого, можливо, залишилося не так і багато часу.

Ань Дже виглянув назовні. Зараз був ранній ранок, і під тьмяним небом місто простягалося навсібіч, наполовину приховане негустою білою імлою. Сонце підіймалося і туман потроху зникав, відкриваючи вид на громіздкі механічні споруди, що тягнулись у височінь і пронизали небеса, усюди, де могло сягнути його око. Люди завжди мали багато дивних приладів для убезпечення я бази, але вони не завжди були дієві, як от, наприклад, зараз.

Поет повернувся до нього.

— Ти зовсім не виглядаєш наляканим.

Ань Дже стиснув губи, не впевнений як відповісти.

Поет опустив другу сторону штори та усміхнувся до нього.

— Ти воістину дивак.

— Справді? — запитав Ань Дже.

— Ти надто тихий, наче тебе зовсім не хвилює, що трапиться далі, — пояснив Поет. — В нашому поколінні дуже рідко знайдеш когось з таким характером.

— Мабуть, — усміхнувся Ань Дже.

Неможливо, щоб між грибами та людьми не було жодних відмінностей. Намагаючись поводитись більш людяно, він запитав Поета:

— Що ми робитимемо тепер?

— Молитися, — подумавши три секунди, відповів Поет. — Молитися, що дисперсори не були знищені повністю. Чи молитися, що це просто купка безмозких комах, що живуть на одних лише інстинктах. А потім молитися, що це скло достатньо міцне і не буде легко проламане.

Водночас з тим, як він закінчив говорити, почувся стукіт, наче щось кидалося у вікно. Це численні комахи влітати у скло.

Бос Шао кинув косий погляд на Поета.

— Я молюся на те, щоб ти заткнувся.

Поет також захвилювався. Він підняв кінчик штори, але швидко опустив його назад.

— Краще не дивіться туди, хлопці.

— Вже побачили все, — сказав бос Шао. — Кишнява комах вже тут.

Через секунду вираз його обличчя різко змінився.

— Швидко! Перевірте вентиляцію!

Поет різко подивився в один кут кімнати.

— Вентиляція там!

Вони подивилися на місце прямо над головою Ань Дже. Там був отвір, що вів назовні, захищений сіткою. Але оскільки її давно не ремонтували, вона була в жахливому стані й мала дірки. Побачивши це, Поет відірвав половину рукава своєї сорочки та віддав її Ань Дже.

— Заткни її.

Вентиляційний отвір був чималим. Ань Дже взяв шматок тканини, зім’яв його правою рукою та впхнув у дірку.

— Цього недостатньо.

Поет відірвав ще шматок. Ань Дже тримав перший шматок однією рукою і взяв інший у другу.

Він раптом відчув укол болі на кінчику свого правого вказівного пальця.

Ань Дже на мить зупинився, потім спокійно впхнув другу грудку тканини в отвір, міцно закриваючи вентиляційний отвір, перш ніж сісти назад на ліжко. Поки бос Шао та Поет перевіряли решту кімнати на наявність дірок, він підійняв свій вказівний палець до своїх очей.

Там була червона цяточка, наче його вкололи голкою.

Текстура його шкіри трохи змінилася, перетворюючись на сніжно-білий міцелій. Користуючись тим, що інші двоє дивилися в протилежний від нього бік, він різким рухом відірвав цей шматок міцелію.

Новий міцелій виріс з місця злому та утворив новий людський палець, без жодного поранення.

Ань Дже не знав, чи допоможе це, та й він не бачив, щоб з його міцелієм, що він відірвав, було щось не так, але у нього не залишалося вибору.

— Тут більше немає ніяких отворів, — сказав Поет, обертаючись.

— Мгм, — відповів Ань Дже.

Проте, стукіт від комах, що врізалися у скло ставав все сильнішим та частішим, і скло бряжчало, наче от-от розіб’ється. Гучномовець в коридорі продовжував давати інструкції, але вони були нічим іншим, ніж безглуздим «будь ласка, зачиніть всі двері та вікна і не панікуйте».

Поет сів, його обличчя було бліднуватим.

— Гадаю, тепер все в руках Бога.

— Завались, — кинув на нього злісний погляд бос Шао. Після того, як прикрикнув на Поета, він перевів погляд на Ань Дже.

— Що таке? — він не зрозумів чому на нього дивляться.

— Поквапся, — сказав бос Шао. — Дзвони своєму чоловікові.

У Ань Дже відібрало мову.

***

Район 1, Дисперсійний центр.

Величезний чорний ультразвуковий дисперсор маячив напівприхований під сірим небом. Його дископодібна центральна частина робила його схожим на гігантську квітку, що розпустила пелюстки серед міста.

Поки машина мчала по дорозі, будівлі безупинно віддалялися, а тінь дисперсора попереду стрімко зростала.

— Якщо Дисперсійний центр зруйновано, — перебиваючи його, запитав Лу Фен, — чи будуть інші дисперсори нормально працювати?

— Вони можуть перестати працювати, — сказав дослідник та ненадовго стих. — Керування дисперсорами надзвичайно складне. Щоб забезпечити покриття усього Зовнішнього міста ультразвуковими хвилями, частота та діапазон хвиль усіх дисперсорів дистанційно керується з Дисперсійного центру. Якби аварійні процедури не були терміново активовані, коли було зруйновано центр, я боюсь, перед нами постали б дуже серйозні наслідки.

— Проте, це лише найгірший розвиток подій, і він дуже малоймовірний, — продовжив він. — Перший дисперсор у Дисперсійному центрі — найбільший в усьому Зовнішньому місті. Через те що він такий потужний, він може мати небажаний вплив на людське тіло, тому в Районі 1 немає постійних резидентів, і тут небагато працівників та військових підрозділів, що розташовані у чи біля нього. Через нестаток людської сили тимчасова втрата зв’язку може бути через щось інше, не обов’язково…

Його голос різко обірвався, коли він скрізь вікно подивився на дисперсор попереду.

Більше сотні років тому, у Мирний вік, навесні, коли квітки та листки росли, садівники прискали спрей від комах на рослини, щоб захистити їх від комашиних укусів.

В теперішньому, ультразвуковий дисперсор — ця чорна квітка — була покрита смугастими виступами сірого, білого, чорного та жовтого кольорів. Величезні черви повзали по ньому.

Ні, це були не тільки черві.

Його дихання стала швидким та уривчастим, раптом він почав затинатися.

— Ні… — сказав він. — Полковнику, ви це бачите?

Лу Фен різко крутнув кермо!

Машина зробила крутий поворот на вузькій дорозі, від якого волосся дибки стало, і поїхала у напрямку звідки приїхала!

Спочатку бронеавтомобілі позаду них обурено блимали фарами, але через пару секунд вони всі теж зробили поворот на 180 градусів…

В кінці дороги чорній рій червів вибухнув, наче феєрверк, закриваючи небо, в потім падаючи назад, наче неочікуваний дощ. Тіла членистоногих, покриті екзоскелетами, попадали на скло, створюючи відчуття, наче вся машина їхала під градом куль.

Всередині машини гучність перемовника була піднята на максимум та жахливо тремтячий голос оператора йшов звідти.

— Полковнику, аварійний зв’язок з Другим районом. Повномасштабний прорив роїв комах. Запрошуємо допомогу.

— Аварійний зв’язок з Районом 3. Численні монстри-комахи були помічені під час евакуації. Запитуємо допомогу.

— Аварійний зв’язок з Бюро оборони міста.

— Аварійний зв’язок з Міською адміністрацією.

— Аварійний зв’язок з Районом 8.

— Зв’яжи мене з Восьмим районом, — швидко сказав Лу Фен. — Чи можуть підземні прихистки прийняти евакуйованих людей з усього міста?

— Полковнику Лу! — людина на тому кінці заговорила ще швидше. — Маленькі летючі комарі забралися через вентиляцію і маємо вже понад десяток інфікованих. Запитуємо допомогу Суду першої інстанції!

Трисекундна пауза.

— Заражених — вбити. Усі інші нехай сховаються та чекають на допомогу.

Лінія зв’язку обірвалася.

— Полковнику, — почувся молодий голос, — Суд першої інстанції було зібрано і наразі немає жодних втрат.

— Розподіліть допомогу серед різних районів. Пріоретизуйте Район 8.

— Прийнято.

Дзвінок завершився.

— Полковнику, — дослідник в машині говорив вдавано-показово. — Ми повертаємося до Головного міста.

— До Головного міста? — рівним голосом перепитав Лу Фен.

— Головне місто має незалежну захисну та дисперсійну системи, що гарантує йому абсолютну безпеку.

Машина поступово сповільнювалася. Попереду була розвилка дороги.

— А як щодо Зовнішнього міста?

— Усе Зовнішнє місто в небезпеці. Монстри-комахи можуть проникнути будь-куди завдяки своєму розміру, тож рівень небезпеки роїв комах вищий, ніж у тої зграї гризунів, що знищили Південно-східну базу, — спокій поступово повернувся до голосу дослідника. — Будьте ви хоч Суддею, але в даних умовах врятувати усіх неможливо.

Рясні обґрунтування дозволили дослідникові відновити розум та самовладання, і він навіть усміхнувся говорячи:

— Їхати зараз будь-куди інде просто безглуздо. Ми ніяк не зможемо зменшити кількість жертв. Ви знаєте, що мої слова — правда. Ви не можете захистити усіх, але можете вберегти нас.

З перемовника знову почувся голос. Раніше, через критичну ситуацію, Лу Фен перевів в аварійний режим, щоб він автоматично приймав усі дзвінки за три секунди.

Але те, що вони почули, не було голосом оператора.

— Полковнику, — заговорив чистий голос повільніше, ніж Лу Фен звик чути, і з м’якою легкістю слів. — Ваші речі все ще у мене.

— Де ти? — запитав Лу Фен.

— Біля Бюро оборони міста, — відповів Ань Дже. — …Багато комах б’ються у вікна.

Чулося легке тремтіння наприкінці слів, наче він боявся.

Лу Фен повернув кермо на половину і з’їхав на одну з розвилок на дорозі. Дослідник дивився на покинуту розвилку великими очима, готовий підстрибнути на місці, але втриманий паском безпеки.

— Ти-! — вигукнув він.

Але Лу Фен, схоже, зовсім його не почув. Він лише відповів у перемовник:

— Чекай мене там.