Після того як Лу Фен відчинив з ноги двері, Ань Дже опинився в ситуації, де йому довелося загорнути голову у військове пальто, поки його виводили назовні.

Звісно бос Шао та Поет були разом із ним, але вони ховали власні голови.

Лу Фен приніс маленький ультразвуковий відлякувач до входу в будівлю, тимчасово очищаючи коло простору діаметром в три метри. Ань Дже був безпечно запханий у машину, а Поет і бос Шао залізли за ним, і вони втрьох тіснилися на задніх місцях.

— У нас не вистачає місць, — сказав Лу Фен, повернувшись на водійське місце.

Чомусь Ань Дже відчував, що слова Лу Фена знову були націлені на нього.

— Доповідаю: я не рахуюся за особу, тому місць вистачає, — узяв на себе ініціативу відповісти бос Шао.

— Он як, — сказав Лу Фен. Далі він подзвонив: — План порятунку людей за допомогою ультразвукових відлякувачів працює. Раджу організувати масштабне переміщення жителів.

— Перемістити їх у підземні прихистки? — пролунав голос Говарда з того боку.

— Зараз я прямую до прихистку у Восьмому районі, щоб перевірити чи там безпечно.

— Дякую за твою працю.

Лу Фен запустив двигун, та їхня машина повернула у напрямку Району 8.

По дорозі перемовник Лу Фена розривався від дзвінків. Тільки-но Міська адміністрація надіслала сигнал тривоги, П’ятий район запросив підкріплення, а Суд першої інстанції повідомив, що їм не вистачає людей.

Під кінець Лу Фен відповідав наче робот:

— Будь ласка, переадресуйте запит Бюро оборони міста.

— Будь ласка, переадресуйте запит Бюро оборони міста.

— Будь ласка, переадресуйте запит Бюро оборони міста.

— Ваша робота важлива, будь ласка, переадресуйте запит Бюро оборони міста.

— Лу Фен, ти чортів-

Цього разу абонентом був Говард.

Лу Фен миттєво кинув слухавку.

Поклавши слухавку, він трохи нахмурився та запитав дослідника поряд із собою:

— Чи отримував я повідомлення з Шостого району?

— Ні, не думаю, — відповів дослідник.

Лу Фен набрав номер.

— Шостий район?

— Добрий день, це Міська адміністрація Шостого району. Чи можу я дізна…

Голос оператора був таким спокійним, що навіть Ань Дже був здивований.

— Суд першої інстанції, Лу Фен, — він нахмурився ще більше. — Як обстановка в Районі 6?

— У Шостому районі все нормально, — відповіли з нерішучістю. — Чим можу вам…

— Все нормально? — знов перебив Лу Фен.

— Саме так.

Лу Фен призупинив дзвінок та повернувся до дослідника.

Дослідник був приголомшений і не міг приховати схвилювання в голосі.

— Є лише одне пояснення і це те, що аварійна процедура ультразвукового дисперсора Шостого району спрацювала успішно.

— Вау, — видихнув Поет.

Лу Фен продовжив дзвінок:

— Суд першої інстанції, Лу Фен. Будь ласка, підтвердьте, що у Районі 6 все нормально. Будь ласка, підтвердьте, що робота дисперсора в нормі.

— Підтверджую, що все в нормі. — Голос оператора все ще містив тон невпевненості. — Полковнику, щось трапилося?

— Так, — коротко і ясно відповів Лу Фен. — Терміново підніміть ізоляційні стіни, перевірте запаси та приготуйтеся прихистити людей.

— Прийнято!

— Говарде. Ситуація змінилася. Усе місто має сховатися у Шостому районі.

— Зрозумів, — відповіли йому. — Бюро оборони міста візьме на себе порятунок та переміщення людей.

— Добре, — сказав Лу Фен. — Суд першої інстанції бере на себе скринінг^[1] усіх людей.

^[1](в медицині) система первинного обстеження груп клінічно безсимптомних осіб з метою виявлення випадків захворювання.

— Дякую за твою працю.

Після завершення дзвінка Лу Фен знов набрав когось, і Ань Дже помітив, що цього разу номер був незвично коротким.

— Головне місто, Центр єдиного фронту. Вітаємо, Полковнику Лу.

— Суд першої інстанції, Лу Фен. Запитую юрисдикцію^[2] на перевірку всього міста.

^[2]Компетенція судових органів із розгляду цивільних, кримінальних та інших справ; коло справ, які даний суд має право розглядати й вирішувати. (просить дозвіл на масштабні дії)

— Будь ласка, оцініть смертність та тривалість виконання.

Лу Фен мовчав кілька секунд, перш ніж відповісти.

— Шістдесят відсотків, п’ять днів.

— Будь ласка, зачекайте.

— Перевірити усе місто… — пробурмотів Поет над вухом в Ань Дже. — Чи це не…

— Судний день, — сказав бос Шао, дивлячись прямо перед собою.

Через п’ять хвилин з перемовника долинув голос.

— Дозвіл на виконання надано.

— Прийнято.

Машина повернула в напрямку Шостого району.

Всю дорогу туди Ань Дже здавалося, що Лу Фен поводився занадто тихо.

Коли вони стали на дорогу Району 5, то побачили громіздкий бронеавтомобіль Бюро оборони міста, запаркований попереду. На його даху був тимчасово встановлений потворний ультразвуковий пристрій, і зараз він рятував жителів будинку. Лу Фен зупинився під бронеавтомобілем та відчинив дверцята.

— Я їду на зустріч, щоб підготуватися до Судного дня, — сказав він. — Ви всі їдьте з Бюро оборони міста.

Ань Дже міг лише сліпо послухатися наказу Судді. Вже після того, як солдати бюро запхали його у бронеавтомобіль, він раптом згадав, що забув повернути пальто Лу Фену і що, на диво, той не попросив його назад.

Часу повернутися і знайти Лу Фена вже не було.

Вантажний відсік бронеавтомобіля закрився із глухим звуком, через що всередині стало темно, і він поїхав до Шостого району. У темряві повсюди були людські тіла. Поет схопився за руку Ань Дже, а Ань Дже — за рукав боса Шао. Вантажний відсік злегка дрижав, і у теплому вологому повітрі було чути плач.

— Ти чув його? — прошепотів Поет. — Цього Судного дня очікується смертність у шістдесят відсотків.

Ань Дже видав звук згоди.

— Я трохи наляканий, — сказав Поет. — Але ми житимемо.

Ань Дже не був впевнений у цьому. Він справді трохи нервувався, але не через Судний день, а більше через комашиний укус.

Відчувши, як він напружився, Поет лагідно погладив його по спині.

— Не бійся. Краще поспи поки.

Ань Дже м’яко мугикнув у відповідь та заплющив очі. Із м’яким погойдуванням вантажного відсіку провалитися у сон було зовсім не важко.

Світ поступово ставав темнішим та важчим, поки перед його очима не з’явилась картина.

Земля, вітер, розмите, але широке поле зору, дивні коливання. Це не те, що могла б побачити людина.

Він летів. Навколо нього вітер, а його тіло — легке-прелегке.

Куди він летів?

І тут він побачив його. Розмите сіре місто, від якого йшло тепло…

Ань Дже різко прокинувся, сіпнувшись.

Він порожнім поглядом дивився у темряву перед собою. Це марення тільки що було надто розмитим, тому він не знав, що воно означало. Але у нього бували подібні марення раніше, у Безодні, коли він своїм міцелієм увібрав кров Ань Дзе та викорінився у його органах та кістках — таким же чином людські знання з’являлися перед його очима.

Він тихо зробив глибокий вдих й опустив голову, неспокійно протираючи подушечкою свого великого пальця о вкушений палець. У Безодні жоден монстр не став би нападати на гриба, але він час від часу наштовхувався на криваві рештки невідомих створінь чи ламав свій міцелій о гострі шипи на лозах, але він ніколи не заражався. Він не знав, чи то у нього гарна вдача, чи тому є інша причина.

То що трапиться цього разу?

***

Неочікуваний прихід нової катастрофи був як раптовий прихід цих судів.

Пізно ввечері на в’їзді у Шостий район при тьмяно-жовтому світлі ліхтаря чорний натовп сформував довгу чергу, що тягнулася вздовж ізоляційної стіни далі, ніж можна було побачити. Звідусіль чулося тріпотіння комашиних крил, що перед очима поставала картина, як вони жадібно дивляться на місто, як на теплу кімнату, ідеальну для створення потомства. Водночас з тим повітря заповнював гуркіт машин, скрип гусениць та вібрація землі від руху важкого транспорту. Військові рятували людей зі спальних районів постійним потоком, а залізничні транзитні потяги відповідали за перевезення жителів. Іноді комахи пробиралися у потяги, але у них не було часу турбуватися про це. Коли жителі прибували до околиць Шостого району, то вишиковувалися в чергу, очікуючи суду.

Черга була наче чорний потік з незліченною кількістю людей. Вони повільно просувалися вперед, і лише після проходження суду могли зайти у Шостий район.

Гучномовець не переставав говорити своїм механічним голосом ні на мить, повторюючи «Будь ласка, дотримуйтесь дисципліни в черзі», «Будь ласка, терпляче очікуйте своєї черги» і тому подібне. Час від часу з черги доносилися крики, коли хтось мутував в усіх на очах, і тоді патрульні солдати миттєво відкривали вогонь. Після кількох вистрілів черга переходила від початкового невгамовного стану до мертвої тиші. Черга просувалася дуже повільно. Ніхто не хотів йти вперед, але солдати постійно підганяли їх.

Проте головним осередком вистрілів була не середина черги, а міські ворота в ізоляційній стіні.

— Пройшла вже сотня років, — сказав старий чоловік, — і от Судний день повторюється.

Дев’ятирічний хлопчина, якого старий тримав за руку, підійняв голову та залякано подивився на свого старшого, але не отримав ні краплі втішання. Очі старого були порожні, і він лише стиснув долоню хлопчини сильніше.

Назовні людей вбивали комахи. Вони тільки-но були врятовані від роїв комах та прибули у Шостий район, де людей тепер вбивали люди.

Коли Бог судив простих людей, він хоча б керувався добром і злом для цього. Перед обличчям Суду першої інстанції ж, деякі люди, могли не зробити нічого поганого, але мали зустріти свою смерть.

Ніч ставала все пізнішою, і всеосяжне завивання вітру прийшло здалека, нагадуючи далекий океанський прилив.

Під вибух вистрілу, людина перед Ань Дже впала, і двоє солдатів відтягли труп убік. Кожний спальний район мав величезний сміттєспалювач, що тепер використовувався як крематорій.

Ще один вистріл, ще одна людина впала.

Черга потроху скорочувалася, і вбитих було більше, ніж тих, хто пройшли суд та потрапили у місто. Просуваючись вперед разом із чергою, Ань Дже нарешті побачив як виглядав суд.

Спочатку була ретельно охоронювана буферна зона. Якщо людина вже мала ознаки мутації, які можна було побачити неозброєним оком, солдати застрілювали її на місці. Якщо людина проходила перший етап перевірки, вона просувалася вперед, де четверо суддів розподілилися біля ізоляційних дверей. Кожен з них мав право стріляти в будь-який момент — якщо вважав, що підозрюваний не є людною, не зважаючи чи таким самим було судження його колег, чи ні.

Приблизно четвертина загиблих пала від їх рук. Бути інкубатором для яєць — не те саме, що бути вкушеним. Цей процес дуже повільний та ознаки зараження часто невидимі. Частіше вони дивилися прямо у вічі й дозволяли людині пройти.

Тоді людина проходила у місце, що найбільше смерділо кров’ю, і мала пройти останній іспит.

Лу Фена.

Він не сидів урочисто прямо чи не стояв, як по команді «струнко». Як і раніше, він трохи ліниво спирався на нижню частину воріт, і неначе безтурботно грався з пістолетом в руках — тим самим пістолетом, яким він виносив найвищий та останній вирок.

Черговий вистріл. Він стратив 12-річну дитину, що не відвела від нього погляд, навіть впавши додолу.

Один молодий суддя був мертвотно-блідий. Його горло спазмувало і він зігнувся в попереку, намагаючись стримати блювотні позиви.

Лу Фен кинув на нього погляд.

— Замініть його.

Солдати забрали цього суддю, і в короткий період очікування заміни суд було призупинено. Працівники Міської адміністрації в білих сорочках підійшли та дали кожному судді по пляшці холодної води з м’ятим листям всередині, проте Лу Фен відмовився.

Менш аніж через хвилину новий суддя зайняв місце попереднього, і суд продовжився.

Бос Шао та Поет штовхалися ліктями: жоден з них не хотів йти першим. Врешті-решт наперед виштовхнули Ань Дже.

Солдати окинули його поглядом і махнули, що він може проходити, тож він пішов прямо. Четверо суддів уважно та прискіпливо роздивились його, але теж відпустили.

Ань Дже пройшов до Лу Фена і той подивився на нього своїми зеленими очима. Під світлом ліхтарів вони були трохи затемнені й не мали в собі ні краплі емоцій, так само як і в той день, коли вони вперше зустрілись у міських воріт.

Ань Дже трохи опустив погляд.

Так збігалося, що він провів лише місяць на людській базі, але вже вчетверте проходить суд Судді.

Лише цього ранку його за руку вкусила комаха, але нічого не трапилося, окрім пари дивних образів, що промайнули перед його очима.

Якщо навіть Лу Фен не помітить нічого підозрілого…

Тільки він подумав про це, як Лу Фен підійняв свою ліву руку, а потім трохи її опустив — знак, що він пройшов.

Він зітхнув з полегшенням і зайшов. Одяг Лу Фена та його робочий записник все ще були на ньому, але віддавати їх Лу Фену в такій ситуації було б зовсім недоречно.

Ань Дже став на проході.

Попереду були великі військові вантажівки. Якщо люди напхаються туди у найбільш просторо-економний спосіб, то одна машина може вмістити 60-70 із них. Люди, що пройшли крізь ворота, могли забратися у них, і після того, як машина буде заповнена, військові відведуть їх до прихистків — вільних житлових будинків. Якщо всі вільні будинки будуть заповнені, то тоді їх підселятимуть до звичайних будівель, де вони ділитимуть кімнати зі звичайними мешканцями. Загалом, людям було куди податися.

Якщо людина була резидентом Шостого району чи мала друзів або родичів тут, то вона могла самостійно піти до них.

Не пройшло й хвилини, як бос Шао та Поет також вийшли один за одним.

— Фух, — видихнув бос Шао. — Вижив.

— Те, що ми не заражені, було підтверджено ще тоді, коли Суддя врятував нас з Бюро оборони міста, а далі ми всю дорогу були в одній машині, — з усмішкою сказав Поет. — Ми, вважай, по блату пройшли.

— А хто тоді хвилину тому боявся йти першим на суд? — кинув на нього косий погляд бос Шао.

— Я вже забув, — сказав Поет.

Бос Шао поплескав Ань Дже по плечу.

— Де твій дім? Мені треба знайти де поспати, а то вже два дні очей не стуляв.

— Я не піду додому, — сказав на це Ань Дже.

— Тоді що ти робитимеш? — нахмурився бос Шао.

Ань Дже вказав на одяг на собі.

— Я чекаю коли він звільниться, щоб повернути речі.

— Точно, забув, твій дім — не варіант, — бос Шао погладив його по голові. — Забудь, — сказав він, — піду і я також знайду свого коханця.

Ань Дже дивився, як його бос йде геть, на мить не здатний зрозуміти, чому той сказав «також».

Тоді він почув слова Поета:

— Пан Шао веде свій бізнес на третьому підземному поверсі вже стільки років, що не менше 90% усіх порнографічних книжок та фільмів на базі надійшли саме з його магазину. Кажуть, що коли він був молодим, у нього була незчисленна кількість коханців.

Ань Дже дізнався, що, схоже, його бос і справді мав велику славу.

— І всі його знають? — запитав він.

— Така вже тісна наша база, — сказав Поет з усмішкою. — Хто не знає справи пана Шао?

— Проте, з віком лібідо вже не те, — продовжив Поет. — Говорячи про мінус третій, я знову згадав Дуссе. Ти ж бачив її раніше, чи не так? Вона була найгарнішою жінкою в усьому Зовнішньому місті.

Ань Дже кивнув.

— Я не знаю, де вона зараз, — Поет зітхнув. — Якщо вона померла, мені буде дуже шкода.

Ань Дже нічого не сказав.

Поет був зачинений у в’язниці, тож очевидно він не знав про те, що володарка третього поверху чорного ринку загинула ще у прелюдії сезону розмноження комах.

Але дивлячись на трохи апатичний вираз обличчя Поета, Ань Дже раптом дещо зрозумів.

Людина завжди буде скорити через смерть іншої людини, і це унікальна емоція, притаманна одним лише людям. Можливо, це було однією з причин, чому люди боялися смерті більше, ніж інші істоти.

— У тебе знову цей вираз? — раптом сказав Поет.

— Який? — тихо запитав Ань Дже.

— Наче все, що відбувається тут, зовсім не стосується тебе. Наче ти лише спостерігаєш за усім. — Поет поклав лікоть на плече Ань Дже і з жартівливістю, але лагідно, сказав: — Ти виглядаєш, наче споглядаєш за нами або жалкуєш нас. Був момент, коли у мене навіть було відчуття божественності від тебе.

Ань Дже кліпнув очима, не зовсім розуміючи.

Можливо, він дійсно був не як люди. Врешті-решт, він був ксеногенним.

— Тепер воно пройшло, — Поет дмухнув йому у вухо. — Тепер ти знов схожий на маленького простака.

У Ань Дже відібрало мову.

— Я теж піду, — Поет поплескав його по плечу.

— Куди? — запитав Ань Дже.

— Та куди завгодно, мабуть, — сказав Поет. — Бюро оборони міста надто зайняте, що турбуватися через мене, тож піду втечу з в’язниці. — Він усміхнувся до Ань Дже. — До зустрічі.

Ань Дже дивився, як його силует зникає в безмежній ночі.

Поет був в’язнем Бюро оборони міста. Куди він піде без перемовника чи ID-картки — Ань Дже не знав. Мабуть, піде знайде свого хлопця, припустив він.

Або, можливо, він піде знайде ще когось, щоб розповісти їм історію заснування бази, і не більш як через три дні його знайде і забере Бюро оборони міста.

Після того, як Поет пішов, Ань Дже залишився самотньо стояти під стіною. Але це був відкритий простір, тож він був не єдиним, хто стояв тут. Навколо вешталося та балакало доволі багато людей, і деякі з них на віддалі від нього зібралися в купу, але Ань Дже не знав, чим вони там займалися.

Тимчасово зведений ізоляційний бар’єр зараз був опущений та напівпрозорий, тож він міг бачити Лу Фена звідси.

Полярне сяйво коливалося та переливалося у небі. Кожної ночі його колір відрізнявся від попереднього. Трупи безперервно відтаскувати від міських воріт, а людей, що проходили всередину, було мало. Здавалося, що лише вистріли та смерть були вічними. Бурхливий нічний вітер доніс до нього запах крові. Ань Дже не міг бачити вираз обличчя Лу Фена. Він лише відчував, що хоча спина Лу Фена була дуже красивою, але… від неї віяло самотністю.

Людина відчуватиме скорботу через смерть іншої людини, то чи відчуває Суддя скорботу через людей, що він убив? Скоріш за все він вже звик до цього.

З-за спини Ань Дже почулися кроки.

— Чого ти все ще тут? — долинув знайомий голос.

Ань Дже обернувся та побачив, що це був молодий суддя, якого він часто бачив з Лу Феном. Він тримав пляшку м’ятної води, і хоча його обличчя виглядало нездорово блідим, але його вираз все ж був дуже доброзичливим.

— Ти не повертаєшся додому?

Ань Дже кивнув.

— Я хотів повернути Полковнику його речі, — він зняв із себе пальто. — Можеш передати їх за мене?

— Ти не станеш чекати на нього? — суддя слабко усміхнувся.

Ань Дже подумав про те, що хоча він лише раз одягнув пальто полковника, всі навколо вважають, що вони мають якісь-там стосунки.

— Ми з Полковником… не так добре знайомі.

— Я знаю, — відповідь судді дуже відрізнялась від того, що очікував почути Ань Дже. — Просто раніше я не бачив, щоб Полковник був з кимось. — Він простягнув руки. — Давай сюди.

Ань Дже перевірив, що робочий записник та ручка все ще були всередині, склав пальто, як міг, і віддав його. Суддя узяв пальто двома руками і трохи опустив свої гарні очі.

— Полковник вже так довго працює, — тихо сказав він. — Ти справді не хочеш залишитися і почекати на нього?

В цю мить полярне сяйво у небі різко перемінилося, осяюючи небо і землю, наче блискавка.

У Ань Дже гучно забилося серце та всередині нього здійнялося підсвідоме, непереборне відчуття. Не втримавшись, він подивився на міські ворота та силует Лу Фена — високий, та самотій у цій ночі.

Він раптом зрозумів, що якщо піде зараз, то більше не матиме жодних зв’язків з цією людиною до кінця свого життя.

Він знов схопив пальто.

Суддя подивився на нього.

— Я… я зачекаю на нього, — сказав Ань Дже.

Суддя лагідно усміхнувся до нього, розгорнув пальто та накинув назад Ань Дже на плечі.

­— Дякую.

Ань Дже знову подивися на силует Лу Фена. Поки вони говорили, він убив ще двох людей.

— Коли він піде відпочивати? — запитав Ань Дже.

— Не знаю, — відповів суддя. — Мабуть, години через дві-три.

— Дякую.

— Як ти познайомився з Полковником? — зненацька запитав Суддя.

Ань Дже пригадав їх знайомство.

— Біля міських воріт, можна сказати. — Він пропустив усе, що стосувалося спори. — Він підозрював, що я не людина, тому відвів мене на генетичне тестування, і я пройшов його.

Брови судді скакнули вгору.

— А потім він заарештував мене, — продовжив Ань Дже.

— Я в курсі. Зробити щось подібне — ви, хлопці, справді щось, — суддя щиро усміхнувся, очима.

У Ань Дже (знов) відібрало мову.

— Потім оце в Бюро. Я трохи мерзну, тож він дозволив мені залишитися у нього на ніч, — продовжив Ань Дже, загинаючи пальці. — А потім ми з друзями застрягли в кімнаті й не знали що робити, тому я подзвонив йому, ну й ось ми тут. — Закінчивши розповідь, він запитав: — В нормальні часи, як часто Полковник допомагає іншим?

Якщо все так, то Лу Фен був справді хорошою людиною.

— Не знаю. З ним не буває «інших», — сказав суддя. Через деякий час він продовжив: — Інколи я теж хочу захистити деяких людей. Але у мене ніколи не було можливості, бо ніхто не шукатиме допомоги в Суду першої інстанції.

— Ти дуже добрий, — стиснувши вуста, сказав Ань Дже. А потім додав: — Ти не схожий на суддю.

Порівнюючи з усіма людьми, що він зустрічав, характер цього судді був дуже лагідним.

Суддя усміхнувся.

— Багато хто так каже. Мабуть, лише такі люди, як Полковник, достатньо компетентні.

— Мабуть, — сказав Ань Дже.

Він подумав, що, можливо, саме холодний темперамент Лу Фена дозволяв йому робити найбільш точні вироки.

— Полковник вже сім років працює на Суд першої інстанції, — сказав суддя. — Відрізнити істинну сутність тих, хто ззовні зовсім не відрізняється від людей ­­— справді найскладніша річ у нашому світі. Інколи трапляються помилки, інколи люди вмирають випадково. Коли суддя виносить вирок, Суддя може сказати йому, чи правильним він був, але коли судить сам Суддя, ніхто не може йому сказати, прав він був, чи ні. Він має боротися з неймовірно великими монстрами, прихованими ксеногенними, сумнівами інших… і з собою.

— Саме тому я думаю, що його безпристрасність це не єдине, що підтримувало Суддю всі ці сім років у Суді першої інстанції, — продовжив суддя. — Я сподіваюся, що ти зможеш його зрозуміти.

Цей суддя постійно переводив тему розмови на Лу Фена. Ань Дже бачив його наскрізь.

Навколо скупчилося багато людей, ще більше, ніж раніше. Ань Дже припустив, що це мешканці цього району, що прийшли поглядіти на виставу, але вони всі мали урочистий вираз обличчя, наче зібралися на якусь важливу подію.

Вони говорили між собою, але їх голоси були дуже тихими. Ань Дже міг лише вхопити пару уривистих слів.

— Масштаб… жахаючий…

— Чотири тисячі людей…

— …Починаємо.

Ань Дже помітив, як суддя зробив знак охороні вдалечині від них.

Коли команда охоронців підійшла до них, люди, що зібралися у стін району, розточилися. Їх були сотні, і вони здавалися ще численнішими, коли розійшлися по площі. Крім того, все більше людей надходило і приєднувалося до їх рядів.

Хтось у натовпі помахав рукою й Ань Дже зрозумів, що махають йому. Він вдивився в тому напрямку. Знайоме юне обличчя — це був хлопчина, що допоміг йому дістатися будинку 117 у його перший день на людській базі.

Того дня вони проводили демонстрацію.

Ань Дже різко зрозумів, для чого ці люди тут зібралися, і його очі розширились.

Перша людина дістала складений аркуш паперу з одягу і розгорнула його.

На білому аркуші були слова: «Опирайтеся жорстокості Судді».

Потім хтось біля нього також розгорнув свій аркуш, на якому казалося: «Негайно оприлюдніть регламент суду».

«Будь ласка, обнародуйте критерії суду».

«Відмовляємося повторювати Судний день».

«Давайте пояснення при вбивстві».

«Скажіть «Ні!» невиправданим вбивствам»

«Відмовляємося забезпечувати безпеку бази через невибіркові вбивства».

«Вимагаємо регулярних перевірок психічного здоров’я Судді».

«Суде першої інстанції, візьміть відповідальність за демографічну кризу бази».

«Частота вбивств нинішнього Судді набагато вища, ніж у його попередників. Дайте базі пояснення».

Під полярним сяйвом ці аркуші розгорталися, наче квіти. Вони сходилися докупи, являючи собою беззвучно-плинний океан білого кольору з криваво-червоною морською піною зі слів.

Люди за стінами почали рухатися. Вони витягували шиї, їхні погляди проходили через напівпрозорі ізоляційні стіни, де було видно усю ситуацію по той бік. Ця неочікувана подія розбила тишу і люди почали перешіптуватися між собою.

Але Ань Дже подивився у бік міських воріт.

Там, біля них, силует Лу Фена трохи повернувся, щоб подивитися на місто.

Це був просто звичайний погляд. Він повернувся назад, наче нічого не побачив, зарядив пістолет та натиснув на курок. Ще одна людина, коротковолоса дівчина, впала в озеро крові.

Якщо Ань Дже правильно пам’ятав, це була одинадцята людина поспіль, вбита Лу Феном.

Тепер була черга дванадцятої людини. Чоловік із бронзовою шкірою переводив переляканий погляд між Лу Феном, суддями та великим озером крові на підлозі, довго не роблячи крок уперед.

Солдати з автоматами вийшли вперед, щоб підігнати чоловіка. М’язи його обличчя сіпалися, поки він дивився на демонстрацію натовпу по той бік воріт. Врешті-решт він зціпив зуби, заплющив очі та сів прямо на підлогу.

— Я не піду!

Його дії значно підбадьорили людей, що демонстрували за стінами, і вони підняли свої плакати ще вище.

За межами стін друга людина сіла на землю.

І третя.

Потім четверта.

Наче по площі пройшлася могутня хвиля, за п’ять хвилин увесь натовп сидів на землі, як доміно, що впало. Ніхто не говорив, жодна людина не ступила в зону суду. Під переливами полярного сяйва вони мовчки дивилися на Лу Фена посередині, виражаючи свій супротив відмовою співпрацювати.

Попереду був суд, позаду — рої комах. Вони сиділи тут, вдаючи, що можуть супротивитись усьому попереду й позаду і так досягти вічного життя…

Але вираз обличчя Лу Фена ні краплі не змінився. Його вії злегка опустилися, коли він нахилив голову, щоб зарядити новий магазин у свій пістолет. Трохи скосі брови та куточки очей цього чоловіка природно дивилися вгору. Зазвичай вони виглядали погрозливо, але коли він опускав свій погляд, то ці вигини набували холодної зневаги та презирства.

З м’яким клацом магазин був заряджений.

— Виведіть його вперед.

Солдати Бюро оборони міста вагалися. Лише через цілих десять секунд бездіяльності двоє солдатів вийшли уперед та грубо підхопили чоловіка, що сів першим.

Лу Фен повільно підняв пістолет.

Усі погляди були спрямовані на них. З натовпу почулися уривчасті жіночі ридання, що поширилися як вірус, створюючи неосяжний океан ридань. Не було місця, де не плакали б люди. Складалося відчуття, що ці люди повинні не постати перед судом, а стати жертвами різанини.

Можливо, справжньою природою Судного дня і була різанина. Те саме відбулося сто років тому, те саме повториться сто років потому.

Гул бронеавтомобілів розірвав напружену атмосферу. Говард з командою охоронців вибралися із машини.

— Що тут відбувається? — звернувся Говард.

— Мешканці відмовляються співпрацювати, — беземоційно відповів Лу Фен.

Говард озирнувся довкола, сильно нахмурився та сказав трохи осудливим тоном:

— Лу Фене, чи не забагато ти вбиваєш?

— Ні, — інтонація Лу Фена не змінилася, але його голос був хрипкуватим.

— Сьогоднішня ситуація критична, — Говарду подали гучномовець і він звернувся до народу. — Вона пов’язана з безпекою усієї бази. Повномасштабне зараження може відбутися в будь-який момент, тому, будь ласка, співпрацюйте з Судом першої інстанції та Бюро оборони міста.

Ніхто не поворухнувся. Можливо, для цих людей між потенційним проривом інфекції та пістолетом Судді, останнє було страшнішим.

Було очевидно, що Говард теж помітив загальну тишу. Пройшовшись поглядом по демонстраційних плакатах, він трохи подумав і сказав:

— Давай обидва поступимось. Суд першої інстанції зробить регламент судів публічним, а люди повторно пройдуть судовий процес.

— Говарде, — втомлено звернувся Лу Фен.

Зненацька натовп вибухнув криками!

Тому що Лу Фен повільно перевів дуло пістолета на Говарда.

Приголомшений Говард нахмурив брови.

— Полковнику Лу, що ти робиш?

Охоронці Говарда виступили вперед, зарядили свої автомати та спрямували їх на Лу Фена!

Патова ситуація.

Говард випустив холодний смішок.

— Полковнику Лу, я провів назовні весь день, але я присягаюся, що не вступав в контакт з жодною комашкою.

— Ти заражений, — сказав Лу Фен.

— Я розумію, що Суд хоче взяти під контроль Бюро оборони міста і не бажає оприлюднювати регламент судів, — голос Говарда був похмурим. — Але зараз вирішальний момент для виживання бази, Полковнику Лу. Ти можеш зловживати своєю владою, але всьому має бути міра.

Як тільки він це сказав, натовп миттєво прийшов у неспокій.

Лу Фен опустив палець на спусковий гачок. Він не сказав ні слова, але його наміри були очевидні.

Те саме зробили й охоронці з Бюро оборони міста, тільки в більшому розмірі. Без жодних сумнівів, якщо Лу Фен вистрілить у їхнього керівника Говарда, то вони тут же відкриють вогонь у Суддю.

Постала мертва тиша, щільна, наче лід.

У цій задушливій тиші хтось зсередини стін раптом закричав:

— Опирайтеся тиранії Судді!

Його заклик отримав незліченні відгуки. Усі: люди у стінах та за їх межами, ті що вже давно тут, чи тільки прибули, — також закричали це гасло.

— Опирайтеся тиранії Судді!

— Опирайтеся тиранії Судді!

— Опирайтеся тиранії Судді!

Їхні голоси приходили хвилями — наступна гучніше попередньої. Але Лу Фен в епіцентрі цього всього не поворухнувся від самого початку до самого кінця.

Ань Дже, дивлячись на Лу Фена зі спини, ледве не забув як дихати.

Він ще не так глибоко розумів Лу Фена, але навіть при своєму поверхневому розумінні він знав, що той вистрілить.

Він загине.

— Не треба… — також пробурмотів молодий суддя біля нього.

Полярне сяйво на мить затремтіло, і атмосфера була холодна як лід. І рівно в ту мить…

Свист, що жахливо різав вуха, увірвався у важку ніч і перекрив крики людей. На дорозі вдалечині раптом з’явилося біле світло, що постійно мерехтіло наближаючись, і весь натовп уникав його. Коли до них з ревом стрімко під’їхала біла машина з намальованим червоним трикутником, з її вікна наполовину висунувся молодий чоловік у білому халаті.

Ань Дже упізнав його. Місяць тому біля міських воріт саме ця людина проводила його генетичне тестування.

— Я — голова Відділу інспекції Маяка, — він зробив пару швидких вдихів, тримаючи гучномовець. — Годину тому ініціатор генного зчеплення першого покоління було успішно запущено. Він може швидко знаходити «мішені»^[3], і для цього йому треба… — він зробив ще один вдих перед тим, як закінчити — …лише п’ять хвилин.

^[3](розділ 5) Так науковці Маяка назвали ділянки ДНК, що активуються при мутації особи. Бувають тваринної та рослинної варіації.

Ніхто не поворухнувся. Науковець вискочив із машини й поспіхом підбіг до них.

— Керівнику Говарде, якщо ви будете ласкаві, — підходячи, він розпакував одноразовий шприц.

Говард спокійно закатав рукава своєї закритої захисної військової форми та дозволив взяти у себе кров. Потім він похмуро подивився на Лу Фена.

Всі інші також дивилися на Лу Фена. Ань Дже знав, що усі вони очікували одного: що результат перевірки Говарда виявиться нормальним, щоб довести, що Суддя справді вбиває людей без розбору.

Серед протестувальників за його спиною хтось сказав: «Сьогодні ми змінимо хід історії».

Ань Дже спостерігав, як Лу Фен опустив свій пістолет і почав витирати його з байдужим виразом обличчя, спираючись на стіну, наче його нічого не турбувало.

«Про що він зараз думає?» — задумався Ань Дже.

Через три хвилини, закінчивши витирати свій пістолет, Лу Фен повернув його у кобуру на поясі та окинув натовп байдужим поглядом.

Ань Дже подивився на нього і, можливо, на одну коротку мить їх погляди зустрілися.

Ань Дже вмить посунувся до судді, щоб показати свою позицію.

Здалося, що куточки вуст Лу Фена піднялися в усмішці, але Ань Дже не міг сказати напевне, бо через секунду чоловік повернувся назад.

Залишилася одна хвилина.

Натовп ставав все більш напруженим, жваво дискутуючи між собою.

Пів хвилини.

Десять секунд.

Вони почали рахувати секунди:

— Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один…

Червоне світло на детекторі стало вирішальним.

Зловісний і пронизливий сигнал тривоги прорізав повітря.

«Увага…»

На кілька секунд натовп поринув у мертву тишу.

«Бах!»

Пролунав постріл.

Лу Фену не знадобилося нічого робити — охоронці міських воріт відкрили вогонь першими.

На площу впала тиша, ніхто не наважувався щось сказати. Врешті-решт доктор^[4] вимовив:

^[4]не лікар. Доктор — це науковий ступінь, наприклад, доктор біологічних наук.

— Полковнику…

Не промовивши ні слова, Лу Фен розвернувся та пішов всередину Шостого району. Він пройшов повз усіх включно з Ань Дже.

Мовчазний натовп застиг, наче дерев’яні маріонетки, реагуючи тільки коли він проходив повз них. Вони повільно розходились, утворюючи живий коридор.

Його постать перед очима Ань Дже перекрилася з постаттю в той день біля міських воріт, коли він так само розвернувся і пішов. Ань Дже доводилось бачити лише як він розвертається і йде геть, але не щоб він повертався та йшов до когось.

Суддя раптом штовхнув Ань Дже ліктем.

Ань Дже різко згадав. Тримаючи робочий записник Лу Фена, він погнався за ним, але Суддя був високий та довгоногий, тож Ань Дже довелося бігти.

— Полковнику.

Лу Фен не відповів.

— Полковнику, прошу, зачекайте.

Лу Фен далі мовчав.

— Полковнику… — Ань Дже перевів подих. Його і так не назвеш сильним, а від бігу його голос слабшим, м’якішим. Насупившись, він сказав: — Пригальмуйте, будь ласка, я не встигаю…

Полковник зупинився та обернувся, щоб подивитися на нього.

Ань Дже підняв голову, все ще дихаючи нерівно.

— Полковнику…

— Говори належним чином, — холодна сказав Лу Фен, дивлячись на нього. — Не ний.

У Ань Дже відібрало мову.