— Дурню, не йди! — закричав Ван Тун Чжану Сяохоу.
Однак Чжан Сяохоу вже натиснув на екстрене гальмо й розвернувся, щоб урятувати Цзя Сі.
Бойова магеса боролася, намагаючись вирватися. Крижане закляття, яким вона скувала Генерала Зомбі, розсипалося на друзки. Льодяні уламки ще зависли в повітрі, коли чудовисько рвонулося вперед, мов скажений автомобіль, просто на дівчину.
Цзя Сі прошепотіла молитву. Побачивши, як Чжан Сяохоу повернувся щоб врятувати її, вона майже не виказала емоцій. Лише простягнула руку, щоб він встиг схопити її й витягнути... Однак Генерал Зомбі різко втягнув свій довгий язик і з диким ривком затягнув дівчину просто до своїх щелеп!
Чудовисько згризло її, ніби соковитий плід. Яскраво-червона кров бризнула в повітря.
Кілька крапель потрапили на обличчя Чжана Сяохоу. Його очі широко розкрилися, а на обличчі застиг вираз шоку й невіри.
— Бігом, ідіоте!
Голос Ван Туна врізався в свідомість. Отямившись, Чжан Сяохоу побачив налиті кров’ю очі Генерала Зомбі, які вперлися просто в нього.
— Виб... вибач, — прошепотів він, викликавши порив вітру собі під ноги. Потік підхопив його і поніс, немов стрілу, випущену з лука.
Чжан Сяохоу був надзвичайно швидким. Генерал Зомбі із сокирами не мав жодного шансу його наздогнати. А Зомбі, що намагалися заблокувати йому шлях з боків, не встигали передбачити траєкторію його руху. Ще до того, як трупи встигли оточити його з усіх боків, він уже прорвався крізь натовп за допомогою “Вітряного Сліду” й наздогнав загін.
— Витри, — Ши Шаоцзю простягнула Чжан Сяохоу хустинку.
Той не взяв її. Він витер обличчя рукавом, змоченим у крові Цзя Сі. Він навіть не встиг по-справжньому з нею поговорити...
— Я думав, ти вже звик до такого, судячи з твоєї відмінної підготовки. Я припускав, що ти здатен відмовитися від того, кого не врятувати. Твоя спроба могла коштувати тобі життя. Загони тут — не такі, як у південних регіонах. Якщо когось схопила нежить, його слід залишити. Інакше загине вся команда, — підійшов капітан Цінь Ху і поглянув на Чжана Сяохоу, який сидів на землі.
Чжан Сяохоу мовчав. Він справді був «переведеним студентом» із півдня в центральний регіон, до Стародавньої Столиці...
— Не роби більше нічого подібного. І не порушуй наказів, — додав Цінь Ху.
Чжан Сяохоу мовчав і далі. Він досі не міг змиритися зі смертю побратима... Якби він був трішки швидшим, можливо, встиг би врятувати її ще до того, як Генерал Зомбі затягнув її до себе до рота.
— Нежиті поблизу не видно. Село Сонячної Кози вже попереду, бачу їхню огорожу... — сказав Ван Тун.
— Добре, вирушаємо негайно.
Село Сонячної Кози розташовувалося всього за кілька кілометрів від гір Ціньлін — у підніжжі цього знаменитого гірського хребта.
Село було невелике, збудоване вздовж річки, яка стікала з гір. Усі будівлі були з дерева. Здавалося, ніби загін потрапив у минуле щойно ступив у межі села. Жодного сліду Маготехнологій, розроблених за останнє століття. Ніяких вуличних ліхтарів, ніяких електричних дротів, навіть мобільний зв’язок майже не ловив.
— Демонічні звірі досить чутливі до нашої технології. Можливо, село свідомо відмовилося від неї, щоб не привабити звірів чи нежить, — припустила уважна Ши Шаоцзю, щойно вони увійшли до села.
Вночі село було надзвичайно тихим. Не світилося жодне вікно. Єдиним джерелом світла був тьмяний жовтий місяць, що висів високо в небі.
Група чітко чула шум річки. Але все інше довкола було вкрай мертвим. Здавалося, ніби в селі ніхто не живе.
— Ви там… позбавтеся всього, що не повинно бути з вами перед тим, як увійти до села. Це стосується і будь-яких слідів крові на вас… — пролунав старечий голос із вартової вежі біля входу в село.
Вежа охоронялася щовечора — задля безпеки.
— Старче, ми солдати зі штаб-квартири в Ліньтуні. Нас дорогою сюди атакувала Нежить. Ми вже зазнали втрат і маємо поранених. Дозвольте нам увійти до села, щоб надати допомогу товаришам, — сказала Ши Шаоцзю до старого, що охороняв село.
— Ось чому я й кажу: викиньте все, що не повинні нести з собою. Інакше ви принесете біду та лихо на наше село, — наполягав старий.
Загін переглянувся. У них не було вибору, довелося підкоритися.
— І оце також, — додав старий.
— Але ж це єдиний засіб зв’язку з нашою штаб-квартирою. Він спеціально сконструйований, що не привертати уваги демонічних звірів, — сказав Цінь Ху.
—Жодних винятків. Інакше в село не ввійдете.
—Просто робіть, як він каже. Є причина, чому вони змогли вижити серед Нежиті стільки років… — втрутилася Ши Шаоцзю.
Загін одразу зняв усі свої засоби зв’язку. Старий просто кинув все це в багаття. Обличчя всіх стали похмурими. Тепер, коли вони залишилися без жодного засобу комунікації, ніхто не дізнається, якщо загін раптом зникне без сліду…
Здається, розвідгрупу теж послали до цього села. Якщо їхні пристрої зв’язку також було знищено, то буде справжнє диво, якщо вони не пропали…
— Гаразд, заходьте. Бачу, вам добре дісталося дорогою. Помийтесь у річці… тільки дивіться, не йдіть вгору за течією — ми ж ще хочемо пити цю воду, — сказав старий.
Старий провів вісімох до задньої частини села.
Село було невеликим — імовірно, менше, ніж маєток якогось багатія. Усього за десять хвилин вони дісталися до його краю.
Тут було тихо, і ніхто, окрім старого, не з’явився. У членів загону починало виникати тривожне відчуття.
— Вся ця територія належить Нежиті, а село розташоване просто в самому її центрі. До того ж я досі не бачив тут нічого живого. Це що, місто-привид? У такому разі не дивно, що Нежить не виявляє до нього інтересу… — прошепотів Ван Тун до Чжана Сяохоу.
— Годі тобі. Мабуть, селяни вже давно сплять. Тут же ні телевізора, ні телефонів, ні інтернету — що їм ще робити, як не спати? — відповів Чжан Сяохоу.
— Та, мабуть, ти маєш рацію… До речі, старий щойно спалив мій «Шостий Нирковий». Ех, треба було написати жінці перед тим, як заходити в це село, а то ж подумає, що я тут загинув… яка прикрість.
(ПП: «Шостий Нирковий» — жартівливе прізвисько iPhone 6. У Китаї свого часу були реальні випадки, коли люди продавали свою нирку, щоб купити iPhone, і це стало мемом.)
Чжан Сяохоу закотив очі й не став витрачати час на балачки з Ван Туном. Він почав уважно оглядати село.
І справді, село Сонячної Кози виглядало, як звичайне село з первісним укладом. Але Чжан Сяохоу помітив одну дивину — кожна дерев’яна хатина була прикрашена стеблом собачої лапки.
«Собача лапка» — це її народна назва. Насправді ж вона зветься попеляста слива.
Чжан Сяохоу дізнався про попелясту сливу лише після прибуття до Стародавньої Столиці. І все ж з якоїсь причини йому здавалося, що він вже бачив цю квітку раніше…
